Галицький варіант української мови та антиукраїнський дискурс сучасних інтернет-джерел

Професор Віденського університету Міхаель Мозер — один з найфаховіших сучасних україністів, — знаний в Україні передусім завдяки фундаментальним «Причинкам до історії української мови», виданим 2008 та перевиданим 2009 року в Харкові. 

Стаття, яку ми пропонуємо Вашій увазі, була написана проф. Мозером для англомовного збірника «Сучасна Україна на культурній мапі Європи» (Contemporary Ukraine on the Cultural Map of Europe), опублікованого 2009 року Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці. Переклад здійснено за згодою Автора та видавців.
 
Галичина завжди була мостом між Центрально-Східною та Східною Європою. За часів Російської імперії чи Радянського Союзу вона незмінно вважалася «найєвропейськішим» східнослов’янським регіоном. По-перше, тому, що він був частиною Австрійської імперії між 1772 та 1918 роками (Австро-Угорської з 1867), по-друге, тому, що він не входив до складу Радянського Союзу до Другої світової війни. До того ж, Галичина знана як традиційна твердиня української самостійницької національної самосвідомості й як місце широкого вжитку української мови. Тому, Галичина та галичани, а також галицький різновид української мови завжди слугували улюбленою мішенню для антиукраїнських та антиєвропейських нападок.
 
Це дослідження показує, що й тепер все залишилося без змін, попри те, що фактично усі антигалицькі стереотипні упередження (й особливо ті, що стосуються мови), ґрунтуються на хибних або щонайменше сумнівних припущеннях. Деякі з цих стереотипів широко розповсюджені й проявляються навіть поза тими джерелами, про які йтиметься нижче.
 
Перший: незважаючи на певні місцеві особливості, галицький різновид української мови, як стверджують сучасні лінгвістичні дискусії, не є за походженням «галицьким діалектом». Насправді його найважливішим джерелом є літературна мова, яка розвивалася на україномовних територіях Російської імперії і яка засвоювалася в Галичині під впливом найвизначніших українських письменників ХІХ сторіччя Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша починаючи з 1860-х років.
 
Другий: справді, для галицької української мови характерні різні запозичення, але не лише сучасній українській стандартній мові, але й іншим мовам, з російською включно, властива значна кількість різних іноземних запозичень на всіх лінгвістичних рівнях.
 
Третій: деякі письменники намагаються охарактеризувати нещодавні спроби ввести у вжиток деякі зміни до правопису сучасної української стандартної мови як власне галицькі за походженням. Проте навіть істинно «галицькі» правописи, такі як «желехівка» (правопис, створений Євгеном Желехівським для свого українсько-німецького словника 1886 року), значною мірою включали в себе негалицькі зразки. А також так званий «харківський правопис» 1927 та 1928 років (див. також статтю Сергія Вакуленка 2007 року), якого й досі дотримуються багато українців діаспори і який справді слугує важливим джерелом посилань в рамках сучасного дискурсу реформування українського правопису, був лише наслідком поміркованого компромісу між галицьким і негалицьким, й від якого відмовились в 1933 на гребені сталінського терору в Україні.
 
Насправді чимало особливостей галицького різновиду української мови були найліпше збережені саме в українській діаспорі, особливо в Північній Америці, після того, як Галичина була приєднана до Радянського Союзу. В радянській Україні галицька українська зазнавала утисків і витіснялася більш русифікованим радянським різновидом української. Все ж таки, українська мова в Галичині залишилася більш живою, ніж в будь-якій іншій частині України. Ймовірно, саме тому дехто з наших сучасників, особливо тих, хто досі сумнівається в праві на існування сучасної стандартної української мови, виявляє підкреслено негативне ставлення до Галичини та галицької української.
 
Антигалицькі джерела в інтернеті
 
Філологи, які вивчають історію слов’янських мов, чудово усвідомлюють, що поле їхнього дослідження завжди було об’єктом політично умотивованих суперечок та маніпуляцій. За своєю суттю історія мови є частиною ширшого історичного контексту. Академічні та неакадемічні інтерпретації появи та розвитку української мови протягом тривалого проміжку часу надзвичайно різнилися.
 
