Дрогобичанин Бруно Шульц

17 февраля 2011, 10:52

Постать і творчість Бруно Шульца (1892–1942) залишаться загадковими і інтерпретуються надзвичайно широко до сьогоднішнього дня. Можливо тому, що Шульца цікавили архетипічні проблеми — екзистенціальні питання нашого буття, феномен духу часу та плину часу, безповоротність нашого дитинства — писати про цього письменника досить важко. Бруно Шульц був тим автором, який орієнтувався перш за все на своєрідну алхімію слова у своєму художньому дискурсі: шульцівське слово повертається до читача найрізноманітнішими сенсами, воно майже завжди парадоксально символічне, бо провокує народження різних, почасти навіть протилежних, філософських контекстів та алюзій. 

 

У текстах Шульца ми також маємо справу з дуже своєрідним центральним персонажем, від імені якого завжди ведеться розповідь (це, кажучи літературознавчими термінами, так званий персонаж-наратор), і який відчуває себе загубленою людиною, одинокою, що мріє про повернення у дитинство, коли світ читався як ще незнайома і надзвичайно цікава книжка. Буття у літературній творчості Шульца утверджується саме через такий дискурс, коли поетичне, художнє слово живе на межі філології та філософії, а у малярстві Шульца утвердження відбувається через мазохістичні творчі імпульси, сягаючи архетипічних (дуже часто еротичних) джерел. Очевидно, така інтерпретація пояснює надзвичайну популярність Шульца у повоєнній Європі. Бо творчість геніального дрогобичанина — це той комплекс, який якнайближче відповідав та відповідає екзистенціальним пошукам середнього європейця після Другої світової війни з його мріями, спогадами про дитинство, страхом перед майбутнім. 

 

Біографія і творчий шлях Бруно Шульца на сьогодні описані досить детально, хоча — і це парадоксально — ми і сьогодні не знаємо остаточно, де поховано Шульца (і чи поховано взагалі), ми не можемо впевнено назвати навіть ім’я його вбивці. Але герменевтика шульцівського слова набагато складніша, ніж загадки його біографії, котрі врешті решт або розгадаються за допомогою архівів чи знахідок, або залишаться загадками. Тексти ж цього письменника завжди кликатимуть до інтерпретації і будуть провокувати найрізноманітніші тлумачення. Шульц є тим автором, твори якого дозволяють досить радикально вирішувати проблему межі інтерпретації, тієї демаркаційної лінії вивчення тексту, за якою інтерпретація переходить у надінтерпретацію і насильство над текстом.

 

Щодо вивчення текстів Шульца, то майже всі тлумачення, особливо сьогоднішні, залежать від двох речей: інтерпретаційної парадигми як певної стратегії та семантичних орієнтирів як обраної тактики дослідження. Найчастіші стратегій шульцології — це різні види того, що загалом називається герменевтикою (коли йдеться про символіку окремих образів, мотивів, топосів), структуралізмом (коли йдеться про специфіку шульцівської нарації), психоаналізом (коли йдеться про шульцівський психологізм та його інваріанти). Тактичні орієнтири, як правило, повністю залежать від смаків дослідників, літературознавчої моди чи бажанням нового погляду на текст. Це може бути, наприклад, проблема чорного гумору у Шульца, питання традицій формальної поетики чи пародії, проблема аполонівського та діонісійського первнів у Шульца, питання автобіографічного дискурсу, архетип батька, бестіарій чи гербарій Шульца, символіка собаки чи кота, еротичний дискурс малюнків Шульца тощо.

 

Специфіка шульцівських текстів полягає у тому, що вони ввібрали настільки багато інформаційної енергії з найрізноманітніших площин культури, що при застосування будь-яких інтерпретаційних стратегій вже здатні самі випромінювати різні сенси. Другий аспект специфіки тексту Шульца полягає у тому, що це текст, так би мовити, не повністю художній: він є одночасно трактатом з модерністичної поетики, філософським есеєм з виразною ніцшеанською традицією і поетичним дискурсом, котрий має специфічний образний світ. Така тришарова орієнтація тексту дозволяє говорити про філософію Шульца (переважно онтологію), його поетику і його естетику одночасно. Причому стосується це не окремих текстів, а всіх однаково, і навіть почати епістолярії. Так стираються жанрові межі між всіма текстами, написаними знаменитим дрогобичанином.

 

Думаю, що Шульц намагався у галузі художнього слова зробити приблизно те, що його сучасник Мартін Гайдеґґер успішно робив у галузі філософії: заперечити європейську риторичну традицію, абстрагуватись від досягнень метафізики і сягнути у прадавній час, коли слово відірвалось від міфу, і будучи носієм міфологічного сенсу, ще не трансформувалось у логос. Кажучи іншими словами, це спроба повернутись у живу ситуацію платонівського діалогу. Саме тому, постійні намагання шульцівського наратора сягнути у глибину сенсу речей, очистити пізнання цих речей від нашарувань традиції (тобто подивитись очима дитина на світ) парадоксально нагадують феноменологічні ідеї Едмунда Гуссерля, вчителя Гайдеґґера. У такому контексті поетика Шульца є поетикою феноменологічною, і найрізноманітніші типологічні паралелі (як от, наприклад, дискурс дитинства у Августина і Шульца, образ провінції у Шульца і Гайдеґґера, феномен пам’яті у Шульца й Осіпа Мандельштама, топос міста у Шульца і Йосипа Бродського тощо) можуть тільки підтвердити цей висновок. Серед майбутніх досліджень творчості Бруно Шульца, думаю, досить актуальними будуть саме феноменологічні інтерпретації його прози, тим більше, що сам письменник особисто цікавився філософією Едмунда Гуссерля, навіть просив свою знайому Роману Гальперн прислати йому книжки цього відомого німецького філософа.

 

Свого часу професор Люблінського Католицького Університету Владислав Панас (нині покійний), сказав: «Шульц і його твори можуть подобатись, можуть не подобатись, можуть, зрештою, викликати відразу, але він тепер належить світові. Слава Шульца вже не залежить ні від поляків, ні від українців, ні від індивідуальних уподобань». 

