15 апреля 2016, пятница 18:38
RSS Facebook Twitter LiveJournal ВКонтакте
Проекты

"Создавая нацию, мы не имеем права начинать с обмана"

7 февраля 2014, 14:06
Поделиться →
распечататьраспечатать
 
Мы публикуем сокращенный текст беседы писателя и телеведущего Андрея Дмитриева с доктором исторических наук, заведующим Центра изучения истории Киевской Руси Института истории Национальной академии наук Украины Алексеем Петровичем Толочко.

Беседа состоялась во время записи передачи «Гражданская позиция» - совместного проекта Полит.uа и телеканала «Глас».
 
Текст публикуется на русском и украинском языках.
 
 
А.Дмитриев: Поговорим об истории, об исторической науке, а еще об историках и, прежде всего, об их ответственности перед обществом в сложный период создания нового независимого государства, каким является Украина. И первый мой вопрос – неужели учебники по истории такие скучные?
 
А.Толочко: Всякие есть. Но обучение всегда было непростым делом и нелегкой прогулкой.
 
Мне кажется, что историю изучают главным образом по учебникам, ведь не все увлекаются историческими романами или историческими монографиями. И в то же время, в учебниках, особенно на переломах истории, царит абсолютная неразбериха в трактовках и толкованиях. Что происходит с исторической наукой сегодня, во время построения национального государства?
 
Давайте начнем с того. что учебники истории, и тем более, школьные учебники по истории, самой истории никоим образом не касаются. Это очевидные вещи. Но об этом редко говорят. Школьная история – это чистая, дистиллированная идеология. К исторической науке, исследовательской работе, к попыткам понять прошлое – это никак не относится. Это дисциплина, которая из ребенка должна воспитать гражданина. То есть, в процессе обучения на примере прошлого привить ребенку определенную сумму ценностей, которые данное государство считает главными для своего гражданина. То есть социализировать его. Чтобы он знал, где он живет, когда он живет, кто жил до него, кому он должен подчиняться, за кого он должен воевать, и так далее. Вся та сумма ценностей национальной истории, которая возникла в ХІХ веке, когда, собственно, и начали преподавать историю в школе.
 
То есть противоречия заложены уже в начале человеческой жизни – либо истина, либо идеологические установки государства.
 
В этом и состоит все школьное обучение. Мы берем ребенка – дикаря. И на время выхода из средней школы он должен быть членом общества. В этом обществе он должен найти себе место, функционировать в нем. И жить дальше. История считается одним из таких действенных предметов, который этому учит – жить в обществе и понимать его.
 
Меня удивила одна дама, которая сказала, что история – это скучно. Это же сюжеты. Это же истории людей. Почему же это скучно? Возможно, так преподают...
 
Возможно, люди вспоминали учебники своего детства, а не те, по которым их дети и внуки сейчас учатся. Хотя я не думаю, что учебники стали намного лучше. Все-таки Ключевских среди авторов учебников не много. И язык, и проза в исторических учебниках достаточно специфична. Но следует помнить, что учебник истории не должен делать из человека историка. Человек не обязан любить историю, прочитав учебник для шестого класса. Хотя и такое случается.
 
По роду деятельности я должен разбираться в психологии людей. И вот есть то, что я не могу понять. Почему молодые народы, нации, которые пребывают в процессе созидания молодого государства – не все, конечно, но значительная часть граждан – почему они так обеспокоены тем, чтобы быть древнее всех остальных. Удивительная вещь. Казалось бы, это же хорошо, что вы молоды. Россия молодая, Украина молодая, взгляд в грядущее, можно опереться на опыт. Но нет. Глазунов пишет: Россия – 100 веков. Откуда эти сто веков? И на что тебе эти сто веков, что ты с ними будешь делать? Одиннадцати мало? И такая ситуация в Украине, и во всех молодых государствах и нациях. Чем вы можете объяснить такой феномен?
 
Это парадокс, существовавший всегда. Это главный парадокс национализма. Национализм, создающий нацию, культивирует, с одной стороны, эту метафоричность молодости, а с другой – древности и старости. И это вещи, действительно, трудно согласуемые.
 
