21 апреля 2016, четверг 17:22
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

Митрополит Андрей Шептицький і Голокост

2 января 2014, 15:30
Поделиться →
распечататьраспечатать

 

Ми публикуємо другу частину статті Івана-Павла Химки, що була розміщена на порталі historians.in.ua.

Перша частина.

 

 

Митрополитові твердження

 

Тепер я проаналізую зміст документів із наведеного списку. Під час аналізу дотримуватимусь хронологічного принципу, окрім випадків, коли якась конкретна тема виникатиме в певних документах, – я простежуватиму її також і в пізніших документах.

 
Втрачений лист до Гіммлера читав Кость Паньківський, український чиновник, який співпрацював із німецькою владою. Листа Паньківському приніс Альфред Кольф, німецький чиновник Sicherheitsdienst (служби безпеки). Ось як Паньківський передає зміст листа:
 
Утриманий в дипломатичному стилі, у вишуканих словах, змістом цей лист був надзвичайно гострий. Митрополит писав, що не сміючи втручатися в справи, які веде і за які відповідає німецьке державне правління, як священик не  може не боліти над поведінкою німецьких збройних сил і німецької поліції супроти мешканців краю, в першу чергу жидів, над зущаннями і розстрілами людей без суду. Тому дозволяє собі звернути на це увагу, бо не знає, чи ці речі в Берліні дійсно відомі. За те, як голова Церкви і духовний провідник своїх вірних вважає своїм обов'язком просити, щоб української поліції, яка без винятку скаладається  з його вірних не вживали в акції проти жидів1.
 
Цей лист читав також рабин Давид Кагане, коли переховувався в митрополичій резиденції, і теж пригадував, що Шептицький просив не залучати українську поліцію до будь-яких операцій зі знищення євреїв2. Про участь української поліції в антиєврейських акціях ідеться ще у трьох джерелах. Шептицький писав в обох листах до Папи Пія ХІІ, що намагався утримати українську молодь від того, аби та долучалася до лав поліції або інших організацій, робота в яких могла загрожувати їхнім душам3. У листі до кардинала Тіссерана у вересні 1942 року він також висловлював своє невдоволення тим, що німці використовували українську поліцію у «збочених справах». У розмові з Мартелем він згадав, що на власні вуха чув зізнання молодого чоловіка в тому, що той убив сімдесят п'ять євреїв у Львові за одну ніч4.
 
За словами рабина Кагане, у листі до Гіммлера також наголошувалося на психологічних наслідках для українців, які брали участь у вбивствах. Ось як про це писав рабин: «Звичайний українець – у душі груба людина, тому колись може зі своїми співвітчизниками, побратимами, зробити те, що робив із євреями. Він звикає вбивати, і йому буде важко розучитися робити це»5. Митрополит намалював психологічний портрет такого злочинця у пастирському посланні «Не убий»:
 
Вид пролятої крови викликує в людській душі змислову пожадливість, злучену з жорстокістю, що шукає заспокоєння в завдаванні своїм жертвам терпіння і смерти. Кровожадність статись може такою пристрастю, нічим незв'язаною, що для неї найбільшою роскішю буде мучити та вбивати людей! [...] Злочин стається для нього потрібним щоденним кормом, без якого терпить і мучиться, наче б терпів на якусь недугу жажди і голоду, що їх мусить заспокоювати6.
 
Раніше у листі до Папи від 29-31 серпня 1942 року митрополит писав, що насильники вже звикли вбивати євреїв, убивати тисячі невинних людей, проливати кров, і їм хочеться цієї крові7.
 
Текст, що його Шептицький написав 27 березня 1942 року, стосувався гріха вбивства – це загалом лейтмотив його писань тих років. Він назвав цей гріх «задержаним» для відпущення – лише єпископ у Львівській архієпархії міг його відпускати. Своє рішення митрополит повторював у пастирському посланні «Не убий»8 21 листопада 1942 року, а також у «Правилах до декрету 'Про п'яту заповідь'». Він згадав про це своє рішення також у листі до Пія ХІІ від 29-31 серпня 1942 року9. Важливо те, що в одному з перших засуджень убивства, висловленого митрополитом у зв'язку з груповим насиллям всередині ОУН, Шептицький не зробив цей гріх «задержаним». Видається, що саме у березні 1942 року він переконався, що прийшов час вдатися до серйозніших заходів. «Задержання» означало, що звичайних приходських священиків було позбавлено влади відпускати гріх чоловікоубивства під час сповіді; це міг зробити тільки Шептицький. Звісно, завдяки «задержанню» гріха вбивства єпископ, крім усього, міг іще й скласти виразнішу картину про те, скільки вбивств було вчинено його вірними. Без сумніву, це була одна з причин, чому Шептицький «задержав» саме цей конкретний гріх.
 