 

***

 

Бруно Шульц народився 12 липня 1892 року в Дрогобичі у полонізованій єврейській родині. Його батько, Якуб Шульц володів добротним на той час будинком у центрі міста на Ринку. Частина будинку служила помешканням для родини Шульців, а частину займала крамниця, в якій батько майбутнього письменника продавав тканини. Так топос крамниці вже з дитинства врізався в уяву майбутнього автора «Цинамонових крамниць», щоб згодом стати складовою дивовижного художнього світу письменника. Очевидно, що родина Шульців на той час була досить заможною і поважаною не тільки серед дрогобицького єврейства, але й серед дрогобичан взагалі. Удома Шульци розмовляли польською і німецькою мовами і не надто пильно дотримувалися обрядів Мойсея, бо полонізація давалась взнаки. Мати Бруно Шульца, Генрієтта була життєво практичною, розсудливою жінкою. Тверда, занурена в щоденні клопоти родинного життя і в матеріальні проблеми існування родини — такою увічнив її Бруно Шульц у своїй прозі. Збереглося кілька її портретів, точніше, рисунків, зроблених сином, на яких мати твердо стоїть ногами на землі, в той час як батько носиться в повітрі понад землею. Такі «злети» Якуба Шульца у графічних, а зрештою і прозових творах його сина відповідали духовним злетам купця з крамниці на Ринку, його подорожам у сферу метафізики. «Земна» мати та «небесний» батько стануть ніби тими символічними полюсами, між якими буде розіграно драму життя «Цинамонових крамниць» та «Санаторію під клепсидрою». Це протиставлення матері і батька часто стає для дослідників темою окремих розвідок, причому інколи йдеться взагалі про опозицію «духовної патрилінеарності» та «біологічної матрилінеарності» у художньому світі письменника. Отож маскулінний аспект прози Шульца пов’язаний із сферою духовного, а фемінінний — із сферою біологічного та частково матеріального.

 

Бруно Шульц був наймолодшою дитиною у сім’ї, тому свого батька запам'ятав як уже старого, посивілого чоловіка, невисокого, сутулого, якого все частіше чіплялися хвороби. Поступово недуги батька призвели до занепаду крамниці, і врешті-решт у 1910 році родина змушена була продати будинок на Ринку разом з крамницею і переїхала на вулицю Флоріанську (нині вулиця Юрія Дрогобича у Дрогобичі) до сестри письменника. Цей будинок із меморіальною дошкою на честь Шульца зберігся до сьогодні. А постать старого батька, трохи дивакуватого як будь-який який справжній філософ, стала однією із центральних у прозі Бруно Шульца.

 

Початкову освіту Бруно Шульц здобув у Дрогобичі, розпочавши у 1902 році навчання в реальній гімназій імені цісаря Франца Йосифа. Гімназія містилася у приміщенні сучасного головного корпусу Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. Був здібним учнем, мав талант до малювання, чим привернув до себе увагу вчителів і учнів. Однак впадало в очі й інше: маленький ріст, щуплість, скутість і ніяковіння в колі ровесників. Можливо, саме серед переживань та вражень дитинства Бруно Шульца слід шукати джерел його комплексу мазохізму і меншовартості, щоразу сильнішого відчуття самотності. Шульцові малюнки того часу вже крили в собі якийсь натяк на тяжіння до мазохістичної тематики. Так зароджувались та зріли зерна майбутньої прози письменника, такої щедрої для різноманітних психоаналітичних інтерпретацій. Хвороба батька і занепад його справи також вплинули на настрої малого Шульца.

 

Закінчивши з відзнакою гімназію, Бруно Шульц за порадою брата вступає на архітектурний відділ Львівської Політехніки. На той час Львів був центром української, польської та єврейської культури, галицькою столицею, де, в порівнянні з Дрогобичем, життя вирувало рікою. Після закінчення першого року навчання Шульц з хворим серцем і легенями повертається в Дрогобич. Студіювання архітектури не давало йому сподіваної сатисфакції. Тому майбутній письменник перериває навчання у Львівській політехніці аж на два роки і повертається туди лише перед самою війною. З вибухом Першої світової війни сім’я Шульців, щоб перечекати злі часи, виїхала до Відня. Це дало змогу Бруно Шульцові кілька місяців слухати лекції у Віденській політехніці та відвідувати Віденську академію художніх мистецтв. Повернувшись у рідне місто у 1915 році, сім’я Шульців втратила годівника — Якуб Шульц після тривалої хвороби помер у червні того ж року. Іще однією втратою для Бруно Шульца була повна руйнація будинку, де він народився і чув себе щасливим.

 

Наступні десять років Шульц займається самоосвітою, малярством та графікою. Майбутній письменник зачитується філософськими і культурознавчими працями Артура Шопенгауера, Фрідріха Ніцше, Анрі Берґсона, поезією Ґете, Рільке, прозою Станіслава Пшибишевського, віршами Болеслава Лесмяна. Крім того, юний художник знайомиться з працями класиків психоаналізу, що і позначилося на його творчості.

 

Така рання лектура Шульца мала неабиякий вплив не тільки на характер та особистість письменника, але й на стильові та смислові особливості його прози. Його тексти сповнені семантичних натяків, символічних мотивів з найрізноманітніших галузей людської культури: математики, фізики, біології, астрономії, філософії, географії, геології тощо, не кажучи вже про власне класичну європейську літературу. Так зароджувалась жанрово-стильова єдність художнього слова Шульца, метафорична по суті, що виводить читача на найрізноманітніші пласти контекстів: від біблійних, що підсилюються стилем слова і синтаксису до речово-екзистенціалістичних, що уособлюють, кажучи словами польського поета Збігнева Герберта, studium przedmiotu. 

 

Як правило, фабула у творах Шульца як така відсутня, сюжет будується способом нанизування міркувань та рефлексій на теми спогадів. Реальність спогадів, як і реальність їх топографії (вулиць, будинків та пейзажу Дрогобича), не викликає сумнівів у читача. Читач знаходиться на такій дистанції від подій, що ця дистанція одночасно вже ніби збігається з його власними спогадами про дитинство, дитячі уяви та мрії, побачені через призму свідомості дорослого. Важко сказати, наскільки Шульц розраховував на таке злиття горизонтів: горизонту авторської інтенції та горизонту реципієнта. 

 

Повернемось тепер до розповіді про нашого протагоніста, у Дрогобич 1915 року. Тут, як ми уже згадували, 23 червня у віці 69 років помирає батько Шульца. Після смерті Якуба Шульца його сім’я опинилася не в найкращому матеріальному становищі. Оселившись у будинку своєї дочки Гані, яка по смерті чоловіка так і не вийшла з депресії, Генрієтта Шульц допомагала їй виховувати двох синів. Разом з ними жив і Бруно Шульц. 

