Україна як геополітичний буфер або стратегічний інтерес

Завзяті дискусії про польську східну політику точаться віддавна і, значною мірою, цю політику віддзеркалюють. У них більше політичної та ідеологічної боротьби, ніж реальних рецептів на майбутнє. 

Ці дискусії природно відрізняються з огляду як на засоби, так і на рівень підготовки авторів. На шпальтах таких часописів, як «Nowa Europa Wschodnia» чи «Arcana», дискусії на теми, що стосуються відносин Польщі з країнами на сході Європи, відбуваються регулярно. З нещодавніх варто згадати реакції польських експертів на спільний звіт аналітиків Польського Інституту міжнародних відносин та Московського державного інституту міжнародних відносин «Східне партнерство і новий імпульс для взаємин ЄС–Росія» чи підбиття підсумків 2010 року в Східній Європі на шпальтах краківського часопису «Arcana».
 
Важливою рисою цих дискусій є відсутність голосів з-поза Польщі, з країн безпосередньо зацікавлених змістом польської східної політики. Крім статей Альони Гетьманчук [1] та Андрія Портнова [2] в «Ґазеті Виборчій», які де факто не були голосами в польських дискусіях, складно пригадати погляди, що їх висловлювали б аналітики, скажімо, з Білорусі, Молдови чи Литви. Вони звучать лишень у спеціалізованих періодичних виданнях, як-от уже згадані двомісячники «Nowa Europa Wschodnia» чи «Arcana» й інші. На шпальтах щоденної преси частіше з’являються голоси з Росії. Та вони здебільшого стосуються двосторонніх польсько-російських відносин або вибраних їх аспектів, таких, як історія, чи, останнім часом — смоленська катастрофа.
 
Учасники дискусії та ідейні середовища
 
Учасниками дискусій є журналісти, політологи, експерти зі східних питань, представники науки та державні урядовці, пов’язані із закордонною політикою, зокрема з її східним напрямком. Це переважно чоловіки, хоч вартим уваги є виняток Боґуміли Бердиховської.
 
Символічною постаттю останнього десятиліття став Бартломей Сєнкевіч, який 2000 року [3], за кілька місяців після смерті Єжи Ґедройця, розпочав бурхливу дискусію на сторінках видання «Tygodnik Powszechny» та викликав чергову, не менш бурхливу, дискусію, — десять років по тому на шпальтах щоденної газети «Rzeczpospolita» [4]. Ця дискусія мала продовження під час конференції, яку організував у десяту річницю з дня смерті Ґедройця Студіум Східної Європи Варшавського університету, і вона дочекалася публікації на сторінках сигнального номеру часопису «Nowy Prometeusz» [5].
 
Хоча ґроно учасників цих двох дискусій, як і декількох інших, що відбулися поміж ними, не дуже змінилося, але вступ Польщі до Європейського Союзу у 2004 році та перемога партії «Право і Справедливість» (ПіС) на виборах 2005 року ґрунтовно переформувало зміст і мову дискусій. Членство Польщі в ЄС змінило міжнародну позицію країни та, якоюсь мірою, обмежило поле її маневрів у закордонній політиці. Це також був символічний рік, що завершував консенсус у цій сфері, бо головної мети — членства в НАТО і ЄС — було досягнуто. Тоді виникло питання: що далі? Через рік парламентські та президентські вибори виграли брати Качинські, котрі пропонували жорстке ставлення до Росії та рішучу підтримку прозахідних прагнень країн Східної Європи як в двосторонньому вимірі, так і за допомоги різних інструментів та програм НАТО і ЄС. Натомість у внутрішній політиці пропагована ідея «Четвертої Речі Посполитої» стала каталізатором глибоких поділів у польському суспільстві та його елітах. 2007 року дострокові парламентські вибори виграла «Громадянська Платформа» (ПО), яка в закордонній політиці прагнула поліпшення стосунків із Росією та посилення позиції Польщі в ЄС через ближчі контакти з Німеччиною та Францією. За такого співвідношення пріоритетів, з одного боку, та регресу демократизації в Україні та Білорусі (хоча це два осібні випадки) — з другого, заангажованість Польщі у Східній Європі вже не підкреслювалася, як раніше.
 