У тексті від 27 березня 1942 року Шептицький також закликав своїх вірних остерігатися людей, про яких було відомо напевно, що то вбивці. Зазначаючи, що таке не передбачено правилами Церкви, Шептицький усе таки заохочував свою паству показувати вбивцям «обридження і неславу, на яку заслугують», сподіваючись, що завдяки цьому злочинці покаяться й позбудуться Каїнової мітки. Він наказував сповідникам накладати на вбивць покуту, таку тяжку, щоб вони решту свого життя згадували, що пролили невинну людську кров. У пастирському посланні «Про милосердя» Шептицький писав, що повторення Каїнового гріха, тобто вбивство, мусить «збудити почування обурення і обридження, а ці почування треба так виявляти, щоб упавшого грішника довести до опам'ятання»10. У «Не убий» він звертався до священиків та вірних допомагати нещасному грішникові прийти до каяття, докоряючи йому:
 
Цілим поведенням, нераз повторюваними напімненнями, униканням товариства з ними, рішучим униканням родинних зв'язків з ними, нехай дадуть зрозуміти чоловіковбивцям, що уважають їх як заразу та небезпеку для села. Коли в селі ніхто злочинця не привітає, ніхто його до хати не впустить, ніхто до нього не промовить, ніяка родина не згодиться на посвоячення з ним, коли, навіть, і в церкві християни будуть вистерігатися біля нього стояти, коли на дорозі будуть люди оминати стрічі з ним, коли ніхто йому нічого не продасть і нічого від нього не купить, тоді може він навернеться і зачне життя покаяння і працю над поправою11.
 
У «Правилах до декрету 'Про П'яту заповідь'», що вийшли друком незабаром після послання «Не убий», митрополит також заохочував вірних уникати вбивць, щоби змусити їх розкаюватися. У травневій промові 1943 року на честь відкриття архієпархіального собору Шептицький повернувся до цієї теми і поглибив її, доповнивши спостереженнями про те, як люди відчували огиду навіть до тих людей, які просто виконували офіційні вироки справедливого законодавства:
 
Тепер же ми в такому положенні, що у многих селах маємо може людей, для котрих злочин чоловіковбивства є нічим. Ми стрічаємо людей, що оповідають, як ближніх убивали, стрічаємо й таких, які хваляться, що нема для них більшої розкоші як проливати кров. Як навернути таких людей і як до здоров’я довести людську природу?! Яким способом задержати той крик пролитої крові, що до неба кличе про пімсту?!12
 
28 березня 1942 року Шептицький написав листа до Папи Пія ХІІ про ситуацію в Галичині під німецькою окупацією. Хоча листа так і не було відправлено, з тексту можна краще зрозуміти, про що в той час думав Шептицький. Він повідомляв Святішому Отцеві про величезну кількість убивств, припускаючи, що в Києві було вбито близько 130 000 євреїв. У листі до Папи від 29-30 серпня 1942 року він уже міг подати точнішу інформацію про Голокост в Україні. Він писав, що євреї були основними жертвами німців. Більше 200 000 було вбито в «нашій малій землі», тобто в Галичині. Коли німці просувалися на схід, з'являлися нові жертви. У Києві, писав митрополит, більше 30 000 євреїв – чоловіків, жінок і дітей – було вбито протягом кількох днів13. Ці вбивства тривали вже рік. У розмові з Мартелем за рік до того він також надав інформацію про масштаби Голокосту, оцінюючи, що в самому Львові було вбито 100 000 євреїв, а загалом в Україні – мільйони14.
 
Цікаве питання, що його торкається Шептицький в обох листах до Папи, – про те, що німці навмисне намагаються перекласти провину за власні вбивства на українську міліцію/поліцію. У листі від 28 березня 1942 він написав, що нещодавно німці намагалися перекласти відповідальність за власні вбивства: вони наказали поліції стратити сотні євреїв і фотографували цю страту. У Львові вони стратили не більше не менше 15 000 євреїв, згідно зі статистикою єврейської громади (юденрату). А потім змусили керівництво юденрату надати їм офіційні заяви, що це українці стратили євреїв. Ту саму інформацію Шептицький подав у листі від 29-30 серпня. Спочатку, за його словами, німецька влада соромилася власної нелюдської несправедливості й намагалася отримати документи, де було б вказано, що це місцеві мешканці та міліція були винні в убивствах. Але пізніше вони почали вбивати євреїв просто на очах у свідків15.
 
Шептицький, вочевидь, дуже багато думав про Голокост у середині квітня 1942 року. У «Марії – матері» він писав, що війна принесла людям багато нещасть, зокрема голод і хвороби. Але «зі всіх язв найстрашніша, – стверджував митрополит, – язва злочинів добровільно сповнюваних нашими людьми». Ми стаємо перед Божим Престолом «зі стидом і почуттям власної вини». Найбільшим тягарем для нього було усвідомлення «злочинів, сповнених нашими вірними». «Поміж нашими дітьми, – писав він, – найшлись люди, до того ступеня нерозумні і несовісні, що на весь нарід стягають тяжчі ще Божі кари!». Тільки Пресвята Божа матір може вберегти від Господнього гніву й заступитися «за тих, що їх руки сплямлені кров’ю», щоб їм було даровано «милосердя й ласку навернення»16. У «Про милосердя» Шептицький писав про дітей, які колись були гордістю для своїх батьків, а нині стали «тяжким їх хрестом і болючим стидом». «Яким болем для батька видіти сина, сплямленого неповинно пролятою кров’ю, від якого з обмерзінням відвертаються всі сусіди і знайомі!»17
 
