16 апреля 2016, суббота 20:19
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

Честь, кров i риторика

15 октября 2014, 10:07
Поделиться →
распечататьраспечатать

Пропонуємо до вашої уваги текст Юрiя Зазуляка за порталу Historians.in.ua про нову книжку  iсторика Наталiї Старченко. Книжка з'явилася у видавництвi Laurus цього року.

 

Історія насильства, конфлікту і права є однією з популярних тем у сучасних дослідженнях з європейської історії середньовіччя та ранньомодерної доби, і водночас науковим полем, де історики активно експериментують з новими методологіями. Однак в історіографії Речі Посполитої дане коло дослідницьких проблем, особливо коли йдеться про шляхетське насильство і конфлікти, залишалися дещо на маргінесі зацікавлень істориків. Поява роботи відомої київської дослідниці Наталі Старченко, без сумніву одного з найкращих на сьогодні експертів з історії шляхетської верстви українських земель XVI–XVII ст., є переконливим аргументом на користь важливості щоденного насильства і конфлікту у ранньомодерному соціумі Речі Посполитої. Наталя Старченко досягає цього завдяки майстерному поєднанню ретельного архівного пошуку та активного використання нового методологічного інструментарію та нових дослідницьких підходів, які були напрацьовані в європейській історіографії в останні десятиліття.

 
Перший розділ є власне своєрідним впровадженням читача у «лабораторію» дослідження: тут авторка формулює головні методологічні та концептуальні засади свого аналізу, критично розглядає попередній історіографічний доробок. Наталя Старченко віддає перевагу підходам, які підкреслюють конструктивістський та дискурсивний характер насильства. У цьому зв’язку треба зазначити, що у центрі уваги дослідження не практика насильства як така, але її відображення у тогочасному судовому дискурсі. Дослідниця вивчає, як волинська шляхта вибудовувала і використовувала різноманітні комунікаційні і риторичні стратегії у судових суперечках, в яких йшлося про звинувачення у насильницьких діях. У вступі дослідниця пише, що «високий рівень насильства у середньовіччі та ранньомодерному часі, що про нього говорять як про аксіому, не можна сприймати як ознаку тодішньої агресивності, адже йшлося про насильство вмонтоване в інститут честі» (с. 34). Авторка також говорить про ритуалізацію насильства: акти насильства «розігрувалися як вистава», і це «обмежувало втрати спільноти». Тут же підкреслено неможливість чіткого розмежування між легітимним і нелегітимним насильством, вказано на важливість концепції честі та клієнтарних зв’язків для розуміння перебігу конфліктів.
 
 
У своєму історіографічному огляді Наталя Старченко критикує поширеність дослідницьких стереотипів, зокрема серед українських істориків (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський), про значний рівень шляхетської сваволі та насильства. Вказуючи на тривалу історіографічну традицію подібних стереотипів, дослідниця звертається до знаної роботи польського історика Владислава Лозінського «Prawem i lewem», яка, за її словами, утвердила у польській історіографії думку про особливу конфліктність шляхетського соціуму. Подібна оцінка значення праці В. Лозінського є, на мою думку, дещо дискусійною. Рецепція головних ідей В. Лозінського у польській історіографії була вкрай неоднозначною, і більшість відомих польських істориків намагалися загалом ігнорувати, або ж применшувати конфліктність шляхетського суспільства давньої Речі Посполитої (М. Богуцька, С. Гродзіський, А. Вичанський).
 
У другому розділі Наталя Старченко подає детальний нарис історії шляхетської корпорації Волині у період 1560-х – 1600-х років. Тут авторка зупиняється на функціонуванні та компетенції судових інститутів, виділяє головні риси світу клієнтарних, родинних та сусідських стосунків волинської шляхти. Надзвичайно цікавим є аналіз таких підставових категорій локальної шляхетської культури як публічність, взаємність та обмін дарами. Особлива увага звернена на роль уявлень про честь у тогочасному шляхетському соціумі та їх вплив на способи комунікації серед шляхти.
 
Третій розділ є дослідженням однієї з фундаментальних форм відносин усередині шляхетського соціуму, а саме стосунків між паном і слугою. Наталя Старченко аналізує ритуали укладення формальних угод між панами і слугами, емансипацію слуг, межі панської юрисдикції, взаємні обов’язки сторін, а також розбіжності між нормами і практикою клієнтарних стосунків, які часто закінчувалися драматичними конфліктами. Важливим є спостереження авторки про слуг як «частину символічного простору господаря». Наслідком цього була, з одного боку, конкуренція за слуг між панами, а з іншого боку, саме слуги ставали найпершими жертвами ворожнеч між панами.
 