Наприклад, коли 2001 року в Москві славетна Державна публічна історична бібліотека видала книжку Н. М. Пашаєвої «Російський рух в Галичині в ХІХ та ХХ сторіччях», більшість читачів очікували, звісно, на історію галицьких русофілів. Проте книжка була присвячена історії пробудження галицької «руської» («української») мови, що презентувалося як «сложный феномен отечественной истории» з суто російської точки зору.
 
Хоча праця Пашаєвої містила небагато новаторських елементів та потерпала від численних вад, вона все-таки є частиною наукового дискурсу. Пошук за прізвищем автора (Н. М. Пашаева) в Google переконливо демонструє, що незважаючи на власні наміри автора, її праця має своє значення і поза межами академічного світу. Сайт http://ukrstor.com/paszaewa.html, який з’являється серед перших результатів пошуку, містить посилання на згадану книгу та ще дві статті Пашаєвої про галицького русофіла Івана Наумовича та про русофільську організацію Галицько-Руська Матиція. 
 
Сенс тут очевидний: згідно з певними російськими шовіністичними традиціями Галичина розглядається як давні російські землі, тоді як «українська націоналістична» Галичина зневажливо вважається відносно недавнім вислідом австро-німецької — чи польської — чи єврейської — в будь-якому разі чужоземної за походженням антиросійської інтриги. Мови є не лише засобами такої абсурдної пропаґанди, але також, в багатьох випадках, її об’єктами. Коли предметом дискусій є роль української та російської мов в Україні, то це твердження очевидно стосується обох мов. 
 
Знаменно, що починаючи з 1991 року в ході дискусій про українську мову знову почали приділяти особливе значення винятковій ролі галицького різновиду української мови. Ця стаття прагне показати, що галицький варіант української мови залишається одною з улюблених мішеней не лише антигалицького, а й узагальненого антиукраїнського та й зрештою антиєвропейського дискурсу. Цікавлячись сучасним ставленням до галицького різновиду української мови, я у липні 2007 року здійснив поглиблений пошук в Google за висловами: «галицкий язык» (російською) та «галицька мова» (українською). 
 
Результати пошуку дають змогу скласти уявлення про те, яке ставлення до галицької української переважає сьогодні в інтернеті. До того ж, вони відкривають доступ не лише до різних точок зору різноманітних «експертів», а й ознайомлюють з поширеними тепер думками численних «не експертів», які є учасниками багатьох інтернет форумів та блоґів та по-своєму переосмислюють погляди «експертів». Деякі з цих джерел вірогідно зникнуть з інтернету протягом наступних кількох місяців чи років. Як дзеркало певних лінгвістичних ідеологій, що доводять свою живучість на зламі ХХІ сторіччя, вони заслуговують на вивчення, незалежно від їхнього інтелектуального рівня, який досить часто виявляється дуже низьким.
 
Хоча ця стаття є частиною мого проекту «Тисячолітня історія української мови в Галичині», найбільш нетрадиційні підходи до історії галицької української мови, які зустрічалися у використаних джерелах, будуть здебільшого виключені з представленого тут аналізу, по-перше, за браком місця і, по-друге, у відповідності з темою цієї праці. Все ж таки, варто зауважити, що відкинувши досить банальні міркування про приписувану лінгвістичну єдність мови з часів Київської Русі та довготривалої лінгвістичної єдності «малоросійської», «руської» та згодом російської, принаймні деякі з цих тенденційних академічних джерел справді містять цікаву інформацію з історії української мови в ХІХ сторіччі. Хоча більшість інтерпретацій цих матеріалів у вкрай українофобських працях (таких як: «Русь нерусская. Как рождалась “рідна мова”» А. Карєвіна [Москва: Имперская традиция, 2006, чи виданому уперше 1966 в Мадриді й перевиданому 1996 року Інститутом слов’янознавства РАН «Происхождении украинского сепаратизма» Н. Ульянова) просто абсурдні, то лише ретельне вивчення може зробити ці публікації корисними як додаткове джерело в дослідженні історії української мови. Крім того, вони можуть допомогти подолати деяку обмеженість сучасної української філології, яка зазвичай дуже мало уваги приділяє галицькому русофільському рухові чи суперечливому ставленню до української мови, властивому деяким видатним діячам українського руху ХІХ сторіччя, як-от Пантелеймонові Кулішу та іншим.
 