У пастирському посланні «Єпископський ювілей Папи» митрополит наголошував на тому, як важливо мати «любов до ближніх, до всіх ближніх, до всіх людей». Християни не можуть ставитися до сусідів так, як Каїн ставився до свого брата. «Христос учить обіймати любовю ціле людство, разом зі всіми ворогами і з тими, хто нас кривдили і кривдять». Ця любов мусить бути «така, як любов Христа, – аж до віддання життя за них, до проляття крови»18. Важко зрозуміти ці слова інакше, аніж як заклик надавати притулок євреям, незважаючи на смертну кару за такий учинок. Ця тема знайшла продовження в пастирському посланні Шептицького «Про милосердя», що його було написано в червні 1942 року. «Всі книги Ст.[арого] і Нов.[ого] Заповітів оповідають нам про Боже милосердя для цілого людства та для поодиноких людей». Кожен християнин, писав митрополит, зобов'язаний проявляти милосердя19. Любов до ближнього має охоплювати «усіх ближніх»20. Наступна цитата, без сумніву, стосується ситуації з євреями, які просили у християн їжі та притулку, – так часто траплялося після того, як почалися акції з ліквідації:
 
Обов'язок милостині росте з потребою, ближнього. Наколи ця потреба доходить до крайности, коли йде про життя ближнього, християнин обов'язаний помогти йому не тільки з того, що йому потрібне до збереження добробуту у свому стані. Тоді той обов'язок любові стається важним обов'язком, себто обов'язком під тяжким гріхом і обов'язком справедливости. Хто находиться в крайній біді, має право шукати рятунку навіть з чужої власності, навіть без згоди власника21.
 
Митрополит нагадав вірним, що найвищий вияв любові – це покласти своє життя за іншого. Є часи, казав Шептицький, коли християни мусять робити це у буквальному сенсі. Але будь-яка любов до ближнього мусить включати цю готовність до самопожертви.
 
Ця християнська любов до ближнього – кардинальна протилежність того, «якою правдивою безоднею злоби і ненависти [є] злочин чоловіковбивства!». Убивство – це повторення Каїнового злочину, «бо кожен ближній є братом, – є членом тої людської родини, яка розрослася з родини першого чоловіка». Убивство – це злочин, що найбільше віддаляє людину від християнської любові до ближнього та від християнського розуміння життя22. Убивство – найтяжчий злочин, найбільше суперечить людській природі, тому що смерть – найбільше зло, що його одна людина може заподіяти іншій. Убивство вимагає покарання від небес23.
 
Є кілька моментів у листі до Папи від 29-30 серпня, що їх я досі не висвітлив. Один із них – що Шептицький у той час вважав, що нацисти були гіршими за більшовиків, що їхній режим був майже сатанинським24. (Пізніше він також сказав Мартелеві, що «Німеччина – це гірше за більшовизм»25). Німці встановили систему брехні, облуди, несправедливості та грабунку, карикатуру на всі поняття цивілізації та порядку. Їхній егоїзм зріс до абсурдних розмірів, а національний шовінізм досяг воістину диявольських розмірів. Вони ненавиділи все, що є доброго і прекрасного. Куди все це заведе нещасний німецький народ26? Іще один момент, про який говорив митрополит, – це яким безпомічним він почувався перед лицем цього зла. Він написав пастирські послання, у яких засуджував убивство, зробив убивство задержаним гріхом, намагався відраджувати молодь вступати до міліції, надсилав протест особисто Гіммлерові. Та все ж, за його словами, це було ніщо порівняно з потужними хвилями морального падіння, що поглинули всю країну. Третім моментом, який глибоко турбував митрополита, стосувався морального занепаду у його власній архієпархії: багато крові доведеться добровільно пролити, щоби спокутувати ту кров, що її було пролито під час тих злочинів27.
 
Найбільш знаним втручанням Шептицького в цю ситуацію є його пастирське послання «Не убий» від 21 листопада 1942 року. Іноді дослідники висловлювали сумніви, чи це послання справді стосувалося масових убивств єврейського населення. Та як ми вже побачили, у ньому було продовжено й розвинуто дискурс про вбивство, що виник після Березневих і Серпневих акцій. Ба більше, хоча час появи цього послання не пов'язано прямо з якимись особливими епізодами Голокосту, треба пам'ятати, що воно мало кілька попередніх версій; тому його варто пов'язувати з відповідями митрополита на «Серпневі акції». Редліх відзначив, що той факт, що Шептицький дав почитати копію цього послання рабинові Кагане, свідчить про те, що він вважав його «зверненням, що стосувалося єврейської ситуації»28. Хоча Шептицький не згадував (і не міг цього зробити) про євреїв відкрито, Кравчук вказує, що він «нагадував своїм читачам, що 'справжня любов охоплює всіх ближніх', а засвідчення братерської любові як протилежності до вбивства було обов'язком, що поширювалося 'на кожного в силу людської природи'»29.
 
Невдовзі після того, як було випущено згадане пастирське послання, Шептицький видав «Правила до декрету 'Про П'яту заповідь'». У ньому він подав рекомендації, як ставитися до «численних фактів чоловіковбивства, якого допустилися наші вірні». Митрополит радив священикам проводити місії та реколєкції, а також у проповідях засуджувати вбивства. «Тільки солідарна праця цілої громади може спасти від нещастя співжиття зі злочинцями». Шептицький після цього видав листа до духовенства, «Мир о Господі і благословенство», де зазначив, що ці правила, що їх він запропонував, видавалися йому «просто нічим... в порівнянні з тим, що було би треба запропонувати»30.

