Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці

Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ Республіці

27 октябрь 2019, Воскресенье
26
0
Гордіїв вузол. Українська проблема в ІІ РеспубліціМи публікуємо фрагмент з книжки Гжегожа Мотики "ВІД ВОЛИНСЬКОЇ РІЗАНИНИ ДО ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА». ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ 1943–1947 рр". Авторизований пер. з пол. А. Павлишина, післямова д.і.н. І. Ільюшина – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013.

Десятки тисяч убитих цивільних українців і поляків, у тому числі жінок, дітей, немічних, сотні спалених сіл і хуторів, понад півтора мільйони переселенців, які мусили назавжди по- прощатися зі своєю малою вітчизною та покинути свої будинки й увесь життєвий доробок, – такий трагічний баланс цивілізаційної катастрофи на польсько-українському прикордонні в роки II Світової війни та одразу після неї. Хронологічні межі нещадного зіткнення двох націоналізмів, українського та польського, позначені етнічною чисткою поляків Волині («антипольською акцією»), що сягнула піку в 1943 р., і операцією «Вісла», тобто «остаточним вирішенням українського питання» на території опанованої комуністами Польщі в 1947 р.
 
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту – найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові роз- відки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
 
Першого листопада 1918 року серед поляків, котрі мешкали у Львові, мабуть, переважало почуття здивування. Того дня на офіційних установах замайоріли українські прапори, а з поширюваних містом оголошень можна було довідатися, що виникла Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) зі столицею у Львові. Для тих львів’ян, які мріяли про вільну Польщу, перспектива стати громадянами Західної України була неприйнятною. Те, що в процесі створення власної держави їх випередили українці, – на думку багатьох, то була «винайдена австрійцями на шкоду полякам» національна група, якої насправді не існувало, – породжувало здивування, а водночас посилювало бажання активно протистояти розвиткові подій.
 
Ще того ж дня польські підпільні групи спонтанно перейшли в контрнаступ. Спершу некоординовані сутички незабаром перетворилися на запеклі вуличні бої. У лавах польських підрозділів опинилося чимало молодих людей віком до сімнадцяти років, які мужньо та самовіддано брали участь у боях, започаткувавши легенду Львівських Орлят. 22 листопада 1918 року, зважаючи на опір і підхід до міста підкріплення, українські війська залишили Львів. Але то був допіру початок польсько-української, або радше, польсько-західноукраїнської війни.
 
До березня 1919 року Українська Галицька Армія тричі починала наступальні операції, намагаючись повернути Львів, але щоразу зазнавала поразки. В наступні тижні у наступ пішли підрозділи Польської Армії. З цією метою було використано частину сил прибулого з Франції війська генерала Юзефа Галлера (хоча раніше західним державам пообіцяли, що ці підрозділи не будуть ужиті в Галичині). Польський натиск змусив знекровлені в боях загони армії ЗУНР відступити за Збруч, річку, яка мала становити південно-східний кордон відродженої Польщі. Останні з них переправилися на той бік 16 липня 1919 року.
 
Спершу до Кам’янця, а потім у еміграцію вирушив також уряд ЗУНР на чолі з Євгеном Петрушевичем. Включити ЗУНР до складу Польської Республіки погодився лідер Української Народної Республіки (далі – УНР) Симон Петлюра, котрий таким чином прагнув врятувати українську державність понад Дніпром. Як відомо, край цим сподіванням поклав перебіг польсько-більшовицької війни та підписана в березні 1921 року Ризька угода.
 
Попри військову поразку, західні українці не втрачали надії на незалежність. Адже поляки мали клопоти із отриманням згоди державпереможниць, особливо Франції та Англії, на включення Східної Галичини до Польської держави. В червні 1919 року Польща лише отримала право на тимчасове управління цим тереном, натомість серйозно розглядався проект, щоб долю регіону вирішили самі мешканці Східної Галичини на проведеному під наглядом Ліги Націй плебісциті. У Львові, щоправда, переважали поляки, проте в усій Східній Галичині саме українці становили більшість. За даними перепису 1931 року, у Львові мешкали 157 тисяч поляків, 99 тисяч євреїв і менше 50 тисяч українців, однак з-поміж 4 729 515 осіб, які мешкали в усій Східній Галичині, аж 2 847 844 були греко-католиками (майже всі – українці), 1 350 978 осіб задекларували себе католиками латинського обряду (поляки), а 490 459 – юдеями (євреї). Отже, підсумки плебісциту були б для Польщі, звісно, несприятливими.
 