Далі я розглядатиму перші 150–200 статей, знайдених як за російським, так і за українським висловом. Загалом обсяг відібраних джерел становить прибл. 1000 друкованих сторінок. Документи дуже відрізнялися за розмірами (від 1 друкованої сторінки до приблизно 50) та за інтелектуальним рівнем. Серед них трапляються різні типи текстів: розділи з наукових та ненаукових книжок, а також статті з наукових та ненаукових журналів, газетні статті, статті, опубліковані в інтернеті, матеріали з різних веб-блоґів та інтернет форумів. Більшість документів походять з українських джерел, інші — з російських. Дуже мало авторів з інших країн з’являються на цих форумах. В результаті пошуків в Google з’ясувалося, що безсумнівно переважають антиукраїнські та антигалицькі погляди, особливо серед результатів пошуку російською «галицкий язык». 
 
Не дивує, що тексти, написані російською, мають тенденцію бути антигалицькими за спрямуванням набагато частіше, ніж написані українською, хоча це лише тенденція. Досить часто антигалицькі тексти розміщені на сайтах, які беззаперечно присвячені певним політичним течіям, таким, як «Я — Anti-Orange», «Единое отечество» або «Единая Русь». Російська мова вочевидь домінує на блоґах такого кшталту, тоді як записи українською зазвичай вносять блоґери, які виступають проти антигалицьких тверджень. Насправді, одностайно позитивні оцінки галицького різновиду української та її історичної ролі з’являються дуже рідко, наприклад, на деяких українських сайтах, які цілком присвячені особливостям галицької української (наприклад, на форумі сайту http://www.misto.ridne.net/). Вони трапляються у деяких апологетичних джерелах, які я цитуватиму наприкінці цього дослідження, і в деяких наукових статтях (включаючи мою власну).
 
Деякі антигалицькі джерела характеризуються особливо ненависним ставленням до тих, хто розмовляє галицькою українською, тобто українців галичан та представників північноамериканської діаспори, при чому останні зазвичай вважаються основною твердинею «галицької українськості». Фактично немає жодного антигалицького чи антиукраїнського стереотипу, який би не фіґурував у цих джерелах, і більшість з них, безперечно, порушують правила доброго тону. Зокрема, це стосується деяких форумів, де учасники, переховуються за ніками, підтверджуючи цим, наскільки незручна анонімність кібер-простору, про яку зараз так багато дискутують. Більшість з них невтомно таврують галицьких українців традиційними прізвиськами, такими як «бандерівці» та «западенці», які добре відомі щонайменше ще зі сталінських часів. 
 
У найгірших джерелах, галичани з Галичини та діаспори звинувачуються в тому, що вони були традиційними прихильниками нацистської ідеології (див.: http://www.ravnopravie.kharkov.ua/2007/2007-02-09.htm). Найчастіше таке траплялося в текстах, автори яких цілком очевидно дотримувалися ідеології тоталітаризму, антидемократичних, антизахідних (і часто антисемітських) поглядів. Інші автори, намагаючись апелювати до німецькофобних почуттів, нагадували читачам про табір Талергоф біля Ґраца, де були ув’язнені галицькі русофіли протягом останніх років існування Австрійської монархії (напр.: текст з газети «2000»: http://2000.net.ua/print/svobodaslova/zaschititdulcineyu.html). Ще один риторичний засіб, уживаний у сталіністських просторікуваннях і в сучасних блоґах, це порівняння цільових груп з різними тваринами. Очевидно, що більшість ярликів, які використовуються в антигалицькому дискурсі, є, передусім, виявом певної інтелектуальної обмеженості. Єдиний цікавий ярлик — «украинские хорваты», видається цілком незвичним і з’являється лише в одному джерелі.
 
Негативні ярлики для галицької української мови
 
Коли оцінки ґрунтуються на недостатніх знаннях, замість логічних аргументів часто використовуються різні поверхові ярлики. Це стосується й оцінювання мов та їхніх різновидів. 
 
1. Неукраїнська: в багатьох антигалицьких джерелах галицька українська протиставляється «справжній» українській і описується як фактично неукраїнська. «Mаскаль», наприклад пише, що «галицька — це не українська мова» і додає, що вона відрізняється від «справжньої української» «вимовою (інтонацією слів і речень) та використанням польських слів». Згідно з розповсюдженим антигалицьким та антиукраїнським міфом, з 1991 року українцям нав’язують не «справжню українську», а «галицьку мову».
 