Ці різні бачення та вже згаданий поділ не залишилися без впливу на дискусію про польську східну політику. Деякі її учасники більшою чи меншою мірою підтримували ідею однієї з двох супротивних ідейно-політичних альтернатив: правоконсервативного табору ПіС та центристсько-ліберального середовища ПО. Цей поділ, звісно, дуже спрощений і умовний, він не означає, що дискусія повністю перейшла в партійні категорії, а всі її учасники є партійними політтехнологами. Але наслідком поділу було заідеологізування, і, певною мірою, політизація дискурсу, а ідейні середовища та медії, що їх підтримують, зайняли чіткі позиції.
 
Придивімося до останніх дискусій про здобутки та завдання Польщі щодо країн Східної Європи та перспективи поліпшення стосунків між Польщею та Росією після смоленської катастрофи. Дебати відбулися в період від травня минулого року до лютого поточного року на шпальтах щоденних видань «Rzeczpospolita» і «Gazeta Wyborcza», а також тижневика «Tygodnik Powszechny». Вагомим чинником, який впливав на дискусію в цей період, були події після смоленської катастрофи в квітні 2010 року та «пожвавлення» в польсько-російських взаєминах.
 
Головні дискусійні проблеми
 
У суперечках та дискусіях окреслилися, якщо узагальнити, три погляди — досить місткі й часом із точками перетину. Парадоксально, але погляди на завдання Польщі в Східній Європі нерідко об’єднують тих учасників дискусій, які в інших питаннях, що є об’єктом публічних суперечок (люстрації чи одностатевих шлюбів), перебувають у гострому протистоянні. Спрощуючи та приймаючи «мову джерел», два головні табори це: прагматики — реалісти, що хочуть «зняти чари» зі стосунків із Росією, та прометеїсти — романтики, які не довіряють Росії та роблять ставку на регіональні союзи з країнами Східної та Центральної Європи. Третій погляд, поміркований, досить складно окреслити однозначно. Він поєднує різні елементи двох крайніх бачень і загалом базується на скептицизмі і щодо реальних перспектив потепління з Росією, і щодо можливості впливу на зміни в країнах Східної Європи, але водночас наголошує необхідність займатися цими справами.
 
Ці погляди стосуються не лише сучасності, а й проектуються на ідейну спадщину паризької «Культури», й навіть іще глибше — на міжвоєнну прометеївську ідею. Публіцисти, скептичні щодо Росії, загалом визнають актуальність головних тез Єжи Ґедройця. Зате група, яка воліє довіряти офіційній Росії, вважає, що Ґедройцева концепція зазнала поразки або віджила своє. Ці учасники дебатів можуть визнавати певні її заслуги для польської демократичної опозиції в комуністичній Польщі та реальні успіхи на початку 1990-х років, як-от зречення територіальних претензій щодо України, Білорусі та Литви й блискавичне визнання їх незалежності. Проте в ХХІ столітті ця концепція, на їхню думку, вже неактуальна, з огляду на зовсім інакшу геополітичну ситуацію. Термін «прометеїзм» у дискусіях уживається не буквально, а як означник позиції активізму та самостійності — у випадку прихильників, або політичного авантюрництва й «вимахування шаблею» — у випадку опонентів. Використання сьогодні політичних ідей з ХХ століття і навіть іще давніших (так званої «яґеллонської концепції» чи «п’ястівської концепції») у дискусіях про східну політику Польщі є саме по собі захопливою дослідницькою темою, проте зараз погляньмо лише на сьогодення.
 
Росія та поруч із Росією
 
Відкритість до Росії, на думку прихильників такого підходу, стає для Польщі необхідністю. Варшаві, як і Парижеві чи Берліну, Росія потрібна як партнер у бізнесі [6]. До того ж, дедалі інтенсивніший діалог Росії з ЄС, породжений зростанням потуги Китаю та відмовою США від активної політики в Східній Європі, спричиняється до того, що Польща, аби зберегти вплив на стан взаємин між Москвою та Брюсселем, мусить мати з тією ж Москвою добрі стосунки [7]. У світі, обійнятому глобалізацією, в якому Європа втрачає своє значення, а Азія росте на силі, Польща не може дозволити собі вести самостійну політику щодо Східної Європи та Росії. Вона мусить працювати на зближення між Заходом та Росією. Позиція Польщі на глобальному майданчику росте завдяки ініціативам, які здійснює Міністерство закордонних справ: послаблення напруги в стосунках із Росією, відновлення Веймарського Трикутника, динамізація східної політики через програму Східне Партнерство [8]. Польща нарешті має справедливо ставитися до партнерів на Сході й не ділити їх на кращих та гірших. Варшава не повинна вирізняти Україну коштом Росії, спільно із ЄС підтримувати Київ у програмі Східне Партнерство, а Росію — у Партнерстві для модернізації. Бо модернізація «мусить означати поступове демонтування постсовєтської спадщини: олігархічних угруповань, екстенсивної економіки та марнотратства, суспільного індиферентизму, спроб неоімперської реінтеграції» [9].
 
