Серед євреїв у Києві

На початку вересня 1933 року, Гаррі Ланґ з дружиною Лусі Фокс приїхали до Ленінграда і почали свою подорож по СРСР. 

Обоє народилися 1884 р. в Російській імперії: Гаррі в Литві, а Лусі в Києві. До Америки Лусі прибула 1893 р., а Гаррі – 1904 р. Гаррі став журналістом газети «Форвард», яка виходила мовою їдиш; Лусі уділялася в анархістських та профспілкових рухах, мала близькі зв’язки з Еммою Ґолдман і Самуелем Ґомперс. За посередництвом Сенатора В. Е. Бора, який пропагував визнання СРСР, Гаррі дістав журналістичну візу з унікальним дозволом відвідати окрім Росії, міста і села України і Білорусі. 
З батькового боку Лусі мала в СРСР велику родину. Дехто з родичів жив у нужді, але інші увійшли в адміністраційну систему: працювали директорами фабрик, головами колгоспів, та військовими старшинами. Три кузини служили в OҐПУ. Знаючи їдиш і російську мову, Ланґи контактувалися з населенням без перекладачів, а родинні зв’язки прокладали дорогу до високопоставлених посадовців. Через члена родини Ланґи стрінули в Харкові високого урядовця, який їм повідомив: «Шість мільйонів людей згинули з голоду в нашій країні цього року. Шість мільйонів!» і радив їм поїхати подивитися по селах. (Harry Lang, «Village of Soviet Dead Described», New York Journal, 16 April, 1935). 
Повернувшись додому, Гаррі помістив у «Форварді» біля тридцяти відвертих статей про свою подорож. Правдиве ви­­­­­світлення совєтської дійсности обурило американських радя­но­філів, а особливо комуністів; були неуспішні спроби усу­нути Ланґа від «Форварда». Розповсюджене американське совєто­філь­ство, вибілювання жахливої совєтської реальності та заперечення жахіть масового голоду в Україні, спонукали Ланґа виступити у квітні 1935 р. зі серією статей в газеті «Нью-Йорк Джурнал», в яких автор ще раз розказав про свою подорож, але вже англійською мовою. Пізніше, ці деталі переповіла у своїй біографії Лусі, у розділі під заголовком «Радянський жах». (Lang, Lucy Fox Robins, Tomorrow is Beautiful, Macmillan, New York, NY, 1948.) 
Роман Сербин
 
Я приїхав до Києва через багато сіл, що страждали від страшного українського голоду, через частину тих нещасних областей, де селяни сиділи у свої хатках чи на полях, доки не опухали від нестачі харчів. Через такі спустошені села я дістався славетного старого міста. На в’їзді до міста відкрився чудовий краєвид. Місто розташоване на пагорбах. Вулиці піднімаються вгору та спускаються донизу. Серед дерев з’явилося мереживо будівель, що романтично збігають угору. Видно круглі кольорові бані колишніх старих монастирів. Дніпро зі своїми розлогими берегами додає додаткової краси міському краєвиду. Про красу Києва я багато чув. Тепер я приїхав до нього і дивлюсь, як вздовж берегів, а також на середині Дніпра, лежать мокрі колоди, блоки, дошки, окремі й зв’язані плоти, що тільки довершує сумну картину. 
Від людей, які проходили поруч, харківських та київських чиновників, я чув, що Дніпро біля Києва протягом кількох місяців став спустошеним. Плавали плоти, але ніхто їх не виймав. Нікому було їх штовхати, щоб вони пливли далі. Ніхто не знав, звідки вони припливли і куди повинні пливти. Повз них проходили пароходи та судна, а вони мусили залишатися. Цим мали займатися посадовці, але нікому до цього не було діла. Але це не можна було вирішити на місці. Вже спробували мобілізувати на роботу солдатів, «Червону армію», але нічого з того не вийшло. Селяни, що були залишені під наглядом солдатів, та й самі солдати не знали, що робити. Вони не могли дати собі раду з деревом, що лежало у воді.