Керівництво II Республіки, усвідомлюючи таку загрозу, одразу ж після перемоги узялося за зміцнення польської етнічної присутності на Кресах*. Передусім були полонізовані державні установи, звідти усунуто всіх, хто відмовився прийняти присягу на вірність Польській державі. Відтак у Львівському університеті були ліквідовані українські кафедри і прийнято засаду, що у виші можуть навчатися тільки ті польські громадяни, котрі відбули службу в Польській Армії. Врешті, 5 грудня 1920 року всю Галичину було поділено на чотири воєводства: Краківське, Львівське, Тернопільське та Станіславське. При цьому межі воєводств пересунули на захід таким чином, щоб змінити демографічний баланс на користь польського населення. Отож, у складі Львівського воєводства опинилися населені переважно поляками Ряшівський, Кольбушівський, Кросненський і Тарнобжеський повіти. Східну Галичину було офіційно найменовано Східною Малопольщею. До того ж, у грудні 1920 року Законодавчий Сейм прийняв закон про надання на вигідних фінансових умовах господарств на Волині заслуженим воякам і інвалідам, вихідцям із Центральної Польщі, яких часто селили в окремих осадах.
 
Ці дії зродили спротив у значної частини українців. Українські політичні партії не визнавали польської державності – законним урядом вони вважали виключно еміграційний уряд ЗУНР. Аналогічне становище посів також глава Греко-католицької Церкви, митрополит Андрей Шептицький. Лунали заклики до пасивного опору, а саме: бойкоту перепису, організованого польською владою, призову на військову службу та виборів до Сейму (листопад 1922 року). В жовтні 1919 року українці заходилися творити таємні освітні гуртки, а в липні 1921 року розпочав діяльність підпільний університет (існував до 1925 року). Особливу неприязнь породжувало наділення землею польських колоністів, – місцеві селяни здебільшого були переконані, що ті загарбують землі, які мали би належати тутешнім.
 
Українці, звичайно, не збиралися обмежуватися пасивним опором. Частина українських офіцерів і солдатів не погодилися капітулювати. Влітку 1920 року виникла підпільна Українська Військова Організація (далі – УВО) на чолі з полковником Євгеном Коновальцем. Назва організації зовсім не випадково асоціювалася із назвою Польської Військової Організації (ПВО); члени УВО й пізніше апелювали до польського досвіду боротьби за незалежність. УВО спершу підлягала урядові Петрушевича, який перебував у еміграції в Відні. Одразу після виникнення організація розпочала діяльність, спрямовану проти включення Східної Галичини та інших спірних територій до Польської Республіки. Перший терористичний акт УВО влаштувала 25 листопада 1921 року у Львові. Ним став невдалий замах на маршала Юзефа Пілсудського (тоді був поранений львівський воєвода Казімеж Ґрабовський, який супроводжував голову держави). Акти саботажу, чинені під безпосереднім керівництвом Коновальця влітку та восени 1922 року, мали серйозніший характер. Палали скирти збіжжя, господарства нещодавно прибулих колоністів і тутешніх поляків. У поліцейських відділках, на залізничних станціях, військових складах, під телеграфними й телефонними стовпами вибухали бомби. Згоріли військові склади поблизу Перемишля, будинки поліції в Яворові, Городку, Угневі та Любачеві. Покликаючись на потребу ліквідації «зрадників», члени УВО 15 жовтня 1922 року вбили в Кам’янці Струмиловій кандидата до Сейму Польської Республіки Сидора Твердохліба, українського поета й журналіста, лідера української партії хліборобів, яка виступала за співпрацю з поляками.
 
