Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Розверзлись небо і земля

Розверзлись небо і земля

07 август 2020, Пятница
233
0
Розверзлись небо і земляПерше за цей рік число польського часопису «Nowa Europa Wschodnia» відкривається добіркою есеїв відомих інтелектуалів про перебіг і наслідки падіння комунізму та розпаду Радянського Союзу з 20-річної перспективи. 

«Політ.ua» розпочинає серію перекладів цих текстів виступом головного редактора «Газети Виборчої» Адама Міхніка.
 
Спочатку була перестройка. Я належав до небагатьох людей у Польщі, які тоді ходили до книгарні «Емпік» і купували російські газети. З їх уважного читання зродилося переконання, що в Совєтському Союзі відбуваються речі величезної ваги. Тим часом польська суспільна думка досить довго, власне, аж до кінця, ігнорувала цей процес. Проте мене вразило, що після 1985 року з’явилися нові тони й повернулися теми, які здавалися раз і назавжди забетонованими. У Польщі саме слово «сталінізм» було нецензурним, а в СССР на цю тему точилася жвава дискусія. Звісно, це йшло зигзагами, робили два кроки вперед і один назад. Було реабілітовано Ніколая Бухаріна, але мовчали про Грігорія Зінов’єва та Льва Камєнєва, а згодом реабілітували і їх. З’явилися прізвища проклятих письменників: Анни Ахматової, Бориса Пастернака, а також нові — Юрія Афанасьєва, Анатолія Собчака. Власне, не було тижня без якогось прориву. У кожному числі тижневика «Московские новости» публікували щось важливе. Водночас я бачив, що відбувалась плюралізація суспільної думки. Читаючи «Московские новости» й газету «Советская Россия», я бачив, як відрізняються очікування цих редакцій. По один бік були ті, хто тішився перестройкою, але були й ті, хто їй протистояв, хотів захищати принципи та «великі досягнення» ленінської партії. Тож був символічний дзвінок Міхаїла Горбачова до Горького, де перебував на засланні Андрій Сахаров, і звільнення дисидента, а водночас Юрій Бондарєв наполягав на поверненні назви Сталінград.
 
Остаточний крах Совєтського Союзу спричинили безліч чинників, які руйнували тоталітарну модель. Звісно, треба згадати національний елемент. Нечуваним потрясінням були події в Алма-Аті у 1986 році, коли першим секретарем партії в республіці зробили людину з Росії, а не з Казахстану. Потім був Нагірний Карабах і вимоги вірменів, які рішуче виступили за перегляд кордонів республік. Усе це разом спричинилося до того, що велика держава, організована за квазіфедеративною моделлю, не давала собі ради з новою ситуацією. Так ніби, вдаючись до метафори Яцка Куроня, поїзди почали курсувати поза розкладом. Проте вирішальним було переконання, що СССР зупинився на місці, що він програвав економічну конкуренцію зі світом і переставав бути вагомим чинником. Цим шляхом ішла думка Горбачова. Спочатку було «ускорение», тобто прискорення, потім «перестройка», перебудова, врешті гласність, коли Горбачов зорієнтувався, що мусить оживити суспільну думку, бо інакше адміністрація, радянська бюрократія заблокує всю реформу. А бюрократія завжди була потужною силою. Коли в серпні 1991 року вона розпочала контратаку, я сам замислювався, чи вдасться путчистам зупинити історію. Для мене було очевидним, на якому боці слід бути, але я не був здатен передбачити, як розвиватимуться події. Не я один. Пам’ятаю розмову з Ришардом Капусцінським, він теж був повний побоювань, що Геннадій Янаєв зможе заволодіти Москвою. Фактично гра ж бо йшла за Москву: переворот був у Москві й тільки там йому можна було покласти край. Якби путч мав успіх у столиці, то або він безперешкодно охопив би решту країни, або вибухнула б громадянська війна з усіма страхітливими наслідками. У цьому сенсі Борис Єльцин не тільки зберіг нову форму держави, але й урятував її від громадянської війни. Після поразки путчу Янаєва мені вже було зрозуміло, що імперія не втримається. Республіки одна за одною проголошували незалежність. Ключовою тут була Україна, і я пишався, що наш прем’єр, Ян Кшиштоф Бєлецький, перший проголосив, що його уряд визнає рішення українського парламенту в питанні суверенності. Зустріч у Біловезькій Пущі в грудні 1991 року була для мене вже лишень поставленою крапкою над «і».
 
Совєтський Союз не існує вже двадцять років, і це має тішити, але моя оцінка минулих двадцяти років не є однозначною. Звісно, слова Владіміра Путіна про «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття» є нонсенсом, якщо зіставити 1991 рік і Другу світову війну. Чи ж, отже, світ сьогодні безпечніший без Совєтського Союзу? Кремль силою свого консервативного, диктаторського стилю правління заблокував різні рухи з розмаїтими прагненнями. Падіння Совєтського Союзу та свобода дали цим рухам змогу вийти на поверхню; я маю на увазі передовсім тероризм та ісламський фундаменталізм. Росія має із цим проблему, й увесь світ має із цим проблему. Чи можна звинувачувати в цьому розпад тоталітарної держави? На мою думку, ні. Із другого боку, треба пам’ятати, що для багатьох людей це була мить, коли водночас розверзлись небо і земля.
 
До позитивів розпаду Країни Рад я зарахував би те, що Росія перестала бути тоталітарною країною. Вона є країною досить ліберального авторитаризму. Там і далі панує плюралізм в інтелектуальному житті й свобода слова. Відбуваються жахливі й скандальні речі, бодай же справа Міхаїла Ходорковського, вбивства людей, зокрема журналістів, чи врешті, бандитські угрупування, які правлять містами, – своєрідні коаліції владного апарату, міліції та мафії. Але про це все пишуть російські газети. Тож загалом відхід від тоталітаризму був кроком уперед, а оскільки російські шляхи ускладнені й зигзагоподібні, бачимо водночас і прогрес, і регрес.
 
Проблемою залишається те, що Росія не може повністю відмовитися від імперської ментальності, особливо в міжнародній політиці. Значна частина громадської думки, зокрема демократичної, не взяла до відома, що Білорусь і Україна – це окремі країни й нації. Шановані росіяни вважають, що Україна – це, власне кажучи, Малоросія, а білоруси – це взагалі той самий народ, який тільки говорить трохи іншим діалектом, як, скажімо, мешканці Сибіру говорять трохи іншим діалектом, ніж москвичі. Наболілою проблемою є Молдова, де російська сторона хоче зберегти гарячу точку у вигляді Придністров’я, щоб могти ним маніпулювати. Зрештою, не виключаю, що в майбутньому подібно може бути із Севастополем.
 
Врешті, остання річ, що стосується всієї території: елемент совєтськості там надалі сильний. Найменш зримий він, можливо, в балтійських країнах. Всюди інде шлях до демократії є шляхом через страждання. Не візьмусь оцінювати такі країни, як Туркменія чи Узбекистан, бо не був там і небагато про них знаю. Панує думка, що це тоталітарні країни, та, попри це, всюди там, де я був, я чув те, що під час мого останнього візиту до Вірменії сказав мені один із опозиційних політиків: наша країна недемократична, авторитарна й значною мірою вражена гангреною корупції, але краща така Вірменія, якою правлять вірмени, ніж Вірменія, якою правлять не-вірмени.
 
Переклала  з польської Богдана Матіяш
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)