Історія Центральної Європи як постколоніальна нарація

Американська дослідниця Ева Томпсон, відома в Україні насамперед завдяки перекладові книжки «Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм» (Київ: Основи, 2006) належить до найвідоміших представників постколоніального підходу до історії 

Центральної Європи, а також є багаторічним активним учасником польських інтелектуальних дискусій. Пропонуємо увазі читачів «Політ.ua» її статтю, уперше опубліковану в часописі «Україна Модерна» (2010. № 5).
 
Американська поетка Емілі Дікінсон написала, що «Правда в усій красі забирає у нас здатність радіти», — це «велика несподіванка», вона мусить «з’являтися поволі, бо інакше засліпить». Це поетичне застереження варто мати на увазі, залучаючи постколоніальну перспективу до студій неґерманської Центральної Европи. Для нараторів імперських держав подібні студії видаються абсурдними. Відтак почну з речей базових і, здається, незаперечних.
 
Колоніалізм «білих по відношенню до білих» виник у XVIII столітті. Пропоную визначити його як «військове підкорення території і населення, яке вже має власну національну свідомість, політичну систему, право, мову та суспільні звичаї». Найстисліше визначення колоніалізму — «перетворення (силове) навіть невеликої метрополії на периферію». У XVIII столітті розпочався масштабний трансконтинентальний колоніалізм, який здебільшого здійснювали ті самі європейці, які колонізували також власних сусідів. Збудовану тоді лінґвістичну монополію у XXI столітті піддали сумніву постколоніальні дослідники Центральної Европи — бо саме там найчастіше виникав колоніалізм «білих щодо білих». Подібні завоювання сусідніх держав із довгою історією та чіткою ідентичністю були порушенням рішення Вестфальського миру 1648 року. У другій половині XX століття почали розвалюватися і трансконтинентальні, і європейські імперії. 
 
Поділи Речі Посполитої завершили процес колонізації Центральної Європи, у якому взяли участь Росія, Прусія, Австрія та Османська імперія. 1795 року Польща перестала існувати як представниця власних інтересів, а її землі перетворилися на периферії ворожих імперій. Чехія, Болгарія, Молдова, Сербія, Хорватія були поглинуті раніше. Як наслідок, наприкінці XVIII століття на неґерманську Центральну Європу одягнули шапку-невидимку: вона стала непомітною як простір державного життя чи, точніше, державностей, як суб’єкт і творець культури.
 
У цій частині світу колоніалізм мав специфічні риси та особливі результати. По-перше, Центральна Європа — це значною мірою терен культури томізму, і колонізація цю культуру тільки зміцнила. Застосувати рамки історизму до Польщі — це все одно що пояснити грецьку мітологію за допомогою просвітницької таксономії. По-друге, польська держава також була — принаймні певний час — державою колонізаційною (щодо України, Литви і Білорусі), яка згодом сама зазнала колонізації. Звідси мішанина вартостей і суперечливість значень у висловлюваннях про Польщу — їх конструюють, аби колишнім колонізаторам було легше леґітимізувати свої дії. Оскільки ця країна була провідною неґерманською державою в Центральній Європі, через її неправильне розуміння деформувався образ усієї Центральної Європи у світовій нарації.
 
Попри відмінності між трансконтинентальним та центральноєвропейським колоніалізмом, вони мали і спільні риси: відбирали економічну свободу, стримували розвиток суспільства, ставали причиною появи патологічних явищ у суспільстві й культурі, змінювали ментальні мапи світу та нівелювали престиж на міжнародній арені. Колонізатори обох типів схоже пояснювали причини завоювання: підкреслювали, що підкорені неспроможні самостійно керувати своєю країною, а також що там відбуваються утиски національних меншин. «У центрі європейської політики на Близькому Сході опинилася проблема меншин, чиї “інтереси”, зрозуміло, представляли й охороняли великі держави», — писав Едвард Саїд. Катерина II скористалася подібними арґументами щодо Першої Речі Посполитої, а Сталін і НКВД — щодо Другої. Через те що неправдиву інформацію про Польщу поширювали такі знакові постаті Просвітництва, як Вольтер чи західні науковці, польську шляхетську республіку та її демократичний лад було накрито серпанком забуття. Неґерманська Центральна Європа — це, здається, єдина територія в Європі, де історію забули так міцно і так надовго.
 
Дискурс про постколоніальні риси цих земель міг би бути суперечкою між істориками та економістами. Тоді в центрі дискусії була б така теза: «капітал накопичується в метрополії, а не на периферіях імперії, звідси хронічна недорозвиненість поневолених територій». Але я наразі обмежуся проблемою колонізації дискурсу. Адже постколоніальні студії — це не те саме, що історичні розвідки. Вони не вписуються до просвітницького розкладу гуманітарних досліджень. Результати європейського колоніалізму неможливо описати, вживаючи просвітницьких формул, адже саме вони обрамлюють стратеґію відбирання голосу, що її Саїд назвав орієнталізмом. Арґументом у постколоніальних студіях є не так трактати про поділ території між імперськими державами, як структури впливів на світовий дискурс, системи поглядів та рейтинґи престижу. Образ Центральної Європи, створений «об’єктивними спостерігачами» ззовні, — це аналог описів Африки, що їх робили європейські мандрівники ХІХ століття.
 