Саботажна акція тривала за підтримки комуністів кілька місяців. Мабуть, було вчинено близько трьохсот актів саботажу й диверсій. Поліцейська статистика зафіксувала в 1922 році 223 акти саботажу, в тому числі 17 замахів на службовців (загинули п’ятеро осіб), 15 замахів на українців-угодовців (дев’ять загиблих), 129 підпалів і пограбувань, 27 саботажів у державних установах, 35 випадків перерізування телефонних і телеграфних дротів.
 
Утім, все це не вплинуло на становище українців на міжнародній арені. 14 березня 1923 року Рада послів, яка успадкувала повноваження Верховної Ради мирної конференції в Парижі, передала Східну Галичину Польщі, сподіваючись, однак, що самоврядування на цих теренах набуде певних автономних повноважень. Здавалося б, рішення Ради послів розв’язало питання про східні кордони Польської держави. Так воно й було сприйнято більшістю західних українців, що зумовило стрімкий занепад авторитету уряду Петрушевича, співпрацю з яким розірвала навіть УВО, котра вирішила, що б там не було, продовжувати нерівну боротьбу.
 
У відродженій Польській державі загалом налічувалося близько п’яти мільйонів українців. Вони становили 16% усіх громадян країни, проте в деяких регіонах складали переважну більшість. Та українці не були однорідною групою. Легко можна було зауважити між ними значні культурні відмінності, зумовлені передусім різним віросповіданням і різним історичним досвідом життя в окремих державних організмах – у Росії та Австро-Угорщині. Коли йдеться про конфесії, то одні з них були віруючими Православної Церкви (Волинь і Люблінщина), інші – Греко-католицької (Галичина). Понад 90% українців мешкали на селі, 3–6% працювали в промисловості, і лише близько 1% населення складала інтелігенція. Значна частина населення виступала за незалежну Українську державу, отож неприязно ставилася до Польщі. В Східній Галичині рівень національної самосвідомості був значно вищим, ніж на Волині, але й там місцеве населення неохоче ставилося до створення структур Польської держави. Селяни з ностальгією згадували Першу світову війну, часи так званої «свободи», коли після евакуації царської адміністрації та втечі поміщиків не було «ні росіян, ні поляків. Хто хотів, то працював... як хто був сильніший, то відбирав і засівав своїм збіжжям [...] гайових тоді не було». Не дивно, що за таких обставин українське питання стало однією з найважливіших проблем, з якими довелося радити собі відродженій Польській державі.
 
Березнева Конституція 1921 року гарантувала всім польським громадянам, незалежно від національності та віросповідання, рівні права. На практиці, однак, саме поляки становили привілейовану групу. Доброю ілюстрацією того, як конституційні права дотримувалися на ділі, може послужити той факт, що в II Республіці ніколи жоден неполяк не обіймав посади міністра, воєводи чи бодай старости. За цілковите підпорядкування національних меншин польській домінації виступали передусім прихильники національних демократів (ендеки), християнські демократи (хадеки) та частина польської селянської партії (ПСелП). Ці угруповання проголошували програму так званої національної асиміляції. Внаслідок втілення цієї програми українці та білоруси мусили поступово, завдяки адміністративному тискові, зазнати полонізації. Прихильники національної асиміляції часто заперечували існування української нації. На їхню думку, на Кресах поруч із поляками та євреями мешкали русини, прихильно налаштовані до Польщі. І все було би гаразд у взаємних відносинах, якби не жменька авантюристівінтелігентів. Меті полонізації були покликані, скажімо, служити впроваджені в 1924 році міністром Станіславом Ґрабським утраквістичні школи. Передбачалося, що вони будуть двомовними, проте насправді виявилися інструментом обмеження українського шкільництва. Якщо в 1924/1925 навчальному році існувало 2558 українських початкових шкіл, то в 1937/1938 – їх залишилося тільки 461.
 