 

Дещо розгублений після залишення Львівської Політехніки, він все ж не стоїть осторонь культурного життя краю. Майбутній письменник тісно контактував з людьми мистецького кола, знався з молодими, переважно єврейськими поетами і художниками. Дослідник творчості Шульца Єжи Яжембський відзначає, що у 1918 році Шульц пристав до групи Kalleia (Rzeczy piękne), яку заснували молоді шанувальники мистецтва, вихідці з єврейської інтелігенції Дрогобича. Саме у спілкуванні з цими людьми Бруно Шульц шліфував свій мистецький смак, розширював свій світогляд. 

 

У цей період він виконував багато замовлень, малюючи родинні портрети своїх друзів, сусідів, що давало йому скромні доходи. Вважається, що на сьогодні збереглося небагато тих його робіт. Нам відомі принаймні два портрети роботи Шульца. Перший з них, підписаний автором, портрет Леопольди Мартинович з Йосефою Цвіклінською. Це досить типова картина, виконана на замовлення олійними фарбами у 1942 році, була віднайдена і у 90-х роках виставлена на експозиції у Варшаві. Другий портрет, не підписаний Шульцом, з зображенням хлопця Цалєля Ґерндорфера, очевидно, намальований перед самою війною, зберігався у приватних руках у Дрогобичі. 

 

У Кракові в сім’ї пані Кристини Олексин є ще два портрети роботи Шульца, виконані олівцем. На обох зображений чоловік пані Кристини — Здзіслав Єжи Олексин. Один з портретів підписаний автором і датований 1929 роком, а на другому підпис не такий чіткий. Сім’я Олексинів оприлюднила роботи Шульца аж у 1992 році. Отже, ще й сьогодні віднаходяться матеріали, так чи інакше пов’язані з постаттю Бруно Шульца або з його творчістю. Ніхто не знає скільки точно портретів і малюнків виконав художник. Можливо, ще й сьогодні вони прикрашають стіни в старих будинках Дрогобича або його околиць і чекають на сенсаційні відкриття, як недавно віднайдені фрески. Однак слід зазначити, що малярство Шульца на замовлення, як пишуть дослідники його творчості, не відзначаються високою художністю. У такий спосіб художник тільки поповнював свої скромні матеріальні статки.

 

Набагато ціннішою є графіка Бруно Шульца. Сучасні дослідники погоджуються з думкою Дебори Фоґель про те, що засадничими елементами графіки Шульца є гротеск і карикатура. Саме такий підхід до зображення дійсності дозволив авторові виразити амбівалентні трагікомічні сенси буття, що мають безпосередній стосунок до метафізики статі і метафізики характеру.

 

На початку 20-х років Бруно Шульц запрезентував цикл своїх графічних робіт під назвою «Xsięga bałwochwalcza» (один із варіантів українського перекладу — «Книга бовванізму»), з допомогою якого сподівався здобути позицію художника. Виконані оригінальним методом, так званим cliché-verre (рисунок, видряпаний на покритому чорним желатином склі і потім відбитий на світлочутливому папері), ці графічні роботи, як пишуть шульцологи, відкривали еротичний комплекс їх автора, були мазохістичним гімном жіночості, яка тріумфує над незграбністю і потворністю чоловічого роду. Але і ці рисунки не принесли Шульцові сподіваної слави. 

 

Матеріально збіднілу сімёю Шульців підтримував найстарший брат Бруно — Ізидор Шульц, який жив зі своєю сім'єю у Львові, займаючи там посаду директора загально польського центру нафтової фірми «Галичина». Уже згадуваний нами Єжи Фіцовський підкреслює, що два брати, сини купецької сім’ї Шульців, були гранично різні. Різнило їх все: вигляд, психічна структура, коло інтересів, позиція в суспільстві, матеріальні умови, в яких вони жили, але найголовніше — вони мали абсолютно різні долі. Не зважаючи на підтримку брата, Бруно Шульц постановив врешті-решт внормувати свою матеріальну ситуацію і з вересня 1924 року почав працювати учителем малювання в державній гімназії імені короля Владислава Яґелли. Однак постійних клопотів додавала йому відсутність диплому про закінчення вищої школи, без якого Шульц не мав права вчителювати. Це спричинило тимчасове відсторонення його від роботи у 1928 році. І тільки після того, як Бруно Шульц здав спеціальні іспити, його офіційно було призначено вчителем малювання і ручної праці в гімназії. Робота з дітьми — уроки, обов’язкові учительські конференції, курси, недисциплінованість учнів — не була для письменника насолодою. Однак це не означало, що Шульц був поганим учителем. Навпаки, учні гімназії з любов’ю і повагою згадували свого вчителя. Учні Шульца пригадують, що він єдиний з вчителів у гімназії не мав прізвиська. Усі його любили. Особливо за надзвичайно цікаві казки, які розповідав учитель, щоб заспокоїти галасливих хлопців. Альфред Шрайєр згадує: «Ми швиденько впорядковували майстерню, складали інструменти; наш учитель починав оповідання, а ми слухали, затаївши дух, щоразу наново імпровізовану незвичну повість. Якщо б ми тоді мали можливість записати на плівку ті історії, то сьогодні вони становили б ще один приклад літературної діяльності автора «Цинамонових крамниць». Можна припустити, що ті імпровізовані «казки» Шульца на лекціях в гімназії були першими пролісками його літературної творчості.

 

Звичайно, такі спогади про Бруно Шульца не можуть дати нам точного портрету і постаті письменника. Спогади про Шульца, як і всякі спогади, позначені не тільки аберацією пам’яті, котра вибирає матеріал для запам’ятовування. Очевидно, тут спрацьовує ще й бажання подати позитивний спогад про письменника. Із загального матеріалу, який ми можемо почерпнути перш за все із листів Шульца, можна зробити висновок, що він був своєрідним тихим мрійником та відлюдником. Вочевидь, проблеми гімназійної дидактики хвилювали його менше за все, а жив він радше у своєму власному світі, світі своєї прози. 