И историкам, которые работают в такой ситуации, приходится очень тяжело. Поскольку политики требуют, чтобы мы были древними.
 
Потому что единственное, что доказывает наличие нации, у которой до сих пор не было своего государства, это ее великое прошлое. Почему мы имеем право на будущее? – Потому что у нас было великое прошлое.
 
Мне кажется, тут есть какая-то ошибка в логике. Но психология и логика не очень-то связаны.
 
Что-то есть. Но восточноевропейские национализмы во многом базируются на историзме и на историческом мышлении и на сумме исторических аргументов. Историку в подобной ситуации и трудно, и просто. Так как на историков тогда хотя бы обращают внимание.
 
Есть исторический прецедент, когда выдающийся чешский поэт Ганка написал один весьма талантливый текст, в ХІХ веке. Он был патриотом, прекрасным человеком. Так вот он выставил этот текст, как древний. Мистифицировал свой народ. Это известный Краледворский манускрипт. И все страшно обрадовались, что мы такой древний народ, как греки, римляне, англосаксы и так далее. И был один человек – конечно, не один, но я хочу назвать лишь одного, который выступил против этого обмана и фальсификации. Это Масарик – замечательный ученый и основатель будущего чешского государства, первый президент Чехословакии. Когда он разоблачал Ганку, то произнес такие знаменитые слова. Не жестоко изобличал, с пониманием отнесся, конечно. Так вот он сказал, что создавая нацию, воспитывая свой народ, мечтая о независимом государстве, мы не имеем права начинать с обмана. Это удивительный прецедент. Кстати, такого, кажется, больше не было.
 
Нет, такого больше не было. Масарик стал своеобразным завершением этой истории. А в течение всего ХІХ века продолжалась дискуссия. И в чешских условиях разделились на славян и немцев. Славяне, конечно, были за: у нас была великая древняя поэзия. Скептиками были люди с немецкими фамилиями. Поэтому жест Масарика был тем более важен, поскольку сам он принадлежал к этой славянской партии.
 
Это можно назвать героическим жестом.
 
Да. Но для гуманитарных дисциплин это редкий случай: когда правде отдается предпочтение перед идеологией, коллективными лояльностями.
 
И почему, собственно, историк дистиллированная задача которого – это истина, должен думать о политических последствиях поиска истины. Допустим, если какой-нибудь ученый открывает возможности ядерной энергии, то лучше, чтобы он спрятал все это: «Я это знаю, но лучше, чтобы об этом никто не знал». Теоретически историк, виду взрывоопасность какого-либо исторического сюжета, может просто молчать о нем. Но почему он должен над этим размышлять. Он кто? Журналист? Публицист? Странная получается история с историками.
 
Да, это сложная проблема. Историки считают себя учеными, а историю – частью науки.  Большинство полагает, что как и другие ученые, их задача – это исключительно поиск истины и открытия. А как эти открытия используются обществом – это уже не забота историков. Они сидят в архивах за старинными рукописями и фолиантами. Конечно, это не политическая деятельность. И все это в рамках исторической дисциплины. А если результаты работы историка общество использует не по прямому назначению, не во благо, а во зло, - то в этом нет вины историков. И это распространенная мысль.  И, очевидно, в этом и состоит идеал историка. Он сидит в башне из слоновой кости, думает о прошлом...
 
Ну да, это когда мир вокруг этой башни идеален...
 
Да, но мир вокруг этой башни далеко не идеален. И история – особая наука. Нам с вами, гуманитариям, сложно здесь размышлять. Не какая-то там сложная физика элементарных частиц. А история все же связана с обществом. Деятельность историка касается определенных смыслов, которые так или иначе очень важны для общества. Естественно. Историк не может не знать, что плодами его работы будут пользоваться в каких-то идеологических целях, в политических, каких угодно. Более того: многие историки именно этим и занимаются. Один из самых выдающихся украинских историков, Михаил Сергеевич Грушевский, создавал историю Украины как раз для того, чтобы Украина возникла, как политическое образование.
 