Тим часом, як усі прийшли на впорядкування, призвані селяни та солдати мусили ставати до іншої роботи. Раніше їх посилали на поля збирати зерно. Насправді всі селяни мусили працювати на полях. Вони мали збирати зерно, але тільки частину очищувати, ту, що призначалася для керівництва. Решта залишалася та збиралася в скирти. Далі робота полягала в тому, щоб обмолотити зерно. Раніше, дорогою до Києва, я бачив поля зі скиртами зібраного зерна, що були залишені на полях зогнивати. 
* * *
Київський вокзал, як і всі вокзали в Радянській Росії, був обвішаний портретами Леніна і Сталіна, обклеєний агітаційними листівками з антирелігійними написами. Я пішов до київських євреїв та прочув, що якраз має бути Новий рік (Рош-га-Шана) – я приїхав за три дні до свята.
Святкуватимуть чи ні – в мене голова йшла обертом від цієї думки. Невідомо, що робити. 
Чи відбудеться Рош-га-Шана? Чи йти до синагоги? Але це небезпечно. Справді, що буде потім? 
Директор заводу може оштрафувати, та, оскільки зовсім відсторонити від роботи він не має права, то може забрати те, що вам належить на заводі. Навіть найелементарніше, таке як медикаменти, чорний хліб, те, чого на Україні скрізь невистачає. Але, знову-таки, він директор. Було б не так погано знайти своїх товаришів по партії, що є безбожниками і працюють у партійному осередку, керуючи антирелігійними акціями і вони допомогли б йому бути ще сильнішим. Що робити?
Кожен мусить ховатися, якщо він хоче святкувати Рош-га-Шана. Якщо він піде до синагоги, то повинен вигадати, як зробити так, щоб бути одночасно і в синагозі, і на заводі. Серед усіх думок постає єдине питання: що буде, чи не приверне це уваги ГПУ (державного політичного управління)? А від однієї думки про ГПУ кров починає холонути в жилах. ГПУ керує командою терору по всій Росії і також в Україні; у Києві є управління всім регіоном. По-перше, для селян-бунтівників, по-друге, для «доларової інквізиції», яка бореться з усіма ворожими силами, встановлює правила для євреїв, вишукує, чи немає часом у когось родичів у Америці? 
Я оглядаюсь навколо, бачу, як двома вулицями йдуть київські євреї, теж оглядаючись. Тут не можна не оглядатись. Вони прискорюють крок. Одна вулиця йде вздовж парку Хмельницького, неподалік від пам’ятника Хмельницькому, а друга – неподалік Хрещатика, який зараз називається Воровського та є центральною вулицею міста. На обох вулицях розташовані квартири працівників ГПУ. 
Квартира на вулиці неподалік від пам’ятника Хмельниць­кому була першою, звідки забирали родичів. Для ГПУ є звичним прийти до квартири вночі. Окрім нічних облав, її співробітники не можуть працювати інакше. Працівник ГПУ, часто в уніформі, може постукати посеред ночі у двері. У Києві про це всі знають. Страх панує серед людей. Відчиняють, але при цьому в людей тремтять  коліна. Калатає серце. Працівники ГПУ розпитують про родичів, вимагають їхні адреси. Одного разу забирають батька з дому, іншого – матір. Друзі не знають, де вони і що з ними відбувається. Людина зникає. ГПУ наказує «Виходь!» – і люди покірно йдуть знову. Так відбувалося майже кожного разу, коли ГПУ проводило арешт. 
Свій перший день у Києві я проводив у поїздках разом зі своїми родичами. Спочатку родичі привели мене до будинку ГПУ, розташованого неподалік від парку Хмельницького, котрий є для українських євреїв одним із найжахливіших символів. 
Посеред парку Хмельницького розташовано монумент, де він, бандит Хмельницький, сидить на своєму коні, як нагадування про ті жахливі події, що відбувалися у сімнадцятому столітті, коли козаки під його проводом встановлювали свої закони для євреїв, що стало великим трагічним внеском у єврейську історію. Зараз для українського єврейства ім’я Хмельницького знову пов’язане зі страхом смерті. Вони лають площу Хмельницького. Цей пам’ятник стоїть, як нагадування євреям про те, що вони «мусять знати страх».
