21 апреля 2016, четверг 21:24
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

Чи є урбаністичні традиції в українському суспільстві?

12 апреля 2013, 08:43
Поделиться →
распечататьраспечатать

В програмі «Без кордонів» взяла участь Світлана Шліпченко – теоретик урбанізму, культуролог, кандидат філософських наук. Розмовляв Микола Вересень.

Вам, як теоретику урбанізму важко ходити по Києву? Як би від Вас залежало, щоб Ви зробили?

І не тільки, як теоретику урбанізм, а і як мешканцю міста, важко і неприємно. Упорядкувала би рух транспорту, паркування, бо це одна із величезних проблем нашого міста. Хаотичне паркування, хамське паркування, хамське ставлення пішоходів до водіїв, і навпаки.

Це через безкультурність чи це випадковість?

Я не знаю, що Ви називаєте безкультурністю, я називаю це – відсутністю урбаністичних традицій, відсутністю нормальних навичок життя у місті. Коли є самоврядування, коли є відповідальні люди, які вирішують певні проблеми, люди їм делегують свої права, а ті люди, користуючись тим, вирішують проблеми мешканців міста.

Це не київський випадок. Країна будується, і Київ будується, але наскільки я бачу він будується в двох напрямках. Там, де є Президент і прем'єр, там він будується,  дороги будуються, а там, де ми з вами їздимо, він вже не будується.

В часи феодалізму, дорогу теж будували від резиденції правителя до міста, дорога, обсаджена деревами. Звідти, і слово «проспект» пішло. Але сьогодні люди живуть в іншому світі. Минулого чи позаминулого року в Києві був колишній мер міста Боготи, Енріке Пеньялоса, він сказав таку дуже банальну фразу: «Хороше місто – це те місто, де Вам хочеться ходити пішки по вулицях». Безперечно, нам хочеться ходити пішки. В Лондоні хочеться, а в Києві ні. В цьому наша проблема.

Виходить якась дірка, між тими людьми, як Ви, я думаю, що таких людей досить багато, які вивчали світовий досвід, як це взагалі має бути, і тими, хто приймає рішення. І там не має якоїсь комунікації? Чи просто вони не хочуть слухати? А Ви можете говорити скільки завгодно.

Відсутність діалогу – це наша проблема. Це не тільки, що в мене є досвід, а в них не має. Ми, на наші гроші, їх катаємо за досвідом дуже багато. Але чомусь досвіду вони там не набираються. Річ у тім, що в Києві не було, нормальної урбаністичної традиції. Традиція життя у місті, спільного життя у місті, коли городяни, громадяни, живуть в місті і  виробляють  спільний інтерес – це є бачення майбутнього міста. У нас не вміють слухати, у нас порушена ця система комунікації, між тими, хто приймає рішення, між тими, хто проектує, між кінцевими споживачами –  мешканцями, тими, хто проектує і інвесторами, хто приносить гроші. Бо, архітектор вважає, що він знає, як краще. Замовник, той, хто приносить гроші, певен, що він ощасливить вас, як на Контрактовій площі – нам зроблять шопінг мол, і це вирішить усі проблеми віднині і назавжди. Це не правда, так не буває. Нормальний інвестор, в іншому світі, по-перше – не нав'язує рішення, намагається вивчити ситуацію, а потім намагається знайти продуктивний компроміс.

Давно вже всім було очевидно, окрім київської влади, що треба робити паркувальні місця, парковки, підземні, наземні, які не будь. Всюди, де тільки можна. Переважно в центрі, на вузлових станціях метро тощо. Це елементарно. Ти хочеш двадцять поверхів будинок тут побудувати, не має питань – будуй, тільки три поверхи внизу має бути паркування для всіх за гроші. Ви будете говорити, що це дорого?

Ні. Навіть не про це. По-перше – ідея називається – перехоплюючи паркінги. В Європі вона лежить уже з 1959-го року. В Європі почали над цим думати. Був містобудівний досвід, знову ж таки, це все було написано, описано, побудовано в багатьох країнах, але крім того, що ви робите перехоплюючи паркінги, вам треба вдосконалювати систему громадського транспорту, публічного транспорту, тому що те, що у нас називається публічним транспортом, то за поодинокими винятками.

Другий момент, я взимку, коли великі пробки, їжджу метро. Це швидше, скоріше, але це мені не подобається, це не зручно, тому що, все одно я маю вийти, і потім ще йти. А коли, ти живеш в якомусь нормальному європейському місті, то ти виходиш, сідаєш кудись і знов їдеш. А тут, ті виходиш і йдеш. Навіть. Якщо ти йдеш сім хвилин, а на вулиці температура мінус п'ятнадцять, то тобі не дуже приємно йти ці сім хвилин. Тут є про що думати. Що очікує киян, одеситів, жителів Донецька, Дніпропетровська, Харкова?

