Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Як Ленін став Бланком?

Як Ленін став Бланком?

22 ноябрь 2018, Четверг
81
0
Як Ленін став Бланком?Ми публикуємо фрагмент книги Йоханана Петровського-Штерна - професора Північно-Західного університету (Northwestern University, Іллінойс, США)
 
Авторизований переклад із англійської Сергія Гіріка і Віталія Черноіваненка
 
Перекладено за виданням: Petrovsky-Shtern Y. Lenin’s Jewish Question. – New Haven and London: Yale University Press, 2010. – P. 134-168.

Право на публікацію люб’язно надано Видавництвом Єльського університету (Yale University Press).
Оригінал публикації дивіться тут на сайті Historians.in.ua
 
 
Частина 1
 
Комуністичні ідеологи, котрі викреслюють Бланків із Ленінової генеалогії, а також російські фашисти, що прагнуть вигнати євреїв із літопису російської культури, зійшлися на тому, що євреям немає місця в російській історії (чи то імперській, чи то радянській). Саме завдяки цій неймовірній спільності їхніх поглядів після колапсу СРСР Леніна почали визначати євреєм. Щоб пояснити «оєвреєння» Леніна пострадянськими праворадикалами, спробуємо пояснити, яким чином російська консервативна думка двадцятого концептуалізує російську революцію – завдання, котре й саме заслуговує на окреме серйозне дослідження.
 
 
Становлення російського расизму
 
Російська консервативна думка початку двадцятого століття успадкувала від своїх попередників різноманітні форми релігійної юдофобії й політичного антисемітизму та надихнула їх на нове життя за допомогою нових расистських ідей. На початку революції 1905 року царизм вимушено визнав деякі буржуазні свободи включно зі свободою створення політичних партій, свободою друку та віросповідання. Новозаснований Союз російського народу (СРН), ксенофобська ультрамонархістська партія, використовувала ці свободи для того, щоб поставити під сумнів саме їх існування й звинуватити в державній зраді саме тих, завдяки кому ці свободи постали. СРН оголосив хрестовий похід проти ліберальних реформ і соціальної революції – проти того, що дозволило самій цій організації висловлюватися й бути почутою. В усіх тих наслідках, що їх мали для російського народу буржуазні революційні зміни у самодержавному суспільстві, праворадикали бачили результат іноземної змови проти Росії.
 
На думку СРН російський народ являв собою єдине ціле, а соціальна ворожнеча була йому невідомою. Цар любив дворян, дворяни любили народ, а народ цілком підтримував царя. Звісно ж, цар, дворяни й народ були глибоко релігійними, високоморальними, зв’язаними з рідною землею, етнічно бездоганними й сповненими віри в монархію. Представники російської крайньої правиці вірили, що російська влада – кришталево чистий цар і його лояльне й чесне оточення – не були здатними забруднити країну огидним лібералізмом і демократією (на думку СРН, саме ці два зла підривали підвалини Святої Русі). Коли вже це забруднення сталося, то воно, звісно ж, відбулося внаслідок підлого вторгнення чужинців.
 
Саме через те, що російська правиця бачила росіян як гомогенну етноконфесійну групу чесною, високоморальною й лояльною, вона вважала, що будь-які процеси, пов’язані з секуляризацією, демократизацією й підриванням устоїв не могли бути російськими. Усе це було чужим. А євреї у Росії були саме інородцями, узаконеними чужинцями. Отож, твердили представники правиці, класові конфлікти в Росії мали єврейське походження, революціонери, котрі провокували їх, були євреями, а соціалізм був іноземним єврейським варивом. Розвиваючи ці твердження у політичний міф, СРН називав усі ліберальні тенденції та класову боротьбу «жидомасонськими вигадками». Ті ліберали, російське походження яких годі було поставити під сумнів, у очах СРН були мерзенними рабами єврейського кагалу та міжнародного капіталу.
 
