Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Центральна Європа та місце в ній України: польський виклик, російська відповідь, українська розгубленість

Центральна Європа та місце в ній України: польський виклик, російська відповідь, українська розгубленість

23 октябрь 2018, Вторник
77
0
Центральна Європа та місце в ній України: польський виклик, російська відповідь, українська розгубленістьЦей текст є скороченою версією розділу з книжки автора Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій, виданої 2009 року Національним інститутом стратегічних досліджень.

Кожен просторово-географічний поділ, кожне впорядкування хаосу дійсности за позірною нейтральністю приховує оцінку. Ані фотографія, ані географічна мапа (українське «Закарпаття» для угорців стає «Підкарпаттям»), ані навіть поділ на сторони світу (слідом за Юрієм Андруховичем, можемо замислитися, що для японця значитиме «Далекий Схід») ніколи не нейтральні. Ця несенсаційна насьогодні теза утверджувалася в науці поступово. 1978 року в тепер вже класичній праці «Орієнталізм» американський вчений палестинського походження Едвард Саїд описав творення Європою концепту «Сходу» як «найзмістовнішого образу Іншого» і зобразив «орієнталізм» як спосіб західного панування над Орієнтом. Книга, що стверджувала принципову відсутність «чистого, незумовленого Сходу», торкнулася живого нерва західної цивілізації та стала інтелектуальним бестселером.  

Відштовхуючися від очевидної, але від того не менш слушної думки Саїда, що «кожна історична доба і кожне суспільство наново створює своїх “інших”», американська дослідниця болгарського походження Марія Тодорова написала книжку «Уявляючи Балкани» (1997), де проаналізувала «балканізм» як дискурс відмежування в межах європейського континенту (що набуває поширення на початку ХХ ст.) та поняття «балканізації» як синоніму дегуманізації і браку достатнього рівня цивілізованості.
Остання у тріаді класичних праць, також написана під впливом концепції орієнталізму — «Винайдення Східної Європи» Ларі Вулфа, в якій автор зінтерпретував західноєвропейські ідеї про Східну Європу як вияв дискурсу влади, наголошуючи на ролі Просвітництва в концептуальному поділі континенту на Схід і Захід. Щоправда, критики звернули увагу на те, що Вулф сам об’єднує країни про які пише у категорію «Східна Європа», відсутню в джерелах кінця XVIII — початку XIX століть, та нехтує західноєвропейськими текстами того часу про власні периферії. А способи опису, наприклад, французькими просвітниками селян Провансу не надто відрізнялися від опису ними ж селян Бесарабії чи Підмосков’я, що змушує говорити про властивий Просвітництву поділ на «центр» і «периферію», радше ніж на «схід» і «захід». Таким чином, захоплива теза Вулфа про те, що лінія «залізної завіси» після Другої світової війни дивовижним чином збіглася із поділом континенту, закоріненим в західній думці два століття перед тим, зависає в повітрі.

Незалежно від датування концептуалізації ментального поділу Європи на «захід» і «схід», що заступив собою поділ континенту на «північ» і «південь» (при чому, Росія поступово з «півночі» перемістилася на «схід», а сама «північ», ототожнена зі Скандинавією, набувала позитивних конотацій), на середину ХХ століття в західній думці цей поділ набув значення аксіоми. Визначальними рисами «Заходу» стали історична традиція поділу влад, відокремлення світської і релігійної леґітимности (що пов`язувалася з західним християнством — католицтвом та протестантизмом), існування впливових незалежних міст, інтелігенції як класу службовців, а не опозиційних революціонерів. При цьому, участь Східної Європи в європейському досвіді була, за словами Джорджа Шопфліна, «лише частковою», вона стала «перехідною зоною» між західною системою поділу влад та східною традицією автократії, а її головною рисою залишалася «відсталість». 
Конструювання Центральної Європи
«Центральна Європа» — одна з найяскравіших інтелектуальних метафор і один з найуспішніших політичних проєктів ХХ століття. І хоча вже 1917 року німецькі географи стверджували, що «такої природної та культурної реалії, як Центральна Європа, не існує», дискурсивний тріумф і, водночас, нове народження цей концепт здобув у 1970-80-ті роки, насамперед, в есеїстиці чеського письменника Мілана Кундери.
Есей Кундери «Трагедія Центральної Європи», надрукований 1984 року «New York Times» та впливовими німецькими, французькими і британськими виданнями, твердив, що Центральна Європа (себто, Польща, Угорщина і Чехословаччина) становить осердя європейської культури, яке Захід зрадив 1945 року в Ялті, віддавши на поталу чужому радянсько-російському комунізмові. Кундера відкидав окреслення «зовнішньої імперії» СРСР як «Східної Європи» (синонім недо-Європи), натомість, категорія «Центральна Європа» була для нього синонімом «західноєвропейськості», щоправда, тимчасово поневоленої Сходом. Ідеї цього есею підхопили інші інтелектуали, а головне, що вони, за влучним спостереженням Алєксєя Міллера, впали на сприятливий ґрунт в часі занепаду західних комуністичних партій, радянського вторгнення до Афганістану і постання польської «Солідарності».