Наступний, четвертий розділ має назву «Конфліктне повсякдення» і присвячений найважливішим просторовим зонам, в яких найчастіше відбувалися і полагоджувалися конфлікти: дім і маєток, греблі і мости, дороги, місцевий замок, суд і сеймик, ринок. Авторка підкреслює важливість публічності простору конфлікту, що надавало ворожим стосункам важливого символічного виміру.
 
Дослідження теми символічного у шляхетських ворожнечах продовжує п’ятий розділ. Наталя Старченко аналізує практику «похвалок» і «одповедей», які знаменували публічне оголошення початку ворожнечі. Серед іншого авторка звертає увагу на практикування погроз у формі листів, т. зв. «цедул одповідних». Публічні погрози та їх правова регламентація (відомою є, зокрема, сеймова конституція 1588 р.) були важливим проявом ритуалізації шляхетського насильства і відображали намагання шляхетської спільноти встановити своєрідні «правила гри», обов’язкові під час усобиць, і в такий спосіб обмежувати насильство.
 
Ритуалізація шляхетського насильства також проявлялася у формальних викликах на поєдинок між шляхтою, які авторка досліджує у наступному шостому розділі. Аналіз шляхетських поєдинків на Волині Наталя Старченко розглядає у широкому порівняльному контексті поширення цієї форми аристократичного насильства у Європі та Польській Короні того часу. Шляхетські двобої поширилися як нова мода на Волині у 60–80-х роках XVI ст. та часто суттєво різнилися від усталеного кодексу аристократичних дуелей, який існував у тогочасній Європі. Попри поширеність поєдинків та їхню видиму роль у підтримці шляхетського кодексу честі, легітимність дуелей часто ставилася під сумнів шляхтою, яка апелювала до права як єдиного засобу вирішення конфліктів.
 
Наступний розділ аналізує вбивства, їхню правову класифікацію, судові процедури розслідування (поволання, шкрутинія) та їх сприйняття у шляхетській спільноті Волині. За словами Наталі Старченко, очевидною є розбіжність між великою кількістю маніфестацій ворожих стосунків та порівняно незначним числом вбитих шляхтичів. Дослідниця фіксує приблизно два вбивства на рік для Луцького повіту за період 1590–1660 рр. На фоні цієї статистики виділяється категорія кримінальних вбивств, які свідчать про поширеність помсти серед волинської шляхти як складової локальної культури ворожості: окремі вбивства були здійснені з особливою жорстокістю, а тіла мертвих противників осквернені. Водночас авторка стверджує, що «вбивство в більшості випадків було результатом необережності, побічним, але не бажаним наслідком ворожості» (с. 253). Аналіз доповнено детальними розповідями про три випадки вбивства. Серед них виділяється ворожнеча між впливовими родинами Гулевичів та Семашків з 1598 р., результатом якої було вбивство кількох десятків людей. Важливим у цій справі є очевидний зв’язок насильства з конкуренцією місцевих магнатських кланів та їхніх клієнтів за політичну владу у Волинському воєводстві. Аналіз цього конфлікту у книжці – це майстерно вибудувана оповідь, яка поєднано з детальною реконструкцією політичного контексту, соціальних зв’язків та мотивів учасників ворожнечі.
 
Організоване шляхетське насильство найчастіше знаходило вираження у наїздах на дім та маєток супротивника. Організовані збройні групи, які складалися з прихильників, родичі і слуг ворожої сторони нападали на дім супротивника з метою грабунку майна, побиття чи навіть вбивства господаря, його рідних і слуг. Окремі «типові сценарії» шляхетських наїздів, законодавче регулювання наїздів у кримінальному праві та судовій практиці проаналізовані у восьмому розділі. Надзвичайно цікавими є міркування про розмитість межі між кримінальним і некримінальним трактуванням наїздів у судовій практиці, що часто було предметом маніпуляції під час судового розгляду.
 
Загалом, суд і судова процедура були не лише інститутами соціального контролю за насильством, але й важливою площиною для ведення конфліктів. Як підкреслює Наталя Старченко, позов до суду і звинувачення у кримінальному злочині сприймалися як образа шляхетської честі. В окремому розділі авторка детально висвітлює функціонування судової системи у контексті ворожнеч, зокрема боротьбу між супротивниками за вибір права розглядати справу у гродському чи земському суді, роль адвокатів у хитросплетіннях судового процесу, використання норм Литовських Статутів та їхнє співіснування з локальними судовими звичаями, які становили підставу окремої волинської правової традиції. У книжці досліджено також способи доказів у суді, з яких найголовніше значення належало документам, присязі та свідкам. У своєму аналізі дослідниця окремо зупиняється на практиці відмови від присяги, яка часто розширювала можливості досягнення полюбовного замирення, а також на ролі інквізиційних процедур (шкрутинія).
 
