Волинь 1943. Актуальні польські дискусії

Мы публикуем текст украинского историка, участника проекта "Публичные лекции Полiт.ua" Андрея Портнова.
Оригинал публикации был размещен на сайте Historians.in.ua.
 
Річниця Волинської різанини – масових убивств цивільного польського населення, організованих українським націоналістичним підпіллям під час Другої світової війни – обговорюється в Польщі набагато жвавіше й змістовніше, ніж в Україні. У цій статті я намагатимусь стисло проаналізувати найважливіші польські дискусії, що відбулися у червні-липні цього року, й показати їхній не тільки польсько-український, а й внутрішньопольський вимір. Наприкінці я запропоную кілька міркувань щодо українських ініціатив, які загалом показують: Україна відповідає на польські ініціативи реактивно, але не креативно. 
 
У чому згідні історики
 
Польські фахівці з волинської тематики (від Ґжеґожа Мотики до Владіслава Філяра, від Ґжеґожа Хрицюка до Еви Сємашко) згідні у тому, що антипольська акція на Волині та в Східній Галичині, жертвами якої стали бл. 100 тисяч цивільних осіб, була організована українським підпіллям й мала геноцидальний намір (тобто, ішлося про винищення поляків як національної групи на певній території, що розглядалася як українські етнічні землі). Для правового та багатьох історіографічних визначень геноциду ключовим є саме доведення наміру знищення певної групи. Як неодноразово наголошував у своїх публікаціях Ґжеґож Мотика, кваліфікація певної історичної події як геноциду жодним чином не применшує страждань інших жертв, в том числі, з українського боку, але вказує на мету зорганізованого масового убивства[1].
 
Загальноприйнятими в польских наукових публікаціях є також слова «злочин» та «етнічна чистка», але не «Волинська трагедія». Директор Інституту національної пам’яті Лукаш Камінський, принципово наголосив, що у випадку злочину завжди є виконавці й відповідальні, натомість, трагедії – це щось, що могло статися випадково, само собою [2]. Аналітик варшавського Осередку східних студій Тадеуш Ольшанський влучно ілюстрував відмінність «злочину» від «трагедії» на прикладі українського слововжиту, коли прихильники національного наративу говорять про Голодомор як «геноцид», але про Волинь як «трагедію», натомість, прихильники совєтської нарації згідні назвати Волинь «геноцидом», але Голодомор вже звуть «спільною трагедією радянського народу» [3].
 
Також польські історики згідні у тому, що сплановану антипольську акцію некоректно прирівнювати до операцій відплати проти цивільних українців, жертвами якої стало не менше 10 тисяч осіб. Натомість, питання про оцінку відплатної акції є предметом суперечок. Якщо деякі автори (зокрема, Ева Сємашко) намагаються її фактично виправдати, стверджуючи, що мало не більшість загиблих тоді українців були винні у вбивствах поляків, інші історики (у першу чергу, Ґжеґож Мотика) наголошують, що «відплата» на мирному українському населенні вимагає однозначного засудження й є нічим іншим, як воєнним злочином. При цьому, Мотика принципово підкреслює: «Навіть однозначно критична оцінка польських акцій відплати на українському цивільному населенні у жодному разі не ставить знаку рівности між спланованим винищенням поляків на Волині та Східній Галичині й локальними відплатними акціями» [4].
 
У польській історіографії можна почути заклики до розширення теоретичних та тематичних перспектив теми, зокрема, у контексті мікроісторії, історії насильства, порівняльного дослідження масових убивств. І фахівці згідні щодо важливості «однозначного й безумовного» засудження однієї з найбільших масакр цивільного населення під час Другої світової війни.   
 
Польська правиця й «кресові» середовища
 
Якщо президент Лех Качинський був послідовним продовжувачем східної політики Єжи Ґєдройця й дотримувався засади терплячості й обережності у трактуванні важких питань польсько-української історії, то нині партія «Право і справедливість» на чолі з його братом Ярославом набагато чіткіше солідаризувалася з «кресовими» середовищами. Утім, зображувати позицію польської правиці щодо Волині як монолітну було би спрощенням. Окрім того, хоч автори, що їх можна окреслити як «правих», частіше послуговуються «кресовою» риторикою, остання не є їхньою прерогативою (достатньо згадати про активність селянської Польської Народної Партії,  PSL, в ініціюванні сеймової постанови про геноцид).
 