2. Діалект або змішана мова: більшість авторів дають визначення галицькому варіанту української лише як суб’єкту, який вони називають «галицкий диалект», «галицкое наречие» чи «так называемое галицкое наречие». Д. Скворцов пише докладніше про «галицкий урбанистический диалект, милостиво «обогащенный» полонизмами и диаспорными американизмами». Інші називають галицьку українську «западенско-польским наречием», дехто говорить про неї: «Польско-Галицкий язык». Такі ярлики, як «галицийский СУРЖИК», «на украинско-польском суржике» чи агресивніше «грязный суржик», «польско-галицийский жаргон» (або http://www.duel.ru/200208/?07_3_2), «Польско-гуцульский микс […] нелепые диалектизмы», та «язык-гибрид — и не польский, и не украинский» також наголошують на «змішаній» чи «діалектичній» природі галицької української. Це зробив і дописувач, захований за ніком, на блозі особистого інформаційного сервера Віктора Януковича, чий абсурдний текст був утім видалений з сервера між 2 та 11 липня 2007 року: він назвав галицьку українську «Романо-Галицким ополяченым диалектом», тоді як інший блоґер писав про «галицкую румыно-польскую мову», а ще інший був переконаний, що « “українська”» мова «еще и олитовченная». 
 
Можливо, найабсурдніший ярлик такого кшталту, що відображає ксенофобські погляди в антигалицькому дискурсі, був запропонований «Mарго», яка ввела термін «эта польско-немецко-идишская галицка говирка», говорячи навіть не про галицьку українську, а про сучасну українську мову загалом. Інші вирішили описувати галицький діалект як щось сміховинне, хоча й визнавали, що ніколи не мали справу з його автентичними зразками.
 
3. Чужа мова діаспори: деякі джерела головним чином характеризують галицьку українську як чужу мову північноамериканської української діаспори. Один з блоґерів називає галицьку українську «західним діалектом», який є нічим іншим, як «діалектом американської та канадської діаспори», «яка вважає, що вся Україна повинна говорити саме так». В. Поліщук навіть намагається довести, що для «галицького діалекту» північноамериканської діаспори властиво більше російських елементів, ніж для української мови в Україні. У сповненому ненависті тексті він звинувачує північноамериканську діаспору в тому, що вона традиційно віддає перевагу «діалекту», а не «літературній українській».
 
4. Штучна мова: Якщо галицьку українську не вважають «польською», «католицькою», «румунською», «німецькою», «ідиш», «американською», «канадською», чи не нападають на її «діалектичну» природу, тоді наголошують на її начебто «штучному» походженню. Деякі учасники різних форумів не вагаючись називають її «новояз», чи «искусственный галицкий новояз», виявляючи цілковите незнання первісного значення цього терміну. Посилаючись на історичні міфи, створені певними антиукраїнськими ідеологами (зокрема, уже згадуваним Карєвіним), один блоґер переконує, що «Трагедия Украины: борьба между двумя украинскими языками — полонизированным галицким наколеночным изобретением Грушевского сотоварищи [sic!] и народным языком Центральной и Восточной Украины, пропагандировавшимся учителем Грушевского, Нечуй–Левицким«. Винятково агресивний дописувач Г. Гєращенко говорить про «нову галицьку литерацьку мову», яка була похапцем створена активістами українського руху «В полном соответствии с австрийской политикой разделения… на основе полонизированного галицкого говора» та риторично вживає фактично польську форму прикметника «литерацька», щоб підкреслити начебто запозичену властивість цієї мови. 
 
5. Неіснуюча «мова»: одне з найпарадоксальніших трактувань галицької української, що є розповсюдженим компонентом загального антиукраїнського дискурсу, який активно використовується ще з ХІХ сторіччя, була висловлене на форумі напрочуд нетерпимою особою, захованою за ніком «Іванов». Він описує українську загалом та галицьку українську зокрема як «несуществующий язык в несуществующем государстве», вельми наближаючись до формулювань Валуєвського циркуляру 1863 року з його парадоксальним обмеженням вжитку мови, «яка ніколи не існувала, не існує і не може існувати». Така сама точка зору пропонується іншим дописувачем, який намагається представити себе поліглотом, але зазнає цілковитого фіаско, коли намагається написати декілька слів польською: «Ja wiem Rossijski i rozumie Polski. Ja movie — cholopy, chodzcie iz Krymu do dupy! Ja nie wiem jezyka Ukrainskiego. Jego nie ma. To nie est jakij sie jezyk». Ще один засіб, який часто використовувався в минулому, це написання в лапках галицької української зокрема, та української загалом. Певні автори, як-от М. Смолін у тексті «Украинофильство в России. Идеология раскола», говорять про «изобретение особого “украинского” языка», і згадують його надалі як «язык» тільки в лапках. В. М. Ляпунов пише про «“украинский” научный язык» (http://www.edrus.org/content/view/47/62/1/9/). Інші називають українську «так называемой “державной мовой”», «“державным” языком под названием украинского» чи навіть абревіатурою «держмова». Деякі автори пишуть про «малороссийский язык», «малорусское наречие» чи навіть про «западнорусский письменный язык». У російськомовних текстах українську часто називають «рідна мова» або просто «мова».
 
