Похвала спортивній красі

Ми публікуємо фрагмент книжки Ганса Ульриха Ґумбрехта, яка щойно побачила світ у видавництві "Дух і Літера".
Нагадуємо, що в п‘ятницю, 14 грудня, о 17-30 (ауд. 217) у НаУКМА відбудеться презентація книжки та публічна лекція її автора "Спорт та медіа".


Зачарування спортом... Традиційно його тлумачать як «замісне збудження», отримання «емоційної розрядки» чи задоволення «змагального духу»; але автор цієї книги пропонує глибшу й переконливішу відповідь. Захват від споглядання спортивних подій, на його переконання, є найпоширенішою та найпотужнішою формою сучасного естетичного досвіду. Розглядаючи цю ідею, Ганс Ульрих Ґумбрехт виразно описує задоволення спортивного глядача та природу атлетичної краси. Звичайно ж, багато хто з нас охоче погодиться, що певні спортивні моменти й видовища є «прекрасними»; але ця книга надає нам можливість дослідити, зрозуміти й відтак ще гостріше пережити той шалений естетичний досвід, який ми навряд чи охоплюємо своїми звичайними побіжними оцінками.
 
Передмова до українського видання
 
Відтоді, як ця книга вперше з’явилася у своїй оригінальній англійській версії, десь років шість тому, низка тенденцій та ідей, що мотивували її тему, аргументацію та найважливіші твердження, стали виразнішими та здобули ширше визнання. Зріс позитивний зворотній зв’язок і взаємний ентузіазм між спостереженням за спортивними подіями та заняттям спортом; завдяки цьому спорт стає дедалі впливовішим «глобальним» феноменом: Китай тепер змагається за роль провідної спортивної нації світу, Південна Корея – зовсім несподівано – стала однією з найавторитетніших країн на спортивній арені, а глядачі всього світу почали звикати до досконалості африканських футболістів і, чимраз більше, африканських футбольних команд. На цьому етапі певні командні види спорту, які ще донедавна мали статус «місцевих розваг», тепер привертають всесвітню увагу, частково завдяки свіжо організованим і потужно розрекламованим світовим чемпіонатам; серед них, зокрема, бейсбол, крикет і реґбі. Нарешті, перевага командних видів спорту над індивідуальними, що видається нам такою природною, стала серед цих змін тільки відчутнішою – хоча ми так і не просунулися в розумінні причин цієї переваги.
 
Водночас особлива англо-американська традиція, до якої прагнув вписати себе народжений в Німеччині автор цієї книги, тобто традиція поціновування спорту як спонуки до роздумів, стала набагато популярнішою в інших країнах – і настільки, що там, де лише десятиліття тому існувало табу навіть на хоч би менш-більш серйозну згадку про спорт (маю на увазі університет), неспроможність обговорювати, наприклад, останні матчі та рахунки Європейської ліги чемпіонів тепер сприймається як інтелектуальний недолік. Дедалі більший інтелектуальний престиж спорту та увага до нього цілком можуть бути частиною масштабнішого зсуву в процесі, так би мовити, «демократизації естетичного досвіду». До середини 70-х рр. зберігалося та захищалося (якнайпалкіше лівими інтелектуалами) ієрархічне розрізнення між традиційними формами «високої культури» та популярними феноменами «низької культури». А сьогодні навпаки, хоча в межах міського простору Нью-Йорка та на шкалі соціального престижу «Янкі Стедіум» розташовані далеко від «Метрополітен-опера», тепер загальноприйнято й майже звично розмірковувати про зачарування спортом за допомогою понять та аргументів, запозичених з царини філософської естетики.
 
