1 июля 2016, пятница 08:12

Ярослав Грицак: "Ми повинні повернути Мілоша, щоб зуміти збагнути самих себе"

21 декабря 2011, 11:57
Поделиться →
распечататьраспечатать

 Чеславу Мілошу, якого ми звично називаємо польським нобелівським лауреатом з літератури і великим мислителем, цього року виповнилося б 100 років. Почасти, ми не знаходимо іншого приводу увійти у світ, творчість, думки, ідеї когось із справді великих, як тільки не через пошанування його чергової річниці з дня народження чи смерті. У випадку з Мілошем  - теж є саме так. За винятком кількох перекладів його основних  творів – маленької частинки з усієї мілошевської спадщини – ми більше нічого не маємо  від нього, ані у власних книгосховищах, ані у душах,  ані у щоденному триванні. Вже не кажучи про контексти, які були наскрізними для нього, які мали б бути такими і у нашому житті, бо Мілош осмислював і описував основоположні речі для самоідентифікації кожного східного європейця. І робив це, передусім, на рівні дуже особистісному, людському. 

Чеслав Мілош утверджує епоху, яку, поруч нього творили також Єжи Гедройц,  Вітольд Гомбрович, Лєшек Колаковський, Вацлав Гавел, але і «минає разом із нею», за його власним висловом.  

Мілош був неймовірно цікавим, складним  і «діалектичним» настільки сильно, наскільки може собі дозволити тільки глибока  і гранично чесна зі собою особистість. Він належить до тих людей, вже при першому зближенні з  якими, починаються власні глибинні внутрішні зміни, загострення, і підйоми.  

Власне, задля наближення до Чеслава Мілоша, прочитання по-новому його текстів, цієї осені у Львові (вересень), Дніпропетровську (жовтень) і  Харкові (грудень) львівськими істориками, громадськими діячами, перекладачами (Андрій Павлишин, Олександра  Коваль, Ігор  Марков, Ярослав Грицак, Світлана Одинець) був реалізований міжнародний проект «Уроки Мілоша для України», що включав у себе три панельних дискусії за участю провідних інтелектувалів Білорусії, Литви, Польщі, Росії та України.

«Уроки Мілоша» підтримали ГО “Форум видавців”, Міністерство культури і національної спадщини (MKiDN) Республіки Польща, Польський Інституту у Києві  Інститут Книжки

Про Мілоша і його “повернення” в Центрально-Східну Європу ми розмовляли з відомим українським істориком Ярославом Грицаком. Розмовляла Світлана Одинець.

Джентльмени “двадцятого світу”

Пане Ярославе, Ви є одним з авторів проекту “Уроки Мілоша для України”, серії міжнародних дискусії, які відбувалися в Україні цієї осені. Чому Мілош важливий для нас і в якому масштабі? 

Він є частиною, представником цілого покоління, яке зі смертю таких людей як він сам чи Лешека Колаковського, остаточно відійшло у минуле. Для нас дуже важливо, що вони мислили цю, нашу частину Європи, у світових масштабах, і, навпаки, впроваджували наш специфічний історичний досвід у світ глобальної культури й науки. Як історик, я читаю дуже багато біографій. І в якийсь момент я усвідомив, що велике число видатних людей двадцятого століття походять звідси, з Центрально-Східної Європи, з простору між Берліном, Віднем та Москвою. Я можу назвати Вам багато прізвищ - від акторів Голлівуду до представників Чиказької школи економіки,- вихідців з земель колишньої Австрійської чи Російської імперій. Чеслав Мілош та подібні йому реалізували себе на Заході, втікаючи туди під час війни від Гітлера і Сталіна, або від радянських танків в Будапешті в 1956-му та у Празі у 1968-му роках .. Коли читаєш їхні біографії, то бачиш, що «двадцятий світ», тобто спосіб мислення про двадцяте століття великою мірою сформований переважно цими людьми. Я називаю їх «центрально-європейськими джентльменами». Найбільше їх у Північній Америці. І це може найкраще свідчення шкідливості комунізму, який так багато вигнав з цього регіону блискучих інтелектуалів. Вони  зреалізували себе за тисячі кілометрів звідси. З їхнім відходом, ми втратили їхнє відчуття світу. І тому я ставлю за ціль, відкривши їх для себе, ділитись цим відкриттям  також і з іншими. Але не лише перекладами їхніх книжок Бо самі книжки ні про що не говорять, якщо не знаєш контексту, в яких вони виникали. Такі переклади - всеодно, що вирощування бананів в Сибіру. Натомість я хочу повернути цих людей разом з їхнім досвідом. Вони стали світовими знаменитостями – Нобелівськими лауреатами чи лауреатами Каннського та ін. фестивалей, у гіршому випадку,  - професорами Гарвардського чи інших університетів. Але своєму успіхові вони завдячували тому, що дивилися на світ з перспективи Центрально-Східної Європи, де народилися. І це була цілковито нова, небачена досі, для світу, оптика. 