6. Мова та її носії: Чимало найпринизливіших «глотонімів» спрямовані на те, аби охарактеризувати мову сповненими ненависті стереотипами, які автори асоціюють з її носіями. «Ivanov» 2006 називає галицьку українську «быдлячей тарабарщиной». «Конгеніальний» учасник іншого форуму стверджує: «Українська мова — это не язык, это крики животных (мычанье, гавканье, хрюканье, карканье) — жидопольского быдла [!] из Галычины.........». Зневажливий похідний варіант «галичанский», який походить від слова галичанин широко використовується в антигалицьких джерелах. В. Баулін пише про розповсюджене «западенское произношение» та нарікає, що українські учні вже почали «по-галичански “г”-кать», тоді як навіть російськомовні в Україні вимовляють її «пом’якшено». Звісно, автор співчуває вихідцям з Донбасу та Криму, які не хочуть вчити «“рідну галичанську мову” украинской диаспоры». Як і багато інших, він переконаний, що тепер в школах України вивчають саме «язык галичан» і що мова «10% населення» нав’язується решті. Це його особливо дратує, бо, мовляв, розмовляти галицькою — це розмовляти «на самом неразвитом, архаичном языке!» серед п’яти східнослов’янських мов, які він знайшов в Україні (це — «російська», «малоросійська», «полтавська» та «русинська»). Більше того, посилаючись на те, що Галичина — економічно відсталий район України, Баулін, без зайвих вагань пише, що галицька українська — це «язык нищеты». В іншому особливо нетактовному дописі з таким самим спрямуванням галицький варіант української не лише названо «западноукраинским диалектом», але й «отчасти диалектом прошлостолетних заробитчан и военных преступников (бандэровцев), что осели в частности в Канаде и Америке». 
 
7. «Глотоніми», які походять від лайки: Остання категорія принизливих глотонімів, які застосовуються до галицької української та української загалом, ґрунтується на справжній лайці. Одним з лайливих слів є «дерьмовая» чи «галичанская дерьмовая», яке походить від російського слова «дерьмо» і може бути інтерпретоване як позбавлена смаку пародія на «держмова». Іншим є «дупомова». Блоґерові з ніком «Украинский патриот» удалося поєднати чи не всі найобразливіші ярлики в одному дописі: «[…] мова не существует за пределами радио и тв, какоц [друкарська помилка — M. M.] идиот надумал мертвую мову гомударственным [див. вгорі] языком обьявит :))) […] сколько живу и бываю по всей Украине (Луганск, Донецк, Киев, Крым, Харьков, Одесса, Херсон), не слышал вживую мову, кругом наш родной и любимый русский язык […] может там на бандеровщине и есть мова в диких забитых схронах далеко в лесах и горах, но какое отношение имеют те дикие места к Украине? […] так что государственным должне [друкарська помилка — M. M.] быть язык народа — русский язык, а не селюковская дерьмомова бычачья». 
 
Сучасна стандартна українська — галицький проект?
 
Цікаво, що фактично всі антигалицькі автори стверджують, що з 1991 року галицька українська була нав’язана решті України. За їхніми словами, українські націоналісти («свідомі українці» або ж «свидомиты») вважають її найкращим («винятково свидомым») різновидом української. Отже, ці автори поширили міф про те, що після 1991 року лише галицькі українці та північноамериканські емігранти почали змінювати функціональність, правопис та саму структуру української мови в Україні. Зокрема, пропозиції орфографічних реформ характеризуються як «проявление традиционного для Галичины упрямства», тому що галичани начебто неспроможні усвідомити, що Галичина — це лише один з регіонів України. Спираючись на такі міркування, інші автори не вагаючись заявляють про виникнення такого явища, як «галицкий» чи «великогалицкий империализм». 
 