Отак (і з великою радістю) я зауважив, що у своєму інтелектуальному та культурному середовищі ця книга стала більш «мейнстримною», ніж раніше. Звідси випливає запитання автора до публікації її українського перекладу: чи його думки досі зберігають свою провокативну енергію на східноєвропейських теренах? Це запитання в жодному разі не приховує в собі натяк на те, що східноєвропейські суспільства та культури можуть бути «відсталими» стосовно деяких всесвітніх тенденцій чи течій. Співчутливий зовнішній спостерігач може радше припустити, що для спорту в Східній Європі перехід од лещат сприйняття його як показника престижу «соціалістичної моделі» до капіталістичної машини грошей і задоволення, мабуть, було складно пережити. Улітку 2012 року Україна, як і Польща, без жодного сумніву, показали себе відмінними господарями Чемпіонату Європи з футболу. І все ж складалося (не таке вже й слабке) враження, що і взаємини між місцевими вболівальниками та їхніми національними збірними, і реакція інтелектуалів в Україні та Польщі містили щось зворушливо архаїчне, чого зовсім не обов’язково хотілося б позбутися. Отже, я маю всі підстави бути вдячним видавництву «Дух і Літера» та німецькому посольству в Києві за публікацію цієї книги – і мені вельми цікаво, як її сприймуть.
 
Ганс Ульрих Ґумбрехт Стенфорд, Каліфорнія 30 листопада 2012 року
 
 
Глядачі
 
Зануритися в зосереджену напруженість – ця формула, винайдена золотим медалістом з плавання Пабло Моралесом, передвіщає, супроводжує та вінчає спортивний виступ. Вона є його передумовою, його реальністю та його зиском. Вона описує водночас спортсменів і глядачів, і в такий спосіб допомагає нам зрозуміти ту принципову (часто знехтувану) схожість, що все ж існує попри різні типи залучення тіла з боку спортсмена та з боку глядача. Проте, щойно ми намагаємося виокремити специфічні модальності переживань глядачів і спортсменів, з’являється принципова асиметрія. Що стосується спортсменів, то різні види спорту надають переживанню «занурення в зосереджену напруженість» різних форм. І хоча ми можемо подібним чином визначити й різноманітні форми спостереження та участі, які спорт накладає на глядачів, я хочу виокремити тільки два основні модуси глядацтва, що їх можна знайти в усіх видах спорту, – звичайно, з більшою чи меншою спорідненістю. Я називаю їх аналізом та причетністю.
 
Уявіть собі матч у професійному хокеї. Усі гравці, крім воротарів, з’являються на льоду по черзі, зазвичай не довше, ніж на дві-три хвилини. Доки лавка штрафників порожня, на льоду повсякчас перебувають дванадцять спортсменів, і щонайменше дюжина гравців кожної команди сидить у запасі, спостерігаючи за тим, як розгортається гра. Гравці, які спостерігають, намагаються зібрати якомога більше інформації про стратегію, сильні та слабкі сторони команди супротивника. У цей час їхній модус глядацтва є переважно аналітичним, і оскільки вони завжди повертаються на лід для чергової зміни, межа між цими аналітичними глядачами та гравцями, що переслідують шайбу, виявляється доволі прозорою.
 
Тепер зверніть вашу увагу на натовп, що спостерігає за тим самим хокейним матчем. Ми схильні вважати цих глядачів, які слідкують за розгортанням подій, галасливими, емоційними, часом несамовитими від захвату. Але понад усе ми переконані, що натовп має дуже низький, якщо взагалі хоч якийсь, аналітичний рівень. Схоже, на хокейному стадіоні вболівальники найбільше насолоджуються відчуттям причетності до інших, так само сповнених ентузіазму вболівальників. Вони не аналітичні в тому плані, в якому аналітичними є гравці, що чекають своєї черги вийти на лід, і межа між гравцями та цими вболівальниками видається, принаймні на перший погляд, непроникною. Огорожі, що колись оточували більшість футбольних полів у Європі та Великій Британії можна вважати матеріалізацією цієї відмінності. Як глядач із натовпу, я зізнаюсь, що попри багатство своєї фантазії, не можу уявити собі жодного виду спорту, хоч би якими помірними були його вимоги до фізичної підготовки, в якому я міг би брати активну участь. Як і безліч інших глядачів у натовпі, я сиджу на фізичній та категоріальній відстані від тих, хто змагається.
 
