Розвиток свого завжди є ефективнішим, ніж заборона чужого

Заява віце-прем’єра Олександра Сича про введення ліцензування російських книг та квот на іноземні видання має радше політичний, ніж прикладний характер і може бути потрактована лише як декларація про наміри, а не конкретний план дій.

Насамперед, із заяви незрозуміло, що таке ліцензування і квотування книжкового імпорту, а також хто і яким способом їх буде реалізовувати.
Якщо ліцензування означає, що кожна книжка перед тим, як її наклад має потрапити в Україну, повинна бути проаналізована в якійсь структурі, яка, сподіваюся, ще не створена, і отримати штамп "дозволено", то я не уявляю, скільки персоналу, який нічого не виробляє і не створює доданої вартості, мав би там працювати.
Така дозвільна процедура затримувала б ввезення книжок на місяці, якщо здійснювалася б ретельно. Але – наскільки я знаю наших людей, – працівники книжок не читали б, щонайбільше анотації, та приймали б рішення на їх підставі. Чи була б їх робота в такому випадку ефективною?
Незрозуміло, за якими ознаками має здійснюватися ліцензування. За відсутністю екстремістських і сепаратистських закликів? Чи треба буде поділити книжки на сорти за якістю тексту: 1-ий і частину 2-го пропускаємо, а 3-ій – геть. Цікаво, куди потрапить, в такому випадку, друг України Борис Акунін?
Ще більше незрозуміло, як бути з імпортом з інших країн. Залучати філологів зі знанням різних мов? На мою думку, ліцензування – це дорога в нікуди, недемократичний, дорогий і неефективний засіб.
Квотування в даному випадку виглядає зрозумілішою процедурою. Досі це була термінологія митниці. Мало б виглядати так: станом на 30 липня в Україну ввезено 99 млн. тон імпортних книжок.
Квотою дозволено ввезення 100 млн. тон. Встигли завезти у першому півріччі – продаєте, не встигли – зачекаєте Нового року і тоді, ймовірно, знову будете проходити процедуру ліцензування. Введення квот на кордоні я б також не радила.
Перед тим як запроваджувати обмеження імпорту, слід зробити прогноз, як це відобразиться на українських суб'єктах книжкового ринку.
Оскільки значна кількість книгарень та гуртових книготорговельних компаній мають у своєму асортименті до 95% імпорту, то його різке обмеження може призвести до ліквідації цих структур. А це означає, що сотні людей залишаться без роботи. А й без того невелика книготорговельна мережа України, яка налічує не більше п'яти сотень стаціонарних книгарень, буде остаточно зруйнована.
Безперечно, держава має щось робити в ситуації, коли імпорт з Росії переважає українську пропозицію в 3-4 рази. Зараз пропорція українські/російські книжки на ринку становить орієнтовно 20:80 (без шкільних підручників). Ця пропорція має бути поступово змінена.
«Квотування» може бути запроваджене, але на рівні точки роздрібного продажу: хочеш торгувати російським, бо воно приносить прибуток? Тоді ти зобов’язаний взяти принаймні стільки ж українських книжок і допомагати українській державі створювати попит на українське, допомагати мешканцям України творити єдину політичну націю. Також можна ввести додатковий податок на імпортну продукцію.
Позбавити українські філії російських видавництв пільг, які вони, імовірно, мають, як зареєстровані в Україні. Кожна російська книжка має приносити 10-30% від її вартості в українську скарбницю. Отримані кошти – скеровувати на розвиток українського книговидання, популяризацію українських авторів, на підтримку читання.
Розвиток свого завжди є ефективнішим, ніж заборона чужого.
Олександра Коваль,
президент ГО "Форум видавців",
член міжвідомчої комісії з питань розвитку книговидання
при віце-прем’єр-міністрі з гуманітарних питань