Багатьом публікаціям, що їх пропоную окреслити як «кресові», властива мова оповіді про Волинь як про «польський Голокост» (навіть якщо таке визначення прямо не вживається). Поляків, які пережили різанину, називають як і євреїв, що пережили Голокост, «ocaleli z Zagłady», а до їхніх спогадів пропонують ставитися з повною довірою, як Томаш Ґрос запропонував ставитися до спогадів тих, хто пережив Шоа [5]. Часто звучать тези про вшанування «Праведників», тобто, українців, які допомагали полякам на Волині, за аналогією з ушануванням Праведників Народів Світу, які рятували від смерти євреїв. Подеколи трапляються й відверто перебільшені тези про те, що Організація Українських Націоналістів ще в момент заснування, 1929 року, запланувала «остаточне розв’язання польського питання» (аналогія з Голокостом і тут очевидна: Третій Райх прагнув до Endl?sung питання єврейського).
 
«Кресові» середовища загалом погоджуються з запропонованим Ришардом Шавловським окресленням Волинської різанини як genocidium atrox, тобто, геноциду з особливою жорстокістю, що «перевищує» радянські та німецькі злочини [6]. За словами іншого автора, ««ніколи поляків не вбивали так звірячо, як на Волині і в Східній Галичині». У цьому ж дусі ідеологія українського інтегрального націоналізму проголошується такою, що «у вихвалення убивства, в дикій апології жорстокості перевищує всі інші націоналізму, з гітлерівським включно» [7]. У цій самій логіці містяться свідомі й несвідомі завищення кількості убитих, коли говориться про «майже» або «понад» 200 тисяч польських жертв.
 
Трапляються в «кресових» публікаціях і прояви мови ненависті, коли Україну називають у польському тексті «Самостійною» (цікаво, що це саме слово вподобали російські українофоби), а виконавців злочину – «убивцями з-під знаку тризуба». При цьому, з одного боку, представники «кресових» середовищ періодично наголошують, що винуватцями Волинської різанини є не всі українці, але члени ОУН. Але, з другого боку, журналіст правого тижневика «Do Rzeczy» дозволяє собі таке от питання до Еви Сємашко: «Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різні, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості. Чи поділяє пані погляд, що ця риса вирізняє українську націю?». До чести пані Сємашко слід сказати, що на таке відверто расистське запитання вона відповідає: ні! [8].
 
Абсолютній більшості «правих» публікацій відчутно бракує засадничого відмежування від грубих помилок та очевидних перебільшень, що періодично трапляються в «кресових» текстах. Як-от тези редактора додатку «Історія» до журналу «Do Rzeczy»: «Україна – а принаймні її західна частина – справді є нині країною тільки для українців. Мрія Степана Бандери здійснилася» [9], або «доведення» антипольськости Андрея Шептицького тим, що митрополит писав слово «поляки» з малої літери (у польській мові, на відміну від української, назви усіх національностей пишуться з великою літери) [10]. Знак рівності між Українською Греко-Католицькою Церквою та бандерівцями, що трапляється у «кресових» текстах фактично повторює кліше сталінської пропаганди, тільки у виконанні людей, що декларують свою антикомуністичну й антирадянську поставу.
 
Екзальтована емоційність більшості публікацій «з правого боку» відбиває властиве «кресовим» середовищам почуття недостатньої уваги Польської держави до Волинської теми. На цьому тлі вирізняється вдумливий текст Пйотра Сквєцінського в часописі «W Sieci», який прагне раціонально відповісти на запитання: чому волинські жертви функціонують у польській пам’яті набагато слабше за жертви радянські? На самому початку, публіцист нагадує про те, що «волинська тематика – це омріяний інструмент російської політики», а ще нагадує про особливість панівної польської історичної міфології: культ Армії Крайової (АК) та визнання Радянського Союзу таким самим ворогом незалежної Польщі, як Третій Райх. Саме у контексті цього культу проблема того, як мало провід АК зробив для допомоги полякам Волині, видається Сквєцінському досить небезпечною для панівного в Польщі міфу [11].
 