Отже, виходить, що поведінка такого глядача, як я, певним чином схожа на внесок людини, що робить ставки на коня, або на завтрашню погоду, або на результат матчу з американського футболу. Азартний гравець ставить щось на кін, але він не може впливати на результат цієї події – він може тільки сподіватися, що результат винагородить та примножить його внесок. І хоча натовп може й не мати фінансового зиску від результату спортивної події, ці глядачі роблять внесок у вигляді своїх емоцій. Вони ризикують розчаруванням, можливо, навіть депресією, в обмін на шанс бути присутніми на захопливій виставі. Якщо ті, хто вкладають гроші у ф’ючерсні ринки, часто не слідкують за подробицями коливання цін – вони тільки хочуть знати наприкінці дня, виграли вони чи програли свою ставку, – емоційний внесок глядачів під час спортивної події неначе приклеює їх до їхніх стільців на стадіоні, або ж до їхніх крісел перед телевізором, бо напруженість кожної секунди дії містить потенційну винагороду.
 
Спортивні глядачі в натовпі сподіваються на те, що їхня улюблена команда виграє, але не вважають свій емоційний внесок, або витрачений час цілковито змарнованими, якщо гра є захопливою. Більш, ніж програш, уболівальників розчаровує нудьга – брак активності та зусиль. Немає нічого гіршого, ніж спостерігати за грою, яку жодна з команд насправді не хоче виграти. Деякі зіркові ігри, що проводяться посеред сезону, в яких гравці спрямовують усі зусилля на уникнення ситуацій, що можуть спричинити травму, буває смертельно нудно дивитися (мабуть, і грати також).
 
Незалежно від того, чи вважаємо ми іспанські бої з биками спортом (можна навести багато аргументів на захист обох позицій), вони виразно ілюструють те, що емоції натовпу можуть існувати незалежно від виграшу чи програшу. Немає невизначеності стосовно того, як закінчиться бій биків. Тварину буде вбито. Таким чином, якість виступу залежить лише від насильницької краси драми, що спільно виконують бик і тореадор; мірою цієї краси є емоція – alegría – яку вона викликає в натовпу. Під час найкращих моментів бою з биками, музики, що грають пасодобль, резонують із напруженою і мінливою емоцією глядачів, наче синхронізуючи шляхетну чутливість із примітивною інтенсивністю ритуального вбивства. Ніщо не може бути дальшим від колективної тривоги з приводу виграшу чи програшу в хокейному матчі, ніж це багатошарове глядацьке зачарування.
 
Будь-який вид спорту може народжувати обидва типи глядачів – з аналітичним поглядом та з емоційним залученням. Але кожний окремий вид спорту має більшу чи меншу спорідненість із тим чи тим модусом глядацтва. Наприклад, за нормальних обставин дуже незначна частка людей серед глядачів змагання з плавання (може, за винятком членів родин учасників) самі не були в якийсь період свого життя або активними плавцями, або тренерами з плавання. Ці глядачі спостерігають за запливами аналітичним оком. І хоча не кожен шанувальник змагань «Формули-1» та їхніх модних автомобілів виявляється колишнім водієм гоночної машини, більшість є чоловіками (а подекуди й жінками), які пишаються своїм спортивним стилем водіння. З іншого боку, складно – ба навіть гнітюче – було б уявити собі університетський баскетбольний матч, де б на трибунах сиділи тільки колишні гравці та тренери.
 