Природно, стосунки Польщі з Росією не перебувають у геополітичному вакуумі. Тож якою мала би бути позиція Польщі на арені ЄС і яку політику Варшава має вести щодо країн Східної Європи, а передовсім щодо України? «Низка подій на Сході настільки змінила образ ситуації, що повторювання заклинань про місію Польщі в підтримуванні суверенності Литви, Білорусі чи України, власне кажучи, втратило сенс» [10]. Польща, за словами Бартломея Сєнкевіча, форсуючи неопрометеївський план створення порозуміння «слабких супроти Росії» і наполягаючи на членстві України та Грузії в євроатлантичних структурах, зазнала фіаско і прирекла себе на марґіналізацію в Європі. Перетягування України до ЄС не лежить в інтересах Польщі, бо це означало б остаточний поділ Європейського Союзу за двома швидкостями та кінець вигод, які поляки отримують зі спільного бюджету як нова держава-член. «Ну, то, може, нарешті час сказати собі, що на Сході маємо класичну буферну зону, яка потребує такого керування, аби Росія не зміцніла понад міру» [11]. Під час дискусії в Студіумі Східної Європи Варшавського університету Бартломей Сєнкевіч пішов іще далі, стверджуючи, що Польща має дискутувати з Росією про буферну зону «на своїх умовах» [12]. 
 
Діагноз Ярослава Браткевіча, що стосується дотеперішньої політики Польщі щодо України, є подібним: ця політика не витримала іспиту. Над Дніпром мало що змінилося. Ентузіазм Польщі дав «проєвропейським» політикам зброю для внутрішньої боротьби, а в стосунках із Росією обмежив поле маневрів. Відповідна політика щодо партнерів на сході не означає, що метою Польщі перестає бути підтримка європейської перспективи для України. Тільки Україна мусить подолати цю дорогу власним модернізаційним зусиллям. «Тож не дурімо спорідненого народу, що до західних інститутів веде якась коротка дорога. Використаймо мережу польсько-українських контактів, щоб послідовно заохочувати Київ до провідної ролі в Східному Партнерстві, до прийняття DCFTA [13] та засвоєння чергових порцій acquis» [14].
 
Також є голоси, які закликають використовувати момент після смоленської катастрофи, коли «прискорилась нормалізація». Інтереси в польсько-російських стосунках не змінилися, схоже, як і характер влади в Москві, однак змінився клімат взаємних стосунків. «Якщо ми усвідомлюємо власні інтереси і відчуваємо обов’язок їх реалізувати, то ми повинні трактувати всі обставини як шанс. У тому числі й ті, що склались тепер, у стосунках із Росією» [15]. Щоб використати цей шанс, Польща повинна намагатися «поставити Росію в залежність від себе там, де це можливо, за всієї відмінності потенціалів обох країн. Якщо Кремль знає, що без прихильності Польщі не дістане багато в Брюсселі, — це один бал для нас. Якщо виявиться, що він уже не може грати історичними картами, — маємо другий бал» [16].
 
Або Росія, або Східна Європа
 
Учасники дискусії погоджуються: у 2007 році в Польщі відбулася переоцінка головних засад східної політики, що панували доти. Серед противників змін окреслився погляд, що «за власним вибором, а також під впливом подій, ми робимо ставку на Москву та її провідну роль у проектуванні постсовєтського простору. Найважливіша мета Москви — вихід Польщі з ролі самостійного суб’єкта на цій території. Суб’єктом польської східної політики залишилася тільки Росія та її концепції упорядкування стосунків на постсовєтській території» [17].
 