За логікою такого викладу фактів саме галичани начебто спотворили шевченківську мову, яка описується як «справжня українська», або «малоросійська». На форумах дехто відкрито обстоює тезу, на яку деякі антиукраїнські автори лише натякають: лише російська є «справжньою українською» мовою [!].
 
Одним із складників антигалицького міфу є твердження про те, що з 1991 року галичани відплачують більшовикам за те, що вони їм заподіяли 1933 року, тобто перешкодили галичанам нав’язати свою мову решті України з першої спроби. Багато антигалицьких авторів погодяться з уже згадуваним Скворцовим, що з 1991 року «украинцы-западники» зробили усе можливе, щоб перетворити свій «так званий галицький діалект» на «українську мову» і змусити решту України це прийняти. Згідно з цими міркуваннями українці з північноамериканської діаспори приєднались до цих спроб, які були нічим іншим, як помстою. Тепер галичани навіть хочуть покарати тих, хто не говорить, як вони, особливо носіїв українсько-російського «суржику», хоча на думку антигалицької фракції галицька мова і є справжнім суржиком, а суміш української і російської, який звикли називати «суржиком», в дійсності «малорусское наречие», яким розмовляє більше людей, ніж «галицькою мовою» (там само). Продовжуючи в тому ж дусі, Андрій Вадржа, один із тих авторів, який намагається представити себе як серйозного вченого, заявляє, що Україні властивий не білінґвізм, а трилінґвізм — російська, «малоросійський діалект» («суржик») та літературна українська мови функціонують як три основні мови країни. За його словами, українська літературна мова є нічим іншим, як різновидом галицької української і нею говорить лише «ничтожная горстка дрессированных “свидомых украинцев”». Згодом цей різновид української був прив’язаний до ідеології Помаранчевої революції. Тому Вадржа називає її «оранжоид».
 
У рамках цього заплутаного дискурсу сучасна стандартна українська мова виявилась зрештою «не справжньою українською», а варіантом галицької української.
 
Багато антигалицьких дописувачів погодяться з Л. Соколовим, який стверджував, що «справжня українська (малоросійська мова)», представлена в творах Квітки та Шевченка, значно відрізняється від «литературного украинского языка в том виде, в каком он был образован в Галиции». Останній — це «искусственное создание, возникшее под сильным немецким и польским влиянием», яке й стало сучасною українською стандартною мовою. Творці цієї мови наче б то взяли за основу «галицкое наречие, наиболее засоренное польскими и немецкими словами», тоді як елементи справжніх українських діалектів були прийняті лише з величезною осторогою. Скворцов навіть застерігає, що «українська мова скоро вже не буде слов’янською», якщо тиск галичан з Галичини і діаспори триватиме. Як остаточний результат він очікує побачити «вполне западноевропейскую макароническую помесь». Внаслідок цього, деякі ревні антиукраїнці навіть заявили, що незважаючи на те, що вони наче б то добре володіють справжньою українською, вони не знають і не хочуть знати сучасну українську стандартну мову, бо вони впевнені, що вона всього лише галицька за походженням. Декотрі переконані, що цю мову розуміють лише галичани, тоді, як інші «не використовують її принципово» й уважають «ворожою мовою». «Mарго» оголошує, що не відповідає на жодне повідомлення, яке надходить до неї українською і — мабуть, видаючи бажане за дійсне — стверджує, що змусила навіть фірми зі Львова перейти на «человеческий язык».
 
Інша користувачка стверджує, що «потомки Кобзаря» не хочуть говорити українською, тому що сучасна українська мова — це «смесь галицко-польского наречия и новояза, придуманного в 19 веке». Трактуючи «українську» та «галицьку» як дві окремі мови, єдність власне української держави на деяких форумах відкрито ставлять під сумнів. 
 
Більшість джерел, з якими ми дотепер мали справу, погоджуються з точкою зору «Вітру», що галицькі питання, включно з проблемою галицького різновиду української стали предметом справжньої «інформаційної війни».
 