У різних культурних контекстах серед уболівальників різних видів спорту розвинулися різні стилі причетності. Так, єдиними глядачами, які виглядають навіть розслабленішими за вболівальників, що спостерігають за тестовим матчем з крикету, скажімо, між Вест-Індією та Пакистаном, є ті щасливі американські родини, які по кілька днів сидять на газонах, спостерігаючи за іграми плей-оф Малої бейсбольної ліги, ділячи свою увагу порівну між грою та якістю хот-догів, куплених у кіосках фастфуду. І хоча під час ігор «Сан-Франциско Джайєнтс» моїй дружині постійно не щастить, і вирішальні розігрування, здається, завжди відбуваються якраз тоді, коли вона купує їжу та напої, попри це вона все ж залишається відданою вболівальницею. У Японії, навпаки, бейсбольні глядачі такі ж пристрасні та галасливі, як натовпи вболівальників університетського американського футболу (кажуть, що японці перейняли таку поведінку саме від цього виду спорту), або як ті прихильники англійського футбольного клубу «Ліверпуль», що на підтримку своїх героїв одним могутнім голосом співають «Ти ніколи не йтимеш сам» («You’ll Never Walk Alone»). Але якщо вболівальники іншої бейсбольної команди можуть лише добросердо піддражнити тебе, коли твоє місце випадково виявиться в їхньому секторі стадіону, вболівати за «Манчестер Юнайтед» в оточенні фанатів «Ліверпуля» може бути просто небезпечним. Ті, хто можуть дозволити собі купувати квитки на боксерський гала-виступ у найпрестижнішому готелі Лас-Веґаса, зобов’язані вдягати смокінг і метелик. Але є й інші боксерські заходи (де я бував неодноразово), на яких я б навіть у простому піджаку відчував би недоречність такого вбрання. Втім, незважаючи на всі ці яскраві приклади глядацького «гарного тону», базова альтернатива між аналітичним стеженням за спортивними подіями та стеженням із високим рівнем емоційного залучення все ж залишається чинною.
 
Хоча філософи та поети майже ніколи не приділяли уваги глядачам спортивних подій, протягом десятиріч вони акумулювали багатий репертуар концепцій, які відповідають двом сторонам цього розрізнення між глядачами. Спадає на думку ідеал відстороненого глядача драматурга Бертольда Брехта: глядача, який може курити (а подекуди навіть обмінюватися враженнями з іншими глядачами), уважно слідкуючи за дією, аналізуючи, і, зрештою, роблячи політичні висновки з перегляду п’єси «епічного театру». Ви зможете збагнути можливу слушність цього опису лише якщо візьмете до уваги протилежну концепцію, на тлі якої його було вироблено: небажаний (для Брехта) тип глядача, що асоціювався в нього з катарсисом та іншими, можливо, неправильно розтлумаченими, ідеями з «Поетики» Аристотеля. Для Брехта цей інший, аристотелівський глядач утілює те, що він вважав найтяжчим гріхом проти інтелектуальної пильності: а саме бажання ідентифікуватися з героями на сцені.
 
Набагато відомішим та справді багатшим є проведене Фрідріхом Ніцше розрізнення між аполлонівською та діонісійською поставою. Аполлонівський глядач сприймає та цінує красу кожної окремої форми на відстані. Він не є обов’язково аналітичним у сенсі Брехтового ідеального глядача, або хокеїстів, що спостерігають за соратниками по команді з лави, але очевидно, що аполлонівський глядач є ближчим до аналізу, ніж до причетності. Діонісійські глядачі, навпаки, тяжіють до того, щоб цілком полишати індивідуальність та дистанцію, насолоджуючись своєю єдністю з іншими глядачами та з енергією, що струмує від дії, за якою вони спостерігають. Серед усіх старогрецьких трагедіографів Ніцше категорично засуджував Еврипіда, бо вважав, що трагедії останнього не допомагають глядачам дійти цього стану діонісійської єдності. Своє власне бачення діонісійського натовпу Ніцше схарактеризував за допомогою таких висловів, як «екстатичний захват» та «сп’яніння», і вважав, що зрештою інтенсивність цієї участі природним чином приведе до сну глибокого щастя.
 
Якщо ми будемо осмислювати ці полярні розрізнення в термінах «краще/гірше», «задовільно/незадовільно», «більш/менш інтенсивно» тощо, то потрапимо в пастку «критичного» погляду на спорт, якого я хочу уникнути.
 