Якщо людина не відповідала так, як потрібно було, тому, хто допитував, той вирішував, куди відправляти далі – додому чи до іншого місця, тобто вже на вулицю, розташовану навколо Хрещатика, де містилися величезні квартири інквізиторів із ГПУ. Усі знали, про що йдеться. Якщо я як киянин сам не йшов туди, то мене приводили вже з моєю сім’єю. Коли родичі виходили звідти, кажуть, що щось дивне відбувалося з їхніми обличчями. Молоді люди виходили звідти старими. Вони старішали за одну ніч. Їхні очі дичавіли від жаху.
У Києві всі розмовляли між собою стиха, обговорюючи те, скільки людей заберуть на теперішній Новий рік. 
Але що там відбувалося з родичами – ніхто не знав. Сотні, сотні виходили звідти, та вони мало розповідали подробиць, а те, що знали, про це знали вже всі. Те, що я почув, неможливо переказати. Це потрібно почути. Слово «інквізиція» зовсім не є перебільшенням. Родичів водили довгим коридором туди й назад. Вони мусили йти і йти, не зупиняючись. Вони постійно мусили йти далі. Вони ходили й ходили, аж доки  знесилювалися. Я розмовляв з такими людьми. Вони мали своїх сестер чи братів у Америці, тому мусили знати та розуміти, а я примушував їх згадувати тяжке минуле, ніхто з тих, хто там був, не хотів давати ясних свідчень. Ось один уривок із тих вражень, що я записав:
Жінку, яка мала дітей, звинувачували в тому, що в неї були долари. Її дядько почав нам розказувати про її свідчення. Тим часом її вже посадили окремо. 
Її заарештували вночі, а коли її привезли на квартиру ГПУ, вона там опинилася посеред двохсот людей.  Багато з них рвало собі на голові волосся. Її мучили безліччю питань у кімнатці чиновника, після чого відпустили до всіх. У неї не було ніяких доларів. Вона їх витратила. Але їй не вірили. 
Там перебували дві сотні людей. Вони тіснилися вздовж довгого коридору, що був розташований навколо головного штабу ГПУ. Усі мусили йти, їм не дозволяли зупинятися, йти і йти та не оглядатися. Це тривало годину, другу, третю. Люди падали,  спотикаючись, та від запаморочення. Їх підіймали і примушували йти далі. Біля вікна стояв службовець ГПУ, який стежив за маршем. Ще минала година-друга, дехто падає від надмірного навантаження. Ті, що впали, вже зовсім не могли йти. Вони залишилися лежати на підлозі. А ті, що ще йшли, мусили переступати через них. Декого з тих, що впали, взяли за голову та відтягнули за двері. Хто мав із собою хліб, закидав шматочки хліба собі до рота. Зупинитися було неможливо. 
…
Інших, знову ж таки, охоронці з ГПУ виштовхували в окремі місця, де їх складали. Все менше ставало тих людей, що ще йшли.  По колу довгого коридору залишалося йти вже лише близько шістдесяти  жінок. Жінка, про яку ми розповідаємо, була дуже сильною, витривалою. Вона залишалася в рядах тих, хто йшов. Але врешті-решт вона опинилась у шпиталі. 
Її діти весь цей час не знали, що відбувається з їхньою матір’ю. Вони в цей час металися Києвом та не знали, що робити.
Вона пролежала у шпиталі кілька тижнів. Коли вона нарешті вийшла звідти, вона спочатку не розповідала дітям про те, що з нею відбувалося. Їй було страшно говорити про це. Вона просто не говорила нікому про це ні слова. Вона ніби заклякла. Діти спочатку думали, що вона збожеволіла. 