***
 
Досліджуючи ці праці митрополита Андрея, я передусім цікавився ними як свідченням того, про що він думав. Німецька влада суворо обмежувала митрополитові можливості поширювати свої тексти й ділитися власними тривогами з духовенством і вірними його архієпархії. Німці застосовували цензуру до його текстів, до деяких частково, а до деяких повністю. У листі до Папи Пія ХІІ Шептицький повідомляв, що влада, звичайно, конфіскувала його послання про вбивство, але йому вдалося чотири чи п'ять разів донести їхній зміст до загалу духовенства31. Те, що Шептицький вкрай негативно ставився загалом до вбивств і, зокрема, до нищення євреїв, було добре відомо українським політичним колам, польському підпіллю й німецькій управлінській верхівці.
 
Крім того, що Шептицький думав і писав про Голокост, він іще й докладав особистих зусиль до того, щоб рятувати євреїв. Після того, як убили рабина Левіна, Шептицький організував для двох його синів, Курта (Ісаака) й Натана, притулок у греко-католицькому монастирі й у соборі св. Юра, де вони перебували, аж поки Львів знову не зайняли радянські війська. Він також надав притулок рабинові Кагане від травня 1943 року. Крім того, безпосередня заслуга Шептицького – порятунок іще близько ста п'ятдесяти євреїв, переважно дітей32. Він також допомагав євреям отримувати «арійські» документи. Один із євреїв, який вижив, Едвард Гарвітт, згадує, що його матір домовилася про зустріч із митрополитом і він прийняв її. Шептицький запропонував помістити її сина в жіночий монастир, але Едвардова мати не хотіла з ним розлучатися. Тому натомість Шептицький улаштував для неї отримання документів, які збільшували шанси вижити для цієї маленької сім'ї33. Діяльність Шептицького, спрямована на порятунок євреїв, теж отримала певний розголос34, тож багато хто з духовенства та вірних міг брати приклад із нього й допомагати рятувати євреїв35. Один із його священиків, отець Омелян Ковч із Перемишлян, особливо багато допомагав євреям. Коли його арештувало гестапо в кінці 1942 року, Шептицький намагався заступитися за нього, на жаль, безуспішно. Він загинув у Майданеку, і 2001 року його беатифікував Папа Іван Павло ІІ36. Ковч мав прямий зв'язок із Шептицьким37.
 
Митрополит також намагався залучити Український центральний комітет до порятунку євреїв, які якимось чином прислужилися українцям38.
 
 
АНТИЄВРЕЙСЬКІ СКЛАДНИКИ СВІТОГЛЯДУ ШЕПТИЦЬКОГО
 
Може здатися дивним, що попри засудження Голокосту і спроби допомогти єврейському населенню Шептицький усе ж певною мірою перебував під впливом християнського антиюдаїзму і антисемітизму. Він вважав, що Голокост був Божою волею, й можливо карою за вбивство Ісуса Христа. Процитую добре знаний уривок зі спогадів рабина Кагане:
 
Трохи помовчавши, митрополит продовжував: «Чи замислювалися ви коли-небудь, чи ставили перед собою питання, у чому корені ненависті й жорстокого переслідування євреїв як у давні часи, так і тепер? Що є їхнім джерелом?» – Він вказав на книжкову полицю, попросив мене знайти Новий Завіт у перекладі на іврит і показав мені вірш 25 глави 27 Євангелія від Матвія: «Тут сказано: 'Увесь же народ відповів і сказав: 'Кров його на нас і на наших дітях!'». [...]
 
Опівдні наступного дня священик Грицай39 сказав мені, що ввечері митрополит хоче мене бачити знову... Жестом своєї напівпаралізованої руки митрополит запросив мене підійти й сісти на стілець поруч із ним.
 
«Наша вчорашня розмова не давала мені заснути, – сказав він. – Я щиро каюся і дуже шкодую про те, якого спрямування вона набула. Я не повинен був цього казати. При випробуваннях, що випали на вашу долю, коли єврейський народ стікає кров’ю і гинуть тисячі ні в чому не винних людей, я не повинен був торкатися цієї теми. Я знаю, що наша розмова дуже засмутила вас, і прошу у вас пробачення. Зрештою, я всього лише смертний і на мить я дозволив собі забути про реальний стан речей»40.
 
Схожі погляди розділяв багато хто з пастви митрополита. Українці відзначали, що багато євреїв пасивно ставилися до винищення власного народу і пояснювали це тим, що ті визнавали в подіях Божу волю41.
 
У листі до Папи від 29-31 серпня 1942 року, де так рішуче засуджено нацистське переслідування євреїв, митрополит додав таке:
 
Єдина втіха, яку можна віднайти в ці жахливі часи, – це те, що нічого не стається з нами без волі нашого Небесного Отця. Я думаю, що серед замордованих євреїв є багато душ, які навернулися до Бога, тому що ніколи ще протягом століть вони не опинялися у такій ситуації, як тепер, що місяцями постають перед загрозою насильної смерті42.
 
Під «наверненням до Бога» не обов’язково розумілося навернення на християнство, хоча така інтерпретація звісно має право на життя. Скидається на те, що скоріш за все Шептицький мав на увазі, що секуляризовані євреї звертали свої думки до Бога під страхом смерті.
 
Розмовляючи з Шептицьким, Мартель висловив думку про те, що євреї складали більшість у радянських секретних органах, і що євреї були заклятими ворогами християнства. За словами Мартеля, Шептицький погодився з цим, але все ж відмовився схвалити практику їхнього знищення43.
 