На початку російської революції 1905 року російська крайня правиця у контакті з російською таємною поліцією керувала фабрикацією й поширенням «Протоколів сіонських мудреців». Цю підробку було замовлено шефом російської таємної поліції в Парижі Пєтром Рачковським, а її імовірним автором був другорядний російський журналіст Матвєй Ґоловінський [1]. «Протоколи» було спрямовано на те, щоб відволікти увагу читачів від соціальних конфліктів початку двадцятого століття і спрямувати їх у бік національно-етнічного протистояння. «Протоколи» претендували на пояснення єдиної причини кризи, пояснюючи її тим, що, мовляв, огидний єврейський уряд маніпулює європейськими політиками з метою встановити контроль євреїв над світом. Отож, «Протоколи» пропонували читачам зручне чорно-біле бачення європейського занепадницького суспільства кінця епохи. Вони стали справжнім пропагандистським шедевром новонародженого ХХ століття. 1903-го їх було опубліковано у провінційній газеті, а вже у 1905 та 1907 роках «Протоколи» побачили світло спочатку у книжковому форматі за редакцією та з коментарями ультраконсервативного російського православного містика Сєрґєя Нілуса, а потім і Ґєорґія Бутмі – неперебірливого в методах журналіста з СРН.
 
«Протоколи» багато в чому допомогли в подальших інсинуаціях СРН. Вони зручно пояснювали наслідки соціальної боротьби через іноземну антиросійську змову. У зростанні капіталізму, появі пролетаріату й утвердженні буржуазії вони бачили наслідок вторгнення євреїв на святу землю матінки-Росії. Широко використовуючи у «Протоколах» багатий репертуар антисемітських метафор, лідери СРН представляли визвольні ідеї як підривну єврейську вигадку, обманом ввезену до Святої Русі для знищення російського народу та православної церкви. Звертаючись до цього тексту як новоявленого одкровення, СРН тепер мав документальний доказ того, що модернізація Росії – включно з запровадженням конвертованого рубля – нібито була єврейською, чужинською і шкідливою. Проявами єврейської загрози всеросійські з’їзди СРН вважали навіть діяльність таких християнських сект, як штундисти й баптисти, а разом із ними і діячів українського національного відродження та масонів [2].
 
Нова антисемітська міфологія, що вийшла з «Протоколів», поставила наголос на неминучій етнічно-расовій загрозі, проти якої слід було діяти негайно. Для того, щоб спровокувати урядові акції проти євреїв та революції, СРН не вагався вдаватися до поновного поширення середньовічних юдофобських забобонів, як от кривавий наклеп. Коли 1911 року київською бандою, якою командувала Вєра Чебряк, було вбито випадкового свідка їхніх злочинів Андрія Ющинського, СРН використав свою мережу в середовищі царистської ієрархії для того, щоб обвинуватити в цьому вбивстві, здійсненому простими вуличними злочинцями–християнами, саме євреїв, котрі буцімто здійснили ритуальне жертвоприношення. Замість гангстерів і вбивць православного походження суд заарештував Менахема Менделя Бейліса, єврейського службовця місцевого цегляного заводу, і звинуватив його у вбивстві православного хлопчика з метою використання його крові задля приготування пасхальної маци. Під час подальшого судового процесу ключові юристи з числа членів СРН не шкодували сил на те, щоб довести провину євреїв. Останніх вони називали кровопивцями, жертвами яких стають російські християни. Хоча Бейліса й не було визнано винним, суд не засвідчив саму безглуздість звинувачень. Як і «Протоколи», справа Бейліса успішно переорієнтувала російську громадську думку з соціальних питань на етнічні і чітко визначила справжнього ворога Росії. Ним мав стати саме єврей – кровожерний і спраглий влади поширювач наклепів на російський народ і православ’я.
 