Якими потенціалами володіло це покоління, коли здійснювало свій перший ривок зі Східної Європи? 

Перш за все, вони всі мали стару класичну гімназійну освіту. Колись її було прийнято критикувати за те, що вона сильно відірвана від модерного світу залізниць і фабрик. Досвід покоління Мілоша показує дещо інше: гімназійна освіта давала їм міцний хребет. Передусім, читання античних авторів. Люди, які читали Горація, Вергілія, чи Гомера, мали епічне розуміння світу та його історії. Тобто для них світ і його історія була великою драмою чи трагедією – і наголос тут на слові «великою». У них не було того рутинного мікроскопічного сприйняття, яке сьогодні характерне для більшості з нас. Бо так направду хто з нас сьогодні читає Платона чи Марка Аврелія, навіть після того, як їх переклали на українську? По-друге, завдяки гімназії вони знали мови. Немало з тих, хто виїжджав на Захід, робили там кар'єру власне завдяки цьому. Добрий приклад - Ігор Шевченко, який знав грецьку з варшавської гімназії краще, ніж його деякі західні колеги. По-третє –  що для мене дуже важливо – представники цього покоління мали чудове почуття гумору та іронії. З цього регіону вони не могли винести ніяких матеріальних здобутків чи майна. Все, що було з ними -  їхні знання, а також іронія, з якою ці люди ставилися до себе і до інших. Бо іронія і сміх нерідко було тим, що дозволяло їм вижити в умовах божевілля, яке творилося тут у 1930-1950-х роках. Ті, хто був надто серйозним, не витримував. До речі,  Чеслав Мілош, уже як маститий поет, влаштовував зі своїми друзями таке змагання: у розпал вечірки, добре випивши, вони ставали рачки, і за командою щосили вдаряли лобом у підлогу а тоді піднімали лице з дурною мірою – вигравав той, у кого вона була найдурніша. Уявіть собі наших політиків чи академіків за таким зайняттям! Коли один біограф питав Мілоша, у якому стилі пистати його біографію, той відповів: «У комедійному – у стилі Форест Ґамп». І це говорить людина, яка була під радянською окупацією у 1940-му році, перебралася нелегально через німецько-радянський кордон у тому ж році, пережила Варшавське повстання 1944 р., а у 1951 р. втекла на Захід! 

«Центрально-європейські джентльмени» усвідомлювали, що світ – це гра, добра або погана, але гра. Бо кожен з нас володіє лише якоюсь часткою істини. А той, хто каже, що має всю істину, є або злочинцем або ідіотом. І єдиний спосіб бути правдивим  - це сміятися з себе і зі світу. 