Тут треба вчитися. Я говорила, про відсутність комунікації між цими ланками. Мої студенти робили дослідження, і  намагалися з'ясувати у людей, що і як вони бачать, не тільки у тих, хто мешкає  та працює. Люди не звикли, що в них питають. Люди не звикли, що їх слухають. Вони не вміють формулювати свої побажання. Тобто, це процес двохсторонній. Звісно, ще освіта та навчання архітекторів, тут навіть не має про що говорити. Тому що, так, як вчать у нас, не думати про цю основу, комунікацію, вивчення міста, абсолютно інакший спосіб мислення треба прищеплювати.

Все одно, громада має відіграти важливу роль, і представники громади, вони можуть все зробити. Все заламати, зруйнувати, і все побудувати. Як я бачу по Києву – це кримінальні люди, які постійно порушують закони. В мене є особистий досвід, коли в моїй багатоквартирній будівлі, раптом, без жодного підпису, почали приватизовувати підвали. І потім сусіди до мене прийшли за допомогою, а я нічого не можу зробити. Суцільне порушення всіх законів, які тільки є. Як зробити так, щоб це якось запрацювало?

Це дуже важко і вимагає часу, щоб навчитися так. Є західний досвід. Я не кажу про питання громадянського суспільства – це civil society, від цивільного, від навичок життя у місті, від полісу. В них дуже давня традиція, знову ж таки громади, яка має спільний інтерес і вміє його формулювати. Треба навчитися, нарешті, це робити. Не жити, як кочівники, а зрозуміти, що є місто, і це не уникна реальність.  Це не окремі фрагменти, якісь самодостатні хмарочоси, на які ви на гелікоптері прилетіли, і там можете провести все життя не виходячи звідти. А місто складається з площ, вулиць, публічних просторів тощо. Це питання стратегічного планування. А в нас Генплан Києва робиться за три місяці, лівою ногою, потім поправки по смсках – це абсолютна профанація.

А Генплан – це, взагалі, старий радянський інструмент, яким досі користуються. Треба переходити на інші способи. А як ви переведете цих людей, вони не вчились і не жили в іншій країні, і не розуміють, як це працює.

Якось я був на якійсь конференції модератором, і там про сміття пішло, і мери міст почали говорити, що не знають, як бути зі сміттям, бо це так невигідно, це такі гроші. Героїн, зброя, проституція, азартні ігри, сміття і профспілки – це те, чим займається мафія. А мафія займається тільки над прибутковими штуками. А вони мені тут в Україні кажуть, що сміття – це не прибутково. Всюди де є мафія вона займається вивезенням та переробкою бруду.

Інколи, ця переробка доходить до маразму. В Британії дев'ять сортів сміття, і Вам треба відсортувати, а потім Вас штрафують, що Ви не ту пляшку, в не той мішок поставили. Така проблема є. Але це вже витрати. В нас треба навчитись, для початку сортувати, вивозити, і думати. Голодна людина, яка думає, як їй там щось вхопити, і не померти з голоду, вона не думає, де вона буде завтра жити. А коли людина вже трошки просунулась вперед, вона думає де я буду завтра, що я буду пити, чим я буду дихати, де я буду гуляти.

З роками змінилося розуміння людей, як вони хочуть жити? Як має виглядати людське житло?

Абсолютно. Дуже змінилося. Тому що, місто залежить від концепції розселення. Треба над цим думати. Треба думати над тим, що є вже де-факто київська міська агломерація, є мегаполіс, є метрополіс. Те, що  в світі називається, процес глобальний – метрополітанізація. Тобто місто стає цим метро полісом, центром, але довкола нього інші центри тяжіють, і ця велика територія приєднується, і спільно намагаються жити. Люди вже не будують високих будинків, може що люксові.  Це питання знято з порядку денного. Зменшують поверховість – чотири, п'ять поверхів, або індивідуальне житло. Це залежить від можливостей, містобудівної традиції. При цьому думають про дороги, сполучення, інфраструктуру, яка абсолютно необхідна і має все це діло супроводжувати.

Кількість квадратних метрів на людину з роками міняється? Уява про те скільки людині треба міняються чи ні?

Є різні класи житла. Є соціальне житло, є люксове, є для середнього класу, і це залежить від бажання, які формуються. З одного боку – є  ринок, споживацтво тощо, і є  моделі, як ми хочемо жити, які нам певним чином нав'язують.  З іншого боку – в інших країнах, особливо в північних європейських, існує традиція раціонального споживання. Тобто ти не обігрієш, і потім будеш думати, чим платити. І годинник за 500 тисяч доларів ніхто на вулиці не одягне.


Реклама
Loading...

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.