Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Під прихистком шляхетного імені

Під прихистком шляхетного імені

23 сентябрь 2018, Воскресенье
60
0
Під прихистком шляхетного іменіЄ люди, найменша думка про яких озивається в тобі хвилею тепла і ніжності. Байдуже, при якій нагоді згадані, вони наповнюють простір своєю незримою присутністю і навіть якимось дивовижним чином здатні ошляхетнювати його: так, ніби й справді існує матеріально відчутна «магія імені».

Пізнати хоча б одну таку особу за своє життя, а тим паче, «зазнати розкоші спілкування» з нею — це справді великий дар, чи то навіть аванс долі, за який ще треба навчитися бути вдячним. 

Свого часу, читаючи «Книгу споминів» Михайлини Коцюбинської, а власне, фраґменти про період її аспірантури в Олександра Білецького, думала над тим, як багато важить можливість живого дотику до минулого — дотику, направду досяжного лише через іншу людину, що, перебуваючи в одному з тобою часовому вимірі, вже стала символом іншої епохи. Перечитуючи ж цей уривок тепер, усвідомлюю, що спілкування з пані Михайлиною й мені самій подарувало цей живий дотик до минулого, — а власне, до тієї епохи, яку нині традиційно називають шістдесятництвом. І тим ціннішим він є, що вміння пані Михайлини оцінювати речі критично й неупереджено, з настановою на об’єктивність, але водночас із людяною готовністю побачити «іскру справжності» навіть у неоднозначному, є особливо важливим для осмислення того часу, з усіма його контраверсіями, мистецькими та особистісними «вершинами» й «низинами». 
Власне, Михайлина Коцюбинська й сама доклала чимало зусиль до того, аби якраз такий, базований на фактах і текстах, а також із урахуванням історичного контексту, підхід до осмислення шістдесятництва став можливим. З огляду на майже двадцятилітнє вимушене «мовчання», можна лише дивуватися неосяжним обсягам її упорядницької та коментаторської праці впродовж 1990-х — 2000-х: численні збірники листів, спогадів, текстів (чимало з яких — її друзів-дисидентів), десятки передмов до різних літературних видань. Вершиною ж цієї ледь не кустарної за якістю, хоч і малопомітної назовні, роботи став багатотомник Василя Стуса — видання, цінність якого, напевно, перетриває не одне десятиліття. 
А поза цим були й численні власні праці: від «Нарисів з поетики Шевченка», ще в 1960-х «зарізаних» в Інституті літератури й опублікованих лише 1989-го, та давніших перекладів Жака Превера (збірка «Видовище», 1993) до двотомовика вибраного «Мої обрії» (2004), за який авторка отримала Шевченківську премію, та автобіографічної «Книги споминів» (2006). І, звісно, «Зафіксоване і нетлінне. Роздуми про епістолярну творчість» (2001), — найбільше дослідження Михайлини Коцюбинської, в якому, зрештою, і квінтесенція її філологічного підходу: розуміння «мистецтва слова» як своєрідного продовження особистості. Адже листування цікавило її передусім як простір, де відбувається зустріч «особистісного чуття» зі «стилем», приватності з художністю — іншими словами, той текстуальний вимір, де вже народилася література, але ще не зникла реальна фігура самої особи — автора. 

Мабуть, така потреба — а водночас уміння — бачити за художнім текстом живу людину є цілком закономірними для Михайлини Коцюбинської, яка ледь не від народження сприймала літературу як щось дуже приватне — власне, як свій життєвий простір. 
Народжена у Вінниці, до того ж, у тій-таки кімнаті, де колись народився її знаменитий дядько, названа на його честь, вона зростала з «природним відчуттям всеприсутности Коцюбинського». Зростала, до того ж, не лише в літературно-мистецькій, а й у прямому сенсі слова в музейній атмосфері — в меморіальному музеї письменника, створеному і багато років поспіль керованому її батьком Хомою Коцюбинським. У цьому допомагала йому і дружина — Катерина Бедризова, кримська вірменка за походженням, випускниця Бестужевських курсів, що українізувалася вже в подружжі. 
1935 року музей разом із родиною переїздить до Чернігова, і стає своєрідним неформальним культурним осередком міста. Серед його постійних відвідувачів тоді — літературознавець Юрій Меженко, скульптор Ілля Гінцбург, але насамперед Павло Тичина, який належав до кола друзів родини, а дитячі враження від нього становили одну з найліричніших сторінок чернігівських спогадів Михайлини Коцюбинської. Як, до речі, і згадки про музейний сад, дбайливо плеканий її татом.
Вона мала няню, вивчала французьку мову з викладачкою, що колись сама студіювала її в Лозанні, грала на фортепіано, з раннього віку багато читала, й навіть із часів евакуації музею до Башкирії пригадувала не лише важкі епізоди воєнного дитинства, а й приходи в гості Сергія Маслова, Юрія Яновського, Максима Рильського й, знову ж, Павла Тичини. Іншими словами, отримала таке виховання, на яке годі було сподіватися звичайним радянським дітям. 