Можно ли как-то договориться педагогам, историкам, политическим государственным деятелям об определенной стандартизации, границы каких взаимных обвинений, мистификаций, трактовок вообще нельзя переходить? Просто порядочным людям в порядочных государствах эту границу переходить нельзя. Существуют ли примеры подобных договоренностей?
 
Несколько лет назад в одной из английских газет я читал о совместных учениях французских и английских военных. Французы приехали в Англию и что-то там с английскими военными должны были делать. Статья называлась так: «Смогут ли они забыть Азенкур?» То есть, речь касалась времен Столетней войны. То есть возможно ли примирение французских и английских военных, которые с тех незапамятных пор будто бы обязаны помнить эту историю. Европа каким-то образом сумела забыть. И Азенкур, и франко-прусскую войну, и в значительной степени первую и вторую мировую. И в Европе действительно была целая серия программ относительно взаимного – как бы это поточнее сформулировать – согласования учебников. С тем, чтобы определить границы, которые нельзя переступать.
 
Интересно, кто же занимался этим взаимным согласованием.
 
Это европейские комиссии, чиновники. Но идея хорошая. Как создать политическое образование там, где нации исторически враждовали и воевали друг с другом. Это же не только Англия с Францией.
 
А Франция с Германией – это вообще ужас.
 
Да, к тому же, эта история не такая уж старая. Это история, очевидцы которой еще живы. И пострадавшие тоже. Конечно же, это не рецепт, где шаг вправо-влево... Но какая-то система ценностей была построена, на основе которой пытались писать учебники. Что же это значит? Это значит, что в истории необходимо педалировать то, что объединяет, а не то, что разобщает. Скорее достижения, чем трагедии и катастрофы. Чтобы у молодого человека, который изучает историю, формировался позитивный взгляд на мир, на соседей, чтобы с соседями можно было разговаривать, не только перечисляя взимный каталог обид. Поскольку из этого диалога не получится. Аналогичная программа, кажется, в двухтысячных годах, была создана для Литвы, Польши, Украины и Беларуси. У которых тоже очень сложной прошлое.
 
Меня всегда интересовал вопрос о ретроспективном героизме. Когда мы говорим: вот, если бы не было того-то... Мы не понимаем, что тогда не было бы и нас. Так как взаимосвязь миллиардов событий такова, и наше пребывание на этом свете настолько случайно, что не будь Ивана Грозного, - мы бы с вами не сидели здесь, в этой студии. Да и была бы студия, и что было бы. Неизвестно, что было бы. Поэтому не надо исправлять прошлое.
 
Прошлое состоялось. Состоялось только один раз. Оно нам уже недоступно. И, очевидно, нужно иметь мужество, возвращаясь к Масарику, житии с тем прошлым, которое нам дано. Ценит его, и считать тем наследием, которое нам дано. В украинской традиции искать какие-то мифические вещи. Помните истории с золотом Полуботка?
 
Я недавно искал. Я был на Южном Буге, в Мигее, к порогам спускался. Я пробовал там найти мифический клад казака Мамая. Но не нашел.
 
Складывается ощущение, что нам выпала немного не та история, которую мы заслуживаем. Вот это и приводит к попыткам ее переделать и переписать.
 
Если говорить об ответственности историка. Слово «ответственность» - жестокое слово, суровое слово. Но историк все же писатель. Он не может не создавать миф, он не может не поддаваться собственному воображению, своему представлению о том или ином историческом персонаже. Поскольку он ведь в кого-то влюбляется. Кто-то его раздражает. Где эта грань? И можно ли отыскать границу между научным исследованием и излиянием души, которое приводит к созданию исторических мифов. Я не имею в виду нынешних политиков.
 
