12 апреля 2016, вторник 12:15
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

Митрополит Андрей Шептицький і Голокост

17 декабря 2013, 15:50
Поделиться →
распечататьраспечатать

Ми публикуємо статтю Івана-Павла Химки, що була розміщена на порталі historians.in.ua.

Від автору: "Ця стаття – частина дослідження, що його підтримало Рада соціальних студій та гуманітарних досліджень у Канаді, а також Товариство Пінхаса та Марка Вайзена в Центрі поглиблених студій Голокосту (Меморіальний музей Голокосту, США). Я багато завдячую коментарям від читачів первісних варіантів цього дослідження: Марка Царинника, Ґреґа Еґґіана, отця Петра Ґаладзи, Ліліани Гентош, Тараса Курила, отця Атаназія МакВея та Михайла Саварина. Див. також супутній розділ до цієї праці: John-Paul Himka, ‘Christianity and Radical Nationalism: Metropolitan Andrei Sheptytsky and the Bandera Movement’, in C. Wanner (ed.), State Secularism and Lived Religion in Soviet Russia and Ukraine (Washington, DC, 2012), 93–116".

Перекладено за публікацією: “Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Holocaust.” Polin 26 (2013): 337-59. 
 
Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук за участі Юлії Кислої.
 
 

Перша частина.

 

Про ставлення митрополита Андрея Шептицього до Голокосту написано вже багато праць. Є кілька особливо цінних студій. Ганс Якоб Штеле та Шимон Редліх написали статті, що увійшли до збірника, чиє значення важко переоцінити: «Моральність і реальність» (1989) за редакцією Пола Роберта Маґочі. Журналіст Штеле сформував свій підхід до питання, спираючись на знання про внутрішні механізми німецького окупаційного режиму та на інтерв'ю з людьми, які були його функціонерами1. Він зміг помістити міркування й дії Шептицького в цей важливий контекст. Редліх, видатний знавець історії східноєвропейських євреїв ХХ століття, сам єврей-вихідець із Галичини, який вижив під час Голокосту, інтерпретував діяльність митрополита на тлі подій винищення єврейського населення під нацистською окупацією2. Велике значення має також праця Андрія Кравчука, який детально проаналізував міркування Шептицького про Голокост, що їх митрополит висловлював у пастирських посланнях і в листуванні3.

У дуже багатьох інших працях також заторкнуто цю тему. Наприклад, корисну інформацію можна знайти у праці Жанни Ковби про реакції галицьких українців на Голокост, хоча це дослідження надто хаотичне й однобічне, тож його важко порівнювати з трьома вище названими працями4. Дослідження о. Адама Кубашіка про візію Андрея Шептицького української нації, держави та церкви має певні вади: некритичне ставлення і до джерел, і до польського минулого, та все ж його таки варто читати5. Є й полемічні праці на тему Шептицького і Голокосту. Редліх завжди був одним із найпалкіших прихильників ідеї, щоб Яд Вашем надав Шептицькому звання Праведника Світу6. Поки що зробити цього не вдалося. Про поведінку Андрея Шептицького під час Голокосту також широко дискутували в Україні7.
 
Я не маю на меті розглядати спірні моменти цього питання. Натомість хочу дослідити, в якій складній ситуації опинився єпископ, коли йому довелося робити вибір, як діяти перед лицем безпрецедентного зла Голокосту. До здобутків Штеле, Редліха та Кравчука я можу додати кілька нових джерел, що були їм недоступні, а також погляд із іншої перспективи. Проте мені далеко до того, щоб виголошувати якісь остаточні висновки про Шептицького й Голокост. Свого часу Ліліана Гентош мала можливість переглянути деякі матеріали в Конґреґації Східних Церков у Ватикані, а також у беатифікаційній комісії щодо митрополита; ці документи могли би стати цінним доповненням джерельної бази й дати можливість провести детальніший аналіз питання. Проте нині вони недоступні для дослідників. Інші архівні колекції Ватикану, так само як польські, українські та німецькі архіви, можливо, досі зберігають багато цінних документів, що ними й досі не скористалися дослідники8.
 