Професори Антоній З. Камінський та Генрик Шляйфер застерігають, що концепція зміни східної політики Польщі авторства Бартломея Сєнкевіча зводиться до «сподівань і не уточнених вигод, пов’язаних із політикою щодо Росії» [18]. Автори вважають, що інтереси Польщі та Росії в Центральній Європі несумісні. Оскільки Польщі залежить на стабілізації та послідовному зміцненні державних структур у цих країнах і зростанні їхніх економік, остільки головна мета Росії, а водночас її основний інтерес — це встановлення в цих країнах «непрямого правління». Це питання — можливості здійснювати водночас і «про-російську», і «про-українську» політику чи, взагалі, таку, що сприятиме модернізації постсовєтських країн Східної Європи — підняв під час дискусії в Студіумі Східної Європи Анджей Шептицький: «ми хочемо модернізації та стабілізації Білорусі, Молдови і країн Кавказу, але Росія цього не хоче. Бо нестабільність і слабкість цих країн дає Росії певний плацдарм, який вона здобуває» [19]. Скептики в питанні «потепління» стосунків із Росією вимагають, щоб оцінку цього процесу було здійснено на підставі фактів, а не жестів [20]. Здавна існує каталог «складних питань» у польсько-російських відносинах: як історичних — остаточне закриття справи Катинського злочину, так і розмаїтих сучасних — від постачання сировини на нафтопереробний завод у Можейках до американських солдатів, що перебувають на території Польщі. Цей баланс, за словами євродепутата від ПіС (певний час він вийшов з цієї партії) Павла Коваля, не є для Польщі вигідним: «У справі будівництва мережі газових сполучень в Європі Польща зазнала поразки, й ніхто навіть не намагався поміняти її на вигоди в інших сферах. У ключових проблемах правового статусу катинського злочину, енергетичної безпеки та використання в Польщі сучасних оборонних систем (Патріот) Росія надалі займає негативну позицію; заява представників Польщі, що польсько-російські взаємини змінилися, зустрілася з тишею з боку Москви» [21].
 
При всіх сих закидах, скептики зовсім не вважають, що стосунки Варшави з Москвою повинні залишитися на «досмоленському» рівні. Вони виступають за піднесення взаємин на вищий рівень, однак не пристають на ціну, яку готові платити їхні опоненти в дискусії. «Реальною ціною визнання Росії нормальною державою є не втрата статусу жертви чи спотворення історії, але позбавлення себе та наших східних сусідів можливості для розвитку в зоні між ЄС та Росією. Себто відмова від шансу модернізації» [22]. Європеїзація польської політики потрібна настільки, наскільки вона здатна змінити курс Парижа та Берліна щодо Росії. Участь у євросоюзівському мейнстримі, що по суті означає віддачу ініціативи Німеччині та Франції в стосунках із Росією, спричиниться до марґіналізації Польщі в політичних і економічних стосунках між Росією та ЄС, а також не приведе до реального перелому в польсько-російських відносинах [23].
 
Скептики також застерігають, що ціною тривалої нормалізації у стосунках Польщі з Росією є фактична згода на російську зону впливів. «Якщо польсько-російське політичне зближення має тривати довший час, воно також мусить мати свою ціну: Польща мусила би відмовитися від такої візії Східної Європи, яку Захід часом сприймає як прояв ідеалізму, але яка з погляду Польщі є глибоко раціональною» [24]. Катажина Пелчинська-Наленч вказує на факт, що ціна за те, щоб мати спільні справи з Росією — заплющення очей на її закордонну політику щодо постсовєтських сусідів. Це політика так званого «євросоюзівського мейнстриму», і Польща мусить відповісти собі на питання, чи така політика служить інтересам Польщі, чи ні. На думку експертки, ця ціна здається занадто високою, оскільки Польща, з географічних причин, може втратити значно більше, ніж Німеччина чи Франція. Ключем до нормалізації стосунків із Росією є демократичні зміни в ній самій, без них нормалізація буде така ж нетривала, як нетривалим може бути порозуміння між колишнім катом і колишньою жертвою. Польський державний інтерес — це Європа без поділів. Зате, приймаючи оптику Парижа та Берліна, поділ Європи пролягає по східному кордоні Польщі, по лінії річки Буг. І це «для Польщі джерело найбільшої стратегічної непевності» [25]. Думку про необхідність відмови від модернізаційних амбіцій у країнах Східної Європи в обмін на «унормування» стосунків із Росією поділяють також автори, яких пов’язують із консервативними поглядами. Метою Польщі має бути залучення ЄС до реалізації інтересів Польщі на сході, а не навпаки, — зарахування інтересів Польщі в інтереси ЄС [26]. Станілко стверджує, що «будь-яке зближення Росії із Заходом може відбутися тільки на російських умовах, тобто за ціну збереження її привілейованих зон інтересів». Росії не можна довіряти, як і не можна вливатися в німецько-французький проект політики щодо Москви. Від нього виграють лишень економіки цих країн, яким потрібен великий російський ринок, та й Росія, котра потребує модернізації — не суспільної, а модернізації «імперського сектору».
 
