Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Боротьба за незалежність у Балтії та Західній Україні у 1944–1953 рр.

Боротьба за незалежність у Балтії та Західній Україні у 1944–1953 рр.

23 август 2019, Пятница
559
0
Боротьба за незалежність у Балтії та Західній Україні у 1944–1953 рр.У 1944–1953 роках учасники партизанського руху в західній частині Радянського Союзу, тобто в зоні, на яку поширювався пакт Молотова–Ріббентропа, організували збройну боротьбу з радянською системою. 

Мотиви цих рухів були різними. У Західній Україні збройна боротьба за державну незалежність точилася з 1918 року і була спрямована проти всіх держав, які на ній панували: Польщі, Радянського Союзу і Німеччини. Боротьба за відновлення незалежності в окупованих балтійських державах, що почалася 1940 року, у 1941-му році вилилася в збройний опір. У зв’язку з геополітичною ситуацією учасники визвольного руху в країнах Балтії вбачали в Радянському Союзі свого найлютішого ворога. Німецьких окупантів зустріли тактикою вичікування та беззбройної боротьби, проте радянським військам чинили опір зі зброєю в руках. Мета цієї статті – порівняти партизанські рухи у країнах Балтії та Західній Україні на підставі документів радянської військової адміністрації.
Головним інструментом придушення опору була радянська армія. Незважаючи на те, що структура військ декілька разів змінювалася, їхнє призначення залишалося незмінним – знищити будь-який опір радянській владі. Під час Другої світової війни армія виконувала й інші військові завдання. У період між 1942 і 1945 рр. вона заарештувала 348 935 солдатів, які відстали від своїх полків; 156 621 солдатів, що дезертирували з поля бою, та понад чверть мільйона людей без посвідчення особи. Після окупації Німеччини 1945 року ці війська затримали 144 784 німців, які уникли інтернування; 242 237 осіб, яких мали репатріювати до Радянського Союзу; і 53 469 колишніх солдатів та офіцерів сил союзників, що були в німецькому полоні. Згідно з документами, під час переслідування націоналістичних рухів у 1941–1946 рр. радянські війська розстріляли 69 299 людей, які брали участь у збройному і беззбройному опорі, та затримали й ув’язнили 208 817 (Таблиця 1).

Унаслідок рішення Комітету державної безпеки № 10099-сс від 4 січня 1942 року загони НКВД отримали наказ «увійти до визволених міст слідом за Червоною Армією і не зволікаючи виконати покладені на них завдання». Найважливішим завданням була «ліквідація залишки політичного бандитизму та активних антирадянських елементів… вжиття надзвичайних заходів відповідно до обов’язків МҐБ-МВД СРСР і радянських республік…»
Надзвичайні заходи передусім означали депортацію. У листопаді 1943 року в межах цих заходів було депортовано 68 200 карачаївців, а в грудні того ж року — 94 356 калмиків; 590 900 чеченців, інгушів і балкарів у січні-лютому 1944 року. Це були разові операції. Головною турботою армії було придушити збройний антирадянський опір, який підтримувало підпілля й місцеве населення. З цією метою основні сили НКВД-МҐБ діяли впродовж тривалого періоду. Під час війни це військо налічувало 167 000 добре озброєних солдатів (станом на 1 січня 1945 року), згодом — 128 800 солдатів (станом на 1 січня 1946 року) Коли закінчилася Друга світова, деякі військові підрозділи було розформовано (передусім тилові частини Червоної армії), а 73 700 солдатів — кинуто на боротьбу з озброєним підпіллям в окупованих країнах Балтії та Західній Україні. Ми можемо порівняти масштаб антирадянського підпілля в цих країнах, починаючи з 1946 року. Там було дислоковано постійні війська НКВД. До 1946 року багато загонів НКВД, які вели боротьбу на різних фронтах і в яких часто змінювалося командування, розташувалися в Литві, Латвії, Естонії, Західній Україні та Західній Білорусі (інколи — на дуже короткий термін) для боротьби зі збройним рухом опору. Ідучи вздовж лінії фронту чи отримуючи завдання виконати каральну операцією на нещодавно окупованих територіях, вони часто змінювали дислокацію. Варто пам’ятати про те, що НКВД був єдиною системою, тому деякі війська було розташовано в Москві, проте вони брали участь у придушенні збройного опору в Литві чи Естонії. Тому так важливо дати загальну оцінку всій системі придушення опору, яка функціонувала на території СРСР, і порівняти інтенсивність боротьби в різних країнах.
У 1946 році збройний опір у країнах Балтії та Україні ще був доволі потужним. Саме тоді він набув нової форми. 1945 року десятки тисяч людей, що жили на нелегальному становищі чи в криївках, легалізувалися. У лісах лишилися тільки організовані групи озброєних партизанів. У боротьбі зі збройними рухами опору НКВД знищив понад 8 000 людей (Таблиця 2).