 
УТИСКИ ЄВРЕЇВ У ЛИПНІ 1941 РОКУ
 
В інтерв'ю для Фундації Шоа9  Марк Тукан – один із тих, хто пережив Голокост – розповів, що коли 1941 року розпочалася німецько-радянська війна, він перебував у садибі своїх батьків у Подусові Перемишлянського району Львівської області. Тоді йому було близько 22 років. Коли в село вступили німці, сусід-українець дав йому дві листівки українською мовою, що їх тоді поширювали серед населення. В одній із них, як він пригадує, лідери українського націоналістичного руху закликали українців знищити росіян, євреїв, поляків, угорців та румунів. Автором другої листівки був очільник греко-католицької церкви митрополит Шептицький, і її зміст кардинально відрізнявся від першої. Тукан не зміг пригадати тієї частини листівки, де було складено подяку Богові за звільнення України від Радянського Союзу. Він пам'ятав, що такий пасаж там був, але точних слів згадати йому не вдалося. Проте він добре пам'ятав, що Шептицький закликав свою паству поводитися по-християнському і нікому не завдавати шкоди. На думку Тукана, така публікація вимагала неабиякої сміливості в часи, коли німці окупували українські землі й у Львові відбувся погром. На жаль, як згадує автор інтерв'ю, більшість прислухалася до лідерів українських націоналістів, і дуже небагато хто взяв до уваги слова очільника церкви. Туканові здавалося, що українське населення було більше схильне вбивати євреїв, ніж дозволити їм і далі жити10.
 
Тукан згадує тут два документи, що про них добре знають історики. Обидва було випущено 1 липня 1941 року, на наступний день після того, як німецькі війська окупували Львів, а Організація українських націоналістів проголосила створення Української держави на чолі з Ярославом Стецьком. Перший документ – це листівка, що її підготував Іван Климів, Начальний командант Української національної революційної армії, яка підпорядковувалася урядові Стецька. Листівку поширювали у Львові під час погрому 1 липня. У ній було вміщено заклик, що його майже точно відтворив Тукан: «Народе! Знай! Москва, Польша, мадяри, жидова - це Твої вороги. Нищ іх»11. У пастирському посланні від 1 липня Шептицький вітав «побідоносну німецьку армію... як освободительку від ворога» і також визнавав Стецька головою українського уряду. Він додавав: «Від уряду, ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узглядняли би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віроісповідання, народності й суспільної верстви належать»12.
 
У мемуарах іще одного єврея, написаних 1946 року, де зображено події у Львові, також наголошувалося на тому, як сильно контрастували листівки від ОУН і митрополита: «На вулицях розвішували звернення українського лідера Степана Бандери із закликами до вбивства та нищення, а поряд із ними висіли листівки від митрополита Шептицького з закликами до спокою, протестом проти розправ над сусідами та втрати людських почуттів»13. В інших єврейських спогадах протиставлено Українську державу, що її проголосив бандерівський рух, «державу, де винищення євреїв було проголошено головним законом і програмою», до позиції митрополита, який мав «надію, що ця держава буде піклуватися про потреби всіх громадян, не дискримінуючи їх за принципом релігії чи національності»14.
 
Шептицький підтримав нову державу – що не могла вкоренитися і тільки коротко існувала – після зустрічі 30 червня 1941 року з двома представниками ОУН, Стецьком і отцем Іваном Гриньком, капеланом Нахтігалу, українського націоналістичного батальйону на службі німецької армії. Ці два націоналісти приховали, проте, від Шептицького важливу інформацію про те, що ОУН розпалася, і владу було встановлено під контролем тільки однієї фракції – бандерівської. Цей обман зіпсував ставлення Шептицького до нової влади15. Штеле називає ще одну причину, чому Шептицький відвернувся від нового уряду: «Анархічні вибухи ненависті та помсти, що траплялися у Львові перед та під час німецької окупації, стримували симпатії Шептицького до ОУН»16. Штеле, напевно, згадує про кривавий погром у Львові у перші дні липня, який відбувся одразу після встановлення влади Стецька.
 
Шептицького інформував про погром головний рабин Львова доктор Єзекіїль Левін, який відвідав митрополита 1 липня17. Невідомо точно, про що йшлося під час їхньої зустрічі, маємо суперечливі дані. Про це на початку 1990-х років син рабина Левіна Курт писав так:
 
Його [рабина Левіна] митрополит прийняв негайно. Мій батько нагадав митрополитові про багато випадків, коли той висловлював своє прихильне ставлення до євреїв у власній дієцезії [єпархії]. Батько наголосив на тому, що тепер, у часи смертельної небезпеки, він звертається по допомогу в ім'я Бога. Митрополит був шокований, коли дізнався, наскільки жорстоко діяли його співвітчизники. Він пообіцяв негайно втрутитися за допомогою німецької влади і вислати на вулиці міста священиків та монахів, щоб зупинити погром. Він запропонував батькові побути в його резиденції, доки в місті не стане спокійніше. Батько відповів, що його місце там, де перебуває його громада, і покинув резиденцію, щоб повернутися додому18.
 
