Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Автопортрет репортера

Автопортрет репортера

17 октябрь 2018, Среда
56
0
Автопортрет репортераМи публікуємо уривок із книжки Ришарда Капусцінського "Автопортрет репортера" (Київ, Темпора, 2011). Переклад Богдани Матіяш.

Польський репортер світової слави, провідний представник польської школи репортажу, Ришард Капусцінський ділиться своїми спостереженнями про фах репортера, журналістську етику, глобалізацію, комерціалізацію та тенденції світової журналістики. Книга складається з вибраних уривків із 48 інтерв'ю автора, укладених у логічній послідовності. Книга розрахована на журналістів, мандрівників, усіх, кого зацікавить запропонована тематика. 
Дякуємо пані Богдані за наданий уривок.

ІІ
<...>
У пресі, на телебаченні оповідь загалом тяжіє до скорочення. Тоді, коли можеш записати щонайбільше дві сторінки, немає місця на все багатство відтінків. Мусиш зосередити все в одному спостереженні, в одному реченні. Не можеш дозволити собі на деталі, хіба що ти є письменником. Якщо ти журналіст-письменник, можеш дозволити собі на ціле багатство суджень і досвідів. Говорячи про щоденне життя, журналіст загалом мусить робити драматичні вибори, пристосовуватися до болісних обмежень, які змушують його стискати багатовимірну дійсність до короткого та спрощеного опису. [12]
Жоден журналіст, який працює в газеті чи на телебаченні, не мусить переживати жахіть становища кореспондента інформаційної агенції. Колись я напишу про них, про цих анонімних творців подій, цих жертв інформації, що працюють день і ніч у найгірших умовах. Але я взявся за цю працю добровільно, бо знав, що, працюючи в інформаційній агенції, побачу більше речей і зустріну більше людей, які охочіше дають інтерв’ю кореспондентові з агенції, ніж будь-якому іншому.
Отже, так працюючи для агенції, я міг подорожувати. Польща як бідна країна не може дозволити собі багато закордонних кореспондентів. Тож мене попросили, щоб я був кореспондентом із усього африканського континенту. Я міг поїхати, куди хотів, бо така була в мене робота. Мене часто запитують, як так сталося, що я міг стільки побачити, будучи журналістом. Я особисто був свідком двадцяти семи революцій. Саме цього й вимагала моя праця. Я був «відповідальний» за п’ятдесят країн. Я був просто «нафарширований» оповідями. [31]
Яку оповідь не можна продати в газеті?
Довкілля, клімат і атмосферу вулиці, чутки, що кружляють містом, тисячі елементів, що складають суть події, про яку написано ледве шістсот слів у ранковій газеті.
Часом критична реакція на мої книжки кумедна: Капусцінський ніколи не подає дат ані прізвищ міністрів або забуває про порядок подій! А це саме те, чого я уникаю. Як хто шукає таких відповідей, можна піти в місцеву бібліотеку, там знайдете відповідь на всі ці запитання – газети з цього періоду, бібліографії, словники. [31]
Отож поговорімо про те, чим є фах кореспондента.
Це такий тип журналістики, який вимагає певних і фізичних, і психічних схильностей. Коли студенти часом запитують мене, що треба зробити, щоб стати закордонним кореспондентом, кажу, що треба відповідати восьми умовам водночас: фізичне здоров’я, психічна рівновага, цікавість до світу, знання мов, уміння подорожувати, відкритість до інших людей, культур, і треба мати захоплення, а передовсім намагатися думати. Це виснажливий фах. Багато людей займаються ним лише якийсь період життя, бо не витримують. [3]