Адже насправді різні модуси слідкування за спортивними подіями настільки відрізняються один від одного, що їх не можна порівнювати навіть якісно. Наприклад, напруга, що виникає під час стеження за тенісом аналітичним оком, цілком відрізняється від тремту, який охоплює вболівальників, коли їхня футбольна команда от-от виграє національну першість; але ні перше, ні друге не будуть вищим (чи нижчим) модусом глядацтва. Порівнюючи моє власне розрізнення між аналізом та причетністю з двома ніцшеанськими типами, я бачу, що мої поняття, замість описувати дві унікальні форми участі, позначають два полюси широкого спектра можливих глядацьких позицій. Посередині цього спектра, на мою думку, має перебувати відсторонена насолода рухами та формами, яка є менш гострою, ніж аналіз, і більш віддаленою від спортсменів-змагунів, за натовп, що жадає причетності.
 
За останні десятиріччя стало очевидним, що діонісійський стиль виявився цікавішим для філософів і фахівців інших гуманітарних дисциплін, ніж аполлонівський – можливо, через те, що цей модус глядацтва має буремну репутацію. Діонісійський екстаз точно не є тим ставленням до світу, яке рекомендували нам наші батьки та вчителі. Коли примари фашизму ще не давали спокою Заходу, наші наставники очікували на те, що ми станемо раціональними, аналітичними індивідуальностями – такою була формула соціального схвалення та професійного успіху в кожному мислимому контексті. Натомість перспектива бути частиною натовпу й утратити контроль над своїми емоціями та поведінкою є саме тим, від чого нас застерігали з дитинства. Як наслідок, більшість із нас забули (або ніколи не знали), яку радість можна відчути, коли ти є частиною натовпу. Ми радше почуваємося морально зобов’язаними асоціювати шал юрби виключно з тими хуліганами, що перетворюють міжнародні футбольні події на місця, відвідування яких може бути фізично небезпечним.
 
Але для тисяч уболівальників минулих літ перспектива почуватися частиною натовпу на спортивній події надавала можливість зануритися в царину присутності. Уявіть собі римські ігри гладіаторів та перегони на колісницях, що відбувалися в Колізеї чи Великому цирку в І сторіччі до н. е.; уявіть галасливих глядачів, що спостерігали за битвами з кальчіо в Тоскані епохи Відродження; уявіть боксерські поєдинки XVIII сторіччя в Лондоні, які в культурному середовищі, загалом не схильному до зачарування спортом, могли зібрати багатотисячну публіку. Ті юрби були попередниками мас уболівальників, які від початку ХХ сторіччя почали заповнювати монументальні стадіони заради перегляду змагань із командних видів спорту – юрби, що ростуть ще й до сьогодні.
 
Ключем до феноменології цих натовпів на спортивних подіях є те ревіння, яке десятки тисяч глядачів можуть створювати разом. Воно не лише надихає їхні улюблені команди, воно є фізичною точкою самореференції, за допомоги якої натовп сприймає та трансформує себе у спільне об’єднане тіло. За останні десятиріччя натовпи також показали схильність до того, щоб робити себе не лише чутними, а й видимими як об’єднані тіла – від носіння кольорів своєї команди та розфарбовування своїх облич до участі в «хвилі», що часом стихійно проноситься стадіоном. В університетському американському футболі є типовий (насправді мій улюблений) момент, коли перед вирішальним розігруванням члени команди на краю поля повертаються до натовпу й розмахують руками, щоб отримати голосну підтримку вболівальників. Стандартним раціональним поясненням цього жесту є те, що гамір натовпу перешкоджає комунікації між гравцями команди суперника. Однак я переконаний: тут діє щось більш первинне. Поки галас натовпу перешкоджає тільки вербальній комунікації іншої команди, він функціонує в межах інтерактивного виміру. Але насамперед голосна підтримка приваблює багатьох гравців та вболівальників тим станом свідомості, який поглинає і трансформує індивідуальність у причетність, де комунікативна взаємодія вже не потрібна.
 
Натовпи прагнуть того моменту, коли їхня сукупна фізична енергія з’єднується з енергією гравців і примушує цю останню зростати. Адже в той момент відстань між юрбою та гравцями зникає. Подібна причетність, яка зовсім не є чисто духовною, може становити фізичну реальність. Вона може навіть мати цілком реальну біологічну основу в нещодавно відкритих дзеркальних нейронах у передмоторній ділянці кори головного мозку. Дзеркальні нейрони активуються не лише тоді, коли людина сама виконує певну дію, а й коли вона бачить, як її виконує хтось інший. Ці нейрони, або інші, подібні до них, можуть зрештою надати фізіологічну основу для пояснення емпатії – емоційного зв’язку, завдяки якому переживання іншої людини здаються твоїми власними.
 