Публіцистичні тези Кундери спиралися на спробу історичного доведення можливості та доцільності виокремлення регіону під назвою Центральна Європа. Ще 1950 року польський еміграційний історик Оскар Галецький намагався обґрунтувати історичну специфіку розвитку «Східно-Центральної Європи». Наприкінці 1970-тих років в угорському самвидаві з’явилася праця медієвіста Єно Сюча «Три Європи», що, як і Галецький, послуговувався компромісним терміном «Східно-Центральна Європа». На думку Сюча, цей реґіон історично щосили прагнув долучитися до західних структур, але висока чисельність шляхти і слабкий розвиток міст визначили його відставання. Важливішим був інший висновок автора, в якому він застосовує стратегію відмежування, наголошуючи, що контрактні форми власності і залежності, порівняно ранній розвиток феодалізму і вільних міст, істотне значення католицької (а в Трансильванії — протестантської) церков «засадничо відокремлюють» регіон від «питомо східноєвропейської структури».
Саме стратегія виключення, іншування, заслуговує на особливу увагу. Виступаючи за відвоювання Європи, «реєвропеїзацію» терену, концепція Центральної Європи, за висновком Клаудіо Маґріса, була «метафорою протесту проти радянського панування над Східною Європою». А роль абсолютного Іншого ця концепція, звісно, відводила Росії (при чому, Росії в усіх її історичних проявах, не лише в радянському).
Якщо виключення Росії було апріорне, то проблема, кого включати до регіону виявилася нелегкою. За головний критерій одразу прийняли приналежність до Заходу (зазвичай тотожну з незалежністю від Росії) в минулого, часто не беручи до уваги плинності цього, як і будь-якого іншого, географічно-геополітичного поняття. Сумнівів не викликали лише Польща, Угорщина, Чехія і Словаччина. Саме ці країни були в центрі уваги синтетичної історії регіону під промовистою назвою «Ціна свободи», що з’явилася одразу після падіння «залізної завіси» і розпаду СРСР.  Автор, американський історик польського походження Пьотр Вандич, вважає Центральною Європою обшар між Балтійським, Адріатичним, Егейським і Чорним морями, а підставою приналежності до нього певної країни — глибокі зв’язки з західною цивілізацією.