Війська на згаданих вище територіях було сформовано з дивізій. В Литві це була 4-та стрілецька дивізія, у Латвії — 5-та стрілецька дивізія, в Естонії — 63-тя стрілецька дивізія (влітку 1946 року офіцерів командування 63-ї стрілецької дивізії було переведено з Литви до Естонії, а в грудні 1946 року дивізію розформували), в Білорусі — 7-ма і 10-та стрілецькі дивізії. Лише в Україні всі війська очолювала особлива регіональна організація (аналогічна функціонувала в Литві, Латвії й Естонії до травня 1946 року) 
У цих країнах з опором боролися 62-а, 65-а, 81-а, 82-а стрілецькі дивізії, а також 1-а, 12-а, 141-а і 290-а механізовані стрілецькі полки. Найрішучішим збройний опір був в Україні та Литві. У 1946 році, коли з опором боролися десять полків у Литві й близько 17 в Україні, литовці здійснили 1 840 атак, а українці — 1 619. Ці дані показують, що в Литві й Україні напади на солдатів МВД-МҐБ й озброєних радянських активістів здійснювали приблизно однакову кількість разів. У Західній Україні на тих, хто воював зі збройним рухом опору, нападали вдвічі частіше, на Червону Армію — втричі частіше. Так, порівняно з Литвою, втрати Червоної Армії в Західній Україні були удвічі більшими. З іншого ж боку, втрати серед партизанів в Західній Україні у чотири рази перевищували такі самі втрати в Литві. У 1946 році 6 526 активістів руху опору було знищено в Україні (для порівняння — в Литві 1 584). Ставлення до зрадників і колабораціоністів було набагато суворішим у Литві: кількість убитих членів партії та агентів НКВД-НКҐБ була вдвічі більшою, ніж у Західній Україні. На підставі цих даних можна зробити висновок, що партизани в Литві були менш чисельними, ніж в Україні, і їхні втрати були наполовину меншими, ніж серед українців. Це може бути пов’язано з певними відмінностями в тактиці боротьби. В Литві напади на регулярні армійські підрозділи відбувалися рідко, тоді як на діячів радянської влади нападали доволі часто.
Водночас атаки на державні підприємства здійснювали вдвічі частіше в Латвії та в півтора рази частіше в Естонії, ніж у Литві. Це доводить, що в цих країнах була значно слабшою база збройного опору в сільській місцевості. Збройний опір у Литві вдався до такої тактики через три роки, коли депортації, арешти й розстріли суттєво ослабили й навіть звели нанівець підтримку серед цивільного населення. Інший результат порівняння свідчить, що 1946 року число борців за свободу, вбитих у Латвії (214), було в сім разів меншим, ніж у Литві (1584), хоча кількість атак була лише втричі меншою. Це могло означати, що латвійці діяли меншими групами і дотримувалися більшої секретності, ніж литовці. В Естонії кількість убитих партизанів (188) була майже така сама, що й у Латвії (214), попри меншу кількість нападів — у два з половиною рази). Це свідчить про відмінну природу збройного опору в Естонії: нижчу інтенсивність бойових дій і вищий рівень конспірації. У 1947 році співвідношення було схожим (Таблиця 3).