Це свідчення, напевно, спирається на те, що Куртові Левіну розповідали пізніше, адже з першої версії його спогадів, написаних 1946 року, зрозуміло, що він не мав можливості поговорити з батьком у проміжок часу, коли той вийшов із храму св. Юра і тим моментом, коли рабина вбили пізніше в той же день19. Хоча я не знайшов підтвердження того, що були широкомасштабні спроби кліру зупинити погром, безперечно, були випадки, коли греко-католицькі священики втручалися, щоб захистити євреїв від погромників. Про один із таких випадків згадано в інтерв'ю, що його Жанна Ковба провела в 1990-х роках із Ю. Юник. Пані Юник розповіла, що її батько розказував їй про якогось сердитого чоловіка, який штовхав і кричав на трьох євреїв: «Це жидівські поліцаї! Убивці!» Це відбувалося в перші дні липня на вулиці Легіонів у Львові. Раптом надійшов греко-католицький священик і зупинив натовп в ім'я хреста. Тим часом євреям удалося втекти20. Також Адольфа Фолькмана та його родину врятував від погрому священик, який служив в українській церкві поруч із їхнім домом21.
 
Помічник Шептицького Йосиф Сліпий у мемуарах з 1960-х років також згадав про той візит рабина Левіна: «Почалися тоді переслідування жидів і всякі реванші. Тоді я запросив до Митрополита рабіна Лєвіна, а він виходячи з палати стрінув мене, був дуже вдоволений  і сказав, що  буде дякувати Богові, якщо діти будуть спасенні, а він хоче ділити долю  з своїм народом»22. У спогадах Альфреда Монастера в уста рабина Левіна вкладено такі слова: ніби після того, як він вийшов із зустрічі з митрополитом, то сказав, що «Якщо буде погром, то нехай я стану першою його жертвою»23. Рабин Давид Кагане стверджував, що Шептицький не просто запропонував рабинові Левіну залишитися в нього, а й пообіцяв написати «пастирське послання, в якому мав застерегти українців від здійснення вбивств і пограбувань»24. Якщо таке послання й було написано, його поки що виявити не вдалося.
 
Про ту зустріч є ще два спогади євреїв, які вижили, де митрополита зображено не в такому позитивному світлі. Втім, незрозуміло, звідки автори спогадів дістали свою інформацію. Ришард Риднер згадує (його свідчення скоріше за все було записано 1945 року), що рабин Левін пішов до митрополита разом із адвокатом доктором Лайбом Ландау25, щоби просити втрутитися в дії української влади та міліції. «Шептицький не дав підстав для серйозних надій», але попросив рабина залишитися у нього на кілька днів. Рабин відмовився і сказав: «Я прийшов із Богом – і піду з Богом»26. Адам Кеслер, іще один єврей, якому вдалося пережити війну, писав:
 
Світський рабин міста [тобто рабин Прогресивної синагоги, Левін], відчуваючи, що має статися якесь нещастя, рано вранці в ритуальному вбранні пішов до очільника української церкви, щоб просити про допомогу і втручання. Його було прийнято прохолодно, байдуже, хоча він був особисто знайомий із митрополитом, та дістав відмову. Митрополит не мав наміру втручатися в дії влади, щоб допомогти євреям – суто з політичних міркувань, митрополит не бачив ані морального, ані релігійного сенсу в такому втручанні. Він також вважав, що немає підстав заспокоювати українське населення, оскільки воно саме знало такт і міру, а за поведінку покидьків [mętów] суспільства ніхто не мусить нести відповідальності. З гіркотою і покорою, сповнений найчорніших думок, рабин пішов додому, міркуючи про відповідь найвищого представника церкви27.
 
Після тієї зустрічі рабин Левін повернувся додому, і в той самий день його заарештували українські міліціонери. Його син Курт, якого теж тоді арештували, став свідком того, як батька вбили в тюрмі Бригідки. За кілька днів рабинова вдова пішла до Шептицького і повернулася в гарному настрої. Митрополит сказав їй, що шукає її чоловіка і дав їй фальшиву надію, що той може бути досі живим. Митрополит сказав, що звертався до гестапо й української міліції28. За словами одного добре обізнаного єврея – автора спогадів, Шептицькому сказали, що українське духовенство не повинне хвилюватися за долю єврейського духовенства29.
 