Чим швидше російський режим зісковзував у прірву Першої світової війни, тим гучніше російські праворадикали закликали до радикальної зміни традиційної урядової політики щодо євреїв. Сегрегації і марґіналізації російського єврейства, на їхню думку, було недостатньо. Представники правиці бомбардували Кабінет міністрів антисемітськими пропозиціями. Так, вони рекомендували депортувати всіх євреїв із внутрішніх провінцій імперії назад до Межі осілості, вигнати їх із армії як антипатріотичних і шкідливих чужинців і заборонити їм бути депутатами Думи (включно з людьми єврейського походження, у яких охрестилися предки менш ніж у шостому коліні). СРН закликав уряд заборонити навчання дітей антипатріотичних євреїв у християнських школах, не дозволяти їм вступ на державну службу та відмінити дозвіл навикористання ними християнських імен. Коли вибухнула Перша світова війна, командування російської армії було вже настільки просякнуто антисемітською пропагандою, що дозволило втягти себе у масовану протиєврейську кампанію. В умовах воєнних потрясінь і поразок вище армійське командування обвинувачувало у шпигунстві на користь Німеччини їдишомовних цивільних євреїв прифронтових регіонів. Поширювана військовою пропагандою антисемітська істерія мала наслідком безпідставні суди, погроми, масові депортації євреїв прифронтової смуги, зокрема, зі Східної Галичини.
 
Російська крайня правиця шукала й знаходила для своїх далекосяглих пропозицій міцну теоретичну базу. Її представники покликалися на ідеї автора расової теорії Артура де Ґобіно, котрий розвинув у цілу історіософію нерівності рас свою особисту аристократичну зневагу до населення африканських колоній та чорношкірих американців. Автори з кола СРН використали його ідеї біологічного расизму для посилення релігійної юдофобії та політичного антисемітизму. Цим СРН виразно дистанціювався від поширених у дев’ятнадцятому столітті ґрунтованих на релігії концептів російської ідентичності, згідно з якими хрещення могло перетворити чужинця на росіянина, надавши йому всі ті привілеї, якими володів повноправний представник російської спільноти. «Жид крещёный – что вор прощёный», – стверджували лідери СРН, звертаючись у своєму расистському запалі до російського прислів’я. Вони заявляли, що єврея не здатні змінити ані навернення на православ’я, ані русифікація. На їхню думку, навіть хрещення не могло затерти невитравні семітські риси.
 
СРН вважав усіх євреїв «євреями за духом», включаючи до цього числа навіть тих, хто внутрішньо модернізувався, був атеїстом, асимілювався й став цілковито байдужим до єврейства, здобув освіту, занурився у російську культуру або охрестився. Крім того, у СРН вірили, що «єврейство» являло собою міцно згуртовану єдність, що відзначалася продиктованими Талмудом племінною ненавистю і ксенофобією. Джерелом знань про Талмуд для консервативних ідеологів стали кількасотрічні нападки на євреїв християнських пропагандистів від Раймундо де Пеньяфорте (1175-1275) та Йоганнеса Пфефферкорна (1469-1523) до Іпполіта Лутостанського (1835-1915) і Якова Брафмана (1825-1879). Кажучи коротко, на думку СРН євреї не існували як багатомовний і полікультурний народ, поділений на численні політичні течії, релігійні та соціальні групи. Натомість, нібито існувало лише єдине, згуртоване й загрозливе «талмудичне єврейство» [3].
 
Ідеологи СРН ставилися до євреїв як до раси або племені, а не як до народу чи релігійної групи (це було цілком у дусі думок Леніна, пізніше цю точку зору розвинув Сталін у відомій статті «Марксизм і національне питання»). Крім того, перевершуючи в цьому Леніна і Сталіна, російські праворадикали стверджували, що навіть їхня поведінка свідчить про племінний характер єврейської групи. Де б і коли б не зібралися євреї, вони всюди формують таємний уряд. Ба більше – навіть євреї, котрі були русифікованими у четвертому поколінні, таємно відкидали російські цінності й плекали антиросійські задуми. На думку СРН, єврея можна було навернути на іншу релігію, можливо було навчити його чогось із Достоєвського або Пушкіна й прищепити йому повагу до символів російської влади, але він усе одно мав залишитися позбавленим етичних принципів безсоромним індивідуалістом. «Євреї асимілюються фізично, але не духовно», – стверджували ідеологи цієї право радикальної групи. Перетворення євреїв на рівних громадян вони вважали завданням неможливим. Можна відірвати єврея від Талмуду, але не можна вирвати Талмуд із єврея, твердили вони [4].
 