Першими читачами художньої прози ще невідомого дрогобицького письменника були його друзі. Зокрема, в 1925 році Шульц познайомився з молодим письменником, студентом полоністики Владиславом Ріффом. Їх листування тривало майже три роки, аж до смерті Ріффа у 1927 році, який пішов з життя через туберкульоз. Власне у листах до приятеля Шульц писав про свої перші кроки в літературу і представляв у них свої літературні спроби. Однак ці листи було знищено дезінфекторами разом з усіма паперами і речами Ріффа.

 

Ще однією людиною, якій майбутній письменник звіряв у листах фрагменти своїх літературних творів, була його приятелька, львів’янка, маловідома письменниця Дебора Фоґель, вже згадувана нами вище. Фоґель вчилась у Львівському університеті, написала дисертацію про естетику Геґеля, займалась професійно поетичною творчістю та критикою, писала, зокрема про значення форми у мистецтві Марка Шаґала. 

 

Знайомство з цією жінкою відіграло в житті і творчій долі Шульца одну з головних ролей. Саме Дебора Фоґель переконала його опрацювати фантастичні фрагменти листів до неї, надавши їм форми літературних творів. Дослідники творчості Шульца припускають, що у цих листах були навіть готові новели, які потім увійшли до «Цинамонових крамниць». Ця жінка також займалася пошуками видавця, який би їх опублікував. Тут їй допомагала приятелька Рахель Ауербах, єврейська публіцистка. Але їх перші спроби залишились невдачею. Тоді Дебора Фоґель доклала зусиль, щоб Бруно Шульц познайомився з Зофією Налковською — польською письменницею, яка згуртувала у Варшаві молодих талановитих авторів і всіляко сприяла розвиткові їх таланту і публікації творів. Ця зустріч з відомою уже письменницею ввела несміливого дрогобичанина, вчителя малювання у літературні кола Варшави і посприяла тому, що уже в грудні 1933 року у видавництві «Rój» вийшли друком «Цинамонові крамниці» (датовані 1934 роком, як тоді часто практикувалося). 

 

Однак Бруно Шульца і Дебору Фоґель єднали не тільки зацікавлення літературою та мистецтвом. Шульц познайомився з цією жінкою в Закопаному, в будинку Станіслава Віткевича ще у 1930 році. Тоді він був нікому невідомим учителем у провінції, а Дебора Фоґель на той час уже була авторкою опублікованої збірки поезій мовою ідиш, відомою публіцисткою і критиком мистецтва. Згодом їх знайомство переросло в дружбу, позаяк цих людей єднали походження, інтереси, а головне — багатство уяви, буйність фантазії і талановитість. Проявом цієї дружби стали численні листи, які, на жаль, не збереглися. Врятовано тільки пізніші листи Шульца і Фоґель, датовані 1938 та 1939 роками. Відомо, що Шульц мав намір одружитися з Деборою Фоґель, але вона відмовила йому, чи то через незгоду родини на цей шлюб, чи то з якихось інших причин. Попри все це їх дружба тривала аж до смерті письменника.

 

Після виходу друком «Цинамонових крамниць» досі невідомого Бруно Шульца заатакували критики. Радо привітали його на літературній арені молоді письменники, які дебютували у 30-х роках минулого століття: Тадеуш Бреза, Вітольд Ґомбровіч, Казімеж Трухановський. Схвальну оцінку творам дрогобичанина дав Станіслав Віткевич. Гроно цих письменників у 1935 році представило «Цинамонові крамниці» до нагороди «Літературних відомостей». Однак були і несхвальні відгуки на дебют Шульца, передусім з боку антисемітських критиків. Загалом уже після своєї першої публікації ця проза сприймалась по-різному: одні вбачали у ній новаторство художньої форми і стилю, інші — лишень «зарозумілість».

 

Трохи згодом слава про Шульца та його «Цинамонові крамниці» докотилася і до його рідного Дрогобича. Цікавими є спогади учня Шульца, маловідомого польського письменника-дрогобичанина Анджея Хцюка, який у своїй книжці «Атлантида» пригадує, як на Дрогобич, «як грім з ясного неба впала вістка про книжку Шульца Що як? Що хто? Той непоказний Шульц? І як? «Цинамонові крамниці»? Моя ж ти пані, чи він не того?» (І кола на чолі…) […] Одні насміхалися з Шульца, інші тільки дивувалися, а в гімназії вчителі почали обходити здалека. А ж треба було, щоб приїхав до нас з Італії Массімо Бонтемгеллі, який сказав, що вибрався до Польщі, щоб зав’язати контакти з Шульцем і Ґомбровичем, треба було аж думки іноземця, щоби Шульца в рідному місті почали цінувати і шанувати» (переклад Оксани Корінець).

 

Тільки тоді письменникові було надано оплачувану відпустку в гімназії, терміном з 1 січня по 30 червня 1936 року. За цей час Шульц написав кілька оповідань: «Весна», «Осінь», «Республіка мрій». Крім того, після такого вдалого дебюту у Варшаві на адресу Шульца посипалися замовлення на статті від редакторів літературних газет і журналів. Тому у 30-х роках одразу у кількох журналах почали з’являтися критичні есеї та роздуми про видавничі новинки авторства Шульца. Так Шульц дав оцінку художнім творам своїх нових друзів Налковської, Брези, Ґомбровіча.

 

Особливо знаною стала в польському літературознавстві міжвоєнного періоду рецензія на твір Ґомбровіча «Фердидурке», до якого Шульц, до всього, запроектував обкладинку. Зображено на ній кошлате дерево, з якого виростають людські кінцівки: розчепірені руки, повикручувані ноги, перекривлені обличчя, а все це разом ніби прикрашене дубовими листками.

 

Етапним для письменника став 1937 рік, коли вийшов друком новий томик його новел «Санаторій під клепсидрою». До нього ввійшло кілька творів, написаних іще перед «Цинамоновими крамницями» та нові тексти, такі як «Весна», «Санаторій під клепсидрою», «Книга», «Геніальна епоха». Сам автор висловлювався щодо цього тому досить критично, віддаючи перевагу «Цинамоновим крамницям». Але якщо книжка «Санаторій під клепсидрою» чимось і поступалася своїй попередниці, то тільки в композиційній цілості. Це було очевидно, беручи до уваги той факт, що до збірки ввійшли твори, написані раніше, і зовсім нові твори. Сьогодні літературні критики дуже рідко звертають увагу на окремість деяких циклів у творчості Шульца, трактуючи її загалом як ідейно-художню цілісність. 

