Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Документи комуністичних органів безпеки в Україні

Документи комуністичних органів безпеки в Україні

31 май 2019, Пятница
121
0
Документи комуністичних органів безпеки в УкраїніМи публікуємо фрагмент із книжки "Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів" (Центр досліджень визвольного руху. — Львів: Часопис, 2012). Упорядники: В’ятрович В. М., Кулик І. М., Лошак В. В., Шпак А. В.

Де знайти відомості про родичів, засуджених у часи СССР? З чого почати пошук і як правильно написати запит в архів? 

Якими є право і практика доступу до архівів комуністичних спецслужб в Україні та за кордоном? Які саме українські архіви зберігають відомості про політичні репресії та визвольний рух? Ця книга допоможе вам у пошуках правди про минуле і підкаже способи, як захистити ваше право на доступ до інформації.
Практичний порадник розроблено Центром досліджень визвольного руху в рамках проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Нагадуємо, що вчора книга була презентована на семінарі у Львові.
 
Функціонування комуністичного тоталітарного режиму в СССР спиралося передусім на діяльність державних органів безпеки. За час свого існування вони зазнавали неодноразових структурних змін та перейменувань:
• ЧК (Чрезвычайная комисия) у 1917—1922 роках,
• ҐПУ (Государственное политическое управление) у 1922— 1923 роках,
• ОГПУ (Объединенное государственное политическое управление) у 1923—1934 роках,
• НКВД (Народный комисариат внутренних дел) у 1934—1946 роках,
• НКҐБ (Народный комисариат государственной безопасности) у 1941 та 1943—1946 роках,
• МҐБ (Министерство государственной безопасности) у 1946— 1953 роках,
• МВД (Министерство внутренних дел) у 1953—1954 роках,
• КҐБ (Комитет государственной безопасности) у 1954—1991 роках.
Проте їхні функції як карально-репресивних органів режиму — головного інструменту боротьби проти осіб, які становили реальну загрозу радянській владі або такими представлялися цією владою, — залишалися незмінними.
Для реалізації цього завдання органи безпеки збирали і зберігали великі обсяги інформації про об’єкти свого зацікавлення, які згодом використовувалися для боротьби з ними. У 1938 році рішенням Наркомату юстиції СССР, Прокуратури СССР та НКВД в архіви останнього з перелічених відомств передано справи на всіх осіб, засуджених за «контрреволюційну діяльність». Так почали творитися архіви органів безпеки, які стали невід’ємним елементом їхньої структури та режиму в цілому. У 1939 році НКВД підпорядкував собі всі радянські архіви, продемонструвавши важливість історичної інформації для розгортання власної діяльності.

В Українській Радянській Соціалістичній Республіці від 1918 до 1991 року діяли республіканські структури радянських органів безпеки з аналогічними назвами, які підпорядковувалися керівництву в Москві. Саме вони відповідальні за реалізацію масштабної політики репресій, яка проводилася в Україні протягом понад сімдесяти років існування радянської влади. Тому вивчення історії України цього періоду без використання архівів карально-репресивних органів є практично неможливим. Саме тут знаходиться інформація як про діяльність самих цих органів, так і про долі мільйонів людей, що потрапили під їхні репресії. Крім того, органи безпеки мали ретельно інформувати вище керівництво країни про настрої, які панують у суспільстві, відстежувати небезпечні для влади тенденції. Тому на сьогодні їхні документи є набагато цікавішими і змістовнішими, ніж ідеологічно забарвлені та переповнені пропагандою матеріали панівної комуністичної партії, оскільки дозволяють змалювати реальну ситуацію в радянські часи.
Масиви архівних документів карально-репресивної системи в Україні зазнали значних втрат. Велику кількість документів було знищено в роки Другої світової війни, під час евакуації документів та зміни окупаційних режимів. Не менших втрат ці архіви зазнали в мирний час, коли вони знищувалися за вказівками керівництва органів безпеки. Наказ КҐБ No 00511 від 1954 року зобов’язував переглянути архівні сховища з метою «остаточно позбутися компрометуючих матеріалів на чесних радянських громадян, здобутих шляхом фальсифікації і незаконних методів ведення слідства»22. На практиці під прикриттям цієї благородної мети винищили великі обсяги документів, які стосувалися сталінських репресій 1920—50-х років. Друга велика чистка архівів відбулася напередодні розвалу Радянського Союзу в 1990 році згідно з наказом КҐБ No 00150 і була спровокована оксамитовими революціями в Східній Європі, в результаті яких до рук нової демократичної влади потрапили великі масиви документів органів безпеки. Очевидно, що крім цих двох великих чисток були інші, менш масштабні. На сьогодні важко визначити обсяги втрачених назавжди документів. Ілюстрацією масштабів знищення може бути інформація про центральний оперативний архів КҐБ у Москві: на момент створення КҐБ в 1954 році тут нараховувалося 5 713 тис. одиниць зберігання, станом на серпень 1991 року залишилося 654 300 справ. Не менших втрат зазнали й українські архіви.
У пошуках документів карально-репресивної системи в Україні на сьогодні виникає ще одна проблема — їхня розпорошеність у різних архівних установах. Коріння цієї розпорошеності — у структурних перетвореннях, яких зазнали радянські органи безпеки за свою історію, та в незавершеності ініціатив виділення цих документів в окремий архів вже у роки незалежності. Документи названих вище структур від ЧК до КҐБ сьогодні знаходяться у:

• Центральному державному архіві громадських об’єднань України, 
• Державних архівах всіх областей України,
• Галузевому державному архіві Міністерства внутрішніх справ,
• Галузевому державному архіві Служби зовнішньої розвідки,
• Галузевому державному архіві Служби безпеки України.
Перший і, напевно, найбільший розподіл колись єдиного архівного масиву радянських органів безпеки відбувся в 1954—1956 роках. Він проходив у рамках загальної реорганізації Міністерства внутрішніх справ (МВД) і створення Комітету державної безпеки (КҐБ). Комітет став головним органом безпеки, тому перебрав у власне відання більшість документів попередньої єдиної структури, насамперед тих, які стосувалися засуджених за політичними статтями. Натомість в архіви МВД передано документи на осіб, засуджених за кримінальними статтями (вбивства, спекуляції, незаконний перехід кордонів, бандитизм). Поділ був не дуже коректний, оскільки бували випадки, коли політичні супротивники режиму судилися за кримінальними статтями чи їхня боротьба трактувалася як «бандитизм».
Тоді ж, у 1954 році, під час реабілітації жертв сталінських репресій почалося масове звільнення так званих спецпоселенців — осіб, депортованих з України в 1920—1950-х роках. Для полегшення роботи з цією категорією осіб їхні архівно-облікові справи з місць спецпоселень у Росії чи Казахстані почали повертати до архівів МВД УРСР. Проте цей процес, який тривав два роки, на жаль, не було завершено в повному обсязі, тому частина документів на депортованих українців так і залишилася поза межами України.
У 1995 році на базі матеріалів МВД УРСР було створено Галузевий державний архів МвС україни. На сьогодні в його сховищах (центральному архіві у Києві та архівах обласних управлінь) зберігається 3 154 тис. справ у 1 454 фонді. Частина з них безпосередньо стосується політики репресій в Україні. Це, зокрема:

• нормативно-розпорядчі акти ОҐПУ, НКВД, МВД СССР та ҐПУ УСРР, НКВД та МВД УРСР від 1932 року;
• документи діловодства міністерства починаючи з 1944 року (раніші документи знищені під час війни);
• кримінальні справи на осіб, засуджених упродовж 1919— 1954 років позасудовими та судовими органами за злочини, що на той час вважалися кримінальними;
• протоколи Окремої наради та «трійок» за 1930—1935 роки;
• справи на спецпоселенців, виселених за межі України, які перебували в місцях поселення від 1948 року;
• справи розкуркулених;
• особові справи співробітників МВД від 1942 року.
В архіві створено такі бази даних, що стосуються діяльності карально-репресивних органів СССР: інформація про громадян, засуджених Окремою нарадою (Особым совещанием) та «трійкою» ҐПУ (96 511 осіб); інформація про «спецпоселенців», осіб, депортованих з України (49 235 осіб) [23].
Другий великий поділ колись єдиного масиву документів радянських спецслужб відбувся вже у незалежній Україні і був спровокований важливими політичними подіями — розвалом СССР і припиненням діяльності КҐБ. 9 вересня 1991 року прийнято Указ Президії Верховної Ради України «Про передачу архівних документів Комітету державної безпеки України до державних архівів республіки» [24]. Необхідність цього законодавчого акта пояснювалася тим, що «в архівах органів Комітету державної безпеки України зберігаються документи, які мають велике значення для об’єктивної оцінки суспільно-політичних процесів, масових репресій, реабілітації та забезпечення законних інтересів громадян». Указом передбачалося створення спеціальної комісії для організації передачі документів; документи мало бути передано протягом 6 місяців. Насправді операція затяглася майже на десять років, але так і не була завершена в повному обсязі.
У результаті неповної передачі до державних архівів передано понад 1,5 мільйона справ, у тому числі 1 373 тис. так званих фільтраційних справ на осіб, що перебували в німецькому полоні, та 169 тисяч кримінальних справ на реабілітованих осіб [25]. Справи з архівів обласних управлінь СБУ передавалися до державних обласних архівів, з центрального архіву СБУ в Києві — до Центрального державного архіву громадських об’єднань україни (колишній архів Комуністичної партії України). В останньому з архівів матеріали (понад 34 тисячі справ на мешканців Києва та Київщини) зосереджені в окремому фонді No 263 «Колекція позасудових справ реабілітованих. 1919—1953 роки» [26].

Наприкінці 1990-х років процес передачі документів від СБУ було припинено. Головною причиною називався брак приміщень в обласних архівах. Отже, законодавчий акт, який мав полегшити роботу з матеріалами радянських органів безпеки, насправді лише ускладнив умови їх пошуку та опрацювання. Адже їхній головний масив і надалі залишився у віданні нової спецслужби, яка успадкувала документи від КҐБ, а фрагменти розосереджено в обласних архівах та ЦДАГО. Тому тепер, шукаючи інформацію про репресовану в радянський час особу, слід звертатися до Галузевих державних архівів СБУ та МВСУ в Києві чи їх обласних підрозділів, до обласного державного архіву та до Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Незавершення процесу передачі історичних документів від діючої спецслужби України призвів до ще одного розділення колись єдиного архівного масиву. У 2004 році на базі Департаменту розвідки Служби безпеки України створено окрему структуру Служби зовнішньої розвідки. Цей розвідувальний орган отримав нові повноваження, але разом з тим успадкував документи першого управління КҐБ, відповідального за зовнішню розвідку. У 2007 році рішенням Кабінету Міністрів України створено Галузевий державний архів Служби зовнішньої розвідки (СЗр). На сьогодні цей архів — чи не найбільш загадкова архівна установа в Україні. На офіційному сайті Державної архівної служби України подано лише його адресу (та й то дивну: Київ, вул. Володимирська, 33 — адреса центрального управління СБУ), телефони, прізвище та ім’я начальника архіву та його заступника. Жодної інформації про обсяги архіву, їхній зміст та умови роботи віднайти неможливо. Щойно після появи Указу Президента України «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні» No 37/2009 Служба зовнішньої розвідки почала подавати в засоби масової інформації повідомлення про віднайдення в архіві важливих історичних документів, зокрема про діяльність Симона Петлюри, Володимира Винниченка, Павла Скоропадського, Юрія Тютюнника, про події Другої світової війни [27]. Судячи зі змісту оприлюднених документів, ідеться про матеріали радянської розвідки за кордоном, зокрема її діяльності в середовищі української політичної еміграції. Протягом 2009 року Українському інституту національної пам’яті передано цифрові копії близько 5 тисяч історичних документів з цього архіву.
Одна з найбільших і найцікавіших колекцій документів про функціонування комуністичного тоталітарного режиму в Україні сьогодні зберігається в Галузевому державному архіві Служби безпеки україни. Сучасна спецслужба успадкувала ці документи від КҐБ. Хронологічно матеріали ГДА СБУ охоплюють період від 1918 року (часу створення ЧК) до останніх днів існування Радянського Союзу у 1991 році.
Весь масив історичних документів архіву СБУ (це понад 800 тис. справ, з них у Києві понад 109 тис. одиниць зберігання документів ЧККҐБ, у регіонах — понад 735 тис.) згрупований за фондами (у центральному архіві у Києві їх 85), що об’єднують матеріали за видами і темами. В архіві зберігаються такі види документів:

• найбільший масив — це архівні кримінальні справи на репресованих у 1920—1980-х роках відомих діячів української культури та політики. У Києві — на 25 304 осіб у 27 306 томах. Тут зберігаються, зокрема, справи Юрія Тютюнника, Сергія Єфремова, Миколи Куліша, Василя Кука, Катерини Зарицької, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола;
• нормативно-правові та розпорядчі документи органів держбезпеки СССР та УРСР;
• інформаційно-аналітичні документи, створені для вищих органів влади та управління, в яких містяться узагальнені відомості про державно-політичне, соціально-економічне, культурне й духовне життя України, громадсько-політичну діяльність закордонних українців;
• статистичні зведення про результати оперативно-розшукової та слідчої діяльності радянських органів держбезпеки;
• документи політичних організацій та збройних формувань українського визвольного руху, конфісковані органами радянської безпеки в ході боротьби з ними (зокрема, тут зберігається унікальна колекція документів ОУН та УПА у понад 240 томах);
• документи про діяльність органів держбезпеки під час Другої світової війни (1939—1945 рр.);
• документи, що характеризують організаційну структуру, напрями діяльності та конкретні акції спецслужб іноземних держав проти СССР;
• особові справи колишніх співробітників органів безпеки, військовослужбовців понадстрокової служби та вільнонайманих працівників;
• оперативно-розшукові справи на діячів української культури та політики, так звані літерні справи, в яких тематично накопичувалася інформація, що цікавила органи безпеки;
• агентурні справи на осіб, які співпрацювали з радянськими органами безпеки [28].
Тому на сьогодні саме Галузевий державний архів СБУ містить найбільше документів, які відтворюють особливості тоталітарного режиму в Україні. Більшість його матеріалів не мають жодної оперативної цінності, а є натомість безцінними історичними джерелами для дослідників. Попри це, документи досі перебувають у віданні теперішньої спецслужби і ними розпоряджаються не історики, а співробітники СБУ.