Тим часом заарештували одного з найближчих її родичів. Обвинувачення було таким самим: у сім’ї є долари. Про це ходили чутки, бо сім’я мала родичів у Америці. Але її родича було звинувачено ще й у тому, що на роботі він робив брак, саботував, тобто він був «шкідник». 
Це означає, що він псував роботу та завдавав збитків, щоб підставити керівництво та зіпсувати їхні плани. Такі звинувачення висувалися проти ні в чому не винних людей.
Усе те, про що розповідала мені згадана жінка, було правдою.
Щоночі відбувалися в місті все нові облави, тихі облави ГПУ, про що я планую розповісти в окремій статті. 
«Форвертс», 5 грудня 1933 р.
ПОДІЇ В КИЇВСЬКИХ БУДИНКАХ У НІЧ НА РОШ-ГА-ШАНА
Ми сиділи у дворі будинку на одній з київських вулиць, заселеній здебільшого євреями. Нас було чимало. Зібралася вся велика сім’я. Це було обійстя одного подружжя похилого віку. До них прийшли їхні діти: син, донька, невістка та зять, уже дорослі онуки, племінники та племінниці, а також їхні батьки та матері. Я хотів дізнатися, як їм живеться та що передати їхнім родичам в Америці. Цього вечора я гостював на київському святі – був перший вечір напередодні Рош-га-Шана. 
Цей хвилюючий вечір був надзвичайним не лише для мене, а навіть для тих місцевих мешканців, серед яких я перебував. Життя в Радянському Союзі не викликало захоплення. Це стосувалося також і життя в Україні. 
Вже дорогою сюди я отримав урок, що справив на мене враження, яке не піддається опису.
Як я встиг зрозуміти, відвідавши інші міста – Харків, Ленінград, Москву, звичаю затримувати гостя в Росії вже не існує. Які наїдки можна йому запропонувати? Це не так просто. Немає навіть чашки чаю. А якщо є чай, то немає цукру. Але якщо є і чай, і цукор, то ще потрібен гас, щоб розігріти чай, і все це коштує так дорого, що затрачених на це зусиль не вистачає. Сидить гість у домі весь час і за порожнім столом. І знову ж таки, оскільки на стіл поставити нічого, то часто навіть він не накритий, немає вже звичаю накривати стіл скатертиною.
Господиня дому все ходила навколо гостей, що завітали, і примовляла: «Ой, я таки повинна вас чимось пригостити. Як же це так, що вас нічим пригостити? Що ж це я за господиня така?» Вона метушилася, не дивлячись у вічі гостям, та все примовляла, на що гості відповідали: «Ми не потребуємо жодної їжі. В цьому немає ніякої потреби». І на цьому вони домовились. Усі знали, яке зараз становище. Тому ніхто нічого не чекав. А якщо вони зібралися в домі разом, то це вже означало, що у них «вечеринка», і що саме можна поставити на стіл, знали вже всі запрошені, про це вже нікому не потрібно було нагадувати. Якщо подається до столу торт – гості беруть по маленькому шматочку. Якщо яблуко, то воно ділиться на чотирьох або п’ятьох чоловік. І це все у сім’ї, де всі працюють. У Росії немає безробіття. Усі працюють. Лише за це нічого не отримують. У сім’ях чиновників – так само. 
Американський журналіст у Москві сказав мені: «Коли ти йдеш, любий брате, до когось у гості, повинен знати, що ти маєш заздалегідь зайти у «Торгсин-стар» і купити їжу, та навіть усі дрібниці, що можуть знадобитися, взяти з собою». «Торгсин-стар» – це місце в Росії, де можна купити різні речі, але лише за американські долари. Потрібно знати, що якщо ти принесеш із собою подарунок, до тебе прихильно ставитиметься не лише господиня дому, а і вся родина»… Завдяки його порадам, знаючи, що я йтиму в гостину до сім’ї у Києві, я заздалегідь вирішив купити пакунок з їжею у київському «Торгсин-старі».