 
СПІВПРАЦЯ З НІМЦЯМИ, 1943-1944: ДИВІЗІЯ СС «ГАЛИЧИНА»
 
Андрій Кравчук писав, що «митрополит Шептицький був надзвичайно проникливим в етичних питаннях, що в свою чергу змусило його змінити свою позицію від поміркованого пристосовування [до німецького режиму] до відвертого неприйняття»44. Це твердження важко узгодити з тим фактом, що митрополит підтримав створення української дивізії СС. Кравчук намагався пом'якшити ці явні протиріччя, стверджуючи, що «складно однозначно встановити, що він думав про дивізію», і вказував, що «немає свідчень, щоб митрополит офіційно й недвозначно висловився на підтримку створення цього військового формування»45. Втім, є докази, що митрополит надавав дивізії помірну підтримку. Його помічник, Йосиф Сліпий, зазначав:
 
Коли творилася дивізія «Галичина», то я мусів правити Службу Божу для новобранців, в заступництві за Митрополита, а проповідь говорив о. Лаба. Після Служби Божої прийшов Вехтер і дякував мені, кажучи, що Служба Божа «вар айн Ерлебніс фюр міх» [«це був для нього цінний досвід»]. Мене запросили на почесну трибуну під час дефіляди [параду], одначе я не пішов, а Вехтерові дуже залежало на тім, щоби я був, тому за мною допитував, але якось мене там оправдували. На прийняття я також не ходив. Вже при зорганізуванню дивізії і при інших виступах я звертав увагу покійному Митрополитові, щоби церкву не ангажувати в гітлерівських імпрезах, бо вони [гітлерівці]  заберутся, а опісля треба буде брати відповідальність, тим більше, що більшовицька офензива йшла скорим темпом46.
 
Деякі дослідники цього питання вважали, що Шептицький підтримував дивізію, бо вважав, що існування регулярної військової одиниці – це краще за націоналістичні партизанські формування47. Інформатор НКДБ наводив такі слова Шептицького (літо 1944 року): «Я засуджую дії УПА [Української повстанської армії] та бандерівців [провідна фракція ОУН]; я виправдовую  мельниківців [другу фракцію ОУН] та людей, що служать у дивізії 'СС-Галичина'»48. Мартелеві Шептицький казав: «Якщо німці продовжуватимуть зазнавати поразок, і настане період анархії й хаосу, ми будемо дуже щасливі, якщо в нас буде національна армія, яка підтримуватиме порядок і зможе карати за найтяжчі злочини, поки прийдуть регулярні радянські війська»49. Більше того, митрополит призначав капеланів у дивізію, щоб забезпечити її християнською опікою50.
 
Проте на позицію Шептицького, без сумніву, впливали й інші міркування. Разом із іншими українськими лідерами він одразу після встановлення німецької влади почав лобіювати створення українського військового формування для боротьби з радянськими військами. Українські лідери сподівалися, що в майбутньому солдати, які перебували на службі у німців, сформують ядро національної армії. Саме з цих міркувань багато галицьких українців вступали до СС «Галичина» 1943 року; вони ж іще раніше спонукали учасників бандерівського руху поповнювати лави української допоміжної поліції на службі у німців. І хоча Шептицький в 1943 році не підтримував німецької влади, ба навіть стверджував, що більшовики кращі за німців, ідея створити українську армію скоріше за все видавалася привабливою для митрополита, який і сам свого часу служив в австрійській кавалерії. Крім того, Галичиною поширювалися жахливі чутки про те, що можуть зробити Совєти, коли знову завоюють ці землі. Український письменник Аркадій Любченко, сам расист і антисеміт, у своєму щоденнику 27 березня 1943 року записав таку фразу, почуту від митрополита: «Маю, між іншим відомості, що большевики хотять втягти китайців для боротьби в їхніх лавах проти Європи. Якщо Англія й Америка допоможуть збройним матеріалом... то розумієте ж, китайці не потребують особливих зусиль, щоб виставити одразу проти німців якихось 50 мільйонів людей. Це буде страшне! Бог тільки знає, чим взагалі це все може скінчитися»51. Шептицький висловив стурбованість цією участю китайців також у розмові з Мартелем, припустивши, що більшовики правитимуть світом: «У них є невичерпні людські резерви, завдяки Азії та китайцям»52. Здається,  про Європу й Азію Шептицький мислив стереотипними термінами.
 
Окупаційна влада розуміла, що митрополит був спроможний співпрацювати з німцями, тому що звик провадити діяльність в умовах багатьох режимів. Й справді, Шептицький став митрополитом в імперії Франца-Йозефа; його було заарештовано за часів російської окупації Галичини під час Першої світової війни; коли ж після цього він повернувся до Львова, це вже була Польща; не минуло і двох десятиліть, як йому довелося працювати під радянською владою; а вже через два роки митрополит опинився в державі нацистів. Цей багатий досвід мав, на думку німців, свої плюси й мінуси.  Вехтер, губернатор окупованої Галичини, писав: «Відтак, митрополита не можна назвати ні прихильником, ні противником німців». Хоча Вехтер й вважав, що Шептицький свідомо не спішився переймати «німецьке розуміння» протистояння більшовизмові (тобто пов'язати його з євреями), це не означало, що останній симпатизував більшовикам. Він ніколи не закликав повставати проти Німеччини. У розмовах він висловлював несприйняття деяких «деталей», як наприклад «форми переселення євреїв» (тобто вбивства євреїв). Але «ці незначні розбіжності» більше ніж винагороджуються митрополитовою допомогою в завоюванні прихильності українського населення. Він та його духовенство, писав Вехтер, дуже допомагали. Вони підтримали формування дивизію СС і моляться за фюрера під час служби божої53.
 