Які висновки можна зробити з цих спогадів? Єдине, що відомо напевне – це те, що миртополит був поінформований про погром, який лютував у місті. Якщо він і втрутився, то, вочевидь, лише усно висловив свою позицію, оскільки письмових свідчень про втручання до нас не дійшло.
 
Є також згадки про те, що Шептицький знав і засуджував погроми та знущання над євреями, що відбувалися в менших містечках на Західній Україні. Найочевидніша з них – місце в пастирському посланні «Про милосердя»: «Із глибоким болем серця, зі страхом про будучину нашого народу, бачу, як в многих громадах жиють люди, що їх душі і руки сплямлені неповинно пролитою кров'ю ближніх»30. Це послання датовано липнем 1942 року, ще до того, як у селах почалися напади на поляків, тому слова про «вбивць у громадах» могли стосуватися лише знущань над євреями.
 
Аж до кінця 1941 року митрополит зберігав ілюзії, що німці зможуть сприяти справі розвитку християнства й українства. У листі до папського нунція в Будапешті від 30 серпня 1941 року він висловив надію, що німці, які визволили Галичину від більшовицького режиму, переможуть атеїстичний комунізм раз і назавжди31. Наприкінці року доктор Людвіґ Лозакер, який був керівником внутрішніх справ генерал-губернаторства Галичини, мав кілька конфіденційних зустрічей із митрополитом. Митрополит намагався нагадати йому про те, що Німеччина колись була зацікавлена в тому, щоб розділити Росію на кілька незалежних держав, зокрема Україну. «Проте митрополитові надії нагло розвіялися, коли він 'почув постріли – то розстрілювали людей просто біля його резиденції'». Шептицький протестував проти розстрілів, висловлював свою позицію особисто Лозакеру та губернатору Галичини Карлові Ляшу, коли вони відвідали митрополита з офіційним візитом»32. Пізніше Шептицький також висловлював протест наступникові Ляша, Отто фон Вехтеру33. Шептицький переходив на якісно новий рівень розуміння всього того жаху, що відбувалося з євреями під владою німців.
 
Щодо самих погромів Шептицький не висловлював публічної реакції, на відміну від, наприклад, конфлікту між двома фракціями ОУН. Оскільки бандерівська фракція ОУН відігравала активну роль у жорстоких діях 1941 року, це могло вплинути на те, як митрополит оцінював конфлікт між фракціями, але якщо такий вплив і був, то він залишився незадокументованим в історичних свідченнях. Досить млява реакція Шептицького на початок насильницьких дій щодо євреїв, свідчить про те, що він не сприймав їх настільки серйозно, як міг би, якби знав наперед, що мало статися. Те, що Шептицький недооцінював масштаби цього насильства видно з його листа до папського нунція в Будапешті від 30 серпня 1941 року. У ньому він згадав про масові вбивства радянських політичних в'язнів – перш ніж покинути Галичину, НКВД здійснював розстріли34 – але не згадав про те, що коли прийшли німці, вони використали видовище страшного злочину для того, щоб провокувати жорстокі напади на єврейське населення. Таке замовчування характерне для національної мартирології, як її презентують українські націоналісти.
 
У тому самому листі він згадав про «поганий приклад» для галицької молоді під час радянської окупації від «комуністичної та єврейської молоді, що іммігрувала з Росії»35. Із цього можна зробити висновок, що Шептицький, як і націоналісти, і до того ж значна частина католицького кліру в ті часи, пов'язував євреїв із комунізмом. Що Шептицький дійсно так і думав виходить також із його розмови з французьким колаборантом Рене Мартелем (який мав псевдонім «доктор Фредерик») у вересні 1943 року36. Шептицький у той час уже відверто висловлював власне засудження убивств євреїв і згадав у розмові про випадок, коли молодий чоловік зізнався у скоєнні сімдесяти п'яти вбивств. Мартель відповів, що знає, що українці брали участь в антиєврейських виступах тих часів, але виправдовував їх тим, що НКВД убив 18 000 людей на Львівщині, а майже всі члени НКВД були євреями. За словами Мартеля, Шептицький погодився, але все ж не відмовився від думки, що винищувати євреїв було неприпустимим злочином37.
 
Можливо, Шептицький вважав, що погроми були якимось аномальним явищем, справою рук хуліганів, які скористалися непевною ситуацією після приходу окупантів, щоб нищити й убивати. На це може вказувати ремарка, що про неї згадав Едмунд Кесслер, процитованого вище, що учасники погромів були покидьками суспільства. У той час і пізніше цієї думки багато хто дотримувався38.
 