Коли пакунок був готовий – трохи лампочок, хліб, солодкі булочки, масло, пара келихів, чай, цукор, деякі свіжі напої, сир, цукерки, фрукти – і я вже зібрався покинути цей «стар», касирка попросила мене залишитися. Незабаром вона покликала молодика, який ходив біля магазину – міліціонера (полісмена). Тієї ж миті вона показала мені, що скрізь біля вікон торгового центру розташувався цілий великий світ. Виглянувши з вікна торгового центру, де було багато різної їжі, я побачив, що навколо стоять люди й озираються. Це на Хрещатику, на головній вулиці міста. Навколо кружляють зголоднілі люди. Касирка вигукнула: «бандити». Це були безпритульні діти, які виросли за часів революції та громадянської війни. Але вони залишилися дикими, злими, замкненими людьми вулиці, що не терплять обмежень. Інші зголоднілі люди також були тут. «Вони можуть напасти», —  сказала касирка. «Вони можуть відібрати пакунок з їжею, — промовила вона з жахом, – міліціонер проведе вас до того будинку, куди ви збираєтесь йти».   
Це було для мене проблемою. Я не хотів би, щоб хто-небудь дізнався, куди я зібрався. Я подумав, що я все-таки нічого не вкрав. Якщо хтось на вулиці спробує забрати мій пакунок, то я зможу відповісти йому на це. 
«Все залежить лише від вас – ви маєте вигляд іноземеця, тому навіть ця обставина вже може викликати інцидент, оскільки це для міста є незвичним». Вона навела ще один аргумент: «Якщо з вами трапиться нещасний випадок і ви підете скаржитися, то найвірогідніше, що правління «Торгсин-стару» не відповість на ваші скарги. Звісно, що за таких обставин правління не візьме на себе відповідальність».  
Прийшов міліціонер. Я спробував, зі свого боку, пояснити йому, що я не крадій. Я напевне знав, що навіть якщо він проведе мене до мого готелю, то мені все одно доведеться самому йти з пакунком до вже визначеного будинку. Я також не хотів привертати до себе увагу в готелі, до якого я мав увійти, а потім вийти з тим самим пакунком з їжею. Можна ще раз оглядітися і потім знову вийти. Я знову оглянув речі в пакунку. Там було не так вже й багато обгорток з позначками «Торгсин-стару». Я подумав, що оскільки я як іноземець не хотів би на вулиці мати вигляд арештанта, то треба щось робити. Я вирішив іти на компроміс – міліціонер провів мене лише до трамваю. 
Перебувати під охороною від нападу на мене зголоднілих людей – це було не єдине, через що я мусив пройти того вечора. 
ВЕЧІР НАПЕРЕДОДНІ РОШ-HА-ШАНА У КИЄВІ
У дворі, куди я прийшов з пакунком харчів, я побачив незабутні сцени. У вікні одноповерхового будинку горіло світло. Біля вікна був розташований стіл, на якому стояла лампа. За столом сиділи двоє чоловіків та жінка. Один із чоловіків був одягнений у плащ, що нагадував солдатську шинелю. Цей чоловік був поліцай. У нього на голові був кашкет із червоною російською зірочкою замість кокарди. Інший чоловік розмовляв із жінкою, а службовець-поліцай сидів і щось записував.
Надворі, біля будинку, стояло кілька чоловіків і жінок. Чоловіки в кашкетах з козирками та жінки, запнуті хустками. Вони схвильовано дивилися на вікно.
– Я можу показати їм наше «правожительство», – сказала одна жінка іншій.
– «Це ж треба, лише Мойшеле вибрати», – говорили інші. 
– Рівці теж він видав паспорт. Це ж як їй пофортунило. 
– Слухайте, про що там розмовляють! – вигукнув один із чоловіків, – тільки подумати – я як іноземець стою біля них. 