Численні недоліки офіційного судочинства були частково узалежнені від особливостей шляхетського сприйняття правосуддя та ворожнеч. Судовий вирок і помста були у шляхетському соціумі взаємозамінними категоріями. Слабка дієвість офіційних судових інститутів, зокрема значні фінансові витрати та тривалість судових процесів, була передумовою широкого використання альтернативних способів полагодження конфліктів у вигляді полюбовних замирень та приятельських єднань. На відміну від судових вироків, які сприймали як образу і ганьбу для шляхетської честі, і які часто провокували подальше загострення конфлікту, полюбовні суди дозволяли сторонам «зберегти обличчя». Як зазначає дослідниця, в умовах надзвичайної ваги питань честі у шляхетському соціумі це зумовлювало популярність і ефективність полюбовних судів. Наталя Старченко детально проаналізувала компетенцію полюбовних замирень, роль приятелів та полюбовних суддів, місця і час проведення мирових, труднощі у досягненні замирень. До детального опису етапів та колізій перебігу судового процесу, а також взаємопереплетіння судових і позасудових форм полагодження конфліктів Наталя Старченко повертається ще раз в окремому розділі, присвяченому справі про вбивство князів Четвертинських.
 
Підсумовуючи, відзначу, що авторку найперше цікавить, що і як «розповідали» про насильство конфліктні сторони у суді, внаслідок чого сама реальність насильства в авторській інтерпретації інколи відсувається на задній план ворожих взаємовідносин. У своєму вступі авторка навіть твердить, що перший варіант своєї праці вона написала майже не вдаючись до залучення матеріалу про реальні випадки насильства між шляхтою. За такого підходу деякі важливі і цікаві питання залишилися поза аналізом: у книжці, наприклад, не знайшлося місця для дослідження того, як досвідчували шляхетське насильство селяни-піддані, які часто були першими і головним жертвами шляхетських усобиць.
 
Авторка вдало підмічає, що насильство у шляхетських конфліктах часто фігурувало радше як постійна потенційна загроза, його реальність обмежувалася до словесних і ритуалізованих виявів, таких як публічні погрози, що залишало простір для полюбовного погодження сторін. У такий спосіб забезпечувався хиткий і динамічний баланс між конфронтацією і компромісом у шляхетських усобицях. Водночас Наталя Старченко часто підкреслює, що «правила гри» у ворожнечах були наперед визначені, насильство обмеженим, а їх учасники володіли достатньою культурною компетенцією, щоб цим правилам безпомилково слідувати, розпізнавати кроки своїх супротивників, вчасно зупиняти надмірні насильницькі дії і, врешті, полагоджувати конфлікти шляхом полюбовного замирення. Як наслідок, виникає враження, що авторка інколи намагається занадто раціоналізувати поведінку шляхти у ворожнечах: конфлікти мали розгортатися за наперед заданим сценаріям та правилам, головним з яких було свідомо обмежене і контрольоване застосування насильства.
 
Не слід також забувати, що нормативні приписи шляхетської поведінки, які репрезентували шляхтича людиною поштивою, доброю і законослухняною, не завжди були здатні виконувати роль внутрішніх регуляторів обмеження певних насильницьких дій, як про це пише авторка. Їх значення як підставових вартостей шляхетської культури часто було таким ефемерним, що його постійно оскаржували чи применшували у ході конфліктів. Натомість на перший план виходили інші важливі складові шляхетського етосу і способу життя, про які так блискуче та водночас іронічно писав Анджей Фрич Моджевський: «Вони завжди ніби на сторожі: не засиджуються на учтах, не зловживають вином, не сплять на м’яких ложах, але як на війні, завжди чутливі. Хай тільки хтось швидше пробіжить повз дім, хай сильніше застукає до брами, хай крикне трохи гучніше – вже вони про всяк випадок готові. Кінь стоїть осідланий до битви, сам вершник завжди взутий, при шаблі й у броні».
 
На завершення слід сказати, що книжка Наталі Старченко є не лише всебічним і ґрунтовним науковим аналізом шляхетських конфліктів, але й добре написаною та цікавою оповіддю, яку авторка майстерно витворює з великого числа трагічних і трагікомічних історій відомих і маловідомих мешканців Волині, віднайдених під час багаторічної і кропіткої праці дослідниці у архівах. У цьому аспекті робота Наталі Старченко повністю відповідає важливому критерію взірцевого дослідження з гуманітаристики, який колись сформулював Ортега-і-Гассет: «наукова книжка має стосуватися науки, та водночас їй слід залишатися книжкою».
 
 

Реклама
Loading...

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.