Об'єктивно зрозуміти ситуацію влітку 1941 року Шептицькому заважало кілька серйозних обставин. Він уже був інвалідом із слабким здоров'ям, тому нелегко йому було орієнтуватися. Він майже не міг пересуватися самостійно, тож інформацію про зовнішні події міг отримувати лише від найближчого оточення. Крім того, він підтримував часті, майже щоденні контакти з двома німецькими чиновниками, Гансом Кохом і Альфредом Бізанцом, яким особисто довіряв; вони були для нього важливими постачальниками інформації39.
 

СИСТЕМАТИЧНІ ВБИВСТВА ЄВРЕЇВ, ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ 1942 – ЧЕРВЕНЬ 1943
 
Аж до середини січня 1942 року Шептицький протестував лише проти тих дій німецького режиму, що стосувалися українських національних прагнень, і не згадував про вбивства євреїв. 14 січня він поставив свій підпис під листом разом з іншими українськими лідерами, зокрема головою однієї з фракцій ОУН Андрієм Мельником; у листі було викладено головні скарги від українських політичних кіл: про те, що німці досі ще не створили української військової формації для боротьби з більшовиками, що вони відділили Галичину та Одещину (Трансністрію) від решти території України, що українську культуру не розвивали в Райхскомісаріаті Україна, що німці розпустили Українську Національну Раду в Києві40.
 
Та незабаром Голокост став основним предметом митрополитових роздумів і діяльності. Це видно з таких документів:
 
1. Листа до Гіммлера (лютий 1942)41 (не зберігся).
2. Листа до духовенства та вірних про вбивство (27 березня 1942)42.
3. Листа до Папи Пія ХІІ (28 березня 1942)43. Здається, цього листа так і не було відправлено44.
4. Пастирського послання «Марія-Мати» (14-15 квітня 1942)45.
5. Пастирського послання «Єпископський ювілей Папи» (17 квітня 1942)46.
6. Пастирського послання «Про милосердя» (червень 1942)47.
7. Листа до Папи Пія ХІІ (29-30 серпня 1942)48.
8. Листа до кардинала Е. Тіссерана (вересень 1942)49.
9. Пастирського послання «Не убий!» (21 листопада 1942)50.
10. «Правила до декрету 'Про П'яту заповідь'» (кінець листопада – початок грудня 1942)51.
11. Послання до духовенства «Мир о Господі і благословенство» (26 лютого 1943)52.
12. Промови на відкритті Архієпархіального Собору (мабуть травень 1943)53.
13. Листа до кардинала Луїджі Мальоне (12 червня 1943)54.
14. Розмова з Рене Мартелем, як її записано у звіті Доктора Фредерика (19 вересня 1943)55.
 
Які ж були причини посилення занепокоєння Шептицького? За словами рабина Ісаака Галеві Герцога, головного рабина Палестини, якого цитує біограф Шептицького Георгій Прокопчук, протест до Гіммлера став реакцією на «погром євреїв у Рогатині, що його допустили німці». Далі в Герцогових спогадах сказано, що після протесту митрополита «усе українське населення ... усіма можливими способами допомагало переслідуваним євреям»56, проте це узагальнення не підтверджено у спогадах інших євреїв, які вижили в ті роки. В українській газетній статті 1947 року лист до Гіммлера також пов'язано з подіями у Рогатині57. Історики Голокосту в Галичині досі чітко не встановили, що відбулося в Рогатині58, але зі змісту листа Шептицького можна зробити висновок, що німці використали українську допоміжну поліцію в антиєврейських виступах.
 
Документи кінця березня 1942 року з'явилися під час останніх етапів «Березневої акції» у Львівському гетто. Тоді близько 15 000 євреїв було схоплено і відправлено до таборів смерті. Тоді ж уперше українську допоміжну поліцію було прямо використано для облави59. Пристрасний лист Шептицького до Папи від серпня 1942 року було написано по гарячих слідах «Серпневої акції» у Львові, під час якої 40 000 євреїв було вислано на смерть, знову за активної участі української допоміжної поліції60. У червні 1943 року тисячі євреїв, які ще залишалися у Львові, було розстріляно німецькими поліційними загонами61, і саме тому митрополит написав кардиналу Мальоне; у листі Шептицький повідомляв кардиналові, і таким чином також Святому Престолові, що вбивства продовжувалися. Отже, зрозуміло, що Шептицький звернув увагу на Голокост в результаті ескалації насильства, спрямованого на «остаточне вирішення» єврейського питання в Галичині, зокрема в  місті, де він  жив.
 