У тій квартирі з лампою на столі біля вікна відбувалася перевірка документів. Там жив Мойшеле. Він служив управляючим кількох будинків і дворів та розпоряджався, кому видати паспорт, а кому ні. Він розпоряджався, а чоловік-поліцай підписував. Отримавши паспорт, можна було залишатись у квартирі, без паспорта людина могла втратити не лише квартиру, а й ще більше – свою роботу, своє благополуччя. Адже це було спробою пошуку захисту для здійснення серйозних намірів. Можна було стати «лишенцем» – людиною, що викинута за межі суспільства. Такі вигнанці, «лишенці», були породженням єврейського життя у Радянському Союзі. Створювались «лишенці». Якщо в сім’ї були «партійці», ті, що належали до Комуністичної партії, це також допомагало. Але не завжди. Часто «партійці» віддалялися від родичів, а інколи такі, як Мойшеле, жили окремо.
Те, що перевірка паспортів у дворі управляючого Мойшеле проводилася саме в тій квартирі, де мав відбуватися вечір зустрічі Рош-га-Шана, мало свїй особливий нюанс, саме завдяки святу Рош-га-Шана. Поліцай у кашкеті з червоною російською зірочкою на місці колишньої кокарди виглядав як колишній «урядник». Це мені спало на думку, оскільки я, справді, не розумію, що в Росії змінила революція. Все залишилося так, як було. Тільки форма стала іншою. Іншим був зміст людських цінностей, але доля людей та устрій їхнього життя залишався незмінним. 
Те, що єврейка назвала «правожительство», вже було і раніше. Сотники у старій Росії управляли дворами. Дійсно, для євреїв у царські часи це мало зовсім інше значення, але нічого, крім законів, не змінилося. Потім з’явилися паспорти, облави і таке інше. Далі з’явилися інші трагічні моменти. І що важливо, з’явилося «правожительство», як у старі часи…
Як було вже сказано, у будинку сім’ї, до якої мене запросили, я побачив розмаїття людей та різноманіття кольорів в одній і тій самій сім’ї. 
В цій сім’ї була людина, яка розпоряджалася тим, кому дати паспорт, а кому ні.
Я чув, що місцеві комісаріати й окремі комісари передавали один одному розпорядження про те, що паспорти повинні перевіряти на єврейських вулицях в основному в ті дні, на які припадає свято Рош-га-Шана. Це мусило євреїв знервувати, залякати, щоб вони також побоювалися йти до синагоги на Рош-га-Шана — таким чином можна ефективно проводити боротьбу з релігією. Проте я чув, що синагога в перший день Рош-га-Шана має бути заповнена людьми, незважаючи ні на що, настільки сильна в Росії релігія. Вона виглядає дещо незвично, але має набагато більше значення. Вона йде від людського серця. Це не стільки релігія, скільки почуття, що випливають із сімейного виховання. 
Один чоловік середнього віку сказав:
– Ходити часто в синагогу таки не можна: книгу не можна мати з собою, та й  газету не завжди вдається вільно почитати, ба й поговорити, з ким хочеш та скільки хочеш, не можна…
У цій сім’ї були як ті, що стали жертвами ГПУ, так і люди, які працювали в ГПУ. Часто зверталися по допомогу до людини, яка служила в ГПУ. Той із родичів, хто ставав жертвою ГПУ, звертався до нього по протекцію. 
У цій сім’ї на вечір Рош-га-Шана зібралися: дядько, службовець ГПУ, та племінниця, яка була заарештована за те, що, гадаю, мала долари. Тепер вона докоряла йому за те, що, коли її заарештували та привезли до контори ГПУ, вони там зустрілися, але він навіть не глянув на неї. 
У сім’ї сиділи один біля одного і ті, хто був за радянські порядки, і ті, що постраждали від цих порядків, партійці та безпартійні, а також ті, хто насміхався з них. 
Але в цій сім’ї не було єдності. Така сім’я — як тіло, деякі органи якого почали гнити. Родич заходить, а перед ним замовкають, але при цьому підморгують один одному: «При ньому треба себе стримувати: коли він тут, ні про які речі не можна говорити»…
Я помітив наступне: в Нью-Йорку про голод в Росії не нагадували, наприклад, комуністам, при цьому про голод не говорили ні комуністам, ні лівим соціалістам. 
