Мала інтимна урбаністика

Мы начинаем публиковать рассказы из сборника "Киев: фотографии на память", который только что вышел в издательстве LP-Media.

Среди его авторов - известный российский филолог Роман Лейбов, публицист, главный редактор "Полит.Ру" Андрей Левкин, украинские писатели Сашко Ирванец и Лариса Денисенко. Первым мы публикуем рассказ Юрия Андруховича, который, пожалуй, в представлении не нуждается. Однако это не единственная новелла писателя, которая есть в данном сборнике, в ближайшее время на нашем сайте появится его соверешнно новый рассказ. Следите за обновлениями!

Будь-яка з географічних мап сучасності засвідчує, що місто Львів лежить на північ і трохи на захід від міста, в якому я мешкаю. Місто Київ натомість — на північ, але значною мірою й на схід. Проте одним із наслідків Другої світової війни стало те, що для подорожніх франківчан обидва міста знаходяться ніби на одній лінії. Причиною цьому — зруйнований (уже й не знаю ким, німцями чи росіянами) залізничний міст через Дністер. Таким чином, всупереч географії, пасажирський поїзд No 203 Івано-Франківськ — Київ спершу робить північно-західний ухил від місця остаточного призначення. До Львова він прибуває після трьох перших годин рейсу, раннього вечора. Майже всі виходять на перон, ще відносно свіжі й неаґресивні. Ті, які почали відразу після Франківська, докуповують алкоголь і вокзальні харчі. Інші також заповнюють паузу чимось корисним — приймають або віддають передачі, влаштовують собі короткотривалі побачення, дихають невагонним повітрям. До Києва ще майже дванадцять годин, що не так уже й зле.

Цією лінією, Франківськ — Львів — Київ, я реґулярно курсую чи не з сімнадцяти років. Не сумніваюся, що в її межах я декілька разів об’їхав Земну кулю. Але ця лінія для мене лежить не тільки у просторі.
Є в неї так само й часовий вимір. Львів був першим у світі містом, куди я одного разу подався з дому. Був початок липня, п’ята ранку, я ледве дочекався на вкритій росою привокзальній траві поїзда — не київського, а рахівського. Він ще недавно їхав крізь гори, це підтверджувалося не тільки залишками паморозі на дахах вагонів, але й великою кількістю закарпатських циган у всіх без винятку тамбурах.
Картина світу складалася в досконалу цілість. Невимовно повільний старезний поїзд з гір, магнетична близькість Центру Європи, Галичина за вікнами, чотиригодинне роз’ятрювання в собі мандражу, урешті — прибуття: все, включно з трамваями, бруківкою, псевдоґотичною Ельжбєтою та рядом імпозантно-занедбаних кам’яниць на Городецькій, свідчило про досягнення мети (Європа! культура! свобода! кайф!).

Це виявилося надовго — на п’ять років і більше. Тому-то я часом знаходжу підстави для називання своєї юності львівською. Я свідомий того, наскільки це відповідально. Сотні тисяч людей проживають свій час і місце, навіть не зауважуючи, що то, по-перше, юність, а по-друге, що вона львівська. Головне, я ніколи не в змозі до пуття пояснити комусь сторонньому, в чому її особливості, чим вона така відмінна. На згадку приходять лише якісь бузкові зарості, пляшка чорнила на Високому Замку, панорама старих дахів і мурів, а також музика, наприклад, «Джетро Талл», хоча при чім тут вона?
Усе це дуже непереконливо, вся ця львівська юність, я згоден. Однак це принаймні щось у порівнянні з т. зв. київською молодістю. Бо то — просто примара, яка постояла наді мною, сплячим, декілька років, чи то заманюючи, чи залякуючи, дихаючи в обличчя перегаром, а може, як висловився б хтось із радикальніших від мене майстрів слова, — смертю духовною.
У зв’язку з цим немає сенсу тут довше при ній залишатися.
2