Остання на сьогодні спроба передати архіви радянських спецслужб із відання діючих силових та розвідувальних органів у спеціальну установу, яка б займалася їхнім науковим вивченням, припадає на час після 2004 року. Знову, як і в 1991 році, чинником, який спонукав повернутися до цієї проблеми, стали політичні події, пов’язані з обранням нового Президента України.
У 2005 році низка громадських організацій звернулася до влади з пропозицією про створення Інституту національної пам’яті, за аналогією до структур у Східній Європі, що вже діяли. Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2005 року сформовано робочу групу для утворення Українського інституту національної пам’яті [29]. До її складу ввійшли представники влади на чолі з віце-прем’єр-міністром, а також члени громадських організацій, що займаються вивченням історії тоталітарних режимів та вшануванням пам’яті його жертв. Через півроку, 5 липня 2006 року, постановою Кабінету Міністрів створено український інститут національної пам’яті як центральний орган виконавчої влади. Поставлені перед ним завдання в основному збігалися з напрямками діяльності аналогічних структур, що діяли на той час у Східній Європі, його правовий статус теж приблизно відповідав статусу цих структур.
Прийняте положення передбачало, що новостворений інститут «забезпечує діяльність Центрального архіву національної пам’яті зі збирання, ведення обліку, зберігання, надання доступу та використання документів органів безпеки та інших формувань на території України, які діяли протягом 1918—1991 років» [30]. Проте жодних нормативних документів про створення самого Центрального архіву національної пам’яті так і не було прийнято, як і не визначено умов та термінів передачі документів від структур, які на той момент володіли зазначеними документами. Керівництво Інституту обмежилося створенням електронного архіву, матеріали до якого періодично передавали Галузеві державні архіви СБУ та СЗР.
У січні 2009 року видано Указ Президента України No 37/2009 «Про розсекречення, оприлюднення та вивчення архівних документів, пов’язаних з українським визвольним рухом, політичними репресіями та голодоморами в Україні». Згідно з цим законом структури, що володіють документами карально-репресивної системи СССР, зобов’язувалися «забезпечити зняття в установленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом скасування раніше наданого грифа секретності архівним документам або іншим матеріальним носіям такої інформації, якщо вони не становлять державної таємниці» [31].
В архіві СБУ, який містить найбільше таких матеріалів, розпочалася масштабна системна робота — у центральному архіві та в обласних управліннях створено спеціальні підрозділи для розсекречення документів; розпочато створення електронного архіву, який щоденно поповнювався новими цифровими копіями документів; наукові відділи архіву розгорнули активну роботу з пошуку і публікації раніше невідомих документів про Голодомор, політичні репресії, український визвольний рух. ГДА СБУ є першим і поки єдиним з архівів на пострадянському просторі, що опублікував путівник свого архіву, де розкрито структуру архівних сховищ і подано короткий огляд його фондів.
Але, попри значні зрушення в доступі до колись секретних документів, головного і вирішального кроку, а саме передачі архівів колишніх спецслужб до запроектованого Центрального архіву національної пам’яті, так і не відбулося, а сам цей архів так ніколи і не був створений. На заваді цьому вкотре стали політичні причини — неспроможність українського парламенту прийняти закон, який регламентував би роботу з документами комуністичних спецслужб на зразок тих, які вже діяли на той час у багатьох країнах Східної Європи. Чергова зміна влади в державі призвела до сповільнення темпів розсекречення документів та поступового скорочення доступу до них. У 2010 році указом нового Президента суттєво обрізано функції Українського інституту національної пам’яті, який зведено до рівня науково-дослідної установи при Кабінеті Міністрів.
Ситуація, яка склалася довкола архівів в Україні, бентежить міжнародну громадськість. Резолюція Європейського Парламенту від 1 грудня 2011 року містить рекомендації до Ради ЄС, Єврокомісії та Європейської служби зовнішніх дій на переговорах між Україною та ЄС щодо угоди про асоціацію. Серед рекомендацій, зокрема, йдеться про необхідність забезпечення доступу до радянських архівів: «Забезпечити, щоб українська влада зробила архіви колишніх комуністичних секретних служб доступними для суспільства, оскільки це є основним для успішного національного примирення, зокрема, з урахуванням жорстокостей, що мали місце в XX столітті», — написано в документі [32].
Примитки:
 
[22] Галузевий державний архів СБУ: Путівник / ГДА СБУ. Автори-упоряд.: В. М. Даниленко (відп. упоряд.) та ін. – Харків: Права людини, 2009. – 14 с.
 
[23] рхівні установи України: Довідник. — Т. 1. Державні архіви / Держкомар- хів України. УНДІАСД; Редкол.: Г. В. Боряк (голова), І. Б. Матяш, Г. В. Папа- кін. — 2-ге вид., доп. — К., 2005. — С. 545—549.
 
[24] Див. zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1525—12.
 
[25] Див. Місцеві державні архівні установи // Архівні установи України: Довід- ник. — Т. 1. — C. 177—541.
 
[26] Докладніше про цей архів: Архівні установи України: Довідник. — Т. 1. — С. 67—78.
 
[27] Див. повідомлення про це на офіційному сайті Служби зовнішньої розвідки www.szru.gov.ua
 
[28] Докладний огляд фондів архіву див.: Галузевий державний архів СБУ: Пу- тівник / ГДА СБУ. Автори-упоряд.: В. М. Даниленко (відп. упоряд.) та ін. – Харків: Права людини, 2009. 
 
[29] zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=460-2005-%F0. 
 
[30] zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=927-2006-%EF.
 
[31] www.president.gov.ua/documents/8851.html.
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)