16 марта 2015, понедельник 17:14
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

Перший кандидат i його вiрнi дiти: Як висували в депутати в повоєнному Києвi

26 октября 2014, 18:33
Поделиться →
распечататьраспечатать

Ми публикуємо уривок, що був розмiщений на порталi historians.in.ua, з книги Сергiя Єкельчика, яка влітку цього року вийшла у видавництві Оксфордського університету. 

В основу статті покладено п’ятий розділ книжки: Yekelchyk, Serhy. Stalin’s Citizens: Everyday Politics in the Wake of Total War. Oxford, New York: Oxford University Press, 2014. Переклад цієї книжки готує видавництво «Laurus».

 

Дослідника, який вивчає документи з часів повоєнного Києва, найбільше вражає те, скільки часу та зусиль витрачали партія та державні органи на підготовку до виборів. Відбудова зруйнованого центру міста, відновлення промисловості, забезпечення мешканців їжею та притулком явно відходили на другий план перед масованою пропагандистською кампанією, що передувала кожним виборам: до Верховної Ради СРСР 1946 та 1950 років, до Верховної Ради УРСР 1947 та 1951 років, до обласних та міських рад 1947, 1950 та 1953 років. Чому влада так серйозно поставилась до цих виборчих кампаній? Чому Кремль витрачав стільки часу та енергії, не кажучи вже про гроші та матеріальне забезпечення, на вибудову старанно продуманих виборчих кампаній, унаслідок яких все одно голосуватимуть за єдиний список безальтернативних кандидатів, які – всі в цьому певні – отримають підтримку більше 99% виборців (принаймні згідно з офіційними результатами)? У цій статті я намагатимуся показати, що в політичній системі сталінізму набагато важливішою була сама виборча кампанія, у якій брали участь усі громадяни, аніж законодавчі органи, які формувалися в її результаті. Оскільки волевиявлення було формальністю, саме виборча кампанія ставала головною територією взаємодії громадян із державою в політичній сфері. Ця взаємодія мала структуру ритуалу вдячності – дискурсивної модальності, що повсюдно домінувала в сталінській культурі1.

 
Радянська влада повернулася до Києва в листопаді 1943 року тільки метафорично. Мірою того, як Червона армія продовжувала свій рух на захід, у тилу на звільнених територіях відновлення політичних інституцій продемонструвало переважно символічну роль, що її відігравали ради як виборні органи. Парламент республіки – Верховну Раду УРСР – було обрано в лютому 1947 року, більше ніж через три роки після відступу німців із Києва, а вибори в обласні, міські, районні та сільські ради пройшли аж у грудні 1947 року.
 
Відновлення радянської влади в Києві проходило зі значними порушеннями конституції. У кінці 1943-го функціонери, повертаючись, поспішно відновлювали виконавчі комітети рад усіх рівнів для виконання повсякденних завдань управління. Щоправда, замість того, щоб обирати членів виконкомів (цим мали б займатися депутати рад), до залишків попереднього складу виконкомів партійні бюрократи просто допризначали нових людей на свій розсуд. Варто визнати, що необхідних процедур неможливо було дотриматися після дворічної німецької окупації, коли більшість чоловіків призовного віку була або на фронті, або загинула. Навіть через три роки після завершення війни перерахунок депутатів обласних рад та рад нижчих рівнів встановив наявність тільки 46% обласних, 33% міських та 29% районних депутатів від відповідних кількостей у 1939 році, а конституцією встановлювався  кворум у 50%. Виконкоми ж продовжували існувати завдяки незаконній кооптації нових членів, і до 1947 року складалися лише на 32–38% із обраних членів залежно від рівня2.
 
Втім, М. Хрущов та інші лідери не переймалися нелегітимністю місцевих органів радянської влади, натомість приділяючи більше уваги республіканському парламенту як можливому майданчику для вагомих політичних заяв. Коли у лютому 1943 року Червона армія ненадовго звільнила Харків, підбадьорений М. Хрущов наказав готуватися до засідання Верховної Ради в Києві, щоб оголосити там звернення до українського народу та листа подяки Й. Сталіну3. Проте невдовзі німці витіснили радянські війська з України, і Червона Армія змогла повернутися в Харків після запеклого протистояння аж наприкінці серпня, а в Київ – на початку листопада. Імовірно саме через ці труднощі, а також через неспроможність зібрати необхідну кількість обраних депутатів, після звільнення Києва засідання Верховної Ради так і не було скликане. Звернення до українського народу було виголошено від імені партії та уряду, а листи вдячності до Й. Сталіна та російського народу були прийняті під загальне схвалення на вуличному мітингу в Києві 27 листопада.
 
Нарешті у березні 1944 року парламент таки зібрався, щоб заслухати програмну промову Хрущова про «Звільнення українських земель від німецьких загарбників та нагальні завдання з відбудови економіки радянської України». Невідомо, чи були присутні необхідні 50% депутатів на цій радше символічній сесії. Про те, що кворуму не було, свідчить той факт, що важливі рішення було прийнято не на засіданні, а після нього – Президією Верховної Ради. Це були рішення щодо затвердження бюджету, підтвердження дій уряду під час війни, призначення М. Хрущова головою Ради Народних Комісарів та створення нових комісаріатів – оборони та закордонних справ4.
 