 
Російські арійці та їхні єврейські демони
 
СРН фінансово підтримував пристрасних пропагандистів своїх ідей, серед яких можна згадати Алєксєя Шмакова (1852-1916), Ґєорґія Бутмі (1856-1927), Ґєорґія Замисловського (1872-1920) і Міхаіла Мєншикова (1859-1919). Найталановитішим із цих нікчем був, імовірно, саме Мєншиков. Зокрема, це можна сказати про час, коли він став кореспондентом респектабельної багатотиражної російської консервативної газети «Новое время». Один із провідних сучасних знавців історії російської культури ХІХ століття відзначав, що Мєншиков був другорядним журналістом і запозичав ідеї з «горщика з залишками фельєтонів» [5]. Коли Мєншиков перетворився на праворадикального журналіста, Антон Чехов назвав його негідником, Лев Толстой розірвав із ним усілякі стосунки, міністр освіти назвав його свинею, а граф Сєрґєй Вітте заявив, що ідеї Мєншикова перевершували навіть найреакційніші концепції. Однак, називати Мєншикова літературним нікчемою не слід: цей популярний, хоч і дрібного ґатунку, письменник сформулював ключові антисемітські міфи, на котрих виховувалися – і продовжують виховуватися – російські письменники, поети й журналісти протягом ХХ та, власне, і ХХІ століття.
 
Саме Мєншиков надихнув російську ксенофобію у той самий спосіб, у який «Протоколи» прислужилися для подальшого розвитку європейського антисемітизму. Він був одним із перших російських праворадикалів, що сприйняли біологічний расизм. Він прищеплював російській консервативній думці теорію арійської вищості Ґобіно, якої й сам послідовно дотримувався. У расистських текстах, зібраних згодом під назвою «Листи до російської нації», він пропагував, що каста російської аристократії вища за всіх, проте усіх іноземці-неросіяни неповноцінні. Він ненавидів усіх етнічних чужинців, не роблячи винятку навіть із балтійських німців, знаних своєю урбанізованістю, русифікованістю, воювничістю та російським патріотизмом. Крім того, він зневажливо ставився до голландців, італійців, греків, поляків та українців на російській державній службі. Присутність усіх цих «чужинців», на його думку, шкодила титульній російській нації. Він вважав, що такі люди не могли ані зрозуміти, ані оволодіти тим так званим духом російської раси, цього факту не могли змінити ані їхня освіта, ані лояльність. Найгіршими ж для Росії чужинцями, згідно з Мєншиковим, були євреї. Якщо інших етнічних чужинців у центрі та на місцях він вимагав прибрати з бюрократичного апарату, то від євреїв він хотів очистити Росію цілковито. Саме в цьому він убачав єдиний шлях порятунку від, кажучи словами Ґобіно, «смертельного приниження й занепаду» білої раси [6].
 
Перебуваючи в інтелектуальній залежності від французьких, німецьких і польських джерел, Мєншиков продовжував традицію російських реакційних мислителів, котрі завжди покладалися на західну думку. Він був апологетом расової чистоти росіян, збереження російського православ’я та слов’янської національної духовності, під час розгляду справи Бейліса приправляючи свої запозичення з Вільгельма Марра та Артура де Ґобіно католицькою юдофобською пропагандою сторічної давнини, взятою з творів отця Пранайтіса, католицького експерта з єврейських ритуальних убивств. Мєншиков зазначав, що євреї лише на перший погляд здаються звичайними людьми. Насправді ж вони нібито є жовтошкірими азіатами, чия семітська кров протягом тисячоліть змішувалася з кров’ю негрів [7]. Євреї всього світу, від Америки до Межі осілості, об’єдналися в очоленій кагалом змові проти Росії, що було наслідком їхніх політичних схильностей. Мєншиков твердив: провідні позиції в російському мистецтві, літературі та журналістиці опинилися в руках євреїв не через те, що вони є більш талановитими, ніж росіяни, а завдяки тому, що вони були професійними фальсифікаторами та імітаторами. На його думку, у минулому євреї завжди були лихварями, експлуататорами, сутенерами, спокусниками, провокаторами, являючи собою аморальні типи найнижчого ґатунку. Він вважав їх шахраями, приписуючи їм підробляння ліків, срібла, їжі, тканин, будівель, хліба і навіть дівочої цноти [8].
 