 

Тогочасна критика зустріла «Санаторій під клепсидрою» неоднозначно. З доброю оцінкою збірки виступив молодий тоді ще критик Артур Сандауер, а також Адам Кравчик, Євґенія Крассовска. Але сильне враження на читачів справили і негативні оцінки творів Шульца двох відомих критиків Казімєжа Вики та Стефана Манєрського. Творчість авангардиста Шульца, як і інших митців 30-х років ХХ століття, стала джерелом поважних суперечок, що стосувалися концепції літератури, культури, суспільних функцій письменника тощо. Усі ці контроверсії не перешкодили Шульцові отримати за збірку «Санаторій під клепсидрою» найвищу для нього нагороду: у 1938 році дрогобицького письменника увінчано Золотим Лавром Польської Академії Літератури.

 

Успіхи на літературній ниві спричинили появи у житті Шульца цікавих неординарних особистостей, людей справжнього таланту, з якими так чи інакше переплітаються дороги дрогобицького письменника.

 

Серед тих людей особливою довірою і повагою користувалися жінки. Єжи Яжембський пише: «Найближчі Шульцеві жінки були красиві, непересічні і мудрі. Такою була (…) Дебора Фоґель — доктор філософії, оригінальна письменниця і перекладачка, такою була Зофія Налковська, котру окрім літературних справ, єднав з Шульцем мимолітний романс, такою була Романа Гальперн — красива моделька Віткевича, що належала до мистецьких кіл варшавського товариства, такою була теж молода художниця Анна Плоцкер… Незвичайною жінкою була також без сумніву наречена Шульца, яка все життя уникала будь-якого розголосу, Юзефина Шелінська». 

 

Непоказний зовні, скромний і несміливий Бруно Шульц у кожної з цих жінок викликав симпатії, змушував їх подивитися на нього іншими очима та залишити у пам’яті про себе теплі спогади. Можна сказати, що жінки були земними ангелами — охоронцями Шульца. Так, польська письменниця Зофія Налковська опікувалася письменником до останнього дня його життя, не зважаючи на шалені ревнощі з боку Богуслава Кучинського, який у запалі порвав екземпляр «Цинамонових крамниць». Дебора Фоґель відвідувала Шульца і листувалася з ним навіть після розірвання їх інтимних стосунків. До кінця вірною Шульцеві залишилася і його наречена Юзефіна Шелінська.

 

Зауважимо, що Юзефіна Шелінська була настільки неординарною постаттю у долі письменника, що про неї скажемо окремо. Кілька років вона була нареченою автора «Цинамонових крамниць», але його дружиною їй стати таки не судилося. Боячись усякого розголосу про її зв‘язок з Б.Шульцем, Юзефіна Шелінська просила дослідників творчості Шульца, зокрема Єжи Фіцовського не оприлюднювати її прізвище. Допитливого читача не раз цікавило хто ж криється під криптонімом «Pani J.», але Фіцовський ані разу не зрадив таємниці.      

 

Юзефіна Шелінська походила, як і Шульц, з полонізованої єврейської родини. Народилася в Бережанах на Тернопільщині. Студіювала полоністику у Львівському університеті і у 1929 році здобула ступінь доктора філософії в царині полоністики та історії мистецтва. Працювала вчителькою в Ярославі, а в 1930 році переїхала до Дрогобича. Навесні 1933 року шкільний учитель фізики пан Олексій Кущак познайомив Юзефіну з Бруно Шульцем. Шульца захопила врода молодої жінки, і він запропонував намалювати її портрет. Так і почалося це знайомство. Шульц намалював багато портретів Юзефіни, часто бував у будинку, де вона жила, розмовляв з нею про мистецтво і літературу, вводячи поволі цю жінку у свій світ. Коли Юзефіна в 1934 році втратила роботу в Дрогобичі і мусила покинути місто, їх зв’язок уже був надто міцний, щоб так легко було його розірвати. Якраз в цей час Юзефіна Шелінська працювала над перекладом «Процесу» Франца Кафки, а Шульц його корегував. Цікаво, що згодом польський переклад роману Кафки вийшов друком під прізвищем Шульца, а не Шелінської. Сама пані Юзефіна ніколи не претендувала на те, щоб під перекладом стояло ще й її прізвище. 

 

Юзефіна мала змогу влаштуватися на роботу у Варшаві, виїхати до столиці думав і Шульц. Нарешті планували там і одружитися, але це виявилося не так легко. По-перше, на заваді до шлюбу їм стала різниця віросповідання. Щоб подолати цю перешкоду, Шульц навіть вийшов із єврейської общини, але католицизму таки не прийняв. Хоча учні і вчителі з гімназії, де працював Бруно Шульц, стверджують, що він ходив з ними до костелу у великі свята, хрестився і молився, як і католики. Як там було з католицизмом Шульца, сьогодні точно сказати важко, але відомо те, що це було головною причиною, чому він не одружився з Юзефіною Шелінською. Щоправда існувала і друга причина: на цей час, після смерті матері і старшого брата, Бруно Шульц змушений був опікуватися своєю хворою сестрою та її неповнолітніми дітьми. Тому думка виїжджати з Дрогобича до Варшави у Шульца поступово губилася у вирі інших, нагальніших проблем. Окрім того, письменник визнавав, що поза Дрогобичем творити не зможе. 

 

З свого боку Юзефіна Шелінська не погоджувалася залишитися в Дрогобичі. Заручини було розірвано, і обоє молодих людей важко переживали цю подію. Шульц довго не міг взятися за перо, а Юзефіна намагалася піти з життя, випивши велику дозу снодійного. На щастя, її вдалося врятувати. Але ця таємнича жінка таки попрощалася з життям шляхом самогубства, коли вже була на схилі віку. На цей раз її ніхто не врятував. Юзефіна Шелінська більш ніколи після випадку з Шульцем не мала близьких стосунків з чоловіками. Вона за своє життя була лише нареченою Бруно Шульца.

 

Своєрідним порятунком для інтелектуального життя Шульца у провінційному Дрогобичі було листування. На думку Станіслава Бараньчака «лист був для Шульца найприроднішою формою вживання слова для виходу за межі власного «я» і спілкування з іншими — формою, незрівняно легшою для цієї вкрай несміливої людини і цього вкрай сумлінного митця, ніж усне порозуміння, з одного боку, й література в загальному сенсі, з іншого».        