Вірність основним засадам концепції Єжи Ґедройця, що полягала в підтримці країн поміж Польщею та Росією, є найкращою гарантією тому, щоб запобігти відродженню імперської Росії. За словами професора Анджея Новака, відвернення цього ладу стало причиною, а не, як це бачить Бартломей Сєнкевіч — наслідком, погіршення стосунків Польщі з Україною та Литвою: «Без порозуміння на лінії Варшава — Москва успіхи Путінової політики щодо Києва та його чимраз відкритіше прагнення перебрати контроль над Білоруссю не мали би шансів на успіх. Польща на чолі з Громадянською Платформою перестала відігравати роль активного співконструктора простору Східної Європи, а стала лишень учасником політики ЄС щодо держав цього терену» [27]. Професор Новак також звертає увагу на те, що «євросоюзівські програми, спрямовані на цю частину Європи, найменшою мірою не перешкоджають Росії вести неоімперську політику і фактично дозволяють їй реалізувати свої політичні цілі в цьому регіоні». Якщо для Ярослава Браткевіча програма Східне Партнерство є засобом модернізації, що веде до поступового демонтажу постсовєтської спадщини, то для Анджея Новака це «радше програма ширшої транскордонної співпраці між її східноєвропейськими учасниками та ЄС. Ця програма напевно не є жодною реальною противагою для угод, що їх підписали президент Медведєв і президент Янукович, котрі віддають стратегічну частину інтересів України під контроль Росії». Професор Новак уважає, що Польща має потенціал, або чинити опір Росії в Східній Європі: «Східна політика за правління Громадянської Платформи дала Росії можливість спаралізувати традиційну волю Варшави, щоб відігравати активну роль у Східній Європі. Інакше Росія не могла би дозволити собі відкрито шантажувати Білорусь зміною політичного режиму, що його пропонує Москва».
 
Україна — обмінний буфер
 
Дискусія про польську східну політику є дискусією про кшталт Східної Європи. І в рамках дебатів про ставлення до Росії точиться суперечка про рівень заангажування Польщі в Україні [28]. На думку «прагматиків», Україна не виправдала сподівань, які на неї покладали, і не віддячила за зусилля, вкладені в лобіювання інтересів Києва в Брюсселі. Вона також небагато віддала за інвестовані в неї під час Помаранчевої революції емоції. І в умовах світу, який глобалізується та вимагає все ближчих контактів між ЄС та Росією, подальша підтримка України з боку Польщі виявляється великим тягарем, що веде до ізольованості Польщі на євросоюзівському форумі й обмежує польській дипломатії поле для маневру в стосунках з Росією.
 
Таке означення ролі України в польсько-російських стосунках, найрізкіше сформульоване в текстах Бартломея Сєнкевіча — як буферу між Польщею та Росією — дочекалося бурхливої реакції з боку прихильників довготермінового стратегічного польсько-українського альянсу [29]. За їхніми аргументами, такий альянс, а також розширення зони стабільності й безпеки за допомогою ЄС на країни поміж Росією та Польщею, є кращою ситуацією, ніж сусідство із буферною зоною. Тим більше, що «автор досконало усвідомлює, що метою російської політики зовсім не є створення буферної зони, а повне васальство сусідніх країн [30]». Пропозиція Сєнкевіча, як пишуть Вуєц і Бердиховська, що зводиться до обміну — гіпотетичні вигоди із бізнесу з Росією взамін за перекриття Україні шляху до інтеграції з ЄС — означає де факто віддання цієї буферної зони під контроль Росії. Автори виступають за продовження політики відкритих дверей щодо України, оскільки «політика співпраці (взаємовигідної) з нашими східними сусідами дала нам двадцять років стабільності й безпеки, які ми могли присвятити розвиткові нашої країни. Вона також принесла нам престиж на міжнародній арені, який у політиці теж має свою вартість. Щоб від цього відмовитися, мусили би існувати серйозніші передумови, ніж майбутні й віртуальні торгові інтереси з Росією» [31]. У посередній полеміці з тезами Бартломея Сєнкевіча та прямій з аргументами Ярослава Браткевіча подібний діагноз польського інтересу на Сході пропонує Мірослав Чех [32]. Україна — «це ключ до встановлення політичного ладу за східним кордоном», тим часом те, що пропонує Польща, згідно з новою «прагматичною» пропозицією — це союзівське Східне Партнерство, яке ставить Україну нарівні з Азербайджаном і Вірменією.
 