Соціал-дарвініст Мєншиков порівнював євреїв із бацилами, котрі руйнують здоровий організм російського народу. На його переконання, євреї плели інтриги, маючи на меті принизити й отруїти росіян. Вони нібито відчували до християн глибоку ворожість і шукали нагоди завдати їм болю. Саме це стало причиною поширення в Росії ідей рівності – продукту жидомасонської змови проти чистої арійської раси росіян. Крім того, вони нібито використали Менделя Бейліса для ритуального вбивства християнського хлопчика Андрія Ющинського, що мало повторювати ритуальне вбивство Ісуса Христа. Те, що суд виправдав Бейліса, не мало значення – для Мєншикова уся єврейська історія була суцільним ритуальним убивством народів, серед яких жили євреї. Задовго до того, як у політбюро ЦК комуністичної партії посіли свої місця більшовики єврейського походження, Мєншиков чи не найпослідовніше відстоював твердження про відсутність такого явища, як російська революція. Він вважав, що революція в Росії була суто єврейською. Проте він був перконаний, що «соціального прогресу можна досягнути шляхом відбору найбільш пристосованих». Він сподівався, що російській нації вдасться позбутися східноєвропейських євреїв [9].
 
Державна юдофобія і популістський антисемітизм праворадикалів посилювали пригноблений стан російських євреїв і кидали тисячі з них у обійми революційного руху. Провідний дослідник цієї теми твердить: «У комуністичному русі цієї доби євреїв було непропорційно багато передусім через те, що ця політична течія обіцяла звільнення від реалій життя у складі меншини, відокремленої безліччю етнічних, релігійних і соціоекономічних меж, шляхом потрапляння до нового світу, де всі ці межі буде знищено» [10]. Після 1917 року члени партій більшовиків, меншовиків та Бунду посіли провідні позиції у радянському державному апараті. Хоча на державній службі опинилося менш ніж 1% від загальної чисельності єврейського населення Росії, для крайньої правиці «над представленість» цієї групи серед партійних і державних лідерів служила виправданням найгірших сподівань. Навіть революція 1905 року, на думку праворадикалів, була результатом змови міжнародного єврейства, натомість, революцію 1917-го СРН сприйняв як емпіричне підтвердження існування цієї змови. Шукаючи притулку в революції, що мала поміняти клас та етнічну приналежність місцями, більшовики єврейського походження допомагали відродженню старих міфів, даючи їм новий стимул. Тепер праворадикали могли вільно викривати приписувані євреям жагу влади та мстивість до християн.
 
Проблема перебування євреїв на державній службі має своє історичне пояснення. Юдофобська практика царизму принципово виключала євреїв із цієї сфери. У 1790-1830-х рр. певна їхня кількість євреїв працювала в органах місцевого самоврядування штетлів (пізніше їх було усунуто навіть звідти), а протягом 1850-1917 рр. близько 150 «учених євреїв» працювали консультантами при губернаторах, ще близько двох десятків служили на посадах цензорів єврейських книг. Але загальна маса російського населення ніколи не бачила єврея-чиновника. «Учені євреї» могли допомагати міністрам або губернаторам виконувати їхні обов’язки, але євреї на звичайних державних посадах були явищем нечуваним.
 