Ми, живемо тут, у Центрально-Східній Європі, де більше немає ані класичних гімназій, ані тоталітаризмів. Але залишився певний і дуже важливий історичний досвід. Він ще досі тут, з нами.  Ми якось не помітили, що за останні двадцять років на наших очах і на наших землях сталася одна з найбільших драм сучасності – розпад комуністичної системи. Це була велика геополітична революція, хай мирна, але таки революція. Тільки занурені з головою у справи щоденного виживання, ми не вміємо дооцінювати таких великих речей. А тому не вміємо цим досвідом скористатися, щоб розповісти про нього світові у свій спосіб. Тому ми повинні «повертати» цих «центрально-європейських джентельменів» сюди, з їхніми спадщинами, щоб допомогти самим собі говорити про себе – мовою, через яку ми були б зрозумілі світові, а світ був би краще зрозумілий нам. 

Власне, сам Мілош у «Родинній Європі» писав про те, що у «певному сенсі він може вважати себе типовим східним європейцем». При цьому, згадував про «характерну пристрасть до дискусій, ненаситність інтелекту, щирість почутттів, уяву просторову і географічну», які притаманні цьому типу, як, зрештою, і відсутність зовнішньої й внутрішньої форми, які «здобуваються в стабільних суспільства». 

Так, це правда. Щось з цим регіоном і справді неправильно. Ця частина світу, як написав один автор, є регіоном «великих єресей» Це справді інша Європа, якій структурно бракує важливих речей, умовно кажучи Гарвардів і Голлівудів. І тому наш голос не чути. Він здомінований такими центрами як Москва чи Берлін, і це вони розповідають нам про те, якими ми є, або що нам про себе думати. Мені здається, що для того, щоб перебороти цю структурну лакуну, нам треба повертати цих людей сюди, через їх контексти і тексти, адже фізично, на жаль, майже нікого з них живого вже нема. 

Зона великих єресей

Відомо, що «Родинна Європа» Мілоша була вибухом в свідомості й уяві західних інтелектуалів. Ларрі Вульф у своїй книзі «Винайдення Східної Європи» пише про те, що, починаючи з XVIII століття, західні інтелектуали «вигадували» Східну Європу, якої реально ніколи не знали. У які способи Чеслав Мілош «прописував» свою батьківщину на світовій мапі? 

Найперше, зазначу, що хоча в назві книги Ларрі Вульфа є «Східна Європа», насправді вона про Європу Західну. Це книга про те, як Заходу потрібно було мати дзеркало, в яке він хотів подивитися, щоб винайти своє «я». Східна Європа була створеною конструкцією, причому голосами переважно ззовні. 

Але власне тут тривала і триває справжня глибока історія. Хтось добре написав: для західного інтелектуала Східна Європа була як світ, який дитина, зачинена у кімнаті, бачить через вікно, притулившись до шибки носом – бо справді цікаві речі діяться там, по той бік вікна. Мілош в цьому був глибоко переконаний: справжня історія на Сході. Тільки от Схід не може чи не вміє про неї розповісти. 

У цьому він переконався, серед іншого, коли був професором Каліфорнійського університету в Берклі, Там він написав Історію польської літератури. Всі тогочасні історії польської літератури  були не просто незрозумілі, а обридливі емоційною банальністю, романтизмом, плаксивістю. Готуючись до лекцій, він брав ці історії в університетській бібліотеки, і бачив там помітки на полях, залишені американськими студентами – на зразок «так їм треба!», «хай живе Катерина!». Тоді йому й прийшла до голови ідея написати Історію польської літератури як частину світової. Але не з надуванням щік, а через свідчення, що в цьому регіоні відбувалося щось неймовірно  важливе для всього світу. 

Умовно кажучи, це була глобальна історія Польщі, написана з пограниччя. Периферії , з погляду центрів, є завжди друговартісними, провінційними, відсталими. Їх треба дисциплінувати, цивілізувати, приводити до порядку. Дисциплінуючи їх, центр вчив говорити перефирії голосом й мовою центру – а тим самим позбавляв їх власного голосу. Але водночас  пограниччя є неймовірно багатим і важливим для оповіді про самі центри. Це було те справжнє дзеркало, який Мілош показував «центру» чи «Заходу» - неважливо був він у Москві чи в Берліні: дивіться, які ви насправді є – дивіться, яким насправді є людство. Все своє життя, як я розумію, Мілош намагався про це розповісти.  