Я виокремлюю два етапи дискурсивної колонізації Центральної Європи. Перший розпочався у XVIII столітті й завершився після розпаду Радянського Союзу. За винятком міжвоєнної доби, це був час, коли ці країни ще можливо було постійно позбавляти суб’єктності. Другий етап — сучасна боротьба за звільнення від багажу дискурсу, що його було накопичено протягом першого етапу в науці, політиці, медіях (зокрема у словникарстві), та спроби його скориґувати.
 
Тепер кілька слів про конструювання колонізаційного дискурсу. Поділи Речі Посполитої були «жирною крапкою», після якої в Европі різко скоротилися потоки інформації про її східні терени, а нові відомості почали надходити вже від колоніальних геґемонів. У цьому контексті дуже показові таємні протоколи 1795 року, що в них держави-колонізатори Польщі ухвалили рішення про доконечність «знищення усього, що могло би нагадувати світові про існування Польського Королівства». Як зауважив Адам Замойський, прусаки переплавили на золото польські королівські корони, австрійці зробили казарми у палацах польських королів, а росіяни вивозили з країни все, що могли: бібліотеки, мистецькі твори, людей. Згадки про польські терени з’являлися в європейській пресі тільки тоді, коли там ставалися заколоти чи порушення порядку.
 
Протягом XIX століття європейські та російські історики, поза кількома винятками (лорд Актон, Жюль Мішле, Едмунд Берк та ще дехто), без заперечень прийняли те, що з їхнього дискурсу зникла Польща і ціла неґерманська Центральна Європа, яка поступово перетворювалася на «Східну Європу». Після Другої світової війни ця назва стала в США стандартним означенням для чогось на зразок окремого субконтиненту. Звісно, це не означає, що ніхто з тієї частини світу не міг пробитися до світової інтелектуальної еліти (Добре пам’ятаю легковажне ставлення на славістичних конференціях у США в 1970-х роках до Чеслава Мілоша. Після того як він здобув Нобелівську премію з літератури, престиж одразу зріс, але престиж особи, а не нації, яку вона репрезентує). 
 
Але цим землям бракувало наративної традиції, що її мали країни і нації, які не знали колонізації. Як результат, Центральна Европа втратила контроль над власним образом, і він зазнав есенціалізації, яку можна порівняти хіба з описами чорної Африки. У XIX i XX століттях образ Польщі формували інтелектуали, які представляли непольські інтереси. На їхні виступи, оприлюднені за межами Польщі, поляки не мали змоги відповісти. А часто й не знали про них, заклопотані проблемами виживання та захисту ідентичности у складі імперій, де вони жили. Це про таку, сконструйовану в уяві переможців, Польщу дотепер пишуть десятки наукових книжок і статтей, у яких незмінно Центральну Европу зображено шовіністичною, примітивною та нетолерантною.
 
Такі були наслідки інтелектуального поневолення і колоніального відбирання голосу. Саме тому Коперник став німецьким науковцем, Влодзімєж Спасовіч — російським юристом, код «Enigmy» відкрили британські криптографи, а падіння комунізму почалося в Німеччині після зруйнування Берлінського муру в листопаді 1989 року. Щоправда, Ян Гус залишився чеським дисидентом, але це був виняток. Коли видатних людей чи важливі події не вдавалося розмістити в імперському пантеоні, їх прирікали на забуття. Так сталося з польськими середньовічними юристами і письменниками Станіславом зі Скарбімєжа чи Павлом Влодковіцем. Про венеціянина Марка Поло чув кожен европеєць, але про те, що він був хорватом із острова Корцула, знають дуже небагато. А перемогу короля Яна Собєського над османським військом під Віднем 1683 року австрійці звели до маленької непомітної таблички на мурі однієї з віденських пивниць. Колонізовані країни не беруть участи у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу. А нарація геґемона наголошує, що й не дивно, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй. Їх представляють нездатними до самоокреслення, відтак їх треба описувати ззовні. Рішення про те, ким же є ці залежні країни, ухвалюють ніби над їхніми головами, в іншому вимірі, до якого вони не мають доступу. Підкреслено об’єктивні дослідники з Заходу, які приїздять до Центральної Европи за гроші різноманітних фундацій, аби досліджувати й оцінювати тамтешні суспільства, — це приклад орієнталістського підходу до периферій, які мають колоніальний статус. На периферію приїздять, її вивчають; але дослідники з периферії не можуть їздити до метрополії, щоб її досліджувати.
 
Істотним кроком у процесі колонізування Центральної Европи було переконати переможених, що вони другорядні і мусять вчитися у геґемонів, смиренно погоджуючись із власною неспроможністю. Підкорені нації мусили інтерналізувати накинену їм ідентичність: Польща мала стати «не заграницей», Литва, Латвія, Естонія — «Прибалтикою», де совєтські офіцери могли оселитися після виходу на пенсію. Цей процес інтелектуального ґвалтування переможеного легко впізнають ті, хто зазнав колонізаторської влади, а ті, хто урухомив цей процес, вважають, що подібні описи — лише фантазії.
 