Хоч би якою була насправді поведінка натовпу, фізичною чи культурною, вихід її енергії всередині та довкола наших індивідуальних тіл, як і в цілому натовпі, загалом не залежить від виграшу чи програшу. Безперечно, натовпи прагнуть, щоб їхня енергія допомогла привести їхні команди до перемоги. Але ті самі справжні вболівальники залишатимуться на стадіоні, емоційно поєднані з їхньою командою, аж до гіркого кінця розгромної поразки, або навіть і після неї. Коли 1950 року Бразилія програла фінальний матч чемпіонату світу з футболу, що відбувався на її теренах, команді крихітної сусідньої республіки Уруґвай, більше за п’ятдесят тисяч осіб з тих двохсот тисяч глядачів, які прийшли на гру, до самого ранку залишалися на стадіоні «Маракана» в Ріо-де-Жанейро, оплакуючи цю поразку. Колекціонування футболок, напульсників або рукавичок, що вдягалися гравцями під час гри, є лише одним серед багатьох ритуалів, що постали з бажання фізичної єдності.
 
Протягом перших декад XX сторіччя велика частина новозбудованих тоді стадіонів використовувалися також і для зборів політичних партій та інших ретельно зорганізованих масових спектаклів. Але ми маємо водночас документальні свідчення та філософські підстави сумніватися, що учасники подібних масових вистав переживали той шал, який регулярно спричиняють спортивні події. Я не кажу про юрби, що стихійно збираються в моменти політичної напруги й часто вибухають неконтрольованою енергією та насильством (найвідомішою подією такого штибу був штурм Бастилії 14 липня 1789 року). Я маю на увазі політичні збори або паради в пам’ятні дні, як-от Перше травня або Четверте липня, коли рівень енергії зазвичай залишається низьким – певно, тому, що всі поділяють ту саму ідеологію. У цих політичних постановках немає ні примордіальної прірви, що її потрібно подолати, ні розбіжності чи розколу поглядів, що живлять натовпи енергією. Ці партійні збори в переважній своїй більшості виявляються мирними заходами, тоді як навіяна спортивною подією поведінка футбольних натовпів часто стає непередбачуваною, сповненою насильства та небезпеки.
 
Після футбольного Кубка світу 1998 року у Франції ми дізналися зі свідчень, підкріплених науковими дослідженнями, що традиційні пояснення агресії вболівальників з позицій соціальної психології не витримують критики. Так звані хулігани, які сіють безлад, створюючи загрозу водночас власному життю та житю людей, яких вони б’ють у своєму шалі, здебільшого не є пригнобленими пролетаріями, що вивільняють своє невдоволення. Вони навіть не обов’язково мають підтримувати команду, яка програла. Вони – колективні тіла в екстазі, об’єднані та сп’янілі спільним переживанням, що вийшло з-під контролю. Ті, хто складають такі неконтрольовані натовпи, переважно належать до багатших та краще освічених суспільних прошарків. Мушу сказати, що я розумію це відчуття. Щасливий перемогою чи засмучений поразкою, я ніколи не почуваюся вповні тверезим, коли полишаю Стенфордський стадіон після гри з американського футболу, попри те, що я не вживав жодного алкогольного напою. Можливо, мені не завжди хочеться це робити, але я знаю, що потрібно охолонути перед тим, як сідати за кермо автомобіля. Ось чому я неодмінно паркуюся за десять-п’ятнадцять хвилин пішки від воріт стадіону.
 