У проекті «Уроки Мілоша для України», феномен «пограниччя як зони великих єресей» є центральним, саме йому присвячена окрема конференція, яка відбулася у Харкові, в грудні цього року. Якщо Східна Європа є одним великим пограниччям для «іншої», старої Європи, то що це означає для нас, і що - для них?

Ми повинні усвідомлювати, що пограниччя - це там, де стикаються і співживуть різні мови, релігїі, способи життя. Пограниччя - це завжди дуже велика складніть. Якщо, на пограниччі відбувається якийсь конфлікт, то він відбувається відразу на кількох рівнях. До прикладу, коли вибухає світова війна, на пограниччі крім цієї великої війни відразу починаються свої власні малі війни (як от польсько-українська); до того ж всередині кожної нації йдуть свої малі громадянські війни (українці у Червоній Армії проти українців в УПА, бандерівці проти мельниківців тощо), до того ж, з огляду на «аграрну відсталість»,  тут ще проявляються селянські війни (армія Махна). На пограниччі завжди вища температура кипіння. Нерідко вона стає Долиною смерті. Тім Снайдер переформулював значення слова «пограниччя» з borderlands (землі на границі) на bloodlands (землі на крові). Зрештою, це не лише стан колишньої Одеси чи Львова, Східної Європи але й теперішнього Парижу чи Амстердаму. Коли Мілош приїхав до Каліфорнії, він раптом зрозумів, що Каліфорнія – це те ж саме, що і його Віленщина. 

Сучасний світ все більше виглядає як сукупність погранич, і не цілком зрозуміло, де зараз закінчується  центр, а де починається периферія. Є велика потреба писати історію таких погранич, які невідомі великому світу і опановані дияволом, тобто якимсь черговим «центровим» – ізмом Ми знаємо як це буває, ми знаємо це на собі. Зрештою, «Уроки Мілоша», - це передусім спроба більш точно сформулювати питання: що нам робити з цим регіоном, щоб воно перестало бути пограниччям у трагічний спосіб? 

Але чи може воно перестати бути таким?

Деякі пограниччя сьогодні зникають, міста стають однотипними, село вмирає, саме тому нам уже легше про нього говорити, бо це відбувається з дистанції. Ми вже не маємо тих пекучих ран, поляки і українці вже не сперечаються щодо Львова. Однак пограниччям є зараз український Схід, де рівень конфліктності вищий. Саме тому, говорити про Мілоша зараз дуже важливо в Дніпропетровську, в Одесі, в Харкові, він потрібен саме там, може навіть більше, ніж у Львові. 

Чому в Україні так мало говорять про цей пограничний досвід?

Тому що справжні українські пограниччя здоміновані «центральними версіями» історії. Скажімо, у Львові, цією версією є український націоналізм, який проповідує «Велику Україну». За цією версією Київ, Харків а навіть Донецьк мають бути такими як Львів – говорити українською мовою й святкувати Бандеру. А якщо цього нема, то Київ, Харків і, зрозуміло, Донецьк, не є українськими. Схід України є під сильним впливом імперської версії. Росія заявляє свій копірайт на цей регіон. Вона каже, що винесла найбільші жертви – а з іншого боку,   - присвоює собі усі звитяги: як заявив Путін, Росія могла би виграти війну й без України. Натомість Мілош пропонує іншу точку зору: перестаньте говорити з перспективи великих ідеологій, котрі закликають любити усе людство, а натомість байдужі і злочинні до долі малих людей - людей з пограниччя -  литовських чи білоруських селян, українських «куркулів», виморених Сибіром і голодом, галицьких чи варшавський євреїв, знищених Голокостом. Їхні малі правди чесніші і переконливіші за великі правди центру. Навчіться говорити їхнім голосом – особливо коли самі вони не вміють чи не можуть цього робити. 