Проте не лише відверто антиукраїнські дописувачі попереджають про уявне зростання ролі галицького різновиду української та впливу північноамериканської діаспори на Україну. До антигалицької дискусії приєднався один з відомих науковців, директор Інституту археології Національної академії наук України Петро Толочко. У своїй брошурці «Що або хто загрожує українськiй мовi?» (опублікованій 1998 року), Толочко посилався на антигалицькі роздуми українських письменників, таких як Іван Нечуй-Левицький та інших, і запевнював без жодних застережень, що українська мова «засмічується галицькою говіркою» (останнє означає ту саму ідіому, що й «галицька мова»), що «галицький діалект» є «повністю полонізований» і що аж до кінця ХХ сторіччя співіснувало «дві літературні мови» — »наддніпрянська» літературна мова та «галицька» літературна мова. Згідно з абсурдною заявою Толочка, «галицький» «правопис» був створений у ХІХ сторіччі на основі «латинської чи польської» моделі і що галичани не хотіли прийняти «фонетичну мову» [sic!]. Толочко продовжує переконувати, що якщо протягом ХХ сторіччя «наддніпрянська» літературна мова пішла далеко вперед у своєму розвитку, то «галицька» літературна мова («в її діаспорному варіанті») залишилася на тих самих позиціях, що й наприкінці ХІХ та початку ХХ сторіч. У цій самій брошурці Толочко відхиляє уявні намагання північноамериканської діаспори впливати на розвиток української мови в пострадянській Україні. Лінгвістичні аргументи Толочка простягаються до деяких лексичних одиниць, які зазвичай слугують предметом «орфографічних» дискусій в українському контексті, хоча в реальності вони означають значно більше, а саме окреслюють різні підходи до вирішального питання: якою саме має бути стандартна українська мова.
 
Що є галицькою мовою?
 
Саме брошурка Толочка зрештою підтвердила те, що ми досі спостерігали у фактично всіх джерелах, проаналізованих до теперішнього часу: усі учасники антигалицької полеміки не змогли осягнути історичної та сучасної ролі галицької української і продемонстрували дуже слабке розуміння її структури та сутності. Жоден з антигалицьких дописувачів з наших джерел не поставив наївних та підставових питань, які сформулював на форумі «Авангард 2006» (українською з Москви [!]): «Що таке галицька мова? Дехто стверджує, що це діалект української, дехто називає її справжньою, самодостатньою мовою. Які риси відрізняють її від сучасної літературної української мови? Маю на увазі перш за все граматичні, орфоепічні, орфографічні. Чи існує якийсь мовознавчий нарис з цього питання? Буду вдячний за будь-яку інформацію з предмету.
 
Навіть на не українофобському форумі, до якого звернувся «Авангард 2006», ґрунтовної відповіді дотепер не запропонували. Усе, про що можна було дізнатися, це те, що «в галицькій мові присутні багато слів з польської» і що «правильніше було б писати про “галицький діалект” української мови» чи про «галицький діалект української + галицький суржик». З лінгвістичної точки зору очевидно, що «галицький український діалект», як його без вагань називають так багато авторів, ніколи не існував.
 
Натомість, лінгвісти вирізняють певні південно-західні українські діалекти, якими розмовляють в Галичині і які мають деякі спільні основні лінгвістичні характеристики. А те, що антигалицькі дописувачі насправді обговорюють в своїх текстах, не стосується царини діалектів взагалі. Їхні нападки спрямовані проти сучасної стандартної української мови в її галицькому варіанті. Як і передбачалося в передмові, цей різновид мови не ґрунтується ні на «галицькому діалекті», ні на південно-західних українських діалектах Галичини, а на літературній формі української, запозиченої головним чином з творчості таких письменників як Тарас Шевченко та Пантелеймон Куліш між 1860 та 1870 рр.
 
Звичайно, галицький варіант сучасної української стандартної мови також увібрав у себе певні елементи діалектів галицького регіону. Все ж таки це не діалект як такий. Тому в реченні, яке процитував К. Юрченко, немає нічого, крім абсурду: «Та вліли мі вуjко, би-м патрував го. Tа власнов руков дав му фаjку...», а ним він намагався переконати своїх читачів, спираючись лише на хворобливу риторику («Нет, нет уважаемый читатель, это не язык племени ням-ням, не вымышленный диалект из произведений какого-нибудь фантаста и даже не марсианская речёвка. Это реально существующий, разговорный язык, который и поныне бытует в Прикарпатье»). 
 