 

Останніми опублкованими оповіданнями Шульца були «Комета» та «Вітчизна», друковані в пресі 1938 року. Відомо, що Шульц готував до друку ще одну збірку творів, цього разу з чотирьох довших повістей. Однак цей рукопис було знищено разом з усіма паперами під час війни. Зник також і рукопис повісті (чи роману) «Месія», дослідженню історії написання якого стільки часу присвятив Єжи Фіцовський. 

 

У вересні 1939 року Червона Армія вступає на терени Східної Галичини і приєднує її до Радянської України. На той час Шульц працює вчителем, а також малює афіші, віньєтки, портрети державних діячів. З журналу «Нові мрії» (Львів) Шульцеві надійшла пропозиція співпраці, але поетика і тематика його творів надто радикально розходилися з обов’язковими зразками соцреалізму. Тому Шульц не міг розраховувати на публікацію своїх творів в цьому журналі, як і у московському видавництві іноземної літератури. Усе це змусило його на якийсь час перестати писати. Під радянською окупацією Шульц пережив низку абсурдних епізодів (про них пише у своїх спогадах Хцюк): примус малювати портрет Сталіна, офіційне замовлення величезної картини «Визволення народу Західної України». Остання стала приводом до арешту Шульца, допиту у радянських слідчих органах та звинувачення в «українському буржуазному націоналізмі» через використання на полотні синього та жовтого кольорів.

 

Влітку 1941 року, після вступу в Дрогобич німецької армії Шульца переселено до ґетто, де він розділяв долю тисячі євреїв, позбавлених прав нацистською владою. Якийсь час Шульц знаходився під протекцією гестапівця Фелікса Ландау, який примушував свого невільника малювати, а потім впорядковувати конфісковані німцями книгозбірні. Друзі з Варшави за планом Казімєжа Трухановського готували для нього втечу і фальшиві документи. У цьому мали брати участь Налковська і сам Трухановський. Але саме напередодні втечі Шульца застрелив на вулиці Дрогобича Карл Гюнтер, гестапівець, неприятель Ландау. Це сталося під час єврейського погрому в «чорний четвер» 19 листопада 1942 року. За спогадами Г. Грінберга тіло Шульца поховане на так званому новому єврейському цвинтарі Дрогобича, біля цвинтарного муру з боку дороги. Цей факт до сьогодні залишається гіпотетичним, бо, як слушно зауважив Єжи Яжембський, розкопок на його підтвердження ніхто не робив, а гробовий насип, навіть якщо він і був, зрівнявся з землею. Натомість усі папери, які Шульц дав на збереження комусь поза ґетто, на жаль, втрачені.

 

***

 

На сьогоднішній день творчість Бруно Шульца можна вважати досить добре вивченою, проінтерпретованою та прокоментованою. Своєрідним підсумком шульцознавства стало видання «Шульцівського словника», про який редактори написали, що він виріс з протилежних досвідів — «з почуття богатства і почуття недоситу».

 

Проза Бруно Шульца має дві риси, що визначають її місце у європейській літературі ХХ століття. З одного боку, тексти Шульца своїм образно-міфологічним світом, локалізацією нарації, наявністю у художній структурі біблійних архетипів нагадують твори Франца Кафки, Джеймса Джойса, Томаса Манна. З другого боку, Шульц стоїть ніби осторонь цих магістральних ліній європейської прози. Його Дрогобич ніби поглинув усе це, але лише для того, щоб залишитись Дрогобичем. А при глибшій інтерпретації ми побачимо, що власне і Дрогобича як такого нема: «витвором, що стоїть найвище у ієрархії буття, є власне поетичний художній світ як уярмлена у знаках мови фантазія художника». Ці слова німецької дослідниці Ренати Лахман слушно акцентують роль мови у дискурсі Шульца: світ письменника виступає саме як мовна конструкція. Не події чи відображення перепетій людської долі визначають сенс і сюжет шульцівської прози, а сама мова спогадів. 

 

Через мову, на думку дослідників, у Шульца відбувається герменевтика світу: тлумачення світу і його розуміння, чи це буде весна, чи комета, чи химерний батько. Спробуємо це пояснити на конкретному прикладі. «Цинамонові крамниці» закінчуються блискучим текстом новели «Ніч великого сезону». Вчитаймося в рядки цього шульцівського дискурсу: «часом буває, що серпень мине, а старезний пень літа народжує за звичаєм час ще далі, поганяючи з свого порохна дні-дички, дні-бур'яни, ялові та ідіотичні, докидаючи на додаток, за безцінь, дні-качани, порожні і неїстівні — білі дні, здивовані і непотрібні… Декотрі порівнюють ці дні з апокрифами, що таємно були повпихані поміж розділами великої книги року… Ах, цей старий, пожовклий любовний роман, ця велика календарна книга, що розпадається на очах! Власне те, про що ми будемо говорити, діялось саме тоді, у цьому тринадцятому, надлишковому і якби фальшивому місяці того року, і саме на тих порожніх сторінках великої книги календаря».

 

У даному уривку йдеться про час подій, що про них хоче повідомити автор. Уже в перших метафорах про дні, що народжуються як дички, як бур’яни, неїстивні і непотрібні, дні літа, коли власне літа вже нема (серпень закінчився!), наратор саме через мову тлумачить і інтерпретує сенс дискурсу. Символічні протилежності реального мовного дискурсу і нереальності чогось подібного у дійсності збігаються при рецепції (коли дійсністю стає мова дискурсу). І саме тому тринадцятий, нереальний і фальшивий місяць року, саме літні дні за межами літа трансформуються у пожовклий старий романс, у велику книгу календаря. Важливим є те, що події відбуваються у часі календаря, стосунок якого до реальності досить умовний. Така умовність передана образом-порівнянням: дні як апокрифи, таємно засунуті між розділами великої книги року. Сама інтерпретація подій вже ніби відбулася в образі апокрифів, її залишається лише відчитати. Апокрифи і є тлумаченням. Якщо взяти до уваги тепер символічний сенс протиставлення «апокрифи — Біблія», то інтерпретація тексту Бруно Шульца знову збагатиться новими вимірами.

 

Другою специфічною рисою прози Шульца є, як уже зазначалось вище, її поетичність: практично всі дослідники творчості письменника погоджуються з думкою, що за своїми художньо-естетичними властивостями слово Шульца — це поетичне, а не прозове слово. У випадку Бруно Шульца ми маємо, таким чином, справу із спробою адаптувати філософську мову та філософський стиль мислення до завдань художньої прози. 

