25 октября 2011, вторник 12:21
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты
Партнеры




Збережи старий Київ

Нізвідки кудись, або Транзитна музика

Автор → Олеся Найдюк
23 октября 2011, 20:19
Поделиться →
распечататьраспечатать

 У Львові і Києві столичний ансамбль нової академічної музики «Nostri Тemporis» за сприяння Польського інституту в Києві і Ґьоте-інституту презентував проект «Транзит». Транзит – метафора звукової подорожі зі Сходу на Захід, обумовлена географією авторів представлених музичних творів. В ролі провідника між словом і музикою виступив поет Сергій Жадан, в якості диригента ансамблю – випускник Краківської музичної академії Ґжеґож Вєрус. 

Мені випало побувати на львівській прем’єрі «Транзиту», що відбулася у Львівській філармонії в рамках ХVІІ фестивалю сучасної музики «Контрасти». Кажуть, в Києві, в залі Національної Спілки композиторів, концерт зібрав трохи більше людей. Що не дивно: якщо у Львові публіка йшла фактично «на Жадана» (вже на зустрічі з ним у львівській книгарні «Є», куди прийшли, переважно, шанувальниці поета, аудиторії дали зрозуміти, що літературних читань не буде), то в Києві – також і на «Nostri Тemporis».

Програма концерту складалася з творів чотирьох українських композиторів і по одному – з Росії, Польщі та Німеччини. 

Сучасні композитори пишуть під враженням певних літературних сюжетів і артефактів (як от, «Дедал та Ікар» Богдана Сегіна, «Останній листок» Олени Сєрової за мотивами однойменного оповідання О.Генрі). Однак це не означає програмності, а, радше, рефлексію. Справді, культура як текст, за справедливою заувагою класика, породжує нескінченний за своєю сутністю проект інтерпретацій.   

Інтелектуальний підхід властивий і музичній мові: звук ніби розпадається, утворюючи химерні деконструктивні форми, які слухач відчуває не стільки як певний художній образ, скільки як атмосферу, настрій, або ілюзію звучання зовсім не того, що звучить насправді. Наприклад, росіянин Владімір Ґорлінскій написав шалену за тембровою грою п’єсу, зокрема гобоїст, на ходу змінюючи інструменти, повинен зробити річ сливе непристойну: вставити гобойну трость в мундштук валторни і, тримаючи праву руку в раструбі інструменту, відтворити звук; власне акустика, за авторським замислом, тут повинна звучати як електроніка. 

Або «Попелище наляканих веселок» Максима Коломійця: на сцені камерний ансамбль, проте емоційна напруга твору настільки висока (форте в духових часом аж глушить), що, здається, звучить симфонічний оркестр. Загіпнотизовані цією чудовною ілюзією, слухачі кричали Коломійцю «браво!».

Коли ж виконували композицію Олексія Шмурака «Голем», публіка боялась не те що кашлянути – видихнути. Автор створив музичний прообраз міфічного персонажа, штучної людини з глини, надихнувшись походженням слова – «сирий, необроблений матеріал»: музика дуже тиха, «пронизана» риторичними паузами. Вийшов образ істоти без статі, беззахисної, бездіяльної, ба навіть не явленої, що тільки й може, що дихати. 

Ідеологічно інакший від описаних трьох твір польського композитора, директора легендарної «Варшавської осені», Тадеуша Вєлєцкого (він на покоління старший за своїх східних колег «двотисячників»). «Шепіт півтонів» для контрабаса соло і камерного ансамблю, де в ролі соліста виступив сам автор – це типово сонористична музика, що актуалізує позиції неоромантизму в сучасній музиці. Направду тонка і майстерна річ, вона побудована на русі півтонів, тоді як партія контрабасу – тремтлива і жаліслива під пальцями Вєлєцкого – структурована ще дрібнішими призвуками. 

Насамкінець концерту був представлений довгоочікуваний твір німецького композитора Ґерґарда Штеблера за участю Сергія Жадана. Штеблер, як написано в буклеті, – один з патріархів німецького музичного авангарду нашого часу, композитор, що виходить за рамки конвенцій, ламаючи канони і звичні уявлення про виконання музичного твору. Одначе презентована п’єса «Шви із повітря» для ансамблю і читця – можна сказати, традиційна, принаймні, структурно досить проста. Все обертається навколо однієї «лінії» в середньому діапазоні, створюючи ефект чогось ритмічно монотонного. Для такого образу Жадан з властивою для нього манерою монотонного швидкого читання з постійним акцентуванням – ідеальний читець; фактично, всі ремарки в партитурі твору стосовно голосу (динаміка, ритм, акцентуація), композитор робив, виходячи з автентичного стилю читання Жадана. Текст вірша «Жити значить померти» звучить не одразу, а після невеликої інструментальної преамбули, читається на фоні музичного ряду з перервами між куплетами. 

Попри те, що практика читця в сучасній академічній музиці загалом розповсюджена, цього разу вийшло досить незвично, як монодрама відомого героя. Поза тим харизма Жадана, вона все ж таки заважала сприймати його особу як один з елементів в контексті цілого, не відволікаючись на текст впізнаних рядків:

Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко,

комах і духів із твого тіла?

Під літнім небом наша з тобою земля

так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами… 

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.