Саме тому, очевидно, Мілошу так важливо було про це написати своєю мовою...

Він не міг знайти в цьому регіоні своєї ідеологічної батьківщини, бо уникав великих ідеологій. Пригадаємо, що він виріс в литовський сім’ї, де йому вдалося уникнути впливів великої польської культури. Мілош формувався у середовищі селянсько-народної релігії, домовиків, русалок литовського чи гуцульського штибу. І перше, що викликало у Мілоша відразу - це міжвоєнний польський націоналізм. Коли проти студентів – євреїв у Вільнюсі місцева польська боївка розгорнула справжній терор, він став на їхню сторону. 

Чеслав Мілош не міг витримати, коли все зводилося до боротьби за виживання, умовно кажучи до біології. Саме тому молодий Мілош дуже наблизився до марксизму – за що на все все життя отримав штамп «комуніста». Поляки це завше йому згадували. Мілош зробив це, бо вважав, що марксизм є способом перебороти націоналістичну ідеологію. Для нього марксизм був схожим на раннє християнство, бо обіцяв звільнити людство від історії як боротьби видів за виживання.  Йому забрало майже 10 років, поки він звільнився від цієї ілюзії – і вирішальну роль тут зіграв його безпосередній досвід життя на пограниччі.

Бог пограниччя

Чи Мілош бував колись в Україні?

На межі 1939-1940-их, по дорозі з Бухаресту до Вільнюса, на дуже короткий час, він опинився на київському вокзалі. Побачене там він описував пізніше як дно дантівського пекла. Мілош описав цей епізод у «Поневоленому розумі». Він признавався, що короткий побут у Києві допоміг зрозуміти йому тоді: найгірше, що може статися з людиною – це стати радянським підданним. 

Що Вас найбільше вразило в біографії Чеслава Мілоша?

Те, наскільки Мілош є глибоко релігійним поетом. По прочитанні його біографії, яка щойно вийшла у Польщі, я виразно зрозумів: головним «героєм» Мілоша є диявол. Він писав про нього не метафорично, а як людина, яка бачила його реально «при роботі». Бачення цього диявола вилікувало його від будь-якого великого - ізму, бо будь-який -ізм - це і є диявольська спокуса 

Справжнє виздоровлення прийшло до нього, коли він вирішив не повертатися у комуністичну Польщу і залишитися на Заході. Мілош дуже страждав, коли втікав прийняв таке рішення. Рік після втечі на Захід Мілош переховувався у паризькому будинку Ґедройця, редактора «Культури». З листів й спогадів Ґедройця, видно, що Мілош був не в собі: він не спав, пив, влаштовував скандали і навіть думав про самогубство. Бо вважав, що зрадив свої батьківщину. Мілош пише про сон, який йому тоді снився: ніби-то він сидить на колінах у Сталіна, той дуже добрий і лагідний, від нього променіє світло і тепло – і раптом Мілош розуміє, що це вже не Сталін, а Бог-отець, й від зворушення він починає плакати. Його вилікування від комунізму було тяжким. А вилікував його Станіслав Вінценз, наш земляк з Галичини, доктор філософії, знавець Геґеля, санкскриту і гуцульського фольклору. Після війни він перебрався до Франції, і мав віллу у Ґреноблі, яка нагадувала гуцульську хату: воду до неї носилося з колодязя, меблі були з простого дерева, а з їди там було часом лише овочі з городу й мамалига. Мілош любив їздити до Вінценза, бо лише у нього знаходив спокій. Вінценз оповідав йому прості гуцульські історії. Одна з них послужила йому потім предмовою до «Поневоленого розуму. Якщо памятаєте, це є слова старого єврея з Підкарпаття: коли двоє сперечаються, і хтось має 55% рації – то це дуже добре. Якщо 65% - то це вже чудово. Якщо 75% - то це має бути якась надзвичайно розумна людина. Але якщо хтось твердить, що має 100% рації – то це бандит, ідіот або ґвалтівник. Пізніше Мілош писав, що він дуже хотів би, щоб Саваот виглядав як Вінценз. Бог Вінценза переміг у Мілошеві Бога-Сталіна. Іншими словами: Бог пограниччя врятував його від «укусу Геґеля» -  підпорядкування великій ідеології. 