 

Перше враження простих дрогобичан від читання творів Шульца добре передав у своїх спогадах Анджей Хцюк: «Боже милий, написано польською, а людина нічого з того не розуміє». Дійсно манера письма Шульца була фатально відмінною від традиційної, і для читача, вихованого на зразках Елізи Ожешкової, Генрика Сенкевича, Юзефа Крашевського, тексти Шульца були вражаючо чужими. Для їх прочитання потрібна була не тільки неабияка компетенція — потрібне було філологічне і філософське відчуття слова, відчуття потенційних можливостей слова у передачі різноаспектної інформації, і потрібна була уява, що перевищувала реалістичну трьохмірну уяву звичайного читача. Хцюк передає слова Шульцу про нову літературу, що, як видається, можуть бути блискучою характеристикою для творів самого Шульца: «Не знаю, чи це поразка літератури, вписаної в життя, чи теж перемога життя, вписаного в літературу».

 

Мовною батьківщиною Шульца стає польська мова, а вихідним метатекстом — Біблія з обома її Завітами. Біблійні семантичні структури у прозі Шульца вплетені у роздуми письменника з приводу його власного дитинства, з приводу метеорологічних, геологічних, математичних, фізичних законів та відкриттів. Та на особливу увагу заслуговує проблема Еросу та еротичного у Шульца. Шульцівська еротика, філософська за своєю інтенцією, є, за словами самого письменника у листі до Гомбровіча, «тугою за універсальністю», «бажанням олюднити нелюдські сфери». Цю тугу можна розуміти по-різному: від андрогінних аспектів до власне еротичних мотивів та сюжетів, інтерпретація яких спирається на теорії Фройда та Юнга. 

 

***

 

Літературну спадщину Бруно Шульца сьогодні складають тридцять два тексти: сімнадцять з них увійшло до збірки «Цинамонові крамниці» (1934), тринадцять становлять зміст збірки «Санаторій під клепсидрою» і ще чотири тексти, які друкувалися поза збірками — «Осінь», «Республіка мрій», «Комета», «Вітчизна». З упевненістю можна говорити про те, що це далеко не всі твори Бруно Шульца. Про те що письменник створив оповідання німецькою мовою «Die Heimkehr» (Повернення додому) і про те, що працював над романом «Месія» свідчать його листи до друзів — письменників. Але на жаль, бодай сліду цих творів, як і, можливо, багатьох ще інших, дослідникам творчості Шульца так і не вдалося відшукати. 

 

Кожне оповідання Шульца може бути самостійним твором, вони навіть різні за жанром. «Весна», «Санаторій під Клепсидрою», наприклад, мають, як уже зазначалось, частково фабулярний характер. У таких текстах, як «Немрод», «Липнева ніч» переважає опис, «Друга осінь» написана як есей, «Трактат про манекени» у жанровій формі трактату. 

 

В оповіданнях збірки «Цинамонові крамниці» герой–оповідач — це ще малий хлопчик, батько якого, купець Якуб, мав свою крамницю і торгував у ній тканинами. Герой Шульца збуджено реагував на все нове, що його оточує, на всі події, які відбуваються навколо нього. З дитячою цікавістю він спостерігав за дорослими і їх діями, його увагу постійно привертають служниця Аделя, батько, усім своїм єством він реагує на природні явища, задумується над питаннями, що хвилюють суспільство. 

 

В оповіданнях збірки «Санаторій під клепсидрою» Шульців герой уже інший: це вже не маленький несміливий хлопчик, а підліток–юнак, який дозріває, пізнаючи світ, іронізує з людей і подій, часто навіть з самого себе, скептично оцінює навколишній світ і врешті–решт старішає, набравши певного досвіду життя і позбувшись усяких ілюзій. Так ми стикаємось з вираженою на рівні сюжету міфологічною циклічністю подій. А про характер розвитку образу героя — оповідача говорять вже самі назви оповідань: «Пенсіонер», «Самотність».

 

Втрачений роман «Месія», над яким Шульц почав роботу ще в 1934 році, за свідченнями сучасників-приятелів письменника був вже закінчений, або майже закінчений, коли життя його автора обірвала гестапівська куля. Більшість пересічних дрогобичан, які особисто були знайомі з Шульцем і знали про його єврейський родовід, не вірили розмовам про те, що Шульц пише роман про Месію Христа. Але з упевненістю можна сказати, що ідея месіанізму цікавила письменника. Роман мав розповідати про сучасне пришестя Спасителя, який опустився з небес саме в Галичині. Про інтерес до теми месіанізму свідчить також те, що Шульц намалював картину «Пришестя Месії», яку подарував братові Ізидорові. Ось як уявляє собі прихід Месії на землю один з героїв у «Геніальній епосі»: «У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю... І земля навіть не зауважить в задумі того, котрий зійшов на її дороги, а люди пробудяться з полудневої дрімоти і нічого не будуть пам’ятати. Уся історія буде як вимазана, і буде як за правіків, поки почалася історія» (переклад Оксани Корінець).

 

З наведених слів випливає, що письменник бачить в Месії не стільки Спасителя людських душ, скільки Відновителя історії. Месія, у творі Шульца приходить на землю, — в Галичину! — щоб повернути історію до її витоків, ще до того, як Бог творитиме світ. Думка про повернення назад історії наштовхує на іншу думку: чи не відчував Шульц, що Дрогобич в якому він народився і виріс, загине разом з ним і з тисячами інших євреїв, українців і поляків, які заселяли його до Другої світової війни.

 

Бруно Шульца як митця прославила перш за все його поетична проза. Однак не можна залишати поза увагою його малярські роботи — рисунки та графіки — частина з яких збереглася до наших днів і з якими пов’язаний недавній скандал у Дрогобичі. Дослідники творчості Шульца стверджують, що рисунок був первинним засобом експресії для Шульца, спочатку був рисунок, а потім було слово. Доводять це графічні роботи Шульца, більшість яких автором датовані 1920 роком або роками трохи пізнішими. 