                                                                                                                                  
----------------
H. Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, in P. R. Magocsi (ed.), Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts ́kyi (Edmonton, 1989), 125–44. У цій статті постать митрополита зображено в позитивному світлі. В іншій статті Штеле, що з'явилася в газеті «Die Zeit», де автор працював кореспондентом, митрополита показано як людину далеку від реальності й ризикову: H. Stehle, ‘Ein heiliger Abenteurer’, Die Zeit, 5 July 1985. Світовий конгрес вільних україністів засудив статтю в «Die Zeit» як «виразним і  тенденційним очорненням життя й діяльности митрополита, але і знеславлення українського народу і його історію». Див: Секретаріат світового конґресу вільних україністів, «Німецький часопис веде кампанію проти беатифікації митрополита, каже СКВУ», Українські вісті (Едмонтон), 5 лютого 1986.
S. Redlich, ‘Sheptyts ́kyi and the Jews during World War II’, in Magocsi (ed.), Morality and Reality, 145–62. Пізніше він опублікував оновлену версію: S. Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi, Ukrainians and Jews during and after the Holocaust’, Holocaust and Genocide Studies, 5/1 (1990), 39–51.
A. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine: The Legacy of Andrei Sheptytsky (Edmonton, 1997), 194–248; див. також с. 264–7.
Ковба Ж. Людяність в безодні пекла: Поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання». – Київ, 1998, –  с. 121-139.
A. Kubasik, Arcybiskupa Andrzeja Szeptyckiego wizja ukraińskiego narodu, państwa i cerkwi (Lviv and Kraków, 1999).
Див. наприклад S. Redlich, ‘Sheptytsky and the Jews’, Jerusalem Post Magazine, 13 Dec. 1985; S. Redlich, ‘Nie bój sie , dziecko’, Tygodnik Powszechny, 18 Nov. 2008: <http://tygodnik.onet.pl/0,0,17360,1,artykul.html>; N. C. Gross, ‘Who Decides Who Was’, Jerusalem Report, 6 Mar. 2006; Y. Melman and A. Carmel, ‘Righteous Indignation’, Haaretz Magazine, 7 Oct. 2005. Див. також T. Snyder, ‘He Welcomed the Nazis and Saved Jews’, New York Review of Books Blog, 21 Dec. 2009: http://www.ny- books.com/blogs/nyrblog/2009/dec/21/he-welcomed-the-nazis-and-saved-jews/
Дорфман Б., Дело №421 (О присвоении звания «Праведника мира» Митрополиту А. Шептицкому) //  Седьмые Запорожские еврейские чтения, 11-12 мая 2006 г. – Запоріжжя, 2006 — С. 97-100; Мирский Р. Факторы толерантности как обьект и субьект в период Голокоста в Украине: Митрополит Андрей Шептицкий и его праведность // Десятые Запорожские еврейские чтения, 11-12 мая 2006 – Запоріжжя, 2006 – С. 47-52; Найман О. Голокост у Львові і А. Шептицький, Там само. – С. 53-57; Ю. Ляховицкий, Шептицкий: точка над «і» // Muzeon beit a-shoa bat-yam / Институт изучения Катастрофы и политической истории, http://www.isracaust.org/news/17/
Із особистих розмов Ліліани Гентош із автором.
Інститут візуальної історії та освіти Фундації Шоа Університету Південної Каліфорнії в Лос-Анджелесі провів протягом 1994-2002 років понад 50 тисяч інтерв'ю (записаних на відео) з тими, хто пережив Голокост. Відрізки інтерв'ю нумеруються, щоб зручніше було посилатися на окремі твердження.
Фундація Шоа Університету Південної Каліфорнії, інтерв'ю з Марком Туканом, 51758, 124-127.
Українське державотворення: Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. / Ред. О. Дзюбан. – Львів, Київ, 2001. – С. 129.
Там само., С. 126.
K. I. Lewin, Przeżyłem: Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa (Warsaw, 2006), 65.
J. Schoenfeld, Holocaust Memoirs: Jews in the Lwów Ghetto, the Janowski Concentration Camp, and as Deportees in Siberia (Hoboken, NJ, 1985), 46.
Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 127; Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 211 n. 55; Хом'як М. Діяльність Митрополита Кир Андрея під німецькою окупацією // Логос, 6/3 (Липень—Вересень. 1955); 214–23, тут с. 221; 6/4 (жовтень.—грудень 1955), 292–5; Паньківський К. Від держави до комітету (New York and Toronto, 1957), 50.
Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 127.
Згідно з D. Kahane, Lvov Ghetto Diary, trans. J. Michalowicz (Amherst, Mass., 1990), 7, равин Левін наніс візит Шептицькому зранку в середу, 2 липня. Але це не відповідає хронології погрому. В інших джерелах ідеться про 1 липня, наприклад у Lewin, Przeżyłem, 57 (це джерело особливо авторитетне, оскільки його написав син рабина Левіна); Yad Vashem Archives, Jeruslaem, T-32/50: Gold diary in ‘Teka Lwowska’, sketch 1, 4.
K. I. Lewin, A Journey through Illusions (Santa Barbara, Calif., 1994), 36.
Lewin, Przeżyłem, 57, 59.
Ковба Ж. Людяність у безодні пекла, – С. 131. Мабуть, священик вийшов із греко-католицького храму Преображення, який недалеко від вулиці Легіонів (нині проспект Свободи). Є згадки про випадки, коли греко-католицькі священики втручалися, щоб зупинити погроми, в інших місцях, не тільки у Львові. Кілька задокументовано в A. Weiss, ‘Jewish–Ukrainian Relations in Western Ukraine during the Holocaust’, in P. J. Potichnyj and H. Aster (eds.), Ukrainian–Jewish Relations in Historical Perspective (Edmonton, 1988), 414.  Див. Також Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 240, і Сурмач О. Дні кривавих свастик: Греко-католицька церква у період німецького окупаційного режиму в Україні (1941–1944 рр.) – Львів, 2005. Частина книжки Сурмача, де йдеться про спроби Шептицького рятувати євреїв, доступна онлайн: Сурмач О. Митрополит Андрей Шептицький у порятунку євреїв під час німецької окупації // Незалежний культурологічний часопис «Ї» (2005): <http://www.ji-magazine.lviv.ua/seminary/2005/sem17-11/surmach.htm>;, 102–3.
S. Szende, Der letzte Jude aus Polen (Zürich and New York, 1945), 179.
Bohdan Bociurkiw Memorial Library, Canadian Institute of Ukrainian Studies, Edmonton: I. Slipy, ‘Spomyny’, typescript (Nettuno, Italy, 1963–4), 91.
Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego, Warszawa, 302/58, Alfred Monaster, 10.
Kahane, Lvov Ghetto Diary, 7. Переклад українською: Кахане Д. Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане / упор. Ж. Ковба. Пер. з англ. Н. Шпет. – К.: Дух і літера, 2003. http://www.judaica.kiev.ua/Kahane/Kahane_Gl.html
Лайб Ландау перед війною був знаним в українських правових колах Львова діячем, під час війни він служив посередником між Юденратом та Українським національним комітетом у Львові, аж поки цю останню установу не було розформовано німцями на початку 1942 року: К. Паньківський, Роки німецької окупації. – Нью-Йорк і Торонто, 1965. – С. 67.
AŻIH, 301/18, Ryszard Ryndner, 1.
E. Kessler, Przezyć Holokaust we Lwowie (Warszawa, 2007), 36.
Lewin, Przeżyłem,  65.
Yad Vashem Archives, T-32/50: Gold diary in ‘Teka Lwowska’, sketch 1, 4.
Шептицький А. Письма-послання Митрополита Андрея Шептицького, ЧСВВ, з часів німецької окупації. Бібліотека Логосу 30. – Йорктон, Саскачеван, 1969. – С. 181.
Actes et documents du Saint Siège relatifs à la Seconde Guerre mondiale, iii: Le Saint Siège et la situation religieuse en Pologne at dans les Pays Baltes, 1939–1945, ed. P. Blet et al., 2 pts. (Vatican City, 1967), І. 440.
Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 131–2.
Сурмач О. Дні кривавих свастик. – С. 101.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/1. 439. Про розстріли НКВД див. J. T. Gross, Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton, 1988), 144–86, і O. Романів та I. Федущак, Західноукраїнська трагедія 1941 (Lviv and New York, 2002).
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/1. 438.
Доктора Фредерика було ідентифіковано як науковця Рене Мартеля в Паньківський К. Роки німецької окупації – С. 413. Мартель публікував статті про українські питання від середини 1930-х років.
Mémorial de la Shoah, Paris, Musée, Centre de documentation juive contemporaine, CXLVa-60: Dr Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’ of report of 19 Sept. 1943, 4.
І. Химка [J.-P. Himka]. Достовірність свідчення: Реляція Рузі Вагнер про львівський погром влітку 1941 р. // Голокост і сучасність, 2/4 (2008). – С. 63.
Інформацію надала Ліліана Гентош під час особистого спілкування з автором.