Варто звернути увагу на те, яку роль у запровадженні цих змін у дискурсі зіграла література. Ще Дєржавін і Пушкін воювали — уже не з Польщею, якої не існувало, а з її духом — у творах «На взяття Варшави» чи «Наклепникам на Росію». А у «Війні і мирі» Льва Толстого зображено таку ситуацію, коли не треба було воювати навіть із духом. Толстой писав роман у 1860-х роках і неабияк спричинився до того, що на центральноевропейські ідентичності було надягнуто шапку-невидимку. Цей простір у письменникових творах — периферія великих націй, пункт їхнього зіткнення, місце, де австрійці, прусаки й росіяни зустрілися, щоб воювати з Наполеоном. Іще на 70 років раніше так зобразити Центральну Європу було неможливо, бо факт існування Речі Посполитої ще було зафіксовано у свідомості частини освічених европейців. 220 років тому образ Центральної Европи з «Війни і миру» був би визнаний просто брехливим; але 150 років тому він став звичним, завдяки Толстому. Американські студенти думають, що під час наполеонівських воєн поляки, литовці, українці не існували як повноправні нації. Толстой розповів їм, що між Росією та Прусією не було ніяких держав, а отже, націй, на тих землях простягалися самі російські губернії та пруські ланди.
 
Тож не випадає дивуватися, що виховані на подібних творах світові політики донині розповідають про те, що версальський трактат «принизив» німців (а також Росію). Версальський трактат повсюдно критикують в історіографії на Заході, а Вудро Вілсон належить до числа найбільше критикованих американських президентів. Зрозуміло, що в Центральній Європі переважають протилежні погляди. І те, що ця точка зору не стала звичною у світовій нарації, може бути одним з конкретних доказів того, наскільки західноєвропейський дискурс глухий до арґументів і фактів із цієї частини світу. Оскільки визволення Центральної Європи 1919 року часто вважають помилкою, визволення 1989 року також для багатьох не видається однозначним. Постколоніальні країни Центральної Європи дістали в подарунок від історії образ «непотрібних» держав, чиє відродження було «непорозумінням» чи випадковістю. Це боротьба за престиж; а саме він у модерному світі — міжнародна валюта, необхідна для підтримання стосунків між державами, як зазначила політолог Ненсі Фрезер.
 
Усупереч твердженням ідеологів Просвітництва, історичне знання і образи націй не створюватимуться, якщо постійно додавати нові праці до того корпусу досліджень, що вже існує. Процес накопичення знання про націю завжди вибірковий: певні речі усувають, інші міняють місцями, і в той же час прагнуть до міжнародного консенсусу, що його підтримує авторитет університетів і видавництв. Нинішні геґемони схильні цитувати геґемонів учорашніх. Якщо так відбувається протягом життя кількох поколінь, знання про конкретний географічний простір деформуються, і їх годі скориґувати в одній книжці чи лекції. Нині навіть ті наукові славістичні часописи, які дбають про власну об’єктивність і фаховість, віддали метрополії та «геґемонам-заступникам» право монопольно творити образ Центральної Європи. У цих виданнях можна знайти здебільшого дискурс метрополії про периферії; відтак на їхніх сторінках з’являються категоричні коментарі про «польський націоналізм», «український шовінізм» чи «брак об’єктивності в еміґрантів після Другої світової війни». Саїд писав, що формування знання про певне суспільство — це синонім панування. Дискурсом оволодіває геґемон, витісняючи зі світового обігу дискурс колонізованих, — цей процес і стає ядром колонізаторського поневолення. Відродження незалежності автоматично не анулює колонізаційного дискурсу, але дає змогу про нього дискутувати, а це перший крок до покращення ситуації.
 
Отже, через те, що країн Центральної Європи не було на політичній мапі світу, а також у великих літературних та наукових творах, склалася звичка оминати ці країни увагою в дискурсі. Їх активніше репрезентують колишні колонізатори або замісні геґемони. Ситуація трохи покращилася після розпаду Радянського Союзу, але й надалі далека від нормальної — коли країни Центральної Європи посядуть власне місце за столом міжнародного діалогу, місце, що його дотепер (безпосередньо чи за посередництвом) посідають від їхнього імені представники недавніх колонізаторів. Унаслідок колонізації Центральна Європа втратила суб’єктність і дотепер її не відновила. Тому її голос часто звучить фраґментарно. Але цю фраґментарність не варто вважати доказом того, що вона нездатна сама дати собі раду з власною окремішністю і потребує керівництва ззовні. Процес звільнення від залежності — повільний і складний, і його альтернатива — не якась ідеальна ситуація, а радше теперішня ситуація на Кавказі. Якщо великі світові гравці наділятимуть свої колишні колонії новою порцією імперських підходів, ми можемо повернутися у ХХ століття. Натомість дещиця великодушності допомогла би прискорити «суб’єктизацію» держав Центральної Європи, а отже і зміцнення стабільності на континенті.