Если мы возьмем университетский учебник, не школьный, а именно университетский, на котором начертано что-то вроде «Методология исторического исследования». То там все нам расскажут, как определить, как отделить, как отделить субъективность, как эстетические моменты отделять от научного поиска, и так далее. На самом же деле университетские учебники обманывают точно так же, как и школьные. И границы мы никогда не найдем. Историк – это писатель, правда, часто плохой писатель. Но тем не менее, понятно, что это писательское ремесло. Люди постоянно делают выбор этического и эстетического порядка. Не обязательно идеологического и политического.
 
Филологу проще. Филолог предъявляет текст, как бы он ни относился к автору. А что предъявляет историк? Он предъявляет сове представление?
 
Он предъявляет и тексты. Поэтому многие теоретики постструктуралистской школы будут говорить: а, что такое, собственно говоря, история? История – это сумма текстов. Какая реальность стоит за этими текстами. Может, никакая и не стоит. Стало быть историю и следует оценивать как литературу. И Поэтому вместо историографии надо ввести поэтику этих текстов.

Поэтика в исторических текстах – это очень интересная тема. Я об этом не думал.  
 
Прекрасный американский теоретик Хейден Уайт в 70-х годах написал такую книгу, где предложил заменить историографию как движение мысли, цепь открытий и так далее – исследованием исторической поэтики. Историки не любят на эту тему говорить, поскольку эта идея подрывает устои и легитимность истории как науки. Если история не знает прошлого и не пытается его узнать, а только вырабатывает тексты, то огда она утрачивает свой статус учителя жизни.
 
Да. История – учитель жизни. Мы живем в истории. Мы творим историю. И давайте, думая об истории, пожелаем себе добра, добра друг другу, народам, которые населяют нашу Землю, всем людям, живущим на этой земле. Спасибо, Алексей Петрович. Надеюсь, мы еще встретимся.
     
 
 
 
Ми публікуємо стислий текст розмови письменника та телеведучего Андрія Дмитрієва з доктором історичних наук, завідувачем Центру вивчення історії Київської Русі Інституту історії Національної академії наук України Олексієм Петровичем Толочко.
 
Беседа відбулася під час запису телепередачи «Громадянська позіція» - спільного проекту Полiт.ua та телеканалу «Глас». 
 
А. Дмитрієв: Поговоримо про історію, про історичну науку, а ще про істориків і, перш за все, про їхню відповідальність перед суспільством у складний період побудови нової молодої незалежної держави, якою є Україна. Й перше моє питання - невже підручники з історії такі нудні? 
 
О.Толочко: Усякі є. Але навчання  завжди було непростим ділом і нелегкою прогулянкою.
 
Мені здається, що історію вивчають в основному з підручників, бо ж не всі захоплюються історичними романами чи  історичними монографіями.  І у той же час у підручниках, особливо на історичних переломах,  панує цілковитий безлад у трактуваннях і тлумаченнях. Що відбувається з історичною наукою сьогодні, у час побудови національної держави? 
 
Давайте почнемо з того, що підручники з історії, і тим більше шкільні підручники з історії, самої історії жодним чином не стосуються. Це очевидні речі. Але про них рідко кажуть. Шкільна історія – це чиста, дистильована ідеологія. До історичної науки, дослідницької роботи, до намагання збагнути минуле - це  жодним чином не стосується. Це дисципліна, яка повинна з дитини виховати громадянина. Тобто у процесі навчання на прикладі минулого прищепити дитині певну суму цінностей, яку ця держава вважає головними для свого громадянина. Тобто соціалізувати його. Щоб він знав, де він живе, коли він живе, хто перед ним жив, кому він повинен підкорятися, за кого він повинен воювати і так далі. Ота вся сума цінностей національної історії, яка виникла у ХІХ столітті, коли, власне, і почали викладати історію у школі
 
Тобто протиріччя закладено вже на початку людського життя – або істина, або ідеологічні установки держави.
 
У цьому і полягає все шкільне навчання.  Ми беремо дитину – дикуна. І на час виходу із середньої школи він повинен бути членом суспільства. Він повинен у цьому суспільстві знаходити собі місце, функціонувати. І жити далі. Історія вважається одним із таких дієвих предметів, який навчає цього – жити у суспільстві і розуміти його. 
 