Оригінальний текст німецькою подано у G. Prokoptschuk, Metropolit Andreas Graf Scheptyckyj: Leben und Wirken des grossen Förderers der Kirchenunion (Munich, 1967), 272–4. Щодо дат див. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті: Документи і матеріали / ред. Т. Гунчак і Р. Солчаник. – 3 т. – Т. 3, – С.47. Посол Польщі у Ватикані надіслав копію до голови Конгрегації Східних церков, кардинала Е. Тіссерана, який подумав, що то фальшивка, щоб дискредитувати Шептицького:  Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 133.
Паньківський. Роки німецької окупації. – С. 29-30. Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 233– 4; R. Torzecki, Polacy i Ukraiñcy: Sprawa ukraiñska w czasie II wojny swiatowej na terenie Rzeczypospolitej (Warsaw, 1993), 136; Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 45. За даними польського підпільного державного Східного Бюро, Шептицький надіслав листа Гітлерові в лютому 1942 року, де висловив протест проти вбивств євреїв: Ziemie Wschodnie: Raporty Biura Wschodniego Delegatury Rzádu na Kraj, 1943– 1944, ed. M. Adamczyk, J. Gmitruk, and A. Koseski (Warsaw and Pułtusk, 2005), 53. Мабуть, тут було переплутано протест до Гіммлера, який і справді стосувався убивств євреїв, із ранішим протестом, адресованим Гітлерові, датованим 14 січня 1942 року, який зазвичай у літературі неправильно датують лютим 1942. Радянська інтелігенція також знала про лист Шептицького до Гіммлера, вони думали, що після цього німці посадили митрополита під домашній арешт: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939-1944 рр.) / Упорядн. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк; Заг. ред. В. Сергійчука. – Київ, 2005. – С. 263.
Митрополит Андрей Шептицький: Документи і матеріали, 1941-1944. / Ред. Ж. Ковба – Київ, 2003. – С. 68.
Копію цього листа надала мені Ребекка Ербелдінг, архівістка Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні (далі USHMM). Оригінал зберігається у Центральному державному архіві України, Львів, Ф. 201, Оп. 1-С, Спр. 90, Арк. 25-26.
Його не включено до Actes et documents, ed. Blet et al. У пізнішому листі Шептицького до Папи від 29-30 серпня 1942 року вказано, що досі він утримувався від написання до Святішого Отця, щоб його лист не потрапив не в ті руки. У пізнішому листі він висловлює задоволення, як і в попередньому від 28 березня. Наскільки мені відомо, лист від 28 березня в наукових колах досі не обговорювали.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 92-100.
Там само. – C. 90-92.
Там само. – C. 165-182.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625–9.
Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 222-231.
Там само. – C. 257-258.
Provincial Archives of Alberta, Edmonton, Michael Chomiak papers, acc. 85.191, item 53: Шептицький А. Мир о Господі і благословенство» // Львівські архієпархіальні відомості, 6/3-4 (Березень-квітень 1943), машинопис, папка 1-2.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 393-397. Мені не вдалося встановити точну дату промови.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 811.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 1–5.
Prokoptschuk, Metropolit Andreas Graf Scheptyckyj, 288. Про рабина Герцога див. M. R. Marrus, ‘The Vatican and the Custody of Jewish Child Survivors after the Holocaust’, Holocaust and Genocide Studies, 21/3 (2007), 390. Документи рабина Герцога зберігаються в Нeichal Shlomo Archive, Єрусалим.
Українці і жиди // Українська трибуна (Мюнхен), 1 травня 1947 року.
D. Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien, 1941–1944: Organisation und Durchführung eines staatlichen Massenverbrechens, 2nd edn. (Munich, 1997), 147 n. 46; Я. С. Хонигсман, Катастрофа еврейства Западной Украины: Евреи Восточной Галиции, Западной Волыни, Буковины и Закарпатья в 1933-1945 гг. – Львов, 1998. – С. 181.
Pohl, Nationalsozialistische Judenverfolgung in Ostgalizien, 185–8.
Ibid. – C. 216-222.
Ibid. – C. 258.
 
Далі буде

Реклама
Loading...

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.