Наступним викликом є питання про польську відплату, а також про польську «гранатову поліцію» під німецьким командуванням та співпрацю з радянськими партизанами, які фактично більшою мірою, ніж АК, захищали цивільне польське населення від УПА. Нарешті, існує проблема класового характеру жертв: якщо в Катині загинув квіт польської інтелігенції, то на Волині гинули здебільшого неписьменні селяни, яких ще під час війни подеколи трактували як не цілком повноправного члена польської національної спільноти. Пйотр Сквєцінський принципово наголошує: «Ми не хочемо пам’ятати, що польські політичні практики принижували й упосліджували українців» й критикує «близьку нашим серцям легенду кресів, де всі національності жили як брати» [12].   
 
Ліберальні середовища і «Газета Виборча»
 
Найбільша й найвпливовіша польська щоденна «Газета Виборча» присвятила влітку цього року Волинській тематиці десятки матеріалів. Її головний редактор Адам Міхнік у передмові до спеціального додатку, підготованого для «Газети» Інститутом національної пам’яті, закликав до вразливості на українське бачення історії й самокритичної постави поляків. Свій невеличкий текст Міхнік почав з підкреслення того, що «українці у міжвоєнній Польщі почували себе нацією під чужою окупацією», а потім наголосив, що під час війни «українці не мали монополії на жорстокість» [13].
 
«Чи не стати нас – нації, позбавленої 123 роки власної держави – на спробу зрозуміти трагедію української нації, яка стільки разів не з власної вини ставала жертвою чужих урядів»? Цей заклик Міхнік доповнює пропозицією не відтворювати поширений в комуністичній Польщі пропагандистський образ  «українця-різуна» й звертається до двох народів: «Будьмо, поляки і українці, мудрішими за наших дідів і прадідів. Не ми копали тоді ями для помордованих. Не розкопуймо їх легковажно сьогодні». У тексті головного редактора «Газети Виборчої», як і в багатьох інших її публікаціях, немає слова «геноцид», натомість, наголошується на потребі «відповідального патріотизму», що передбачає, у першу чергу, розмову про власні історичні провини. Для зрозуміння постави Міхніка варто пригадати неодноразово постульовані ним загрози, що походять від польського націоналізму й екстремізму [14]. Серед полів протистояння цій загрозі – протидія утвердженню образу Польщі як «невинної жертви усіх інших», а також блокування можливої політичної мобілізації навколо Волинської мартирології.
 
Саме тому, на мою думку, ліберальна й секулярна «Газета Виборча» надає таку вагу ініціативам церковного діалогу й порозуміння, а Адам Міхнік, вибудовуючи свій текст як антитезу до «кресового» наративу, пояснює важливе у польській дискусії питання про виняткову жорстокість убивств на Волині специфікою селянських бунтів: «Конфлікт, здається неминучий, прибрав винятково жорстоких форм, як всі селянські повстання» [15].
 
Польський політик українського походження та працівник «Газети» Мірослав Чех виступив на її сторінках з закликом до громадянського підходу, до пам’яті про Волинь, у центрі якого мало б лежати усвідомлення того, що з обох боків гинули польські громадяни [16]. Подібна громадянська логіка уже не раз наголошувалася у польських дискусіях про Голокост, хоч варто пам’ятати, що історія Волинської різанини й відплати за неї, як і історія Голокосту – це саме історія іншування за етнічним й аж ніяк не громадянським принципом.
 
Слово від свідків
 
Серед польських публікацій про Волинь особливе місце посідають три тексти представників наукових і політичних еліт, що особисто пережили Другу світову війну. Вони всі написані виваженою мовою, вільною від пропагандистських кліше; вони всі  наголошують геноцидальну природу Волинської різанини, але, водночас, кажуть про польські провини перед українцями; вони всі засвідчують емпатію до українського наративу та наголошують на стратегічній важливості добрих взаємин з Україною.
 