Чим керується кореспондент, їдучи на території, охоплені війною?
Думаю, що є група репортерів, яких захоплює ситуація конфлікту й напруги. Цих людей це надихає, оживляє їхню уяву. Вони потребують сильних збудників. Саме ситуації конфлікту повні таких збудників. Адже до цього ніхто не змушує. Ризик смерті завжди є ось поруч. Зазвичай роблять дослідження в колективі редакції, хто який має досвід або хто просто зацікавлений у тому, щоб туди поїхати. І завжди знайдуться люди, яких це захоплюватиме. З різних причин. Для цього потрібна якась психічна схильність. [47]
Прокоментуйте, будь ласка, вислів одного з американських видавців, що жоден, навіть найкращий репортаж, не вартий смерті журналіста...
Із гуманітарного, етичного погляду, це дуже слушна думка, але тільки теоретично. На практиці виконання дуже багатьох професій пов’язано з ризиком. Пілот теж наражається на смерть, але не можна уявити собі світу, в якому з цієї причини завмирає повітряне сполучення. Думка, що не варто ризикувати, дуже шляхетна, але мало реалістична. [24]
<...>
Я ніколи не зустрічав цинічного репортера. Це надто складний фах для циніків, він вимагає великого самозречення та запалу. Лишень за гроші ніхто цього не робитиме. [46]
<...>
Немає чогось такого, як об’єктивізм. Об’єктивізм – це питання сумління того, хто пише. І він сам повинен собі відповісти, чи те, що він пише, близьке до правди, чи ні. Але це речі дуже індивідуальні, їх не можна узагальнити. [8]
Кожен із нас бачить історію і світ по-іншому. Якби кожен із нас тепер вирушив до місця, де щось відбувається, і якби ми хотіли це описати, отримали би цілком різні версії тієї самої події, кожен описав би її по-своєму. Кому повірити, які критерії? У мене є сестра, на рік молодша від мене, яку я дуже люблю. Вона живе в Канаді, ми бачилися два чи три роки тому. Я віддавна маю намір написати книжку про наше дитинство в малому містечку в Білорусі, де ми разом виростали, де ми завжди були дуже близькими. Готуючись до цієї праці, я попросив її, щоб ми разом зазирнули в наші спогади з періоду Другої світової війни. Спочатку вона розповідала мені, що пам’ятає з тих років, потім я розповідав їй свої спогади. І що ж – попри те, що в дитинстві ми завжди трималися разом, виявилося, що тепер кожне з нас пам’ятає абсолютно різні речі. Я все запитував, чи пам’ятає вона певні епізоди, а вона відповідала, що ні. І те саме відбувалося, коли вона ставила якісь запитання мені.
Цей випадок показує, якою складною є праця з іншими. Не тому, що вони хочуть нас обдурити, а тому, що наша пам’ять функціонує вибірково. Роблячи інтерв’ю з різними особами, ми отримаємо різні розповіді про ту саму подію. Візьмімо експеримент, який здійснила велика мексиканська письменниця Єлена Понятовська. У недавній історії Мексики стався трагічний факт: 1968 року в місті Мехіко дійшло до винищення кількасот студентів на площі Тлателолко. Понятовська написала книжку, яка називалася саме «La noche de Tlatelolco» («Ніч на Тлателолко»), і це чиста, позбавлена коментарів хроніка цієї трагедії. Хроніка, яку розповідають кількасот осіб, які брали участь у цій події. Ця книжка досконало показує головну проблему тих, хто займається журналістикою: розповіді свідків цілком відрізняються одна від одної. Але Понятовська написала книжку, що має п’ятсот сторінок, а часом треба розповісти всю історію читачам газети на трьох сторінках або підготувати хвилинний репортаж для радіо чи телебачення. Відбір речей, про які треба написати, залежить винятково від інтуїції, від таланту й від етичних принципів. Ми можемо говорити неправду не тому, що хочемо брехати, а тому, що маємо недосконалу пам’ять, неповні спогади або змішані емоції.
Останню проблему спричиняють зміни, що з плином часу відбуваються в нашій позиції та наших спогадах. Між подією, про яку ми зібрали матеріал, і миттю, коли ми беремося до писання, часом проминає дуже багато часу, і тоді виявляється, що наші спогади дуже змінилися. [12]
Кіш, який був класиком репортажу, сказав, що для нього часом опис труднощів, пов’язаних із тим, щоб дістатися до місця подій, був значно цікавіший, ніж сама тема. Із такої перспективи репортаж закінчився. Натомість не закінчився авторський репортаж, суть якого в тому, що автор ретельно досліджує проблему, фільтрує її через власну особу, шліфує. На це завжди буде попит. [34]
Чи ви, як колись, вирушаєте у світ із ручкою та записником?

Так. Беру ще фотоапарат і мінімум одягу. Репортер ніде не залишає свого багажу, бо постійно йде вперед. Він рідко повертається. Все своє майно мусить носити при собі. Кожна річ є баластом. Чим легший багаж, тим далі можна дістатися. [25]
Якщо стається щось, що вважаю за подію, я просто їду. Не роздумую над цим. Потім буває так, що коли перебуваєш у ситуації, в якій за мить мені можуть стяти голову, я собі думаю: дурний, нащо я сюди пхався. Але це все потім. Бо ж я не раз їздив у такі місця, із яких думав, що просто можу не повернутися. Однак я не вмів чинити цьому опір, бо це інстинкт, захват подією, що мушу її побачити, мушу її пережити, в ній бути. Так було і з польським Серпнем. Я якраз повернувся з Ірану, з іранської революції. Писав «Шахіншаха», а тут почалися страйки. Я був переконаний, що всі туди поїдуть, тим часом поїхало небагато. Бо журналістика в ПНР не була журналістикою приватної, власної ініціативи. Якщо журналіста вислали, якщо його скерували, якщо йому наказали їхати, ну, то він їхав. А оскільки жодна редакція тоді не думала когось висилати, бо ж те все, що там відбувалося, не було «по лінії», тож тисняви не було. Я негайно сів у поїзд. Спочатку, зрештою, я поїхав до Щецина. У мене там були знайомі, родина. Бо ж іще було питання, як дістатися на страйк, це було непросто. Попри це, я якось туди дістався. А коли до нас дійшли новини, що вирішальні речі відбуватимуться в Ґданську, я сів у поїзд, зрештою порожній, бо ж уся країна була тоді спаралізована, і тим порожнім поїздом доїхав до Ґданська. Пішов до верфі, а там впускали тільки так, як «уважали» за потрібне. Впускали когось, кого вважали, що можуть впустити. Дуже були пильні, дуже уважні, безлічі осіб не впустили. Мене впустили. [40]
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)