Політика національної асиміляції натрапила на рішучий опір пілсудчиків, Польської Соціалістичної та Демократичної Партій. Ці середовища заохочували так звану державну асиміляцію. Прихильники такої концепції наполягали на гарантуванні національним меншинам усієї повноти громадянських прав і культурної автономії (дехто навіть пропонував надати Галичині територіальну автономію). На їхню думку, це з часом призвело би до витворення зв’язку між національними меншинами та Польською державою. Один із чільних прихильників концепції державної асиміляції Тадеуш Голувко нещадно критикував національну політику польських урядів до травня 1926 року. Він писав:
 
Східні воєводства і Східну Галичину віддано на відкуп неосвіченій і непридатній бюрократії, котра спирає свою владу на конфіскацію газет, розпуск товариств, тлумлення культурного, політичного та соціального життя українців і білорусів. Словом, фактична влада та потрапила до рук поліції й прокурорів. Бездумна політика [...] штовхала Польщу у прірву, бо мільйонні маси [...] ненавиділи не лише тупу брутальну бюрократію, а й саму польську державність.
 
Травневий переворот 1926 року зродив надію на зміну ситуації. Сподівання ще більше зросли у зв’язку зі змінами в державному апараті, позаяк на високі відповідальні посади були запрошені люди, відомі своїм відкритим ставленням супроти національних меншин. У 1928 році посаду волинського воєводи обійняв Генрик Юзевський. Цей видатний пілсудчик намагався перетворити Волинь на анклав польськоукраїнського примирення, а для того усував впливи і польських, і українських націоналістів, віддаючи перевагу, серед іншого, створенню польських шкіл із обов’язковим викладанням української мови, що призводило до обмеження розвитку українського шкільництва, проте водночас змушувало поляків вивчати мову сусідів.
 
Утім, політика різних урядів після травня 1926 року була вкрай суперечливою. Наприклад, не виконано жодної з фундаментальних вимог польських українців у справі створення у Львові українського університету. Замість цього, після кількох років переговорів, Український науковий інститут постав у... Варшаві.
 
Інша річ, що ставлення українських політичних партій не давало польській владі ширшого поля для маневру. Єдиним цілковито приязним Польщі середовищем були так звані петлюрівці, прихильники еміграційного уряду УНР, котрі сподівалися на відбудову української державності понад Дніпром і співпрацювали з польською розвідкою проти СРСР. В II Республіці діяли кілька українських і русинських легальних політичних партій, які представляли весь спектр політичних поглядів – від лівих до фашистів, утім, часто солідарних у спільній неприязні до Польської держави. Найбільшою підтримкою в українській громаді втішалися національно-демократичні середовища, згруповані в Українському Національно-Демократичному Об’єднанні (далі – УНДО). Вони здобували в Східній Галичині непогані результати на виборах до Сейму, і завдяки цьому мали численний парламентський клуб (фракцію) – в тридцятих роках представник УНДО обіймав посаду віце-маршалка (заступника голови) Сейму. Середовище УНДО намагалося політичними способами добитися якнайкращих умов для функціонування українського суспільства. Його постійним постулатом залишалася культурна й територіальна автономія українців, котрі мешкають у Польщі. Проблема полягала в тому, що лишень у тридцятих роках це середовище почало дозрівати до визнання Польської держави стійким утворенням.
 
УВО намагалася підтримувати дух опору серед українців. Члени цієї організації в двадцятих роках влаштували чимало актів експропріації, нападаючи на поштові авто, податкові установи тощо. УВО також співпрацювала з німецькою розвідкою – в обмін на шпигунську інформацію українці (члени цієї організації) отримували гроші, зброю та допомогу в навчанні. Траплялися й замахи – скажімо, 19 жовтня 1926 року у Львові був убитий керівник львівської шкільної кураторії Станіслав Собінський, звинувачений у полонізації українського шкільництва. Замах на Собінського, влаштований молодими членами УВО Романом Шухевичем і Богданом Підгайним, добре ілюструє радикалізацію поглядів західноукраїнської молоді.
 