Без перебільшення можна сказати, що тепер чи не найбільший вплив на визначення кордонів Європи має Європейський Союз, максимально увиразнюючи політичну складову ментальної картографії. Втім, роблячи крок убік від політики, варто зазначити, що регіоналістичні дослідження часто розглядають як шлях до подолання обмеженостей національних наративів. Хоча, на думку норвезького дослідника Івера Ноймана, регіони уявляють і винаходять за тими самими механізмами, що й нації. Погоджуючися з думкою про ідеологічну зумовленість регіональних поділів, вважаю, що, як і у випадку націй, «уявленість» не тотожна штучності чи несправжньості і не може бути цілком довільною, волюнтаристською, але мусить спиратися на певні соціокультурні реалії.  
Польський виклик
Як афористично зауважив Тимоті Ґартон Еш: «Скажи мені, якою є твоя Центральна Європа, і я скажу тобі, хто ти». В західних синтезах європейської історії Україна зазвичай відсутня (промовистий виняток — «Європа» Нормана Дейвіса). Угорська чи румунська історіографії так само радше байдужі до України і не схильні розглядати її як складник «спільного цивілізаційного простору». Інша ситуація склалася в польській традиції, де одна (але не єдина) з концепцій геоісторичного розвитку регіону значну роль відводить Україні, включаючи її (принаймні, частково) до Центральної Європи. 
1994 року у «Варшавських українознавчих зошитах» визначний медієвіст, засновник люблінського Інституту Центрально-Східної Європи Єжи Клочовський писав про історичну традицію приналежності України до Європи від часу прийняття християнства, посилену пізнішим постанням «винятково щільної мережі» греко-католицьких парафій від Перемишля до Києва. Обґрунтувати цю тезу мала двотомова синтеза «Історія Центрально-Східної Європи» (2000) за редакцією Єжи Клочовського. Ця праця стосується теренів Польського королівства і Великого Князівства Литовського, а також історичних королівств Чехії та Угорщини. 
До речі, саме в рамках люблінського проекту написання нових історій країн регіону постали «Нариси історії України» Наталі Яковенко та Ярослава Грицака, а також нові синтези історії Литви, Білорусі і Польщі. Чи не найвиразніше історіографічне переосмислення регіону постульоване в синтезі історії Речі Посполитої Анджея Суліми Камінського. Для нього, історія цієї держави — це, насамперед, історія громадянського суспільства і політичної культури. Автор запекло критикує «історичний імперіалізм», себто ототожнення Речі Посполитої з Польщею в її мовно-національному розумінні. У книзі рідко вживаються слова «Польща», «поляки», замість слова «шляхта» перевага надається окресленню «громадяни», а замість терміну «русини» — «українці» і «білоруси». Вочевидь, у даному разі свідома модернізація термінології, що провадить до телеологізації українського і білоруського національних проєктів, задумана як спосіб зробити авторські висновки привабливішими для потенційних читачів зі сходу (хоч праця Камінського дотепер не перекладена ані українською, ані білоруською). Іншими словами, напрочуд важливу проблему мови опису донаціональних епох автор підпорядковує сучасній логіці політкоректності.
Засадничо важливою для Камінського є теза про досягнення Речі Посполитої в парламентаризмі, самоврядуванні, громадянських правах і релігійній толерантності як результаті співучасті та співпраці усіх націй. Наголошуючи на винятковості цих досягнень на тлі тогочасної європейської практики, історик відверто зазначає, що включення теренів аж до Дніпра до Центральної Європи «історично обґрунтоване» і є, зокрема, «боротьбою за візію майбутнього, оперту на вибір традиції».
Цікавою і новаторською спробою вписання спадщини Речі Посполитої до національного білоруського наративу є синтеза Генадзя Сагановіча, написана в рамках тієї самої люблінської серії. Історик наголошує на традиційній «незатребуваності» та неусвідомленій актуальності спадщини Великого Князівства Литовського і Речі Посполитої в білоруській традиції. Так само як Камінський, Сагановіч підкреслює, що «Білорусі (як і Литві, Польщі та Україні) належить багатий досвід демократичного ладу і глибокі традиції парламентаризму».