Директор Наукового закладу Оссолінеум у Вроцлаві Адольф Юзвенко, що дитиною вижив в етнічній чистці в Галичині завдяки допомозі української родини, підкреслив, що антипольська акція УПА була геноцидом, але генезу насильства варто шукати в польсько-українських взаєминах. Віг також говорить про потребу розуміння трагічної повоєнної історії УПА та висловлює переконання: «Я не вірю, що до перепросин можна будь-кого змусити ззовні» [17].
 
Колишній міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд, який вижив у Голокості завдяки родині Шептицьких, свої розважання про Волинь почав з роздумів про «потенціал зла в людській природі», а масову участь у вбивствах поляків пояснив «реакцію на багатопоколіннєве приниження українців». Професор Ротфельд чітко зазначив: Польщі принципово важливо «позбуватися почуття вищости (щодо України – А. П.), що надалі присутнє в частині нашого суспільства» [18] й розповів про важливість низових двосторонніх ініціатив, зокрема, підтримувану ним ідею створення Дому Польсько-Українського Сусідства в рідній парафії блаженого Омеляна Ковча, греко-католицького священика, який загинув у Майданеку, і який під час війни допомагав полякам, хоч сам зазнав дискримінації від польської влади за міжвоєнних  років.
 
Нарешті історик й колишній член Армії Крайової Владислав Філяр чітко наголосив: «Слід віддати шану жертвам, але нікого не змушувати, аби перед нами ставали на коліна» [19].    

Довкола ухвали Сенату
 
Ухвала польського Сенату від 20 червня 2013 року про вшанування жертв «етнічної чистки, що мала ознаки геноциду» нераз інтерпретувалася в Україні як недружній чи навіть антиукраїнський крок, попри те, що вона стала результатом політичного компромісу. Сам факт вшанування десятків тисяч польських жертв, які здебільшого дотепер спочивають в безіменних могилах, не має в собі нічого «антиукраїнського». В ухвалі Сенату згадані і дискримінаційна національна політика міжвоєнної Польщі, і польські акції відплати. Натомість, у ній немає запропонованого «кресовими» середовищами встановлення 11 липня офіційним Днем пам’яті.
 
Вже після прийняття ухвали маршалок Сенату Богдан Борусєвіч кількаразово публічно наголосив: «ми не вказуємо на відповідальність українців, але на відповідальність членів ОУН і УПА», «ми не обтяжуємо жодною відповідальністю Українську державу» [20].
 
Найцікавішим у цій історії є те, що польські політики загалом виявилися набагато відповідальнішими, тактовнішими й коректнішими за депутатів Верховної Ради України, що закликали Сейм визнати Волинську різанину «геноцидом», покликаючися при цьому на пропагандистські публікації комуністичних часів (про них нижче). Істотна частина польського політукуму усвідомлює специфіку пам’яті про війну в Україні, яка, за влучним висловом Тадеуша А. Ольшанського, з одного боку, не може відмовитися від пам’яті про Велику Вітчизняну війну, а, з другого, відкинути позитивну пам’ять про УПА [21].
 
 Українські відповіді
 
У польській розмові про Волинь гостро відчутна спрага розуміння (чи хоча б його спроби) з українського боку. Гострота цієї спраги, помножена на недостатнє розуміння реалій пострадянської України подеколи призводить до того, що в Польщі пам’ятники Степана Бандери вважають виявом «вшанування убивці поляків», а кожну українську критику чи засудження УПА автоматично вважають пропольською. Саме на цьому, як і на відзначеній Пйотром Сквєцінським «зручності» Волинської теми для офіційної російської історичної політики, намагалися зіграти депутати від Партії регіонів та Компартії у листі до польського Сейму. Найкращим індикатором того, наскільки цей лист далекий і від критичного переосмислення минулого, і від вразливості на польську пам’ять, було б запитання його авторам про Катинський злочин. У мене немає сумнівів, що ті з них, хто про нього чув, назвали би виконавцями розстрілу німців.
 