У Росії все навпаки. Про голод говорять вільно, навіть якщо при розмові присутні комуністи. 
Від зголоднілих селян, що блукали  містом, я почув дивні факти. У Києві є спеціальне місце, де кожен може побачити людей, померлих від голоду. Це парк, який називається «Третій Інтернаціонал» (раніше це місце називалося «Царська площа»), адже на тротуарах міста помирали люди, якось мати винесла опухлу дитину на таку вулицю.  Мені також пояснили, що це відбувається не тому, що така вже вкрай погана ситуація на полях, неврожай, певніше як результат діяльності уряду, котрий чинив тиск на селян, змушував їх до «колективізації» та ухвалював рішення про продаж хліба та інших продуктів за кордон. Це призвело до того, що до міста не надходило достатньої кількості продуктів, а якщо щось і надходило, то коштувало дуже дорого.  Фунт звичайного чорного хліба коштував аж шість рублів, три рублі коштував фунт картоплі, десяток яєць – вісімнадцять рублів і більше, двадцять п’ять рублів і більше – фунт цукру, тридцять рублів і більше – фунт масла. Всього було дуже мало, а оскільки все потрібно було купувати, то ціна на тижневу потребу продуктів, була такою, якою раніше вона була на місяць.
Розмова була приватною. Жінка розповідала про те, як її діти на Песах лежали, страждаючи від голоду, а до них додому зайшов рабин, діти якого пухли від голоду. Він зайшов і почав просити, чи немає в неї трохи висівок (щоб не було квасне) для того, щоб він приготував щось схоже на мацу для її та своїх дітей.
Розмова тривала до пізнього вечора Рош-га-Шана. Ми сиділи край столу, і в нас вже крутилося в голові, оскільки розмовляли тихо, і потрібно було повертати голову та прислухатися, щоб краще почути.
Раптом усі здригнулися. Почувся галас у дворі.
Дикий жіночий крик долинав з вікна дому, що стояв навпроти, страшний, розпачливий крик. 
Незабаром крик став тихшим.
– Нічого страшного… Це там… – Сказав дядько з цієї сім’ї, у цьому будинку я був…
Ми помітили, що надворі вже затихло.
– Таке можна почути у будь-якому київському дворі… – сказав інший.
Я знаю, що в Києві скрізь панує страх. Люди втрачають розум через арешти ГПУ, що відбуваються просто на вулицях. До того ж від допитів із застосуванням тортур люди стають бжевільними. І часто вночі, коли вони сплять, трапляється, що прокидається страшна хвороба, і вони впадають в істерику і волають посеред ночі. Дозвольте мені навести один факт.
Той, хто хоча б один раз побував у ГПУ, не лягав спати без того, щоб поставити поруч із ліжком пакунок з білизною та шматком хліба. За ним можуть прийти ще раз, а ці речі він має взяти з собою. Ніхто не знає, коли це може статися, але це може трапитись у будь-який момент. 
– Як може ГПУ так дико поводитися з людьми? – запитав я. Це неможливо собі уявити, що люди можуть так знущатися з інших людей!.. Що стоїть за цим?.. 
Службовець ГПУ з цієї сім’ї, де я гостював, відповів на моє питання: 
– В Америці склалося враження, що доларова інквізиція, як її тут називають, повинна вирішити те, з чим радянський уряд не в змозі змиритися, а саме, що деякі люди, які отримують допомогу від родичів у Америці, можуть зібрати якесь «багатство».
– Правду кажучи, як правило, це стосується переважно євреїв, саме тому, що євреї нібито підтримують зв’язки з родичами в Америці, хоча це є неправдою. Найважливішим є те, що радянський уряд не може дозволити, щоб одна частина мешканців жила краще за інших. 
Таке пояснення я отримав від людини з ГПУ. Але це було некоректне пояснення. Воно неправдиве від початку до кінця. Правильним є от що:
Радянські заклади у містах, місцевий уряд, головним чином підрозділи ГПУ, коштували дуже дорого. У будь-якому разі, грошей на управління містом було недостатньо. Вся промисловість у місті зруйнована. 