Мене здивувала одна дама, яка сказала, що історія - це нудно. Це ж сюжети. Це ж історії людей. Чому це нудно? Можливо, так викладають...
 
Може, люди згадували підручники свого дитинства, а не ті, за якими їхні діти і внуки зараз навчаються. Хоча я не думаю, що підручники стали значно кращими. Все ж Ключевських серед авторів підручників небагато. І мова , і проза в історичних підручниках досить специфічна. Але ж треба пам’ятати, що підручник історії не повинен робити з людини історика. Людина не зобов’язана полюбити історію, прочитавши підручник для 6 класу. Хоча і таке теж буває
 
За родом діяльності я повинен розумітися на психології людей. І ось є те, що я не можу зрозуміти. Чому молоді народи, нації, які перебувають у процесі створення, молоді держави – не всі, звичайно, але значна частина громадян – чому вони так переймаються тим, щоб бути древнішим за всіх інших. Дивна річ. Здавалося б, це ж добре, що ви молоді. Росія молода, Україна молода, погляд у майбутнє, можна опиратися на досвід. Аж ні. Глазунов пише: Росія – 100 віків. Звідки ці 100 віків?  і куди тобі ці 100 віків, що ти з ними робитимеш? Одинадцяти мало? І така ситуація в Україні, та й в усіх молодих державах і націях. Чим ви можете пояснити цей феномен?
 
Це парадокс, який є завжди. Це головний парадокс націоналізму. Націоналізм, який створює націю, культивує з одного боку, цю метафорику молодості, а з другого, древності і старості. І це справді важко узгоджувані речі. 
 
І історикам, які працюють у такій ситуації, дуже не просто. Бо політики вимагають, щоб ми були древніми. 
 
Тому що єдине, що засвідчує націю, у якої не було досі  своєї держави, своєї території, це її велике минуле. Чому ми маємо право на майбутнє? – Бо у нас було велике минуле. 

Мені здається, тут є якась похибка у логіці. Але психологія і логіка не дуже пов’язані. 
 
Щось є. Але східноєвропейські націоналізми багато в чому базуються на історизмі і на історичному мисленні і на сумі історичних аргументів. Історику у цій ситуації і складно, і просто. Бо на істориків тоді хоч звертають увагу. 
 
Є історичний прецедент, коли видатний чеський поет Ганка написав один дуже талановитий текст, у ХІХ столітті. Він був патріотом, чудовою людиною. Так от він виставив цей текст як древній. Містифікував свій народ. Це відомий  Краледворський рукопис. І всі страшенно зраділи, що ми такі ж древні, як греки, римляни, англо-сакси і так далі. І була одна людина – звичайно, не одна людина, але я хочу назвати тільки одну людину, яка виступила проти цього обману і фальсифікації. Це Масарік – чудовий учений і засновник майбутньої чеської держави, перший президент Чехословаччини. Коли він викривав Ганку, він сказав тоді знаменні слова. Не жорстоко викривав, з розумінням поставився, звичайно. Так от, він сказав, що, створюючи націю, виховуючи новий народ, мріючи по незалежну державу, ми не маємо права починати з обману. Це дивовижний прецедент. До речі, такого, здається, більше не було. 
 
Ні, такого більше не було. Масарік був своєрідним завершенням цієї історії. А все ХІХ століття тривала дискусія. І в чеських умовах  розділилися на слов’ян і німців. Слов’яни були, звичайно, за: у нас була велика древня поезія. Скептиками були люди з німецьким прізвищами. Тому жест Масаріка тим більше був важливий – бо він належав до цієї слов’янської партії. 
 
Це можна назвати героїчним жестом.
 
Так. Але для гуманітарних дисциплін це рідкісний випадок: коли правді надається перевага перед ідеологією, колективними лояльностями. 
 