Втім, нові вибори відбулися аж у лютому 1947 року, після виборів до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року та перед виборами до місцевих рад у грудні 1947 року. Щоліта, починаючи від 1942-го, видавалися укази про перенесення дати виборів та продовження термінів депутатів. Це ж саме було зроблено навіть після завершення війни – у липні 1945 року рішенням Президії Верховної Ради УРСР вибори було перенесено на червень 1946-го5. У московських та київських партійних архівах є кореспонденція та проекти ухвал про перенесення виборів в Україні (як і в інших радянських республіках) на грудень 1946 року; конкретно в Україні – на 15 грудня. Врешті Кремль вирішив почекати до лютого 1947 року. Однією з причин цієї затримки могло бути те, що влада боялася повстань націоналістів у балтійських країнах та на заході України, де повстанцям у деяких районах, незважаючи на потужні сили міліції та армії, вдалося зірвати всесоюзні вибори у лютому 1946 року6.
 
У Києві, де радянська влада не стикалася з організованим націоналістичним опором, передвиборча пропагандистська кампанія також була вельми інтенсивною. Так, виборчі кампанії в усіх республіках Союзу відображали певну загальну модель політичного життя за сталінізму, символічну взаємодію між владою та виборцями. Показово, що найзахопливішим був саме процес висування кандидатів – перший із двох емоційно напружених етапів будь-яких виборів, – а не, власне, день виборів. Символічна важливість цього факту стає очевидною, якщо врахувати, що на виборчих округах всіх рівнів, за винятком виборів до рад нижчого рівня – районних, «першим кандидатом» називали саме Й. Сталіна. Така лінія поведінки підкреслює, що вибори виконували функцію такої собі арени, на якій відбувалася персональна, символічна взаємодія виборця з вождем, відсуваючи на другий план того, чиє саме прізвище значилося у бюлетені.
 
ЦК КП(б)У готувало списки імен кандидатів, яких треба було висунути або підтримати на зборах. Список завжди починався з імені Й. Сталіна, далі були імена кількох інших радянських лідерів, а наприкінці стояло ім’я того кандидата, якого й мали обрати в цьому конкретному окрузі. Із часом дистанція поміж Й. Сталіним та іншими радянськими лідерами суттєво зросла. Під час виборів 1946 року Й. Сталіна було висунуто в Києві на 55 зборах, В. Молотова – на 44, М. Хрущова – на 40, А. Жданова – на 14, М. Калініна – на 11, К. Ворошилова – на 9. 1950 року Й. Сталіна висунули вже на 1349 зборах, В. Молотова – на 115, М. Хрущова – на 112, Г. Маленкова – на 60, М. Булганіна – на 46, Л. Берію – на 377. Втім, у промовах під час висувань кандидатів Й. Сталінові завжди приділяли незрівнянно більше уваги, ніж іншим вождям. Навіть коли у переддень виборів 1946 року працівниця Народного комісаріату просвіти УРСР П. Д. Ухтовська взяла слово, щоб висунути справжнього кандидата, очільника комісаріату Павла Тичину, вона почала промову зі слів про Й. Сталіна, символічного першого кандидата: «Голосувати за товариша Сталіна – значить голосувати за переможний шлях нашої країни. Голосувати за товариша Сталіна – значить голосувати за мир, за щастя, за свободу»8. У службовій записці міської партійної організації 1950 року було відкрито визнано, що основною функцією зборів, де висували кандидатів, було здійснити «потужну демонстрацію любові та відданості трудящих більшовицькій партії, вождю і вчителю товаришу Сталіну»9.
 
Ретельно відрежисовані збори зазвичай розпочиналися з виступу робітника-стахановця, нагородженого винахідника або іншого типового представника організації-ініціатора, який висував кандидатуру великого вождя та закликав його зробити честь виборцям і балотуватися в їхньому окрузі. Гарний приклад цього ритуалу, втіленого у довершеній формі, – збори на кораблебудівельному підприємстві «Ленінська кузня» 16 січня 1951 року. Близько 2500 робітників зібралися перед подіумом, над яким височів величезний портрет Й. Сталіна й висіло гасло «Слава великому Сталіну!». Було обрано почесну президію зборів – Політбюро в повному складі на чолі з Й. Сталіном. Зібрання зустріло звістку бурхливими оплесками та вигуками «Хай живе товариш Сталін!», «Слава великому Сталіну!» та «Ура!». Потім кадровий майстер заводу, робітник-стахановець Андрій Щербаков узяв слово: «Ми зібралися сьогодні, щоб здійснити велике право громадян країни соціалізму, наданим нам Сталінською Конституцією – висунути кандидата в депутати Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки... І в ці радісні дні кожний із нас, радянських людей, звертаючись до товариша Сталіна, говорить: – Від усієї душі сердечне спасибі Вам, наш великий вождь! Спасибі вам за щастя, яке ви дали нам і нашим дітям, за радість життя, за невтомне піклування про трудову людину!». Після висування кандидатів залунали кількахвилинні оплески та ідеологічно правовірні вигуки10.
 
За рік до того на схожих зборах на тому ж заводі слюсар В. Т. Гудзівний, який виконав чотирнадцять річни