Ідентичність своїх підлеглих держава ставила в залежність від релігійної приналежності, причому передбачалася можливість зміни конфесії. Ніколай перший проголосив: навернений у російське православ’я більше не був євреєм. Обіймати чиновницькі посади могли лише ті з євреїв, хто пройшов таїнство хрещення. Спроби Алєксандра Солженіцина назвати таких провідних державних діячів як Пьотр Шапіров та Єґор Перетц євреями-росіянами зраджує його расову упередженість, тож їх не можна сприймати серйозно [11] (Шапіров та Перетц були православними у третьому та другому поколіннях відповідно). Блискучий орієнталіст Данііл Хвольсон і армійський генерал Міхаіл Ґрульов народилися євреями. Вони отримали змогу зробити академічну та військову кар’єру лише після того, як прийняли державну релігію. Засновник російської юдаїки Абрам Гаркаві відмовився охреститися, через що він так ніколи й не обійняв посади університетського професора. Лише видатний російський художник Лєонід Пастернак, хоч і відмовився від хрещення, таки став професором Академії мистецтв. Протягом сторіч заборона для євреїв посідати державні посади формувала загальну думку: єврей-чиновник – це аномалія.
 
Після 1917 року у російській масовій уяві – у етнічному, культурному й релігійному спектрах – постійно зростали підозри щодо надто високої представленості осіб єврейського походження на провідних адміністративних і партійних посадах, незважаючи на російські імена, харизму революційних жертв та глибоку русифікованість цих діячів. Для мас російського селянства та міської дрібної буржуазії влада більшовиків була владою євреїв, а більшовики, незалежно від їх походження, – євреями. Парадигма протистояння народу і влади, що протягом ХІХ століття формувала російську ментальність, додатково зміцнила уявлення про те, що єврейську владу було встановлено для придушення росіян.
 
Цю позицію поділяли не лише представники крайньої правиці, а й ліберали. Підсумовуючи свої враження від революційних подій 1917 року, засновник російсько-єврейської історіографії Шимон Дубнов висловлював похмурі передчуття: «Вони ще пригадають нам [євреям], що у більшовицькому терорі брали участь єврейські революціонери. Колеги Леніна – троцькі, зінов’єви, уріцькі та інші – виведуть його з тіні. Пізніше люди гучно про це заговорять, а юдофобія пустить глибоке коріння в російському суспільстві» [12]. Емігранти-монархісти смакували народні приказки, у яких революційні лідери порівнювалися з дореволюційними магнатами єврейського походження: «Цукор Бродського, чай Висоцького, Росія Троцького» [13]. 1925 року, за рік після Ленінової смерті, відомий своєю симпатією до євреїв очевидець занотовував тодішні міські події. Він наводить випадок, що стався тоді, коли в кінотеатрах Києва з’явився фільм Алєксандра Ґрановського «Єврейське щастя». Хтось поза театром запитав: «Коли почнеться „Єврейське щастя”?» й отримав відповідь: «Воно почалося вісім років тому», тобто з приходом до влади більшовиків у 1917 році.
 
Після більшовицької революції антисемітські міфи старого режиму (у тому числі й призабуті протягом 1910-х років «Протоколи») знов поширилися в колах консервативних російських мислителів-емігрантів. Концепція російської революції як єврейської революції  у цей час набула особливої популярності. Той факт, що багато колишніх праворадикалів (у тому числі й Мєншикова) було вбито ЧК, надав їх образу в уяві емігрантів ореол мучеників-жертв єврейських переслідувань. Багато хто наслідував Мєншикова. Однак, імовірно, ніхто не зміг повторити його досягнення так, як це зробив Васілій Шульґін, глибокий оратор, до 1917 року – депутат Думи, котрий особисто сприяв зреченню Ніколая другого й підтримав буржуазний Тимчасовий уряд).
 