Шок від поразки в боротьбі за незалежність зродив в українському суспільстві дискусію про її причини та наслідки. Відповідальність за поразку була покладена на політичні середовища, які внаслідок міжусобної боротьби зазнали розколу. Претензії адресували, зокрема, чільним політикам, яких звинувачували в неслушних ідейних орієнтаціях. Учасникам дискусії здавалося, що ідеали демократії, які відстоювали прихильники ЗУНР у 1918–1919 роках, зазнали поразки. Відтак дедалі популярнішою ставала націоналістична ідеологія, модна в тогочасній Європі. Основоположником українського націоналізму вважають Миколу Міхновського, котрий задовго до Першої світової війни закликав до створення незалежної Української держави та сформулював гасло «Україна для українців». Однак чільним глашатаєм націоналізму в міжвоєнному двадцятилітті став Дмитро Донцов, котрий пропагував свої ідеї в численних статтях, книжках і публічних виступах, які справляли величезний вплив на слухачів. У 1921 році у Відні побачила світ його праця Підстави нашої політики. Відповідальність за поразку Донцов покладав на українських демократів і соціалістів, котрі, на його думку, змарнували зусилля усієї нації. Згодом погляди Донцова, в тому числі під впливом приходу до влади в Італії фашистів, ставали дедалі радикальнішими. В 1926 році він опублікував книжку Націоналізм, у якій виклав своє вчення. На думку Донцова, міжнаціональні відносини засновані на принципі сили: або пан, або слуга. Тому все треба підпорядкувати силі української нації та її могутності, натомість зовнішню політику слід провадити в ім’я національного егоїзму. Відкидаючи демократію, Донцов наполягав на здобутті керівної ролі в нації «активної, відважної, спрагненої влади меншости», якій притаманна фанатична, ладна на будь-які жертви любов до власної нації.
Цікаво, що головного ворога Донцов вбачав у Росії, боротьбу з якою вважав достоту історичною місією України. Польщу, де він мешкав і працював у міжвоєнний період, Донцов розглядав як потенційного союзника проти Росії, не випадково він підтримував союз між Пілсудським і Петлюрою.
 
Втім, хоча на геополітичні візії Донцова зважали мало, його ідеї справили величезний вплив на українську молодь, в середовищі якої всередині двадцятих років почали формуватися радикальні угруповання, які відкидали і пропольські, і прорадянські симпатії. Молодіжні націоналістичні організації займалися самоосвітньою діяльністю, розповсюджували підпільну пресу, зривали в школах церемонії з нагоди польських державних свят і організовували відзначення українських, наприклад, 1 листопада (річниця проголошення ЗУНР). До них потрапили майбутні бандерівці, у тому числі Степан Бандера (нар. 1909 року), Роман Шухевич (нар. 1907 року), Василь Сидор (нар. 1910 року), Ярослав Старух (нар. 1910 року), Мирослав Онишкевич (нар. 1911 року) та інші.
 
Всі вони в 1918–1919 роках знали, що існує Українська держава, проте були занадто малі (у віці від семи до одинадцяти років), щоб узяти участь у боротьбі за незалежність. Виховані в дусі патріотизму, вони бунтували проти старшого покоління, звинувачуючи його в бракові самовідданості й жертовності у боротьбі за незалежність. Ці юнаки хутко засвоювали погляди Донцова, котрий наголошував перевагу почуттів над розумом і спонтанності над розважливістю. Націоналісти вважали, що палка і ладна на будь-яку жертву віра рано чи пізно приведе їх до перемоги, хоча й усвідомлювали власну слабкість, а відтак нерідко називали себе лицарями абсурду чи фанатичними апостолами нової ідеї. В 1929 році діячі УВО та інших українських націоналістичних угруповань створили у Відні ОУН. Ця організація була покликана прагнути до «відновлення, впорядкування, оборони та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави» (пізніше гасло – створення Української Самостійної Соборної Держави, УССД), яка мала б охопити «усі українські етнографічні терени», себто ті, які в ранньому Середньовіччі (!) були, на думку націоналістів, заселені українцями.
 
ОУН мала вести безкомпромісну боротьбу з усіма «окупантами», незважаючи на втрати, використовуючи всі доступні методи. Очікувалося, що «повне усунення всіх займанців з українських земель» відбудеться у процесі національної революції, причому ОУН від самого початку взяла курс на «перманентну революцію». Йшлося про постійну, безугавну підготовку нації до національної революції – шляхом пропаганди та організації саботажу й терористичних актів. Подібні принципи зумовлювали, що ОУН, побоюючись процесів асиміляції, особливо небезпечними вважала тих польських і українських діячів, котрі намагалися досягнути будь-якого компромісу в міжнаціональних стосунках. Таким чином, як не парадоксально, союзниками українських націоналістів виявилися ті польські політики, котрі намагалися вирішити національні проблеми II Республіки силоміць.
 