Який вияв «діалектичності» у Мілоша Вас вразив особисто?

У 1953 році Мілош, який ніколи не був ортодоксійним католиком, почав ходити до костелу. З того часу вже не перестав цього робити – але ніколи цього не афішував. 

Чеслав Мілош був дуже сильною людиною, й то у найпрямішому, фізичному розумінні. Романи з жінками тривали у нього до найпізнішого віку – і, треба думати, вони не були платонічними. Зрештою, надзвичайна вітальність Мілоша допомагала йому пережити ті надзвичайні обставини життя, за яких загинули у молодості багато його приятелів. Але водночас він був дуже зраненою душею. У нього була надзвичайна чутливість, на рівні фізіології. Дуже багато цього болю витворювалося через брак визнання та відчуття, що його поезія нікому не потрібна. Я міг би довго цитувати думки тогочасної еміграції про «комуніста Мілоша». Вистачить, мабуть одної: якби у Мілоша була би хоч крапля совісті, він обов’язково би повісився. Не варто думати, що він був дуже сильною людиною, і злі голоси його не зачіпали. 

Як він виходив зі своїх больових криз? Що було його заспокоєнням? 

У такі періоди Мілош дуже пив, найбільше віскі. Колись, вже в Америці, його близька приятелька запитала «На що схожий рай»? – «На третю стопку горілки». Він не був донжуаном, але його переповнювала любов, він мав великий особистий шарм, у нього було багато жінок. Поза тим, що любов’ю всього його життя була тільки одна жінка. А головне: йому допомагала виживати його робота, він не міг не писати. 

Ми розуміємо, що все справжнє родиться з великого болю. У випадку Мілоша це вкотре підтверджується. Він не просто писав поезію, а пробував рятувати світ. Хоча весь час мав враження, що боротьба за спасіння людства безнадійно програна. І що Апокаліпсис – на відстані простягнутої руки.

Хто була його кохана жінка? Чи були вони разом?

Його кохану звали Яніна Длузке. Вона була дружиною його приятеля. Мілош довгі роки переконував її, що вони повинні жити разом. Коли почалася війна 1939 рік, він втік до Бухаресту, а вона лишилася у Польщі, бо не хотіла кидати свого чоловіка. У Бухаресті він почув, що ніби-то вона врятувалася у Вільнюсі – і власне тоді він наважився на ту безрозсудно-героїчну поїздку з Бухареста до Вільнюса через Радянську Україну. Виявилося, однак, що вона нікуди не виїжджала. І тоді він робить ще більш нерозсудливий вчинок: нелегально, з фальшивими документами, переходить через радянсько-німецький кордон.. Одружилися вони досить пізно, мали двох синів. Історія його сімейного життя була дуже складною, про це мало хто пише. Пізніше, у Яніни почалися постійні депресії, він теж терпів дуже важкі душевні муки. Читаючи біографію Мілоша, я не міг не дивуватися, наскільки його історія близька до сімейної драми Івана Франка, мого героя. Коли Чеслав Мілош отримав Нобелівську премію, мало хто знав чи розумів, з яким важким серцем він їхав за цією нагородою. Яніна померла раніше, Мілош вдруге одружився, на молодшій за нього американській професорці. За пару років і вона несподівано вмерла. І Мілош доживав свого віку самотнім. Але любов’ю його життя була тільки одна жінка – Яніна.

 

 

 


Реклама

Социальные сети

Редакция

Электронная почта: info@polit.ua
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка www.polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.