 
ВИСНОВКИ
 
В деяких моментах це дослідження спромоглося додати небагато нового до того, що вже нині відомо з опублікованих праць про митрополита Андрея Шептицького та Голокост. Це стосується, зокрема, операцій порятунку євреїв, що їх організовував сам Шептицький та його найближчі соратники. Попередня інтерпретація спиралася переважно на поки що найповнішу наукову розвідку Шимона Редліха, що являє собою доволі стислий огляд. Для того, щоб дослідити діяльність Шептицького у якості рятівника євреїв, науковцям потрібно докласти ще багато зусиль. В такому разі питання про те, варто чи ні надавати митрополитові звання Праведника світу, треба відкласти – аби дослідження було насправді плідним. Аналізувати це питання необхідно більш системно, глибше і більш творчо залучати архіви та спогади, а також порівнювати його діяльність із тією, що її провадило духовенство та вірні римо-католицької та вірмено-католицької церков у тих самих і сусідніх регіонах54.
 
Іще одне питання, про яке у цій статті мало нового, – це антиєврейські складники світогляду Шептицького. Не було виявлено якихось його висловлювань, про які б не було вже згадано в дослідницькій літературі. Проте і це питання потрібно вивчати глибше. Особливо корисно було би порівняти, як митрополитові погляди часів Голокосту співвідносяться з думками, що їх він висловлював раніше. Здається, до початку Шоа Шептицький нічого не писав про відповідальність євреїв за розп'яття Христа55, а отже можна припустити, що цей ланцюг думок виник унаслідок того, що він спостерігав і пояснював як Божу кару космічних масштабів. Щоб контекстуалізувати погляди Шептицького на Голокост, корисно було б вивчити його теологічні висловлювання щодо євреїв та юдаїзму, а також його політичні роздуми про євреїв, зокрема щодо того, наскільки тісно він пов'язував євреїв із комуністами. На початку двадцятого століття Шептицький ототожнював соціалізм із євреями56, але не згадував про них у своєму найбільш відомому пастирському посланні 1936 року, де засуджував комунізм. (Для контрасту варто згадати, що у той самий рік було написано сумнозвісне пастирське послання польського архієпископа кардинала Авґуста Глонда, де євреїв було звинувачено у численних злочинах, зокрема в тому, що вони очолювали комуністичний світовий рух). Як загалом у греко-католицькій церкві ставилися до євреїв у той час, коли Шептицький був митрополитом? Цього питання досі не досліджували. З одного боку, ми знаємо про єпископа Івана Бучка, який 1936 року засудив антисемітизм57; із другого ж – отець Іриней Назарко 1930 року видав статтю – компендіум антисемітських висловлювань, де він дійшов навіть до виправдання звинувачень євреїв у скоєнні обрядових вбивств58. Словом, необхідно провести подальші дослідження контексту.
 
Щодо інших питань у цьому дослідженні було використано додаткові джерела, завдяки чому було підтверджено чи розширено уявлення, які вже міцно вкорінилися в літературі. Зокрема про те, що на початку 1942 року Шептицький почав гостро критикувати вбивства євреїв, що їх здійснювали німці, висловлюючи свій протест напряму до німців і найвищого керівництва католицької церкви. Особливо його турбував той факт, що українців залучали до процесу винищення євреїв. До середини літа 1942 року він дійшов висновку, що нацисти були навіть гірші за більшовиків. Проте митрополит усе ще міг співпрацювати з ними, коли йшлося про менше з двох лих (дивізію СС «Галичина» на противагу неконтрольованим ватагам націоналістичної молоді). Його неймовірно глибоко вражали убивства і він переживав сильний страх за спасіння своєї пастви. Хоча в цьому дослідженні не сказано нічого принципово відмінного від того, що вже раніше висловив Андрій Кравчук, тут було спеціально широко процитовано висловлювання Шептицького, щоби виразніше продемонструвати розгалуження його думок і також емоцій.
 
Новаторство цього дослідження полягає в тому, щоб більше уваги звернути на те, як із часом змінювалися погляди Шептицького, як він реагував на різні етапи розгортання Голокосту та інші злочини під час війни. Львівський погром та інші насильницькі виступи невдовзі після встановлення німецької окупації стали для Шептицького несподіванкою, незважаючи на те, що інстинктивно він включив до свого першого звернення до нової влади, а перш за все до уряду Стецька, заклик поважати права всіх громадян, незалежно від їхнього віросповідання та національності. Коли його попросили припинити Львівський погром, Шептицький не спромігся дати адекватну відповідь, принаймні таку, яка б залишила слід. Він, мабуть, думав, що ті жорстокі виступи були просто вибухом, що їх спровокувала злість на причетність євреїв до злодіянь більшовиків, і сподівався, що події повернуться в нормальне русло із встановленням німецького владного порядку.
 