Іще інакше до України як до «буферу» між Польщею та Росією підходить Анджей Бжезецький [33]: «Не можна очікувати, щоб Київ вибирав між Польщею та Росією. Розмовами про те, що Україну треба підтримувати, бо Росія без неї перестане бути імперією, а це умова нашої безпеки, ми ставимо Україну в роль буферної держави». Редактор часопису «Nowa Europa Wschodnia», як і Ярослав Браткевіч, уважає, що в польській східній політиці слід відійти від дилеми «або Росія, або Україна», і облишити нещиру приязнь до Києва, підшиту бажанням послабити впливи Москви. «“Прагматизація” східної політики не мусить означати визнання російської сфери впливу, але має переорієнтувати польську присутність на Сході зі сфери символів у сферу економіки. Це виклик, гідний ХХІ століття» [34]. Під час дебатів з’явився також погляд, що ця дилема є штучною: «чи в ім’я побудови приязних стосунків із Росією варто відмовитися від традиційної для Польщі політики притягування держав Східної Європи до Європи? Я маю враження, що це уявна проблема. Вона може завдавати клопоту лишень прихильникам погляду, що вся польська активність щодо держав Східної Європи мотивована лише острахом перед російським імперіалізмом. Однак це хибна теза. Те, що Польща робить у стосунку до Білорусі, України, Грузії чи Молдови, не зумовлено її політикою супроти Росії. Те, що ці країни приймають європейські стандарти, нам просто-на-просто вигідно. Росіяни мусять розуміти, що наближення Східної Європи до ЄС також в їхніх інтересах. Без цього їхнє імовірне повернення до Європи не вдасться. Польща керується тут власними цілком прагматичними інтересами» [35].
 
Повернення до Центральної Європи
 
Як частина учасників дискусії критикує дотеперішній підхід до східної політики, а інша частина уриває діагноз на спротиві щодо змін, так є і ті, хто також пропонує конструктивні сценарії, якою має бути ця політика. Павел Коваль добачає в нинішніх часах «епоху нового яґеллонського шансу». Рецептом для зміцнення польського позиції щодо країн Східної Європи, і щодо партнерів з ЄС є укріплення політичних зв’язків із країнами Східної Європи. Коваль, діагностуючи загрозу у вигляді «Європи двох швидкостей», пропонує концепцію «вільно скоординованого “яґеллонського” центру, який візьме реальну відповідальність за розвиток і підштовхування розширення ЄС на Сході», та застерігає, що «ігнорування моменту й шансів, які дає наш регіон, доведе до провінціоналізації Польщі як прикордонної країни ЄС» [36]. Лише держави Центральної Європи, конкурентні щодо інших членів ЄС, можуть дієво сприяти розширенню Співдружності на Молдову й Україну, а також «урівноважити стосунки з Росією без ризику її антагонізування» [37]. Створення широкого регіонального союзу — це також стратегія для Польщі авторства Яна Філіпа Станілки. Польща повинна будувати позицію лідера Центральної Європи, «бо країни Вишеградської Групи мають разом більше голосів у Раді ЄС, ніж спільно Франція та Німеччина» [38], а також «Польща разом зі Швецією і Туреччиною мусить бути країною, яка постійно ускладнює Росії повернення до політики привілейованих сфер інтересу». Якщо Бартломей Сєнкевіч стверджує, що відкритість до Росії та вхід в євросоюзівський «мейнстрим» дасть Польщі можливість здійснювати великі торговельні операції з Росією, як це роблять Німеччина й Франція, то Станілко цим країнам, як і Росії, не довіряє. Створення «широкого Міжмор’я» — це ефективний страховий поліс і проти Росії на сході, і проти німецько-французького тандему в ЄС.
 
