Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Вибір імені versus вибір шляху

Вибір імені versus вибір шляху

07 март 2019, Четверг
954
0
Вибір імені versus вибір шляхуМы публикуем фрагмент первой главы новой книги украинского историка Натальи Яковенко "Дзеркала ідентичності", только что вышедшей в издательстве LAURUS.

Репортаж с презентации книги Публичная лекция Натальи Яковенко Проводячи реальну чи уявну межу «нашої землі», люди вже тим самим, як відомо, створюють дві географічно-культурні сутності — «землю Інших» та «свій» простір. Далеко не останню роль у навантаженні смислами «свого» життєпростору відіграє усталення його назви. Адже, канонізуючись, вона за неписаною конвенцією мешканців перетворюється на священне ім’я батьківщини — успадкованої від предків землі, на якій об’єктивно існуюча даність (територія) наповнюється низкою уявних вартостей, що на цю територію проектуються, — про спільність «крові», інтересів, історії, культурної традиції тощо. В українському випадку остаточне «погодження конвенції» припадає на кінець ХІХ — початок ХХ століття, коли пальму першості було віддано назві «Україна». Проте конкурс пропозицій розпочався трьома століттями раніше, що сигналізувало про зародження «національної заклопотаності» в спільноті, якій доти для позначення себе вистачало розмитого поняття Русь — водночас і етноніма й назви території проживання русинів у польськолитовській державі. Власне про перший тур цього «конкурсу» — між кінцем ХVІ та кінцем ХVІІ століття — і піде мова. Разом з тим нам доведеться заглянути в передісторію, бо частину конкуруючих версій було вперше озвучено набагато раніше, і то на різних культурних полюсах Європи — «грецькому» та «латинському». Відтак, зіставлення перемог/поразок тої чи тої з версій, реанімованих русинами, опосередковано покаже нам пріоритети користувачів, що вибирали — достоту як теперішні українці — між «Сходом» та «Заходом». На завершення буде розглянуто флуктуації гіпотетично питомого утвору — поняття «Україна», якому з плином часу судилося виграти головний приз.

Стисло окреслити матеріал, що послужив підставою для моїх спостережень, важко. Адже на репліки відповідного змісту можна натрапити практично у всіх тогочасних текстах — від офіційних актів до приватних нотаток і від школярських віршів до теологічних трактатів. Тож ішлося не так про пошук, як про селекцію. За головний критерій відбору тут служило руське походження авторів, хоча для виопуклення певних нюансів довелося звертатися й до поглядів збоку — з польської чи «литовської» (а точніше, офіційної віленської) перспективи. Що ж до інтелектуальної підтримки для цієї статті, то нею послужила передовсім піонерська пропозиція Джованни Броджі Беркофф, яка вважає, що конституюючою рисою українського культурного простору ХVІ–ХVІІ століть був його «поліморфізм», себто багатошаровість, багатомовність, мінливість та піддатливість на асиміляційні впливи ззовні; цю еластичність «культурного коду», на думку Броджі Беркофф, можна пояснити як «іманентною», від києво-руських часів, схильністю до синтезування різнобіжних традицій, так і функціонально — як відповідь на загрозу дезінтеграції не вповні сформованої культурної спільноти [1]. У більш часткових питаннях мої міркування перегукуватимуться з працями Франка Сисина та Сергія Плохія, які присвячені дещо пізнішим, кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століття, змінам іменування українського простору [2]. Rosia/Russia/Русь, Ruthenia, Roxolania Візантійці випередили події, давши назву території, яка сама собі ще не вміла дати сукупної назви: вперше поняття Rosia [Ρωσία] на позначення «землі росів» було вжите в творі «Про церемонії» візантійського імператора Константина VІІ Порфирогенета (908–959) [3]. Утім, про «народ росів» (Ρώς) тут знали набагато раніше, і власне таку форму іменування, причому як самоназву, фіксують під 839 роком «Бертинські аннали», де оповідається, що з Константинополя до двору Людoвика Благочестивого прибули люди, які «сказали, що вони, себто їхній народ, звeться рос» [se, id est gentem suam, Rhos vocari dicebant] [4]. Ще один латинський варіант іменування «росів» (rusii), похідний від грецького ρουσιοι, вживає у середині Х століття єпископ Кремони Луїдпранд: згідно з його твором «Antapodosis», до візантійського найманого війська входить «якийсь народ... що його греки за міцність тіла називають... русії» [gens quaedam ... quam a qualitate corporis Graeci vocant ... Rusios] [5]. У давньоруській писемності за «землею росів», як відомо, закріпилася самоназва Руская земля, або Русь, а за її мешканцями — політоніми русь (як збірне поняття) та русин (як поняття одиничне). Такий слововжиток зберігся й після розпаду Київської держави: вже в одному з перших документів ХІV століття, які на підставі мовних ознак науковці кваліфікують як староукраїнські, натрапляємо на слово русин [6].