Те, що митрополит продовжував триматися за надію на повернення до нормального життя протягом багатьох місяців, попри все більш очевидні свідчення протилежного, зовсім не дивно. Будь-хто, хто читав спогади та мемуари євреїв про той час, зможе засвідчити, що самі євреї сподівалися, що німці відновлять порядок після першої хвилі жорстокості в липні. І коли німці розпочали все більш систематично проводити насильницькі операції, євреї, що виживали, й надалі сподівалися, що кожна з таких «акцій» мала бути останньою. Тому митрополит не був єдиним, хто вважав, що навряд чи німці мають намір винищити всіх євреїв. Але розстріли, які, як він чув, відбувалися просто біля стін його резиденції, турбували його спокій і надії. Він скаржився про це німецьким чиновникам, які його відвідували. Коли надій лишалося все менше, він написав протест до Гіммлера в лютому 1942 року. Залучення українських поліцейських німецьких до акцій винищення євреїв в Рогатині, а потім у масштабній антиєврейській акції у Львові в березні 1943 року, підштовхнула митрополита до усвідомлення надзвичайної природи Голокосту і до дії. Під час Березневої акції він написав перший варіант листа до Ватикану і зробив убивство задержаним гріхом. Від того моменту тема вбивства часто повторювалася в його пастирських посланнях та інших публічних виступах. Він багато про це думав, роздуми на цю тему практично заполонили його свідомість.
 
Масштаби винищення євреїв зростали, і митрополитові думки про вбивство почали рухатися в різних напрямах. Серед іншого у нього виникла ідея про те, що навіть до «офіційних» катів треба ставитися з презирством. Він ретельно збирав інформацію про вбивства євреїв. Із листа, що його Шептицький надіслав у Ватикан у серпні 1942 року, видно, що митрополит здобув значно більше інформації про Голокост, ніж мав у березні 1942 року, коли писав перший варіант листа. Страхітливий й надзвичайний характер Голокосту він навіть пробував пояснити собі божественним втручанням, карою для євреїв. Приблизно те саме думали деякі рабини під час Шоа, хоча вони й не пов’язували єврейські проступки з чимось із християнського наративу.
 
Одна з найстрашніших речей, що з нею мають до діла дослідники Голокосту, – це готовність багатьох звичайних людей здійснювати жахливі злочини проти таких самих людей, як вони, а ще – байдужість і навіть прийняття цього як належного багатьма свідками (bystanders). Дуже рідко знаходимо висловлювання неєвреїв, де б убивства євреїв було визначено як жахливий злочин, – так як у писаннях Шептицького. І ще рідше трапляються такі особи, що робили все можливе, протестуючи проти оргії вбивства і намагаючись це зупинити. Митрополит був саме такою людиною. Він мав слабкості й упередження, як і кожна людина, але прислухався до голосу свого сумління, не дозволяв собі переступати через власні принципи й у важких ситуаціях мав надзвичайну сміливість висловлювати свою позицію.
 
 
Перекладено за публікацією: “Metropolitan Andrey Sheptytsky and the Holocaust.” Polin 26 (2013): 337-59. 
Авторизований переклад з англійської Антоніни Ящук за участі Юлії Кислої
 
Паньківський К. Роки німецької окупації. – С. 30.
Kahane, Lvov Ghetto Diary, 139.
Другий лист див. у Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4. Молодий чоловік, напевно, був у лавах міліції або поліції. Важливо розрізняти міліцію, що її формувала ОУН наприкінці червня 1941 року і яка діяла до серпня 1941, і українську допоміжну поліцію, яка прямо підпорядковувалася німецькому керівництву – ця друга організація прийшла на зміну першій. Редліх (‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 45) висловлює припущення, що вбивства, які здійснив той молодий чоловік, скоріше за все сталися під час погрому на початку липня. Я згоден, що убити за одну ніч стількох євреїв молодий українець міг саме в липні 1941 року; втім, таке могло статися пізніше того ж  місяця, під час так званих петлюрівських днів (близько 25-26 липня). Те, що Шептицький на власні вуха почув зізнання, наводить на думку, що сповідь відбулася вже після того, як убивство було визнано задержаним гріхом 21 березня 1942 року. Сповідь цілком імовірно могла відбуватися через вісім-дев'ять місяців після скоєння злочину, оскільки існувала традиція йти до сповіді тільки під час Великого посту. Іван Патриляк висловив сумнів у правдивості сповіді, оскільки вважав, що це було порушення таємниці сповіді (Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН (Б) у 1940-1942 роках. – Київ: 2004. – С. 357). Я довіряю Мартелевому свідченню. Католицьке духовенство в той час досить часто використовувало узагальнені дані зі сповідей, щоб робити висновки про стан моральності в конкретних парафіях та дієцезіях. І на загал Мартелів звіт є вірогідним -- можна підтвердити іншими джерелами навіть такі майже невідомі деталі, як обговорення Китаю в контексті СС «Галичина», про що йтиметься далі.
 