Радикальний курс ОУН добре відображений у «Декалозі націоналіста», укладеному Степаном Ленкавським. Перша заповідь проголошувала: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї», сьома: «Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину [в першій версії – «поповнити найбільшого злочину». – Ґ.М.], якщо цього вимагатиме добро справи», а восьма: «Ненавистю й безоглядною боротьбою [і підступом] прийматимеш ворогів Твоєї Нації»3. Пов’язаний із ОУН Михайло Колодзінський, аналізуючи польське Повстання 1863 року, заявив: «На прикладі польських повстанців ми бачили, що люде, які хотіли волі для свойого народу не перебирали в засобах до її осягнення. [...] Треба крови, даймо море крови, треба терору, заведім пекольний, треба пожертвувати матеріяльні добра, не лишім собі нічого. Маючи на меті вільну українську державу, йдім до неї всіми засобами й всіми шляхами. Не стидаймося мордів, грабіжі й підпалів. У боротьбі нема етики».
 
У програмі ОУН тридцятих років можна знайти намір здійснити без відшкодування парцеляцію усіх поміщицьких маєтків і господарств колоністів на користь українських селян. З майбутньої Української держави також слід відразу ж після здобуття незалежності депортувати усіх колоністів, осаджених тут після 1918 року. Було заявлено: «Право приватної власності на землю мають члени української нації й ті всі працюючі селяни інших національностей, що поставляться позитивно до визвольних змагань українського народу. Чужинцям-зайдам не буде вільно набути землі на приватну власність». Аналогічні твердження можна знайти у працях чільних діячів ОУН – Миколи Сціборського та Дмитра Мирона. Крім того, Сціборський заздалегідь передбачав, що в момент початку повстання «селяни без жалю порахуються з дідичами, що є агентами польської окупації, а також із військовими і цивільними колоністами»6, а це означає, що ОУН уже в тридцятих роках планувала спровокувати селян на криваві виступи проти польських поміщиків і осадників. Подібним чином організація сподівалася приховати розправу з частиною поляків під виглядом «народних» самосудів.
 
Оголошення про помсту чи навіть розправу з поляками можна також знайти в багатьох піснях ОУН. Схоже, те, що в програмі керівництва стосувалося лише частини поляків (передусім осадників і поміщиків), у пропаганді, котру провадили пересічні члени організації, поширювалося на більшість польської спільноти Кресів. У марші ОУН Ми зродились із крови народу є такі слова:
 
Ми зродились із крови народу, колисала нас грізна тюрма, гартували бої за свободу
і ненависть до ганьби й ярма.
Смерть, смерть, ляхам смерть,
смерть московській проклятій комуні, в бій кривавий ОУН нас веде.
Ми всі вірні сини України,
грізні месники наших братів,
ми чекаємо тільки хвилини – ждем наказу: «Громить ворогів!».
 
У свою чергу, в пісні, де йдеться про засуджених до смерті й страчених членів ОУН, лунає:
В хвилю останну з гробів повстануть, катів без суду вішати будуть. Кожному кату долю однаку:
На одну гиляку – ляха і собаку!
Натомість, у співомовці, популярній між прихильниками ОУН із середовища шкільної молоді, можна було почути:
Там на горі пироги, а в долині каша, утікайте, поляки – Україна наша.
 