Аж до середини ХVІ століття Русь, Руська земля та поняття русин (уже не як політонім, а як етнонім) і в Польському королівстві, й у Великому князівстві Литовському не знають конкуренції, звично окреслюючи колишню давньоруську територію та її населення. Що ж до актуалізації називання Русі «Росією» (від грецького Ρωσία), помітної у писемності південних слов’ян з останньої чверті ХІV, а в Московії з другої половини ХV століття [7], то цей неовізантійський синдром до русинів польсько-литовської держави докотився значно пізніше — у 1580-х роках. Про ініціаторів та обставини цієї новації мова піде далі, а тут лише попередньо відзначимо, що «грецький» акцент назви містив у собі певного роду протест проти «латинізації» руської культури, проявленої, серед іншого, в розповсюдженні «латинських» іменувань Русі. Номенклатура останніх у європейських хроніках та документах папської канцелярії була спершу доволі строкатою, але починаючи з кінця ХІ століття бачимо ознаки певної «стандартизації». Найімовірніше, поштовх до цього дала папська канцелярія, в документах якої усталився специфічний понятійний дуалізм: саму країну називали Russia, а її мешканців-русинів Rutheni. Слова Ruthenus та русин перегукуються фонетично, а це ідеально відповідало орієнтації середньовічної географії на античну традицію, з якої обиралися схожі за звучанням назви країн та народів і прикладалися до нових реалій. Кельтське ж плем’я «рутенів» [Rut(h)eni] в античності знали добре — від Плінія Старшого та Цезаря до компіляторів І століття н. е. Адаптовані в такий спосіб «рутени»-русини міцно оселилися в країні Russia, фіксуючись у хроніках та папських буллах, а з ХІІІ століття — і в листах, документах (зокрема, привілеях угорських королів та мазовецьких князів [8]), ба навіть у подорожніх нотатках, як, наприклад, в описі Рюйсбрюком своєї подорожі 1253 року до Криму, де згадується, що серед місцевих християн є «величезна кількість русинів» [Ruthenos... maxima multitudo] [9]. Врешті, з ХІV століття дружна пара Russia/Rutheni закріпилася у польських документах та хроніках, а дещо пізніше — і в латинських актах канцелярії великих князів литовських. Беззастережно її прийняли й канцелярії судово-адміністративних осередків Галицької Русі, де після входження цих теренів до складу Польського королівства офіційною мовою діловодства стала латина. Упродовж ХV століття латинська мова, щойно засвоювана тутешніми канцеляристами, ще являла собою яскравий випадок білінґвізму — парадоксальної за «неправильністю» імітації по-латині українського мовлення [10]. Відтак, немає сумніву, що, пишучи Russia, канцеляристи подумки «промовляли» Русь, а вживані ними поняття, похідні від Ruthenus (як ius Ruthenicum, lingua Ruthenica, consuetudo Ruthenicalis, ecclesia Ruthenicalis, Ruthenica fides, ritus Ruthenicus, Ruthenicale telum і т. д.), являли собою кальку з відповідних понять руського публічного обігу: руське право, руська мова, руський звичай, Руська Церква тощо. Саме ця обставина, як можна припускати, надавала «латинізації» іменувань безконфліктного характеру, адже питомі та латинські назви були, по суті, взаємозамінними й рівнозначними. Натомість у середині наступного, ХVІ, століття цей паритет похитнувся, оскільки в обіг почало входити окреслення Русі, яке вже не знаходило відповідника в руському мовленні. Строго кажучи, таких назв було дві — Ruthenia та Roxolania.