Чому власне історик, дистильоване завдання якого, - це істина, повинен думати про політичні наслідки пошуку істини. Припустімо, якщо якийсь вчений відкриває можливості ядерної енергії, то краще, щоб він сховав все це: «я це знаю  – але краще, щоб про це ніхто не знав». Теоретично, історик, бачачи вибухонебезпечність якогось історичного сюжету, може просто про нього мовчати. Але чому він повинен думати над цим. Він хто? Він журналіст чи публіцист? Дивна історія з істориками.
 
Так, це складна проблема. Історики вважають себе вченими, а історію – частиною науки. Більшість вважає, що як і інші вчені, їхня задача – це виключно пошук істини і відкриття. А вже як цими відкриттями користується суспільство – це вже не клопіт істориків. Вони сидять в архівах над старовинними рукописами чи фоліантами. Звичайно, це не політична діяльність. І все це у межах історичної дисципліни. А коли вже результати праці історика суспільство використовує не за прямим призначенням, не на благо , а на зло, – то це не задача істориків. І це поширена думка. І очевидно, у цьому й полягає ідеал історика. Він сидить у вежі зі слонової кістки, думає про минуле...
 
Це коли навколо цієї вежі ідеальний світ.
 
Так, але навколо вежі не ідеальний світ. І історія – особлива наука. Нам з вами, гуманітаріям, складно тут міркувати. Не якась там складна фізика елементарних частинок. А історія все ж пов’язана з суспільством. Діяльність історика торкається певних смислів, які так чи інакше дуже важливі для суспільства. Звичайно, що історик не може не знати, що його плодами будуть користуватися в якихось ідеологічних цілях, у політичних, в яких завгодно. Більше того: багато істориків з радістю саме цим і займаються. Один із найвидатніших українських істориків Михайло Сергійович Грушевський – створював історію України саме для того, щоб Україна виникла як політичне утворення. 
 
Чи можна якось домовитися педагогам, історикам, політичним державним діячам – про певну стандартизацію, за які межі взаємних звинувачень, містифікацій, трактувань взагалі не можна заходити? Просто порядним людям у порядних державах цю межу переходити не можна. Чи є приклади таких домовленостей?
 
Декілька років тому в одній з англійських газет читав інформацію про спільні вчення французьких і англійських військових. Французи приїхали в Англію і щось там з англійськими військовими мали робити. Заголовок статті був такий: «Чи зможуть вони забути про Азенкур?» Тобто, про Столітню війну. Тобто чи можливе примирення французьких і англійських військових, які з тих давніх часів нібито повинні пам’ятати цю історію. Європа якимсь чином змогла забути. І про Азенкур, і франко-пруську війну, і значною мірою першу світову і другу світову. І в Європі справді була ціла серія програм щодо взаємного – як би це точніше сформулювати – узгодження підручників. З тим, щоб визначити межі, які не можна переступати. 
 
Цікаво, хто займався цим взаємним погодженням.
 
Це європейські комісії, чиновники.  Але ідея хороша. Як створити політичну освіту, де нації історично ворогували і воювали одна з одною. Це ж не тільки Англія з Францією. 
 
А Франція з Німеччиною – то взагалі жах.
 
Так, до того ж ця історія не така вже й давня. Це історія, від якої ще залишилися очевидці і постраждалі люди. Звичайно, це не рецепт, де крок ліворуч – праворуч… Але якась система цінностей була вибудувана, на основі якої намагались писати підручники . Що це значить? Це значить, що в історії треба педалювати те, що об’єднує, а не те, що роз’єднує. Радше досягнення, ніж трагедії і катастрофи. Щоб у молодої людини, яка вивчає історію, формувався позитивний погляд на світ, на сусідів, щоб із сусідами можна було розмовляти,  не тільки перераховувати взаємний каталог образ. Бо з того бесіди не вийде. Аналогічна програма, здається, у двотисячних роках, була зроблена для Литви, Польщі, України і Білорусі. І у яких теж дуже складне минуле. 
 