Але, знову ж таки, хіба ця ідея причетності не є застарілим і безнадійно романтичним змалюванням спортивного глядацтва? Сучасна реальність така, що більшість спортивних уболівальників дивляться матчі своїх улюблених команд по телевізору з кількома друзями чи членами сім’ї, а не на стадіоні разом із натовпом. Навіть у Бразилії, хоч як це дивно, дієслово assisstir, що означає «бути фізично присутнім на спортивній події», стало також вживатися на позначення перегляду спортивної події на екрані. Чи не потрібно замінити мій опис глядацтва як аналізу або причетності на оновлену концепцію, в якій ці два модуси поєднуються в межах складнішої «медіа системи» глядацтва? Я, безумовно, можу очікувати це заперечення з боку медійних досліджень (вчорашньої академічної сенсації), і хочу одразу ж погодитися, що медіа-фахівці наводять низку слушних аргументів. Справді, економічна життєздатність сьогоднішнього професійного спорту залежить значною мірою від телерадіотрансляцій, а не від продажу квитків. Також справедливо, що сучасні медіа-технології та глядацькі звички, які формуються під їхнім впливом, виробили нові способи насолоджуватися спортом у реальному часі. І, нарешті, правильно те, що DVD, переповнені нескінченними нарізками найкращих моментів, стали настільки популярними, що впливають на ігровий стиль різних командних видів спорту.
 
Але, хоч би як наївно чи банально це прозвучало, я переконаний, що для оцінки каналу ESPN у рейтингу Нільсена (ESPN – американський спортивний телеканал; рейтинг Нільсена – система кількісного вимірювання аудиторії телеканалу. – Прим. перекл.) вирішальною й досі залишається якість ігор, зіграних на стадіоні. Навіть DVD-колекція найвидатніших баскетбольних кидків усіх часів не буде такою цікавою, якщо ті, хто її дивитимуться, не зможуть подумки доповнити ті численні кидки образами та наративами з реальних баскетбольних ігор. Звичайно, деякі види спорту піддаються фрагментації більше за інші (баскетбол більше за футбол, фігурне катання навіть ще більше за баскетбол), але я переконаний, що відокремлення прекрасного розігрування або ідеально виконаного акселю від ширшого контексту змагання та спортивної події має ефект розчаклування.
 
Більш реалістичним запитанням про зв’язок між спортом та сучасною медіа технологією буде те, як вона змінила глядацькі звички. Відповідь аж ніяк не дивує: переживання радіослухачів та телеглядачів неминуче зсунулися вбік аналітичного кінця спектру. Головною причиною цього зсуву став супровід коментаторів, які висвітлюють та інтерпретують гру, використовуючи сітку понять. Ця сітка забезпечує шар значення, наслідком якого є те, що слухачі та глядачі перебувають на відстані (або радше на напіввідстані) від присутності гравців. Стадіонні натовпи, навпаки, можуть бути галасливими чи мовчазними, але вони загалом не просякнуті актами комунікації – хоча на найновіших сучасних технологічно облаштованих стадіонах величезні екрани наближають переживання натовпу до модусу телетрансляції. Навіть більшою мірою, ніж супровід коментаторів, враження аналізу створюють такі електронні засоби, як повторне відтворення та уповільнений режим відтворення. Трансляція чи повторне відтворення на великому екрані стадіону дарують уболівальникам ілюзію, що вони мають ту саму інформацію, яку тренер використовує для аналізу розігрування, що тільки-но відбулося, або для перегляду своєї ігрової стратегії.
 
Але що телерадіотрансляція лишає й не може замінити, то це фізичну співприсутність глядачів та спортсменів, яка є найпершою умовою причетності. Подібно до тренерів у їхньому аналітичному зосередженні, глядачі перед екранами телевізорів, спостерігаючи за грою, залишаються здебільшого на самоті – навіть якщо вони сидять разом зі своїми сім’ями чи друзями і їм вдається частково відтворити у своїй вітальні щось подібне до атмосфери стадіону. За винятком унікальних моментів – передусім коли їхня улюблена команда виграє чемпіонат світу, чи коли їхній улюблений спортсмен б’є світовий рекорд – глядачі перед телевізорами не єднаються разом у маленький натовп. Поки їхньою реальністю є телевізійний екран, розігрування на полі не наближаються до їхніх тіл і нічого від них не одержують, що неминуче призводить до вельми фундаментальних змін у динаміці енергетичного обміну.