Перша з них епізодично фіксується й раніше як похідна від слова Ruthenus для позначення «землі рутенів» — наприклад, у привілеях угорських королів 1261 та 1342 років [11], на мапі-портолані П’єтро Вісконті 1311 року [12], значно пізніше — в репліці папської канцелярії 1635 року [13], яка вказує, що таке слово, з огляду на консервативність цієї інституції, могло вживатися здавна. Ruthenia, проте, не зробила кар’єри, зіткнувшись із набагато міцнішим конкурентом — «Роксоланією». Roxolania являла собою продукт не так мовний, як соціокультурний — побічний ефект тріумфального утвердження впродовж ХVІ століття шляхетських вольностей у Польському королівстві. Це, своєю чергою, підштовхнуло до появи надетнічної та надконфесійної ідеології «народу-шляхти». Одним з її опорних пунктів служила переконаність у тому, що шляхту й простолюд розділяє неподоланна прірва «інакшої крові». Не забракло й «історичних доказів»: більшменш у середині ХVІ століття оформляється так звана «сарматська» етногенетична легенда [14], за якою біблійний родовід шляхти та плебеїв виводився від різних синів прабатька Ноя: простолюдинів — від Хама, а шляхтичів — від Яфета. По довгих мандрівках одні з нащадків Яфета, «войовничі сармати», буцімто осіли в підкорених ними землях Польщі та Русі, започаткувавши «шляхетський народ». Для нас найсуттєвішою деталлю у цій легенді є те, що «сармати» тлумачилися як «народ» двох колін — польського та руського. Шляхтичі-русини ідентифікували себе з «сарматським племенем роксоланів», братів «польських сарматів», отже, законних спадкоємців «сарматської спадщини». Авторитетна кодифікація саме такого «поділу спадщини» належить одному з найвідоміших польських публіцистів ХVІ століття Станіславу Ожеховському (1513–1566) — шляхтичеві мішаного русько-польського походження, вихованцю університетів Кракова, Відня, Віттенберґа, Падуї і Болоньї, а що важливо — палкому пропагандистові «золотих вольностей» шляхти [15]. Відштовхуючись, як і його попередники (зокрема, Мацей Мєховський, автор знаменитого «Трактату про дві Сарматії», що між 1517–1582 роками перевидавався у Польщі та за кордоном аж 10 разів [16]), від етногеографічної номенклатури античних авторів, Ожеховський послідовно ототожнює своїх земляків-русинів з сарматами-роксоланами, самого себе називає то Русином (Ruthenus), то Роксоланом (Roxolanus), а Русь — Роксоланією [17]. На те, що ототожнення понять Ruthenus та Roxolanus аж до його «кодифікації» Ожеховським ще не сприймали як аксіому, вказує, серед іншого, парна формула у трактаті Михалона Литвина 1550 року: описуючи підкорення «нащадками римлян» (литовцями) навколишніх народів, Литвин згадує і «роксоланів, або русинів» [Roxolanos seu Ruthenos] [18]. Препарована в такий спосіб «історична спадщина» oпинилася у потрібний час на потрібному місці. Адже на останню чверть ХVІ століття припадає перше близьке знайомство колишніх «литовських» русинів Волині та Київщини зі своїми «польськими» однокровниками з Галицької Русі та Поділля: у 1569 році, згідно з актом Люблінської унії, обидва руські регіони опинилися в складі однієї держави — Польського королівства. Вже невдовзі інтелектуали обох теренів, поєднавши зусилля, оголосять свою територію прямим продовженням Київської Русі, а себе — «старожитним руським народом Володимирового* кореня». Тут не місце обговорювати в деталях шляхи та засоби привласнення «руської історії», досить сказати, що в найзагальнішому вимірі поштовх до цього дала актуалізована після Люблінської унії 1569 року конкуренція двох культурних систем — руської та польської. Адже хвиля «освітньої революції» та спровокована Реформацією «ментальність реформ», докотившись у другій половині ХVІ століття до Польщі, мала потрійний ефект. З одного боку, в протидії протестантським «новинам» було започатковано конфесійну (а отже, й культурну) уніфікацію польського суспільства, а з другого — у відповідь на цей виклик набули нового дихання «руські» аспірації в Галицькій («польській») Русі й паралельно гальванізувалася доти сонна еліта колишньої «литовської» Русі. Останнє, поза сумнівом, стало наслідком розширення географії культурної активності польських та галицьких інтелектуалів. Переміщаючись на схід, за денонсований Люблінською унією кордон, і догоджаючи смакам нових, казково багатих панів, ці люди сприяли «розгерметизації» доти закритого для стороннього ока світу русинів. Водночас цей світ, ретранслюючись, зазнавав модифікації, бо розповідали про нього за вже усталеними в польському письменстві риторичними стандартами «описування історії» та «описування народу». За один з особливо виразних прикладів такого «взаємовигідного співробітництва» може послужити творення генеалогічної програми найпотужніших магнатів колишньої «литовської» Русі — князів Острозьких [19]. Перша з відомих генеалогічних реплік, 1574 року, ще розпливчата: Острозьких просто названо нащадками «старих київських князів».