Іншу концепцію пропонує Олаф Осіца. Він визначає польську східну політику як «здатність Польщі ефективно формувати політичну та суспільну позиції по інший бік Бугу» [39]. Така політика є «обов’язковим елементом польського державного інтересу, бо вона стосується виклику модернізації Польщі та її східних сусідів» [40]. Модернізація, визначена таким чином, означає сприяння польським інвесторам, розбудові інфраструктури та з’єднанню транспортних мереж чи імпорті знання зі сходу, аби бути конкурентним на заході. Для реалізації національних інтересів слід присвятити більше уваги та спрямувати більше засобів за східний кордон. Польща, — пише Олаф Осіца, — повинна розбудовувати свої впливи в Росії та в країнах, охоплених Східним Партнерством, і не губити з очей довготермінову «політичну перспективу» в стосунках із Москвою.
 
Замість підсумків
 
Польська східна політика стала заручником внутрішніх польських поділів і політичних суперечок. Група прибічників зміни цієї політики менш численна, ніж група її захисників, однак прибічники значно більшою мірою репрезентують середовища, які сьогодні мають реальний вплив на формування закордонної політики Польщі. Головні дискусійні питання між ними можна згрупувати довкола декількох питань:
 
– Ставлення до ЄС — чи Польща повинна бути в євросоюзівському «мейнстримі» також і в стосунку до Східної Європи, чи повинна паралельно вести щодо неї власну активну політику?
– Ставлення до України — чи поліпшення стосунків із Росією відбувається ціною стосунків із Україною, чи ці два процеси можуть відбуватися паралельно? Чи тісна співпраця Польщі й України є для Польщі користю чи надто важким багажем?
– Ставлення до історії — чи історія і так звана «історична справедливість» мають бути частиною політики щодо Росії? чи ні?
– Ставлення до ідейної спадщини паризької «Культури» Єжи Ґедройця та ідеї прометеїзму — чи ці концепції вже віджили себе, чи вони й далі є актуальними?
 
Без відповіді залишається запитання, чи Кремль, перед лицем загроз глобалізації, буде зацікавлений так потрактованою «прагматизацією» польської східної політики, яку пропонують прихильники «відкриття до Росії», — одночасної підтримки всіх партнерів на Сході. Чи можна очікувати, що Москва також «спрагматизує» свою політику в стосунку до Польщі та ЄС, а в ім’я того, щоб витримати конкуренцію з Китаєм і зблизитися з ЄС, відмовиться від сфери впливів у Східній Європі? Польща перебуває в тій невигідній ситуації, що є межовою країною ЄС і стосунки Варшави з Москвою не можуть бути сконструйовані так само, як стосунки Парижа чи Берліна. Польща також не грає в тій самій міжнародній лізі, що Німеччина та Франція, і її «потенціал стримання» є значно меншим, а «потенціал загрози» — значно більшим. Противники зміни спираються на те, що в такій геополітичній ситуації Польща не може відмовитися від окремої євросоюзівської політики щодо країн Східної Європи. Зміцнення позицій у Центральній і Східній Європі — це єдиний шанс, щоб Польща сама не стала частиною «буферної зони» між Росією та Заходом [41], а зняття наліпки «русофоба» в ЄС — це для Польщі зависока ціна за те, щоби віддати Росії свободу дій у країнах Східної Європи. На думку «прометеїстів», Східна Європа й далі є полем суперництва між Польщею та Росією, ставкою в якому є польська безпека. На думку «прагматиків», це — непередбачувана територія, що стоїть на заваді підвищенню Польщі з Центральної Європи до Європи Західної. Лише такий статус не змарґіналізує Польщу у ЄС і не понизить її переговорної позиції щодо Росії під час дискусії про майбутню форму безпеки на континенті[42].
 
Чи Росії можна довіритися — це, здається, може бути фундаментальним питанням, довкола якого зосереджено польські дискусії нe тільки про східну політику, але й про політику в рамках ЄС і щодо її головних гравців: Німеччини й Франції. Однозначної відповіді, як це є в дискусіях, немає. 
 
Зрештою, чи «весна народів» у Північній Африці не призведе до того, що зацікавлення ЄС Східною Європою ще більше зменшиться? Звернення шести країн півдня Європи з приводу перерозподілу коштів у рамках Європейської Політики Сусідства зі сходу на південь виглядає недобрим знаком, хоча Німеччина та інші держави Центральної Європи рішуче цьому заперечили. Можливо, ці нові виклики — збереження інструментів ЄС щодо країн Східного Партнерства в контексті дискусії про нові фінансові пріоритети Євросоюзу, також під час президентства Польщі в ЄС, окреслять нові теми, навколо яких триватимуть дискусії про польську східну політику? 
 