Що стосується збройного опору 1947 року на територіях, окупованих Радянським Союзом, то за масштабами й інтенсивністю можна порівнювати лише Литву й Західну Україну. Кількість убитих партизанів в Литві була втричі меншою, ніж в Україні, хоча число партизанських нападів у обох країнах було доволі подібним (1 333 і 1 603 відповідно). Литовський рух опору був особливо безжальний до зрадників і колабораціоністів. Кількість приречених до страти партизанськими судами була вдвічі більшою в Литві (1 977 і 959). Збройний опір Латвії 1947 року відрізнявся за масштабами від литовського — у 9-15 разів, згідно з кількісними показниками (втрат у бойових діях проти військ МВД-МГБ). Рух в Естонії за масштабом був у 3–4 рази меншим, ніж у Латвії. Жертви серед мирного населення і в Латвії, і в Естонії були переважно випадковими. Не страчували ні агентів, ні колабораціоністів. Під час партизанських нападів 1947 року 36 людей загинуло в Латвії та 16 — в Естонії. Втрати серед членів партії та офіцерів МВД-МҐБ в цих країнах були такі самі чи трохи більші, ніж серед цивільних, тобто агентів МВД-МҐБ чи просто випадкових жертв партизанської війни. У Західній Україні це співвідношення було подібним: там було вбито 1 300 озброєних діячів радянської влади і офіцерів та солдатів МВД-МГБ, а також 959 цивільних. В Литві це співвідношення було 4:1 не на користь цивільного населення. Це свідчить про суттєві відмінності в тактиці й методах ведення бою, які потребують окремого дослідження.

Є ще один аспект опору. Центральною метою збройного руху опору було завдати якомога більших втрат силам противника. Це демонструвало міць кожної сторони і здатність опанувати тактику партизанської війни. Офіційна статистика МҐБ твердила, що співвідношення втрат військ і вбитих та взятих у полон партизанів 1957 року було 1:64. Але якщо порівняти лише фактичні втрати, то картина буде зовсім іншою. В Литві 1946 року 25-й стрілецький полк, очолюваний підполковником Ґолишевим, втратив 37 солдатів і знищив 270 партизанів; 32-й полк під проводом підполковника Шірінського втратив 14 солдатів і вбив 137 партизанів. У 1947 році 261-й стрілецький полк на чолі з полковником Закурдаєвим у 31 бою вбив 65 партизанів і втратив шість солдатів, а 1948 року знищив 41 партизана і втратив 13 солдатів у 22 боях. І таких прикладів безліч, оскільки бойові дії точилися часто. Згідно з документами 4-ї стрілецької дивізії, 1948 року дивізія 533 рази вступала в бої з литовськими партизанами (Таблиця 4), 841 партизана було вбито і 2 470 взято в полон (у річному звіті МҐБ наведено інші цифри — 1 135 партизанів вбито і 1 338 взято в полон). Втрати самої дивізії становили 59 убитих солдатів та офіцерів і 89 поранених (ще 36 було вбито і 95 поранено в нещасних випадках). Солдатів НКВД убивали й ранили в кожній четвертій сутичці. Порівнюючи втрати кожної сторони, не варто забувати, що майже половина всіх убитих партизанів були жертвами зради агентів МҐБ-МВД. Та навіть у таких випадках результат збройної сутички неможливо було визначити наперед. Практично завжди несподівані вилазки партизанів закінчувалися успішно. Якщо в ході бою партизани не примушували війська НКВД до відступу, то останні залишали партизанів у спокої, навіть якщо втрати були незначними. Сили НКВД не завжди могли виконати наказ від 7 лютого 1946 року, виданий командувачем армії НКВД у Балтійському регіоні генерал-майором Головком: «Застосувати методи ЧК, щоб знайти ворога… вистежити його, взяти під свій контроль і знищити, якщо чинитиме опір».
В історії партизанської війни проти радянської влади ще багато непрочитаних сторінок. Найважливіше: у своїй боротьбі проти тоталітарної держави антирадянські рухи опору як в Україні, так і в країнах Балтії спиралися на підтримку населення, його патріотизм і прагнення до незалежності. 
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)