Кількома роками пізніше родовід «конкретизується» до безперервної генеалогічної лінії — від київського князя Володимира «першохрестителя» до галицько-волинського «короля» Данила Галицького, ще пізніше «короля Данила» оголосять предком Острозьких рівно у восьмому коліні. Але й ця версія видалася недостатньо престижною, і на видноколі з’явився герой із країв далеких і туманних — «першопредок Рус». Цей персонаж був відомий ученим людям здавна: ще польські хроніки кінця ХІV — початку ХV століття згадують трьох міфічних героїв — Чеха, Леха та Руса, які шукали й знайшли обіцяну Богом землю, поділили її й «збудували», відповідно, «три королівства», назвавши їх власними іменами Czechia, Lechia (тобто Польщa) та Russia. Власне постать Руса і стала ключовою в кінцевому варіанті генеалогічної легенди Острозьких, що у виконанні панегіристів набуло форми безхитрісного силогізму: а) Рус створив державу, давши їй власне ім’я і залишивши у спадок нащадкам; б) нащадки «старих руських князів» — це Острозькі, отже в) Острозькі є законними спадкоємцями Руса. Описуючи конкретніше «землю», що її «збудував» і «передав у спадок» києво-руським князям Рус, панегіристи не переймаються історичною точністю. «Земля Руса» постає у їхніх описах як тотожна реаліям кінця ХVІ — початку ХVІІ століття, cебто обіймає руські терени, що входили до складу Польського королівства — Галицьку Русь, Волинь, Київщину, Поділля. Завдяки такому «щепленню» міфу до історії, а того й другого — до тогочасної політико-географічної номенклатури, можна реконструювати сприйняття русинами свого життєпростору як самодостатньої одиниці, що географічно збігається з колишніми південними та західними князівствами Київської Русі, в аспекті «історичної гідності» нічим не поступається «землі Леха» — Польщі, а в політичному сенсі являє собою єдиний і суцільний простір влади — від Києва по Львів. Віртуальність цієї «влади» не мала значення, адже йшлося не про політичні амбіції, а про «політичну леґітимність» руської спільноти. З одного боку, у неї з’являвся сакралізований першопочаток («шукання своєї землі» та її «збудування» прабатьком Русом), а з другого — існування князів Острозьких, спадкоємців Руса, служило наочним доказом її безперервної тяглості. Розбудована в такий спосіб генеалогічна програма Острозьких створювала, поза сумнівом, підстави для руської ідентичності як рівновартісної польській, а водночас стягувала доти роз’єднані руські терени в спільний простір «історичних спогадів». Це, своєю чергою, ставало трампліном для виокремлення нового політичного суб’єкта — «старожитного народу руського», що справіку живе на своїй території («Руській землі»), яку «знайшов» і «збудував» «прабатько Рус», просвітив хрещенням його нащадок, святий Володимир, і донині патронують кровні спадкоємці Руса й Володимира — князі Острозькі. [1] Brogi Bercoff G. Ruś, Ukraina, Ruthenia, Wielkie Księstwo Litewskie, Rzeczpospolita, Moskwa, Rosja, Europa Środkowo-Wschodnia: o wielowarstwowości i polifunkcjonalizmie kulturowym // Contributi italiani al XIII congresso internazionale degli slavisti / Ed. Alberto Alberti et al. Pisa, 2003. P. 325–387. [2] Sysyn F. E. Fatherland in Early Eighteenth-Century Ukrainian Political Culture // Mazepa e il suo tempo. Storia, cultura, società / A cura di Giovanna Siedina. Alessandria, 2004. P. 39–53; Plokhy S. The Two Russias of Teofan Prokopovyč // Ibidem. P. 333–366. [3] Мельникова Е. А. [Комментарий 3 к главе 9] // Константин Багрянородный. Об управлении империей. Текст, перевод, комментарии / Под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосильцева. Москва, 1991. C. 308. [4] Мельникова Е. А., Петрухин В. Я. [Комментарий 1 к главе 9] // Там само. С. 292. [5] Там само. С. 295. [6] Присяжний лист 1352 року литовсько-руських князів на вірність польському королю Казимирові ІІІ: Грамоти XIV ст. / Упор. М. М. Пещак. К., 974. С. 31. [7] Соловьев А. В. Византийское имя России // Византийский временник. Москва, 1957. Т. ХІІ. С. 134–146. [8] Цитування угорських та мазовецьких документів першої половини ХІІІ століття зі словами, похідними від Ruthenus, див. зокрема: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. К., 1992. С. 369, 501; Т. 3. К., 1993. С. 33, 515, 516. [9] Там само. Т. 2. С. 515. [10] Лінгвістичний аналіз див.: Миронова В. М. Граматичні особливості латинської актової мови XV–XVІ ст. в Україні (на матеріалі ґродських і земських судових актів Галицької, Сяноцької, Перемишльської і Львівської адміністративних округ Галицької Русі).