Так само, як в ОУН, ставилися до польської присутності на Кресах комуністичні середовища. Однією з цілей комуністів було об’єднання Волині та Східної Галичини із УРСР. Причому, вони не приховували, що йдеться про ослаблення II Республіки загалом. У двадцятих роках, виступаючи на III з’їзді комуністичної партії Польщі, представник Комінтерну Дмитро Мануїльський закликав комуністів намагатися «послабити національні шви сучасної Польської держави, не дозволяючи їй усталитися й набути рівноваги»10. Комуністична пропаганда закликала місцеву людність розправлятися з «польськими панами» так, як у знятому в 1938 році в СРСР художньому фільмі Кармелюк, головний герой якого, навіть помираючи, все закликав «вирвати поляків із корінням» із українських земель. І хоча теоретично в подібних витворах підкреслювали класовий характер сподіваної революції, проте, навіть ті поляки, котрі перейшли на бік повстанців, врешті-решт виявлялися зрадниками. Комуністи створювали суворо законспіровані боївки, покликані послужити основою для майбутньої партизанської війни. Частина з них упродовж багатьох років не проводила жодної діяльності. Їх планували мобілізувати допіру в момент початку війни СРСР проти Польщі.
 
У середині 1930 року ОУН виразно заявила про своє існування, влаштувавши другу саботажну акцію, яку також називали частинним виступом. Найбільша інтенсивність саботажу припала на період від 12 липня до 24 вересня, хоча окремі випадки траплялися й пізніше.
 
Загалом було вчинено 199 диверсійних актів. Переважно то були підпали збіжжя та сільськогосподарських забудов, іноді перерізали телефонні дроти. До акції почала спонтанно приєднуватися українська людність. У вересні керівництво підпілля наказало припинити акцію.
 
Друга саботажна акція змусила Пілсудського наказати силою відновити лад, але так, щоб уникнути кровопролиття. Прихильник польської пацифікаційної акції (умиротворення) Владислав ПобуґМаліновський описав це так:
 
Заснована на [...] наказі Пілсудського «пацифікація» Малопольщі тривала 10 тижнів, від 16 вересня до 30 листопада 1930 року. Вона почалася арештом 30 колишніх українських депутатів Сейму та близько сотні найжвавіших і найшкідливіших активістів; була розпущена молодіжна організація «Пласт», повністю опанована терористами, з цієї ж причини були закриті три українські гімназії – в Рогатині, Дрогобичі й Тернополі; «поліцейські репресії» обмежено обшуками в пошуках зброї чи таємних організаційних зв’язків – переважно в читальнях і кооперативних крамницях [...] у випадках пихатої постави влаштовували «дошкульний трус» (скажімо, в крамницях сипали сіль у цукор або «помилково» поливали борошно гасом, що також було тільки наслідуванням методів, уживаних українцями); били – гумовими поліцейськими кийками – лише в разі активного опору. Військо з’являлося тільки там, де українці й після 16 вересня надалі вдавалися до своїх методів терору [...] на прохання воєводи або старости військове командування скеровувало в неспокійний район переважно ескадрон кавалерії; постій із обов’язком постачання селом фуражу, сіна, конюшини тривав від кількох днів до кількох тижнів, зазвичай у поєднанні з повторними і тим разом «дошкульними» поліцейськими обшуками. [...] Не пролунав жоден постріл [...] покарання за це були тільки тілесні; не було також жодного смертельного випадку, не спалено жодної української садиби.
 
Всупереч тому, що написав Побуґ-Маліновський, не виключено, що від побоїв померли кілька, а за іншими даними, навіть понад тридцять осіб. Окрім того, вістря польської операції поцілило передусім у невинних. Ось як описувала ці події Зенеїда з Замойських:
Польське військо брутально пацифікувало українські села. Знамениті «тюльпани» не були чимось винятковим. Українських дівчат підвішували за ноги, і їхні обвислі спідниці нагадували тюльпани. Вже не було так приємно ходити до греко-католицької церкви.
 
Влаштована польською владою акція умиротворення викликала міжнародний скандал, завдавши чималої шкоди репутації Польщі. Переправлені на Захід матеріали й фото дали підставу для подання петиції до Ліги Націй та організації антипольської кампанії у пресі. Та найгірше було те, що польські заходи сприяли відновленню вже спадаючих антипольських настроїв і зростанню симпатій до націоналістів. Багатьом українцям, які переконалися в брутальності поліції, запропонований націоналістами шлях здався єдино можливим.
 