Автор — Тадеуш Іванський, журналіст Української служби Польського Радіо, член редакції часопису «Nowy Prometeusz», докторант Інституту Історії Польської Академії наук.
 
[1] A. Hetmańczuk, Polskie lęki Ukrainy, «Gazeta Wyborcza» z 31 maja 2010.
[2] A. Portnow, Wciąż jesteście bramą na Zachód, «Gazeta Wyborcza» z 29 grudnia 2010.
[3] B. Sienkiewicz, Pochwała minimalizmu, «Tygodnik Powszechny» z 24–31 grudnia 2000.
[4] B. Sienkiewicz, Pożegnanie z Giedroyciem, «Rzeczpospolita» z 28 maja 2010.
[5] «Nowy Prometeusz» nr 0/2010, ss. 25–77.
[6] B. Sienkiewicz, Idee na smyczy, «Rzeczpospolita» z 16 lipca 2010
[7] B. Sienkiewicz, w: «Nowy Prometeusz» nr 0/2010, s. 51
[8] M. Zaborowski, Polska dyplomacja bez kompleksów, «Rzeczpospolita» z 4 stycznia 2011
[9] J. Bratkiewicz, Politykofizyka naczyń połączonych, «Gazeta Wyborcza» z 20 sierpnia 2010
[10] B. Sienkiewicz, Pożegnanie z Giedroyciem 
[11] B. Sienkiewicz, Idee na smyczy
[12] «Nowy Prometeusz» nr 0/2010, s. 51
[13] Deep and Comprehensive Free Trade Area
[14] J. Bratkiewicz, Polska, Rosja i Ukraina: Nie «albo, albo», tylko «i, i» , «Gazeta Wyborcza» z 8 października 2010.
[15] B. Cichocki, Wykorzystać szansę, «Tygodnik Powszechny» z 25 maja 2010.
[16] M. Nocuń, A. Brzeziecki, Schodek po schodku, «Tygodnik Powszechny» z 8 czerwca 2010.
[17] M. Czech, Polska – zakładnik Rosji, «Gazeta Wyborcza» z 6 września 2010.
[18] Antoni Z. Kamiński, Henryk Szlajfer, Pożegnania i urojenia, «Rzeczpospolita» z 9 lipca 2010.
[19] «Nowy Prometeusz» nr 0/2010, s. 63
[20] S. Dębski, Test dla nowej polityki, «Tygodnik Powszechny» z 18 maja 2010.
[21] P. Kowal, Syndrom Telimeny, «Rzeczpospolita» z 11 czerwca 2010
[22] O. Osica, Nie dekretujmy przełomu, «Tygodnik Powszechny» z 18 maja 2010.
[23] Там само.
[24] K. Pełczyńska-Nałęcz, Cena przyjaźni, «Tygodnik Powszechny» z 4 maja 2010.
[25] Там само.
[26] J.F. Staniłko, Czas na polski interes narodowy, «Rzeczpospolita» z 11 stycznia 2011
[27] A. Nowak, Rosnący apetyt Rosji, «Rzeczpospolita» z 8 sierpnia 2010
[28] Більше: B. Berdychowska, H. Wujec, Wszyscy krytycy Giedroycia, «Polska. The Times» z 30 czerwca 2010.
[29] B. Berdychowska, H. Wujec, Idee spuszczone ze smyczy. W rocznicę Aktu Niezależności Ukrainy, «Gazeta Wyborcza» z 24 sierpnia 2010.
[30] Там само.
[31] Там само.
[32] M. Czech, Polska – zakładnik Rosji, «Gazeta Wyborcza» z 6 września 2010.
[33] A. Brzeziecki, Moskwa bliżej, Kijów — blisko, «Gazeta Wyborcza» z 1 czerwca 2010.
[34] Там само.
[35] S. Dębski, op.cit.
[36] P. Kowal, op.cit.
[37] Там само.
[38] J.F. Staniłko, op.cit.
[39] O. Osica, op.cit.
[40] Там само.
[41] A. Nowak, Z powrotem do strefy buforowej, w: Polska — Rosja. Jak zdefiniować interes narodowy. Debata Klubu Ekspertów «Rzeczpospolitej», «Plus Minus» 12–13 lutego 2011.
[42] B. Sienkiewicz, Nie bać się, czekać. w: Polska — Rosja. Jak zdefiniować interes narodowy. Debata Klubu Ekspertów «Rzeczpospolitej», «Plus Minus» 12–13 lutego 2011.