У 1920-х емігрант Шульґін несподівано потрапив у пастку. Радянські таємні служби організували для нього пропагандисьску подорож до Росії, хоча сам він був переконаний, що подорожує інкогніто. Коли він повернувся з СРСР до своєї оселі у Белграді, його репутацію було серйозно зіпсовано (якщо не казати про підозри у співпраці з більшовиками). Прагнучи реабілітуватися в очах по-ксенофобському налаштованих російських емігрантів, Шульґін видрукував брошуру «Що нам у них не подобається?». Згодом цей текст став улюбленим джерелом для таких російських ксенофобів, як Владімір Солоухін, Вадім Кожинов та Алєксандр Солженіцин. Шульґін пояснював емігрантам-монархістам, що єдиною причиною їхнього вигнання, принижень і зубожіння була єврейська революція. Він твердив: російських пролетарів-страйкарів не існувало, ще більш зубожілих селян не було, як не існувало й матросів-анархістів, глибокої економічної кризи, невмілої погано керованої армії та корумпованого самодержавства. Російська революція сталася через захоплення євреями російської преси, фінансування ними російського політичного життя. Самі ж вони, за твердженнями Шульґіна, отримували гроші на свою підривну діяльність проти «Святої Русі» від американського єврея Якова Шифа. Замість комплексного аналізу російського життя в революційну добу та розгляду фразеології й діяльності революційних партій, Шульґін сміливо стверджував: хоча не всі євреї були комуністами, а не всі комуністи – євреями, однак влада євреїв серед російських комуністів була зворотно пропорційною їхній чисельності серед населення Росії. Шульґін нічого не знав про єврейських родичів Леніна, бо інакше він би радо використав цю інформацію. Однак навіть це не завадило йому стверджувати, що після 1917 року правителями Росії стали євреї, а росіяни перетворилися на їхніх рабів [14].
 
Шульґін знав євреїв безпосередньо, однак до створених СРН міфів він вдавався частіше, ніж до власного досвіду. У змальованому ним образі єврей був згорбленим, ураженим лупою, підсліпуватим і писклявим. За Шульґіним, у революційній боротьбі брали участь не окремі євреї і навіть не організовані групи єврейських пролетарів, а весь сильний багатомільйонний народ Ізраїлю. Шульґін ігнорував той факт, що понад 99% східноєвропейського єврейства аж ніяк не можна було ідентифікувати з більшовицькою владою. Він не переймався аналізом економічних, релігійних політичних, юридичних чи культурних умов життя єврейства перед 1917 роком. Крім того, він не вважав за потрібне аналізувати, чому й інші згадані ним меншини (латиші, литовці, грузини, вірмени й поляки) також брали участь у революції у непропорційній їхній чисельності серед населення Росії кількості. Расистський дискурс для нього був безсумнівним кредо, хоча Шульґін і вдавав, що його антисемітизм суперечить расовому підходу [15]. Одного разу обвинувативши євреїв, він більше не мав потреби у інших поясненнях причин російської революції. Поряд із тим, цей автор усе ж таки відзначив позитивний характер одного заходу, здійсненого єврейськими більшовиками – початок реконструкції імперської державності Росії (цій тенденції Шульґін не міг допомогти, однак вона йому подобалася).
 
Ідеї Шульґіна допомогли пояснити їхню особисту катастрофу багатьом спраглим міфів російським емігрантам. Цьому не завадила й відсутність історичного обґрунтування його тез. Цей недолік намагався виправити колишній білогвардійський офіцер Андрєй Дікій (Дікой) – імперіалістичний мислитель і самопроголошений історик, котрий мешкав у США. Дікій робив надзвичайні зусилля для створення власного наративу російської революції в ключі ксенофобських інвектив Мєншикова й Шульґіна. До появи «Двохсот років разом» Солженіцина праця Дікого «Євреї в Росії та СРСР» грала роль програмного тексту для всіх, хто дивився на історію Росії крізь призму антисемітизму. Імовірно, саме його спроба представити з крайньої правої перспективи історію східноєвропейського єврейства – з наголосом на російській революції – була найпершою. Слідом за Мєншиковим та Шульґіним Дікій бачив у євреях міфологізовану, загрозливу, цілісну групу з єдиними інтересами. Він писав: «Незважаючи на гостру соціальну нерівність й класові протиріччя, усі російські євреї являють собою одне велике ціле» [16].
 