Автореферат дис. ... канд. істор. наук. К.: Київський університет ім. Тараса Шевченка, 1999. [11] Цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 2. С. 459; Т. 3. С. 517. [12] Bagrov L. A. History of the Cartography of Russia up to 1600 / Еd. by H. W. Castnew. Wolfe Island: Ontario, 1975. P. 22, 27. [13] Інструкція нунцію Маріо Філонарді: Acta Nuntiaturae Poloniae. T. XXV: Marius Filonardi (1635–1643). Vol. I (12 II 1635 — 29 X 1636) / Еd. Theresia Chynczewska-Hennel. Cracoviae, 2003. P. 3. [14] Про сарматизм як етногенетичну легенду та ідеологію див.: Ulewicz T. Sarmacja. Studium z problematyki słowiańskiej XV i XVI wieku. Kraków, 1950; Cynarski S. Sarmatyzm — ideologia i styl życia, у: Polska XVII wieku. Państwo — społeczeństwo — kultura / Рod red. Janusza Tazbira. Warszawa, 1969. S. 220–243; Grzybowski S. Sarmatyzm. Warszawa, 1996; Лескинен М. В. Мифы и образы сарматизма. Истоки национальной идеологии Речи Посполитой. Москва, 2002. [15] Найновішою працею про Ожеховського є: Вирський Д. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. К., 2001. На жаль, ролі Ожеховського у творенні «Роксоланії» автор не зауважив. [16] Перше видання: Miechovita M. Tractatus de duabus Sarmatiis, Asiana et Europiana, et de contentis in eis. Cracoviae, 1517. [17] Пор.: Orzechowski S. Opera inedita et epistulae. 1543–1566. Vol. 1 / Ed. Dr. Ioseph Korzeniowski. Cracoviae, 1891. S. 440, 512–587, 613–617. [18] Michalonis Litvani. De moribus Tartarorum, Litvanorum et Moschorum (Basileae, 1615). Цит. за перевиданням: Архив историко-юридических сведений, относящихся до России. Москва, 1854. С. 44. Про дату написання трактату та його авторство див. передмову до: Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и москвитян. Москва, 1994. С. 6–56. * Йдеться про апеляцію до князя Володимира — «першохрестителя» Русі. [19] Детально про це див.: Яковенко Н. Топос «з’єднаних народів» у панегіриках князям Острозьким і Заславським (Біля витоків української ідентичності) // Її ж. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні ХVІ– ХVІІ ст. К., 2002. С. 231–269 (там же — представлення відповідних джерел). [20] Про інші варіанти «національної» ідентичності тогочасних русинів див. детальніше: Plokhy S. The Cossacks and Religion in Early Modern Ukraine. New York, 2001. P. 153–165. Пор. також зіставлення різних версій тогочасної «руськості»: Sysyn F. E. Concepts of Nationhood in Ukrainian History Writing, 1620–1690 // Harvard Ukrainian Studies. 1986. Vol. X, no 3–4. Р. 393– 423; Frick D. A. «Foolish Rus’»: On Polish Civilization, Ruthenian Self-Hatred, and Kasian Sakovyč // Ibidem. 1994. Vol. XVIII, no 3–4. Р. 210–248.
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)