Приклад правильного відгуку на такі запевнення наводить не антигалицький учасник форуму «Галицький імперіалізм», який заохочує тих, хто постійно звинувачує галичан в ілюзорній мовній експансії: «Приведите примеры, где ‘Навязываются (в том числе и телевидением) галицкие нелепые диалектизмы, в качестве нормы живого украинского языка’». І як він міг очікувати, досі не з’явилося жодної переконливої відповіді. «Ангілов», який запропонував пародію на загальний антигалицький та антиукраїнський дискурс і його постійно повторювані стереотипи, має цілковиту рацію, коли приходить до висновку, що вони зрештою взяті «з радянського арсеналу». Крім широко розповсюджених традиційних зображень внутрішніх та зовнішніх ворогів, ті ж засоби використовуються для опису «навязывание украинского, в действительности же — “западенского” Галицкого языка». Найчастіше нападки на галицьку українську насправді є частиною загальної антиукраїнської та зрештою антиєвропейської програми, яка спрямована на руйнування окремої неросійської української ідентичності і здійснюється заради пан-російських концепцій, таких як «об’єднані люди», «спільне коріння», «спільна історія», «спільна мова». Інший автор, Ігор Лосєв, правильно пише про різні антигалицькі інтелектуальні «фантоми», широко розповсюджені серед антиукраїнських авторів (ці антиукраїнські автори, як слушно наголошує Лосєв, не обов’язково росіяни). Він правильно вказує на те, що в цьому дискурсі галичанам зазвичай відведена роль західних, католиків чи просто сторонніх спокусників українського народу, або чужої, «неукраїнської» сили, яка відриває українців від пан-російської єдності. Проте, як зазначає Лосєв, творці цього міфу нездатні пояснити, як «галицьке насіння» розвіється по всій Україні, і вони вперто ігнорують той факт, що українці поза межами Галичини також боролися за збереження єдиної української ідентичності. Фактично все, що описувалося в антигалицькому дискурсі як галицьке є просто українським.
 
Антигалицькі погляди у мовній царині часто беруть початок зі спостережень, що галичани були першими, які усвідомили, що сфера української літературної мови не має обмежуватися белетристикою, але охоплювати усі сфери життя (про це детальніше див. у моїй книзі «“Ruthenische” (ukrainische) Sprach- und Vorstellungswelten in den galizischen Volksschullesebüchern der Jahre 1871 und 1872», Відень, 2007). Галичани не лише зробили великий внесок у розвиток такої справді багатофункціональної стандартної мови в Австрійській імперії, широко її вживали і почали результативну роботу над українською термінологією та функціональними стилями. Водночас, українці під владою Російської імперії страждали від гніту Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року, що обмежували використання української мови в Російській імперії. Але так само правдою є те, що, починаючи з Пантелеймона Куліша, чимало видатних українських інтелектуалів Російської імперії, а пізніше й Радянського Союзу, не визнавали вагомий згаданий внесок галичан, висуваючи проти цього здебільшого непереконливі застереження.
 
Незважаючи на всі антигалицькі нападки, вплив галицької на українську насправді був досить потужним щонайменше з початку ХХ сторіччя, про що писав Юрій Шевельов. Проте починаючи з часів правління Сталіна радянське таврування галичан як «буржуазних націоналістів» чи «бандерівців» разом з напрочуд обмежувальною проросійською радянською мовною політикою, символізованою нав’язаними «орфографічними» реформами 1933 та 1946 років, призвели до ослаблення цього процесу на десятки років. Проте «галицький діалект» ніколи не був чинником розвитку сучасної стандартної української; це завжди був галицький різновид сучасної стандартної української мови. В пострадянський період, знов-таки не «галицький діалект» з’явився на сцені, а галицький різновид сучасної стандартної української, який частково був збережений і розвинений в Галичині та в галицькій діаспорі, особливо в Північній Америці. Насамкінець, немає нічого дивного в тому факті, що галицький різновид української зараз знову відіграє певну роль в загальному розвитку української мови. Беручи до уваги широкий вжиток української в Галичині на противагу до більшості інших регіонів України, навряд чи будь-які антигалицькі, антиукраїнські чи, зрештою, антиєвропейські погляди, які знайшли своє відображення в вищезгаданих джерелах, зупинять цей процес в найближчому майбутньому.