Польська та українська історичні дискусії асиметричні. Українська пам’ять істотно менш консенсусна, більш регіональна забарвлена й віддаленіша від європейських дискурсів про Другу світову війну. Попри це, Україна таки шукає мову оповіді про темні сторінки власної історії й поступово наближається до розуміння, що історія УПА не обмежується Волинською різаниною, але без неї вона неповна. У цьому сенсі Волинська тема важлива передусім для самої України та її європейської інтеграції.  І можна тільки шкодувати, що на політичному рівні бракує усвідомлення цього. Свідченням останнього стала і відсутність представників офіційного Києва на варшавській конференції «Волинський злочин – історія, пам’ять, освіта» (27–28 червня 2013) під патронатом президента Польщі, і відмова президента Януковича приїхати на урочистості до Луцька через «об’єктивні причини», тобто, відпустку у Криму.     
 
Висловлюю щиру подяку Петру Тимі, Ярославові Присташу, Томашові Стриєку за бібліографічні поради та плідне усне обговорення порушених у цій статті тем, а також колегам з «Історичної Правди» за публікацію скороченої версії цього тексту.  
 
 
 
      [1] Grzegorz Motyka, Zbrodnia wołyńska: prawda i demagogia, Gazeta Wyborcza, 18 czerwca 2013, s. 8.
 
      [2] Łukasz Kamiński, Wołyńskie pomieszanie pojęć, Rzeczpospolita, 16 czerwca 2013.
 
      [3] Tadeusz A. Olszański, Miejsce UPA w Wielkiej Wojnie Ojczyźnianej. Dylematy polityki historycznej Ukrainy. Warszawa, 2013, s. 38.
 
      [4] Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk, 2013, s. 57.
 
      [5] Докладніше про це див.: Андрій Портнов, О доверии к воспоминаниям: «своим» и «чужим» http://urokiistorii.ru/blogs/andrei-portnov/51305 (23 июля 2012).
 
      [6] Ryszard Szawłowski, Trzy ludobójstwa, Nasz Dziennik, 28 marca 2008.
 
      [7] Rafał A. Ziemkiewicz, Wołyń – anatomia niepamięci, Do Rzeczy, № 21, s. 70.
 
      [8] Ewa Siemaszko, Genocidium atrox, Historia Do Rzeczy, 2013, № 5, s. 12.
 
      [9] Piotr Zychowicz, Zapomniane ludobójstwo, Historia Do Rzeczy, 2013, № 5, s. 9.
 
      [10] Tadeusz Isakowicz-Zaleski, Chodzi mi tylko o prawdę. Warszawa 2012, s. 30–31. Пор. критикуцихтезу: Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura,  s. 79.
 
      [11] Piotr Skwieciński, Wołyń. Dlaczego nie pamiętamy, W Sieci, 2–7 kwietnia 2013, s. 69.
 
      [12] Ibid., s. 70.
 
      [13] Gazeta Wyborcza, 22–23 czerwca 2013, s. 1.
 
      [14] Див., наприклад: Adam Michnik: Ile dać wolności przeciwnikowi, Kim są Polacy? Warszawa, 2013. s. 8–36.
 
[15] Gazeta Wyborcza, 22–23 czerwca 2013, s.1. Ця теза парадоксальним чином повторює пропагандистське твердження пропаганди ОУН про Волинську «жакерію».
 
      [16] Mirosław Czech, Polska nie tylko Polaków, Gazeta Wyborcza, 12 czerwca 2013. Ця стаття побудована як політична критика наукової позиції Ґж. Мотики.
 
      [17] Adolf Juzwenko, Potrzebacierpliwości, Gość Niedzielny, 2 czerwca 2013, s. 24. 
 
      [18] Adam Daniel Rotfeld, Czas pogardy, W drodze, 2013, №. 7, s. 92, 96.
 
      [19] Gazeta Wyborcza, 22 czerwca 2013, dodatek “Wołyń 1943. Przed 70.rocznicą zbrodni”, s. 3.
 
      [20] Gazeta Wyborcza. 22–23 czerwca 2013, s. 3. 
 
      [21] Tadeusz A. Olszański, Miejsce UPA.., s. 5.