У литовській історіографії також помітна тенденція до ревізії образу Речі Посполитої. Гостро переживаючи переважання (також у західній науці) традиційного польського візерунку Великого Князівства Литовського та його населення як інтеґральної частини польської держави і нації, литовські історики особливу увагу приділяють федеративній чи навіть конфедеративній природі взаємин Литви і Польщі, постійно балансуючи на спокусливій межі свідомого або несвідомого ототожнення «Литви» і «литовців» XVII–XVIII століть з модерним литовським національним рухом.
Серію книжок, що реабілітують Річ Посполиту, поповнила синтеза професора Єльського університету Тимоті Снайдера «Реконструкція націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569–1999» (українського перекладу також дотепер немає). Принципово відкидаючи національні наративи на історичному матеріалі за 400 років (1569–1999) Снайдер намагається довести виникнення після Люблінької унії 1569 року багатоетнічної, багатоконфесійної і багатокультурної шляхетської нації, яку він аксіологічно протиставляє руйнівному модерному націоналізмові. Не новина, що численні фактографічні помилки і неминучі спрощення — ціна кожної концептуальної історичної схеми. Книжка Снайдера тут не виняток. Важливий, натомість, сам напрямок думок автора — вельми симптоматичний для сучасної інтелектуальної ситуації з її увагою до не-національних форм політичної організації та історичних альтернатив націоналізму.
Цікаво, що основна маса українських істориків стоїть осторонь дискусій про Центральну Європу. Ця спадщина залишається загалом чужою і надалі протиставляється міфологізованому образові козацтва. Український політичний та суспільний дискурси практично не апелюють до спадщини Речі Посполитої. Польські автори слушно звернули увагу на незатребуваність польських сюжетів у контексті міфу центральноєвропейскої приналежності української Галичини — знакові публікації з цього питання зазвичай геть оминають «спадок багатонаціональної Речі Посполитої».
Російська відповідь

Польська концепція Центрально-Східної Європи не могла не викликати відповіді з боку російських інтелектуалів, що боляче відчули виключення Росії з цього простору. Призвичаєна радше до безпосередньої розмови з Заходом (можна згадати листування Катерини ІІ з Вольтером про долю Польщі — інтелектуальний провісник трьох поділів), Росія таки мусила відповісти на центральноєвропейський виклик.
Особливо дратувало зведення Міланом Кундерою культурного бар’єру, відмову Росії в праві почуватися жертвою комунізму. Кундері опонував Владімір Максімов, згадавши білочехів, що не допомогли здолати більшовизм, за що постраждала їхня батьківщина після війни. Добірніші аргументи запропонував Йосиф Бродський, стверджуючи, що комуністична політична система «тією самою мірою твір західного раціоналізму, що й східного емоційного радикалізму», а східноєвропейські інтелектуали стали жертвами «геополітичної істини, вигаданої на Заході, а саме, концепції поділу Європи на Схід і Захід». Головною метою концепції «Центральної Європи» Бродський вважав прагнення стати частиною Заходу.
Продовжив і розвинув аргументацію Бродського історик Алєксєй Міллер, автор чи не найдошкульнішої деконструкцій Центральної Європи як ідеологічного конструкту (Новое литературное обозрение. 2001. № 6). Міллер кепкує з підходів, за якими східний кордон регіону проходить кордоном даної країни зі східним сусідом, підкреслює, що тема Центральної Європи набула поширення завдяки Заходові, а есеям Кундери приписує «межову відвертість пропагандистського висловлювання». Російський учений критикує модель пів-комунікації (зверхньо-поблажливого ставлення до східних сусідів), віктимізацію східноєвропейських країн коштом Росії, і, передусім, концепцію Центральної Європи як «межової Європи», за якою починається варварство, що не піддається цивілізуванню. Найзапекліше Міллер критикує публікації люблінського Інституту Центрально-Східної Європи, добачаючи головну функцію поняття «Центральна Європа» у «виключенні чи ранжуванні конкурентів, що змагаються за упривілейоване становище у взаєминах з Заходом». Підкреслюючи «свідоме приховування польськості» нових концепцій, Міллер вважає, що вона (польськість) «залишається досить невдалою маркою для продажу ідеологічних продуктів у східних сусідів».
Критику концепції Центральної Європи продолжив історик-полоніст Леонід Горизонтов, який виокремив два альтернативних пояснення історичного процесу на «східнослов’янських землях» — концепцію «общерусской» культури та ідею Центрально-Східної Європи. В обох цих концепціях історик добачає і «раціональні зерна», і політиканську «полову». Для Горизонтова важить, що макрорегіональна концепція Центральної Європи недостатньо враховує внутрішньорегіональні відмінності, наприклад, «повністю включаючи до Центрально-Східної Європи територію сучасної Української держави». Автор також звертає увагу на здатність концепції Центральної Європи інтеґруватися з романтичними схемами української та білоруської історіографій.
Отже, російські вчені виявилися найпослідовнішими критиками концепції Центральної Європи. Не виключено, що певною мірою гострота їх оцінок є реакцією на неспроможність сучасної російської думки запропонувати передусім Україні іншу, рівною мірою привабливу, формулу. 