Дікій перетворив Шульґінові метафори «єврейських панів» та «російських рабів» на історіософську оповідь, поцятковану іменами, цифрами й статистикою. Одним із найбільш значних внесків Дікого став його образ російської керівної еліти. Для того, щоб довести, нібито владу в Росії захопили євреї, йому було достатньо просто повписувати справжні єврейські імена після революційних псевдонімів радянських державних лідерів. Монархіст і ксенофоб Дікій, котрий не зміг здобути владу через політичну поразку, не зважав ані на регіон походження цих радянських діячів, ані на те, скільки часу вони перебували в ув’язненні чи еміграції, ані на їхню діяльність до 1917 року. Ці відомості показали б євреїв людьми, що страждали за інтереси пригнічених класів Росії нарівні з російською політичною опозицією, а Дікій аж ніяк не був зацікавлений у цьому. Його образ євреїв при владі майже не залишав сумнівів: керівна еліта СРСР була єврейською. Те, що «Протоколи сіонських мудреців» лише передбачали або проти чого цей текст застерігав, у СРСР нібито стало фактом. Як і праворадикальні попередники Дікого, він підкреслював: не існує російських, європейських чи американських євреїв. Натомість, є єдине об’єднане всесвітнє єврейство – страшне, згуртоване й агресивне. Створений Дікім образ євреїв цілком відповідав картині «талмудичного єврейства» Мєншикова чи «багатомільйонного сильного Ізраїлю» Шульґіна, котрі нібито прагнули зробити росіян рабами [17]. Ідеї Дікого та складені ним списки євреїв при владі свідчили про прагнення «оєвреїти» Леніна – проте у Дікого не було на те підстав.
 
 
[1] Скуратовский В. Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов». – К.: Дух і літера, 2001.
 
[2] Правые партии: Документы и материалы. Т. 2: 1911-1917. – М.: РОССПЭН, 1998. – С. 47-48, 67, 71.
 
[3] Там же. – С. 47-48, 73, 76, 82, 263, 345, 355, 432, 508-509.
 
[4] Там же. – С. 180, 220.
 
[5]  Див.: Рейтблат А. «Котел фельетонных объедков»: случай М.О. Меншикова // Неприкосновенный запас. – 1999. - №2. – С. 3-8.
 
[6] Про Ґобіно див.: Loring Brace C. “Race” Is a Four-Letter Word: The Genesis of the Concept. – Oxford: Oxford University Press, 2005. – P. 119-124.
 
[7] Меншиков М. Письма к русской нации. – М.: Издательский дом «Журнал „Москва”», 2000. – С. 221-246.
 
[8] Там же. – С. 76-77, 132-133.
 
[9] Там же. – С. 65, 232-239, 246-253, 272-274, 322, 397, 405-411.
 
[10] Diner D, Frankel J. Jews and Communism: The Utopian Temptation // Dark Times, Dire Decisions: Jews and Communism. (Studies in Contemporary Jewry. Vol. 20) / Ed. by J. Frankel. – Oxford: Oxford University Press. 2004. – P. 4.
 
[11] Критику упередженого підходу Солженіцина до єврейського питання див. у моєму огляді: Судьба средней линии // Неприкосновенный запас. – 2001. – №4 (18). – С. 38-49, а також коротший англійський варіант цього тексту: On Solzhenitsyn’s ‘Middle Path’ // POLIN: Studies in Polish Jewry. Vol. 18. – 2005. – P. 381-392.
 
[12] Дубнов С. Книга жизни: воспоминания и размышления. Материалы для истории моего времени. – СПб: Петербургское востоковедение, 1998. – С. 397.
 
[13] Дикий А. Евреи в России и СССР. Русско-еврейский диалог. – Новосибирск: Благовест, 2005. – С. 134.
 
[14] Шульгин В. «Что нам в них не нравится…». Об антисемитизме в России. – М.: Русская книга, 1994. – С. 56-61.
 
[15] Там же. – С. 15.
 
[16] Дикий А. Цит. соч. – С. 73. Порівн. аналогічну ідею про політичну єдність євреїв усього світу після Шестиденної війни (С. 484).
 
[17] Там же. – С. 63, 73, 150-151, 165, 181, 197, 198, 207.
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)