 

Як і у випадку літератури, для пластичних робіт автор черпав свої творчі мотиви з щоденної дрогобицької дійсності. І якщо літературні твори Шульца можна назвати своєрідною автобіографією, то майже про всю його пластичну творчість можна сказати, що це — автопортрет. Мало не з кожного рисунку Шульца визирає його обличчя, в оточенні інших облич, також дуже схожих на обличчя тих людей, які його оточували у повсякденному житті. 

 

Природно, що єврей за походженням, Шульц у своїх пластичних роботах малював сцени з щоденного життя галицького єврейства. На особливу увагу з поміж робіт цієї тематики заслуговують ілюстрації до «Цинамонових крамниць», якими автор доповнив свої літературні візії, зокрема портрет Батька-деміурга. 

 

Найбільш знаними у малярстві є роботи Бруно Шульца з циклу «Księga Bałwochwalcza». На сьогоднішній день відомо понад двадцять композицій цього циклу, які і дозволяють дещо глибше зрозуміти особистість автора, побачити ближче його ідейний світ. Художні і літературні критики зійшлися на тому, що «Księgę…» можна справді читати, як книжку. Одна за одною графічні композиції послідовно складають її сюжет. На картинах змінюється час і простір, однак образи чоловіка і жінки залишаються незмінними. Жінці на картинах Шульца завжди відведена головна роль. Уже сама її присутність стає для чоловіка загрозою. У жіночих оголених постатях глядач вбачає ще не стільки жінку, а дівчину-підлітка з ще не округленими формами, гострими ліктями, колінами. Вона саме соєю молодістю змушує чоловіка у схилі віку плазувати біля її ніг. Часто на таких картинах автор надав чоловікові своїх рис обличчя. В інших композиціях цього циклу можна розпізнати вже не невинну дівчину-підлітка, а сформовану жінку, яка розуміє свою перевагу над чоловіком, підкреслює це і виразом обличчя, і всією своєю поставою. Так поступово жінка на картинах Шульца з підлітка виростає у бестію, яка відверто насміхається з чоловіка, топче його, навіть б’є. Напротивагу високій, стрункій, красивій постаті жінки постать чоловіка Шульц зображував завжди малою, сутулою, незграбною. Цей гротесковий контраст між зображеннями чоловіка і жінки і дав підставу для інтерпретації мазохізму у творах Бруно Шульца. 

 

Так у загальних рисах можна окреслити творчість Бруно Шульца. У польському літературознавстві вже існує традиція шульцології, окремі дослідники займаються поодинокими, вибраними проблемами у Шульца, публікуючи спеціальні дослідження. Добрим впровадженням у шульцознавство може служити написаний одним з кращих знавців спадщини письменника, Єжи Яжембським вступ до вибраних творів Шульца у серії «Biblioteka Narodowa». Яжембський є теж автором перекладеної українською мовою розвідки «Читання Шульца» (Люблін, 1996), де він окреслює головні етапи вивчення творчості Шульца. 

 

У згаданій статті Яжембський зауважив, що донедавна шульцознавчі розвідки можна було ділити на дві групи. З одного боку, це були праці Єжи Фіцовського і прихильників його способу інтерпретації Шульца, «опертому на детальному знанні його життя та всіх уцілілих висловлювань». У центрі цих досліджень була «інтегральність візій Шульца, її внутрішня узгодженість, вірність збереженим свідченням». З боку другого, існувала традиція прочитання Шульца Артуром Сандауером, «дослідників з його когорти цікавила насамперед узгодження поглядів та здобутків письменика з сучасною йому епохою». Суперечка виникає тому, що «критики, подібні до Сандауера, невпинно намагаються довести велич провінціала, зіставляючи його з найвидатнішими художніми явищами епохи…, тим часом як для Фіцовського ця велич є чимось очевидним».

 

Сьогодні можна говорити про третій тип досліджень, що ніби узгоджує два попередні і разом з тим не опирається ані на біографічно-фактичному матеріалі, ані на різноманітних порівняннях. Основою цих досліджень є проникливе читання тексту на фоні певних культурних феноменів. Блискучою розвідкою такого типу є монографія Владислава Панаса про кабалу у прозі Шульца (Księga blasku. Traktat o kabale w prozie Brunona Schulza. Lublin, 1997). Автор цього дослідження не тільки цитатно підтверджує знання Шульцем юдейської кабалістичної традиції, але й пропонує цікаві інтерпретації текстів письменника у контексті кабалістичної символіки.

 

Популярність Шульца особливо зросла наприкінці ХХ століття. Він став елітарним автором, його переклали майже всіма основними мовами, а у 1995 році у Львові вийшов український переклад основного корпусу текстів письменника. 

 

Твори Шульца важко інтерпретувати, спираючись на традиційні категорії поетики. Так, скажімо, тексти Шульца не вписуються в наші уявлення про літературні жанри. У жодному разі не заперечуючи блискучу художню індивідуальність і самобутність його манери, можна констатувати, що він продовжував у літературі свого часу ідейно-художні традиції маркіза де Сада («720 днів Содоми»), славнозвісного Захер-Мазоха (варто згадати, зокрема, опубліковані у 1881 р. «Нові єврейські історії»). Для австро-угорської літератури, у рамках якої формувався талант Шульца, це характерне явище. Випадає згадати Юнга, Кафку, захоплення яким Шульц висловив у передмові до «Процесу». На другому полюсі літературної традиції Шульца — Томас Манн і Райнер-Марія Рільке. Скільки б разів не дискутувалась проблема листування з Манном, факт явного впливу залишається безсумнівним.

 

Кабалістичні і символіко-міфологічні тенденції у художній творчості Шульца не заперечують високого гуманізму його слова. У концепції Шульца спасінням у жахливому світі буденщини може бути тільки любов. Кохання до жінки — не тільки і не стільки фройдівський ерос, як це звикли тлумачити в літературознавчих розвідках, скільки дантівська сила, що рухає Сонце і зірки, сила, якою тримається всесвіт. Ця сила здатна не тільки врятувати людину, але й дарувати їй справжнє життя. Тому такими сумними є рядки про долю батька, «що не був закорінений у серці жодного жінки» і через це не міг врости у реальність, а вічно ширяв на периферії життя.

 

Проза Бруно Шульца стала популярною у Європі через свою універсальність: топос Дрогобича у письменника настільки загальний, що європейський читач знаходить у рядках Шульца описи власного містечка, своєї малої батьківщини, з часів між двома світовими війнами.

 

 

 

Юрій Рубан. Політична комунікація влади як інструмент формування національної ідентичності.