Підсумовуючи цей короткий огляд, варто нагадати, що кожна велика історична схема є продуктом сучасного мислення, а тому неминуче співвідноситься з актуальними стандартами науки, політики і етики. Ментальні мапи підлягають змінам не менше, ніж мапи політичні. І нині, коли історична наука щоразу несміливіше претендує на роль «учительки життя», вона не залишається осторонь суспільних процесів. У цьому контексті важливий згаданий Анджеєм Сулімою Камінським «вибір традиції» — розмаїттю цього вибору в Україні можна і позаздрити, і поспівчувати. З одного боку, діапазон такого вибору створює символічний резерв, забезпечуючи змогу знаходити антитези на практично кожну запропоновану ззовні тези. З другого боку, кожен вибір несе більший чи менший дискримінаційний потенціал щодо тих чи інших сусідів або навіть регіонів всередині країни. Наприклад, ототожнення з інтересами Речі Посполитої може призвести до недооцінки чи спрощення місця Кримського ханату та Османської імперії в історії України. 
У багатьох сучасних наукових і публіцистичних текстах Річ Посполита постає не як імперія, а як певний прототип європейської спільноти. Її історіографічна реабілітація нерідко спираються на достатню давню традицію польської федералістичної ідеї та орієнтована на привабливість сучасної Польщі для східних сусідів. Парадоксальним чином, домодерна Річ Посполита (яка в просвітницьких текстах була синонімом хаосу і відсталості) постає еталоном модерності (парламентаризму, громадянських свобод, релігійної толерантності). Це відображає також поступову відмову західних гуманітарних наук від ототожнення модерності з націоналізмом і національною державою. Звісно, сучасні інтепретації нерідко модернізують та спрощують світ шляхетської демократії, про що пристрасно і небезпідставно писав  Даніель Бовуа. 
Тези про громадянську рівність в межах шляхетського стану і шляхетський парламентаризм Бовуа називає «неошляхетською візією», а ідею загальної участі й солідарності рицарського стану у владарюванні — чистою ідеалізацією та не більше, ніж «риторичною вправою». Французький історик вважає наведення Речі Посполитої як прикладу «громадянського суспільства» вельми проблематичним і відмовляє в наукових підставах тезі, що Річ Посполита була першою країною Европи, де запровадили громадянську рівність.
Заслуговує на увагу і питання про ціну інтеґрації центральноєвропейского дискурсу до національного наративу. Переважна більшість українських істориків пише свої праці у рамках своєрідного пострадянського «регіонального підходу», коли історія приєднаних до Російської імперії територій Речі Посполитої розподіляється за сучасним державно-політичним принципом на історію «українських», «білоруських» і «литовських» земель. Питання про максимально адекватний і відкритий до сумнівів та багатоманіття предмету опис залишається напрочуд актуальним.
Говорячи про пізнавальні можливості концепту «Центрально-Східна Європа» та перспективи його історіографічного застосування, зазначу, що він уже набув леґітимного статусу і в польській, і в українській, і в опозиційній білоруській науці. При цьому, цей концепт так само умовний і метафоричний, як і інші узагальнюючі історично-географічні поняття. Іншими словами, він допомагає побачити і глибше зрозуміти одні сторони і тенденції історичного процесу та нехтує або применшує другі. Як і кожен концепт, що прагне впорядкувати хаос реальності навколо, «Центральная Європа» істотним чином цю реальність спрощує. Але тим самим робить її зрозумілішою. 
Цей текст є скороченою версією розділу з книжки автора Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: Сучасна Україна у просторі міжнародних інтелектуальних дискусій, виданої 2009 року Національним інститутом стратегічних досліджень.
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)