Мене завжди цікавило питання про ретроспективний героїзм. Коли ми кажемо: ось якби не було того-то… Ми не розуміємо, що тоді не було б і нас. Бо взаємозв’язок мільярдів подій такий і наше перебування на цьому світі настільки випадкове, що не було б Івана Грозного, - ми б з вами не сиділи тут у цій студії. І чи була б студія, і що було б. Невідомо, що було б. Тому не треба виправляти минуле.
 
Минуле відбулось. Відбулось лише один раз. Воно нам уже не доступно. І очевидно, треба мати мужність, повертаючись до Масаріка, жити з тим минулим, яке нам дано. Цінувати його, і вважати тим спадком, який нам даний. В українській традиції шукати якісь міфічні речі. Ви пам’ятаєте історії з золотом Полуботка?  
 
Я нещодавно шукав. Я був на Південному Бузі, у Мигії, до порогів спускався. Я спробував там знайти міфічний скарб козака Мамая. Але не знайшов. 
 
Таке відчуття , що нам випала трохи не та історія, яку ми заслуговуємо. Ось це і призводить до спроб її переробити і переписати. 

Якщо говорити про відповідальність історика. Слово «відповідальність» - жорстке слово, суворе слово. Але ж історик все ж письменник. Він не може не творити міфу, він не може не захоплюватися своєю уявою, своїм уявленням про того чи іншого історичного персонажа. Він не може намагатися абсолютно об’єктивно оцінити того чи іншого персонажа. Бо ж він у когось закохується. Хтось його дратує. Де ця межа? І чи можна знайти межу між науковим дослідженням і виливанням душі,  що призводить до створення історичних міфів. Я не маю на увазі політиків зараз. 
 
Якщо ми візьмемо  університетський підручник, не шкільний, а саме університетський, на якому написано щось на зразок «Методологія історичного дослідження». То там все нам розкажуть, як визначати, як відділяти, як суб’єктивність відділяти, як естетичні моменти відділяти від наукового пошуку і так далі. Насправді університетські підручники обманюють так само, як і шкільні. І межі ми ніколи не знайдемо. Історик – це письменник, щоправда часто поганий письменник. Але тим не менше це звісно письменницьке ремесло. Люди постійно роблять вибір етичного і естетичного порядку. Не обов’язково ідеологічного і  політичного. 
 
Філологу простіше. Філолог пред’являє текст, як би він не ставився до автора. А що пред’являє історик?  Він пред’являє своє уявлення. 
 
Він пред’являє і тексти. Тому багато теоретиків постструктуралістської школи казатимуть: а що є, власне, історія – історія це сума текстів. Яка реальність стоїть за цими текстами. Може, ніяка й не стоїть. Тож історію і треба оцінювати як літературу. І тому замість історіографії треба ввести поетику цих текстів. 
 
Поетика в історичних текстах – це дуже цікава тема. Я про це не думав. 
 
Чудовий американський теоретик Хейден Уайт у 70-ті роки написав таку книгу, де запропонував замінити історіографію як рух думки, ланцюг відкриттів і так далі – дослідженням історичної поетики. Історики не люблять на цю тему говорити, тому що ця ідея підриває самі підвалини і легітимність історії як науки. Якщо історія не знає минулого і не дізнається про нього, а виробляє тільки тексти, то тоді вона втрачає свій статус учителя життя. 
 
Так. Історія – учитель життя. Ми живемо в історії. Ми творимо історію. І давайте, думаючи про історію, будемо доброзичливими до себе, одне до одного, до народів, які населяють нашу землю, до всіх людей на цій землі. Дякую, Олексію Петровичу. Сподіваюсь, ми ще зустрінемось. 
 


Реклама
Loading...

Социальные сети

Tweet
0

Редакция

Электронная почта:
Телефон: +38 (044) 278-2888, +38 (068) 363-0661
Адрес: г. Киев, ул. Пушкинская, 1-3/5, оф.54
Выходит с ноября 2009 г.
При любом использовании материалов веб-сайта ссылка на Полiт.ua обязательна.
При перепечатке в Интернете обязательна гиперссылка polit.ua.
Все права защищены и охраняются законом.
© Полiт.ua, 2009–2011.