А вже згодом був філологічний факультет Київського університету, аспірантура й блискучий захист дисертації  — «Поетика Шевченка і український романтизм». Як, до речі, згодом писав Юрій Луцький, канадський літературознавець українського походження, Коцюбинська була першим на той час шевченкознавцем, чиї праці він міг читати «серед радянської сірятини». 
І нарешті — Інститут літератури, з якого, власне, й почалася її «шістдесятницька» історія. Історія, доволі несподівана для вихідця з «лояльного середовища українсько-радянської еліти» (Є. Сверстюк), та водночас дуже закономірна для особи, яка виросла на класичному мистецтві й не звикла міряти світ якимись квазі-мірками. Так і сталося, що, спершу «ідеологічно “незайманій”», за власним висловом, їй довелося переглянути власні юнацькі уявлення, врешті-решт відмовившись від партквитка заради ідеалів (цей інцидент показового «вигнання з партії» пані Михайлина неодноразово пригадувала за різних обставин).
Та ще до офіційного звільнення з Інституту з’явилися дві монографії — «Образне слово в літературному творі» (1959) та «Література як мистецтво слова» (1965), — на яких, хоч і позначилися панівні тенденції тодішнього літературознавства (мова передусім про особливий інтерес до загальнотеоретичних досліджень: проблем образності, поетики тощо), якісно вигравали завдяки своїй інтерпретаційній конкретиці — намаганням тлумачити тексти як вони є, уважно аналізувати їх естетику без постійного апелювання до «авторитетів».
Показово, зрештою, що, впорядковуючи своє «вибране» (двотомовик «Мої обрії»), пані Михайлині не довелося якось особливо «правити» власні літературознавчі праці 1960-х, і неважко солідаризуватися з її відчуттям тихої радості від цього факту.
З іншого боку, входження Михайлини Коцюбинської в шістдесятницьке середовище — зокрема, в активне життя Клубу творчої молоді, постійне спілкування з Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою, Аллою Горською, Василем Стусом, Романом Корогодським, знайомство з Василем Симоненком та ін. — не лише нею сприймалося як «друге народження» і період «виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина як мислячого індивіда, як українця і громадянина всесвіту». Також і для шістдесятників — тих, що, на відміну від Коцюбинської, не вийшли з «радянської еліти», — поява в їхньому середовищі людини з «магією імені», що поступово переросла в «честь імені» (Є. Сверстюк), важила чимало. Адже для них це було, крім того, свідченням спадкоємності української культури — того, чого всі вони в той період так наполегливо шукали, відкриваючи «справжнього» Тичину, Свідзінського і цілий «новопосталий» культурний материк «Розстріляного Відродження». 

Коли ж ідеться про етичний вимір шістдесятництва (а поза ним, підозрюю, це явище взагалі неможливо зрозуміти), то й тут розмова про Михайлину Коцюбинську не потребує дипломатичного таланту. Не схильна до категоричності в оцінюванні інших людей, пані Михайлина, втім, ніколи не применшувала вимог до себе, вважаючи, що славне ім’я — то радше обов’язок, аніж привілей. І досить послухати чи почитати спогади інших українських дисидентів, аби скласти уявлення про її «моральний кодекс» в умовах особливо інтенсивного «закручування гайок». Зрештою, багато про що свідчать і її власні слова, сказані вже значно пізніше: «в усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі». 
Як науковець Михайлина Коцюбинська зберегла найважливішу рису — вміння дивуватися й переживати кожне своє дослідження як живу пригоду, не втрачаючи те, що вона сама називала «дорогоцінною якістю думки» — відкритість до нового. 
Досить болісно переживаючи своє «відставання» в теоретичній царині, зумовлене майже двадцятилітнім існуванням поза фахом і перебуванням «на видавничій галері» (так, із властивою для себе іронією, вона називала вимушену, аж до кінця 1980-х, роботу на технічній посаді редактора видавництва «Вища школа»), пані Михайлина, втім, постійно намагалася цей брак знань компенсувати: «Знання породжує знання, а незнання інстинктивно обстоює необхідність шор, за якими легше сховатися, без яких йому просто не вижити».
Ще пані Михайлині належить мало не афористичний вислів про те, що заради перемоги ідеї можна померти, але «заради її реалізації треба жити». І вона таки й справді свою життєву ідею реалізувала на практиці — і в науковій праці, і в громадській діяльності (не такій активній в останні роки, та щоразу, здавалося, дуже доречній, з таким важливим для неї дотриманням почуття міри), і, зрештою, в приватному спілкуванні, коли кожному своєму співрозмовнику вона давала відчути його важливість і безкорисливо вводила в своє життя. 

Тепер, уже після її відходу, з’ясувалося, що таких несподівано «покинутих», позбавлених її уваги, тепла і шляхетної «коцюбинськості», залишилося багато. Всім нам бракуватиме її почуття гумору, оповідацького таланту, неймовірної пам’яті на факти й імена, зрештою, тільки їй властивих інтонацій і простого знання того, що вона десь зовсім недалеко, на відстані телефонного дзвінка: вже сам факт її існування робив цей світ якимось трохи захищенішим і затишнішим.  
Та все ж світло людської особистості не зникає безслідно. Маленькими часточками воно переходить на всіх знайомих їй людей. Залишається також і в текстах, знімках, спогадах (як її власних, так і тих, що згадуватимуть уже про неї). І, мабуть, уже наше завдання —не розтратити цього світла надаремно й зберегти пам’ять про нього для тих, кому воно ще колись буде потрібним.
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)