У 1933 році мережу ОУН у Польщі очолив Степан Бандера. Він був, кажуть, дуже товариським і доброзичливим до своїх однодумців, проте славився також своєю безкомпромісністю: «Цілком інакше виглядало, – згадував приятель Бандери зі шкільних років і співробітник ОУН Григор Мельник, – його відношення до людей, яких він уважав за безхарактерних, неідейних або просто за звичайних «з’їдачів хліба». Про таких він висловлювався зневажливо: «Темний нарід! Ні читати, ні писати...»». Однокашникам, котрі заявляли, що не втручаються в політику, він відмовлявся потиснути руку. Мельникові Бандера дав прочухана, коли той допоміг на іспиті з хімії особі, котру він вважав безідейною.
 
Бандера приділяв особливу увагу бойовому рефератові (відділові). Його очолював Роман Шухевич «Дзвін» (зазвичай його також кликали Шухом), законспірований навіть від членів ОУН. Бандера був прихильником індивідуального терору проти представників польської влади та українців, визнаних «колабораціоністами». Перш, ніж він став крайовим провідником (головою) ОУН у Польщі, 29 серпня 1931 року молоді націоналісти вбили у Трускавці депутата Тадеуша Голувка, прихильника польсько-українського порозуміння. Смерть Голувка викликала шок, цей теракт одностайно засудили обидві громади. Проте замах добре пасував до рамок практикованої в ОУН «перманентної революції». За словами одного з членів ОУН: «Він нас роззброював ідеологічно. З ендеками ситуація була принаймні зрозуміла: ми тут, а вони – там. Голувко розмивав поділи».
 
В 1934 році керовані уже Бандерою націоналісти влаштували кілька так само гучних убивств: директора філії української Академічної гімназії Івана Бабія та міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького.
 
Проте, їм не вдалося організувати замах на воєводу Юзевського. Вбивство міністра Перацького змусило польську поліцію провести ретельне розслідування, наслідком якого стали масові арешти. Вони охопили близько восьмисот осіб. Польським правоохоронцям вдалося затримати все керівництво ОУН на чолі з Бандерою та Шухевичем. Більшість були засуджені на довгострокове тюремне ув’язнення. Самого Бандеру на двох процесах – Варшавському та Львівському – було засуджено до смертної кари, пізніше заміненої на довічне ув’язнення. На судовому процесі він відмовився свідчити польською мовою, а його безкомпромісна позиція витворила йому величезний авторитет, зміцнивши позицію лідера молодих націоналістів.
 
Проведені польською владою арешти збурили організацію. Крім того, з’ясувалося, що один із високопоставлених членів ОУН – Роман Барановський – був таємним співробітником поліції, що підірвало взаємну довіру членів підпілля. Не менш болісним для українців став факт укладення Польщею Угоди про ненапад із СРСР і Німеччиною, що – як їм здавалося – відкладало у довгий ящик можливість вибуху нової війни. Все це змусило тих активістів, котрі залишилися на волі, зійти в глибоке підпілля й відмовитися від терористичних акцій.
 
Після смерті Пілсудського владні еліти, керуючись інтересами національної безпеки, почали прихильніше дивитися на проект національної асиміляції, частково запозичивши програму ендеків. Хоча вони й відкидали можливість цілковитої полонізації меншин, проте вірили, що цілком ймовірно привабити до польського середовища частину мешканців Кресів. У 1938 році розпочалося втілення в життя програми «зміцнення польської присутності», в межах якої на Люблінщині було знищено 138 «непотрібних» православних храмів і каплиць. Це коїли на очах у громад православних віруючих, силою придушуючи випадки опору. Того ж року підрозділи Корпусу Охорони Прикордоння, вдаючись до різного тиску, «навернули» в католицтво на Волині кілька тисяч послідовників східного християнства. Дистанціювання воєводи Юзевського від цих місіонерських «успіхів» стало причиною його переведення до Лодзі. Після від’їзду Юзевського «польські націоналісти – читаємо у праці американського історика Тімоті Снайдера – втілили в 1938–1939 роках частину своєї програми, достатню, щоб переконати тих українців, які досі вагалися, що чужинська окупація неодмінно буде кращою, ніж польське правління».
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)