Kahane, Lvov Ghetto Diary, 139.
Шептицький А, Письма-послання. – С. 226. Я прочитав «проклятої» як одрук від «пролятої». Рабин Кагане читав лист до Гіммлера в той самий час, коли й послання «Не убий», тож цілком може бути, що він переніс зміст останнього на перший.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 226.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 627–8.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 180.
Там само. – C. 226.
Там само. – C. 396-397.
Це згадка про вбивство євреїв у Бабиному Яру у вересні 1941 року.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 92-93.
Там само. – C. 167.
Там само. – C. 91.
Там само. – C. 165.
Там само. – C. 168.
Там само. – C. 173-174.
Там само. – C. 179.
Там само. – C. 180.
Аctes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 625.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3; переклад із Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 138.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 628–9.
Ibid. – C. 629. Не далі як 1908 року Шептицький був майже в розпачі від звістки про політичне вбивство віце-короля Галичини, що його здійснив український студент. Переказували, що він висловився так: «Я бачу, що моя рука заслабка. Мені не залишається нічого, як тільки відмовитися від власної пастирської посади й податися в монастир». L. Wolff, The Idea of Galicia: History and Fantasy in Habsburg Political Culture (Stanford, Calif., 2010), 342.
Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46. Див. також Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242 n. 170.
Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242, цитата з Шептицький А. Письма-послання. – С. 224-225.
Шептицький А. Письма-послання. – С. 257-258.
Actes et documents, ed. Blet et al., iii/2. 627.
Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 46–7, 51 n. 50. За інформацією рабина Кагане, під час однієї великої операції вдалося врятувати дві сотні єврейських дітей: L. Heiman, ‘They Saved Jews: Ukrainian Patriots Defied Nazis’, Ukrainian Quarterly, 17/4 (1961), 328. Курт Левін зібрав колекцію свідчень євреїв, яких урятував Андрей Шептицький. Вона перебуває у USHMM, RG 204.609.
Фундація Шоа Університету Південної Каліфорнії, інтерв'ю з Едвардом Гарвіттом, 44068, 17.
У виданні «Українці і жиди» вказано, що українці та громадяни інших національностей обговорювали лист-протест Шептицького до Гіммлера.
Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 242–5.
A. M. Kowcz-Baran, For God’s Truth and Human Rights, trans. E. and A. Baran (Ottawa, 2006), 58. 55–81, 93–4; Ковба Ж. Людяність в безодні пекла. – С. 137.
Kowcz-Baran, For God’s Truth, 58.
Сурмач О. Дні кривавих свастик. – С. 102. Український центральний комітет, що його очолював професор Володимир Кубійович, був єдиною офіційно визнаною українською громадською організацією в Галичині та на решті території окупованої німцями Польщі. Це була перша організація-посередник між українцями та німцями.
Отець Володимир Грицай був секретарем Шептицького.
Kahane, Lvov Ghetto Diary, 141–2. Цю розмову також переказано в Heiman, ‘They Saved Jews’, 330–1.
E. Himka and J.-P. Himka, ‘Interviews with Elderly Nationalists in Lviv’, доповідь на П'ятому щорічному дослідницькому семінарі сучасних україських студій ім. Даниліва, відділ українських студій, Оттавський університет, 20-31 жовтня 2009 року; див. особливо інтерв'ю з Дарією Полюхою. O. Bartov, ‘Eastern Europe as the Site of Genocide’, Journal of Modern History, 80 (2008), 580.
Цитовано також у Redlich, ‘Metropolitan Andrei Sheptyts ́kyi’, 47.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 4.
Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 247.
Ibid. 265.
Сліпий Й. Спомини. – С. 97.
Krawchuk, Christian Social Ethics in Ukraine, 267. A. A. Zięba (interviewed by P. Zychowicz), ‘Dwie twarze abp. Szeptyckiego’, Rzeczpospolita, 29 Nov. 2009: http://www.rp.pl/artykul/399004.html
Митрополит Андрей Шептицький / Заг. ред. В. Сергієнка та ін. – С. 264.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3; переклад за Stehle, ‘Sheptyts ́kyi and the German Regime’, 138.
Капеланів досліджував A. Silecky, ‘Fathers in Uniform: The Greek Catholic Chaplains of the 14th SS Galicia Division (1943–1947)’, MA paper (Univ. of Alberta, 2006).
Щоденник Аркадія Любченка / Ред. Ю. Луцький. – Львів, 1990. – С. 130. Дякую Тарасові Курилу за те, що він знайшов цей фрагмент.
Frédéric, ‘Abschrift, Übersetzung’, 3.
USHMM, RG 1995.A.1086, reel 5: лист [Отто фон Вехтера] Chef des Amtes, General- gouvernement, Gouverneur des Distrikts Galizien до Botschaftsrat доктора Шумбурґа, 31 травня 1944; оригінал у Державному архіві Львівської області, ф. R-35, oп. 1, спр. 45, папка 1–2.
Щодо діяльності вірмено-католицької церкви в акціях порятунку євреїв див. Азізян С. Випробування віри: рятування євреїв українськими та вірменськими душпастирями під час Другої світової війни // РІСУ, 25 серпня 2009: http://www.risu.org.ua/ua/index/studios/studies_of_religions/26377/
Пишучи 2004 року монографію про теологію Шептицького, отець Петро Ґаладза переглянув його теологічні праці й не знайшов нічого схожого на те, що митрополит казав Рабинові Кагане. З особистого спілкування автора з о. Ґаладзою.
J.-P. Himka, ‘Metropolita Szeptycki wobec zagadnieñ reformy wyborczej, 1905–1914’, in A. A. Zieba (ed.), Metropolita Andrzej Szeptycki: Studia i materiały (Kraków, 1994), 147.
S. Redlich, ‘Jewish–Ukrainian Relations in Inter-War Poland as Reflected in Some Ukrainian Publications’, Polin, 11 (1998), 244 n. 54.
Назарко Ір. Пізнаймо жидів! // Календар Місіонера, 27 (1930), – С. 54-60.
 

Реклама
Loading...

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.