Поляки та українці: важкий діалог

Один із найвидатніших поляків ХХ століття Яцек Куронь, лідер демократичної опозиції, а в незалежній Польщі незмінний голова комісії в справах національних меншин і етнічних груп, народився і виріс у багатонаціональному Львові. 

Обпалене війною дитинство, формування справжнього лицаря справедливості – тема уміщених у цій книжці спогадів. також пропонуємо увазі широкого читача добірку публіцистики Я. Куроня, присвяченої міжнаціональним стосункам, у тому числі дуже важливого для нього польсько-українського примирення та співпраці. Докладні коментарі впровадять у контекст подій усіх, хто зацікавиться цією темою.
Ми публікуємо передмови Адама Міхніка та Мирослава Мариновича до видання творів Яцека Куроня, український переклад який побачив світ у видавництві "Дух і літера".
 
Яцек Куронь є одним із найвидатніших поляків свого часу. ідейний комуніст у роки юності, пізніше він став прихильником глибоких демократичних реформ (1956 рік), згодом – творцем і лідером демократичної опозиції, Комітету оборони робітників, видатним діячем «Солідарності», а після 1989 року – міністром у двох урядах і надзвичайно популярним парламентарем. у Сеймі він створив і очолив комісію у справах національних меншин та етнічних груп.
Його неодноразово заарештовували, у в’язниці він провів загалом понад дев’ять років. За освітою Яцек Куронь був істориком, за темпераментом і уподобанням – педагогом, а за пристрастю – громадським діячем і політиком.
Упродовж усього свого життя він був нонконформістом, він умів піти наперекір громадській думці, якщо вважав, що цю громадську думку охоплює безумство національного шовінізму. Етнічний націоналізм викликав у нього відразу, він зневажав звичай прибріхувати та славословити, коли йдеться про власне минуле, його жахала ксенофобія.
Водночас Яцек Куронь був прихильником толерантності й діалогу. Він завжди намагався зрозуміти точку зору іншої сторони – співрозмовника, опонента. В польській політиці він був винятковим явищем, тому став одним із ініціаторів видання кількатомної серії «Важких питань», які, на мій погляд, зумовили перелом у колективній свідомості поляків. раніше в Польщі домінувала логіка монологу, польський месіанський міф завжди невинної жертви лихих сусідів.

А ще в Польщі панував інший стереотип: країни, розташованої поміж росією та німеччиною. у такий спосіб сформував польську геополітику найвидатніший ідеолог польського націоналізму роман Дмовський. із подібним мисленням принципово полемізували редактор паризької Kultury Єжи Ґедройць і найважливіший з-поміж публіцистів цього еміграційного видання Юліуш Мерошевський. Полемізував і Павел Ясеніца у публіцистичній кількатомній «Історії Польщі». натомість у політиці ніхто не заперечував тезу Дмовського так наполегливо і послідовно, як Яцек Куронь. Він безугавно повторював: східним сусідом Польщі є не Росія, а Україна, Литва і Білорусь. Яцек Куронь, син львівської землі, вважав польсько-українське примирення однією з цілей своєї публічної діяльності. Саме з цієї перспективи він говорив про операцію «Вісла», про уПа, про цвинтар орлят у львові, про польсько-українські конфлікти, про право української нації на вагому історичну пам’ять. і повторював, що слід спершу підбити баланс власного національного сумління, а не скрушно битися в чужі груди.
Яцек Куронь був моїм другом. Багато років поспіль ми разом прагнули вільної Польщі. Я багато від нього навчився, я добре знаю, чому без Яцека Польща духовно збідніла. але я також знаю, скількох людей Яцек зумів заразити розумною любов’ю до самостійної україни.
Його голос у цьому питанні був шляхетним і безкорисливим – він не вправлявся у дипломатії, а йшов за голосом сумління, наражаючись на гострий спротив польських українофобів. За свій нонконформізм він платив високу ціну. на щастя, Яцек Куронь дожив до відзначення найвищими польськими та українськими нагородами.
Я щасливий, що добірка Яцекових творів, підготовлена його друзями, тепер потрапить до рук українського читача.
Адам Міхнік
 
Яцек Куронь: голос польського сумління, що пробуджував сумління українське
Уже восьмий рік Польща та україна вчаться жити без Яцека Куроня. Вдається нам це не дуже добре: розтринькали ми чимало з того, що було напрацьовано з його участю. Без його голосу тихішими стали рупори польсько-українського порозуміння, зате голосніше заговорили групи непримиренних. Чому?
У відповіді на це питання – увесь феномен Яцека Куроня. Він діяв на найвищих регістрах людського духу. на цих регістрах серце людське готове прийняти всю правду, а тому слово правди стає словом сповідальним.
На цьому рівні людина загалом почувається доволі самотньою – навіть у колі друзів. у своїй сповідальності Куронь під кінець життя ставав щораз самотнішим також. Проте він був вирозумілим і, бачачи, що українцям важко осягнути цю повноту правди, лише скрушно констатував: «на жаль, ні ми, ні ви ще до цього не дозріли, хоч, без сумніву, дозріваємо щодня і щороку».
Після відходу Яцека повнота правди ослабла, а сила часткових правд зросла. їм, на жаль, знову вдається електризувати наші патріотичні чуби.
Ця книга – це спроба культурної реінкарнації Куроневого феномену, за яким ми вочевидь затужили. Ясна річ, друковані літери, на жаль, не звучатимуть його незлобивим іронічним голосом і не пахнутимуть викуреним ним тютюном. але здатність запалювати людські серця вони, без сумніву, збережуть. тому хай будуть благословенними зусилля всіх, завдяки кому ця книга з’явилася на світ!
Формула Куроня щодо приналежності Львова – міста, що «належить одній державі, але двом культурам» – списана насправді з нього самого. Він належав Польщі, але надихав собою обидві культури. Його серце мало би бути поховане у львові, як серце Міцкевича – у Вільно/Вільнюсі. і він, напевно, записав би це у своєму тестаменті, якби такий повтор не видавався йому занадто претензійним.

Польськість, уособлена в Куроневі, робить честь полякам і водночас ошляхетнює українців. Його концепція: «Ми, поляки, були українцями для німців і німцями для українців» є тим аргументом, який обеззброює навіть найзатятіших непримиренних.
Проте не менш високою є і Куронева «українськість», успадкована від чутливого на кривду батька-поляка. Вона також гуманізує – ні, євангелізує! – обидва народи, оскільки втихомирює наші взаємні «комплекси жертви».
Для мене особисто ревеляційним було те, що Яцек учив нас сприймати прощення не лише як почесну корону, що нею увінчують процес примирення, а й як початок тернистої дороги, яку без цього не здолаєш. Прощення, як і Христос, має бути «альфою та омегою, початком і кінцем».
Цим він увиразнив якісь невидимі мури у моїй власній душі, про існування яких я й не підозрював. Після цього мені стало зрозуміло, що я ще не дійшов до місця такої зустрічі з поляками, коли роз’яснюються і торжествують небеса. але паломництво до цього місця з томиком Яцека у наплечнику буде легшим.
Яцек Куронь сам сформулював key performance indicator (ключовий індикатор виконання), за яким ми мали б оцінити його життя і діяльність: «Якщо йдеться про життя, важливо, не як довго хтось живе, а як!». і коли знаєш цей критерій, то вже зовсім просто розпізнати у Книзі Життя простий запис: «і виліпив Господь тіло Яцека та вдихнув у нього велику душу – і побачив Бог, що воно добре».