Кожна галузь промисловості як у місті, так і в областях, виснажена. Промисловість потребує великих сум грошей, а їх неможливо зібрати. Платять найменшу зарплатню за важку роботу, з якої мало що отримує робочий, а промисловість теж не отримує жодних прибутків від того, оскільки всі доходи йдуть для радянської верхівки міста. Певним чином, на поміч касам міських закладів приходить ГПУ. ГПУ оббирає мешканців міста, забирає в них усе, що вони мають. Для цього розроблена ціла система. Дозволяється отримувати протягом якогось часу допомогу від іноземних родичів. А коли вони її отримають та зберуть, то ця допомога в них вилучається. Саме ГПУ отримує лише частину, а все інше йде до інших радянських закладів. Так отримує дохід «доларова інквізиція».
Таке пояснення я чув у багатьох київських квартирах, а також в інших містах. А при цьому люди просили мене: «Скажіть нашим родичам, аби не присилали нам великих сум грошей, а також не присилайте нам прямо будь-яких грошей готівкою. Допомогу можна отримати таким чином: ми можемо вийти зі становища найкращим чином — через чек «Торгсіну» на невелику суму, або нам можна посилати замість грошей продукти». 
У Ленінграді та Москві я чув від поважних радянських людей, що «доларова інквізиція» носить місцевий характер. Це збігається також із тим, що я чув у Києві та в багатьох інших містах. Там, де «місцеві» каси були порожніми, «доларова інквізиція» працювала з більшим ентузіазмом.
 
*  *  *
 
У київському будинку, який я відвідав на Рош-га-Шана, розмовляли до півночі. Майже всі залишилися. Було так багато чого сказати. Можна було говорити й говорити. Серця були переповнені. Я розумів навіть навіщо чужі люди зверталися до мене. Говорили спересердя партійці, а також молодь, комсомольці. Говорили ті, в кого молоді душі були настільки згорьовані та розбиті, що вони почувалися хворими. 
До квартири зайшла єврейка, що жила на цій самій вулиці. Вона увійшла і покликала господиню дому в куток. Вони там щось обговорювали. Господиня покликала свого чоловіка. Потім і сина. Вони всі разом обговорювали щось, а всі інші просто дивилися. 
… Єврейка пішла.
Нам відкрили таємницю.
«Рабина, що живе за дві вулиці звідси, щойно заарештували»...
Його та його дружину, — людей похилого віку.
– ГПУ?
– Ну, авжеж…
– Зараз?
– Щойно… Завжди забирають когось посеред ночі…
– Але ж Рош-га-Шана?
– Таки Рош-га-Шана!..
Єврейка прийшла сказати, що незабаром хтось повинен прийти туди та потрібно щось дати, якщо ми хочемо, щоб звільнили цих людей. Вони хочуть йти по квартирах, щоб разом зібрати трохи грошей, можливо, завтра вранці можна бути забрати «з їхніх лап» рабина та його дружину. Оце таке Рош-га-Шана! Зрозуміло, що нам потрібно зібрати долари, рублі ГПУ не бере. Рабина та його дружину заарештували тільки для того, щоб отримати долари.  Він з рабинату, приїхав до Києва з іншого міста. Там закриті всі синагоги, він приїхав до Києва шукати притулку. Хто знає, якщо він має родичів в Америці, може, розраховують, що з нього можна щось отримати. Але в нього нічого немає. Отак після вечері на Рош-га-Шана вони ходили від дверей до дверей, прохаючи в колишніх євреїв дещо дати, щоб звільнити заарештованого рабина. Разом зібрали сімдесят доларів. ГПУ хотіло більше. Вранці старого рабина та його дружину відпустили назад додому… 
 
«Форвертс», 9 грудня 1933 р.
Публікація Романа Сербина
Переклад Тамари Жук
 
Вперше текст був надрукований у альманасі "Єгупець" №20. Публикується з дозволу Редакції.