Але що там усе-таки з тією львівською юністю?
Передусім вона мала гіркий присмак. Це почуття називають розчаруванням. Це дуже добре почуття, страшенно плідне і глибоко творче, стверджують відомі мені автори виховних романів. Розчарування виникає на тій невидимій межі, де доходить до зіткнення уявного з реальним. А що ця межа справді невидима, то й розчарування іноді може непомітно обернутися захопленням і навпаки.
Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагорбах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нонстоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфорок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовляли виключно по-українськи, хіба що старі відьмаки й чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само кожен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі щовечора давали концерти просто неба. Під містом була розгалужена система ходів і приміщень, там зберігалися невичерпні запаси вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це було місто нескінченної таємниці і таємницею пахли тамтешні жінки, рослини, дощі. Я знав, що львівська річка захована під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі, позаяк de facto місто лежало в Атлантичній зоні світу, цілком можливо, що й на морському узбережжі.
Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промислових територій, хаос фабрично-станційних закамарків, одноманітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років, залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна безпорадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом. З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки радянська естрада, російської мови в місті виявилося страшенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селючнею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені видозмін совка — совоукр.
Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування. Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни у пропахлих нечистотами галереях старого міста. Іноді — звістка про черговий політичний процес, ліву художню виставку, рок-оперу «Степан Бандера» або збіговиська дітей-квітів у Святому Саду. Ще іноді — поява на видноколі цілком конкретного Дема, Валерія Дем’янишина. Перегляд фільму Тарковського, прогулянка Личаківським цвинтарем, опівнічне збігання в темряву схилами Високого Замку — все це могло спрацювати на користь іншого Львова. У хвилини найтяжчих ювенільних катастроф мені вистачало приходити серед ночі на Ринок з початою пляшкою або й без.

Найцікавіше, що як тільки моя львівська юність закінчилась, я таки потрапив у саме середохрестя цього таємного Львова, в густу, просяклу вином, безсонням, любов’ю й вологістю його атмосферу. Я зміг переконатися, що всі мої здогади були недаремними. І хоч «Вуйки» вже не грали, Калинець уже не писав, а Чубай уже не жив, я таки відчув певну причетність до тамтешніх містерій.
Я на той час був змушений повернутися до рідного міста, розмазуючи по всіх своїх записниках цю життєву поразку і готуючись до максимально можливого протистояння безглуздій решті життя.
Погано, що майже нічого з уявлюваного не збулося. Добре, що все склалося саме так.
3

Добре, що я не живу в Києві. Добре, що це була тільки примара молодості. Через те я його не знаю. Можливо, я тільки дещо вгадую про нього. Але для мене це місто починається о пів на сьому ранку, коли я виходжу з поїзда і чую — в обличчя та спину — нічого доброго не віщуючі заклики таксистів: «Мущіна, таксі нєдораго!».
Особливістю номер один Києва багатьом моїм знайомим уявляється те, що це місто неукраїнське. Йдеться насамперед про мовну ситуацію, яка починаючи з дев’яносто першого чи навіть і дев’яностого року усе ж, на мій погляд, перебуває в стані перманентного маятникового коливання в обидва — український та російський — боки. Але не тільки про це.
Київ загалом перебуває в зоні якихось інакших, «неукраїнських», ментально-психологічних впливів. Постійний притік до нього абсолютно питомого українства з більш чи менш віддалених містечок і сіл змінити Києва не здатен, навпаки — Київ змінює це українство. Найвідчутнішим виявом цього є цілковита механістичність київського міського існування. На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві немає свята, яке завжди з тобою — попри формальну насиченість міського існування всілякими народними гуляннями. Велетенські пересування знеосіблених людських потоків, взаємна настороженість, ізольованість, налаштованість на боротьбу, аґресію, відсутність імпровізації, веселощів духу і гри в людських стосунках — усе це свідчить про київську людність як про гігантську хаотичну збиранину чужих і непотрібних одне одному людей. Ні, в Києві аж ніяк не зауважиш тієї нестерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Белграді чи навіть Нью-Йорку. Буття важкувате, а життя мішкувате, якщо дозволено мені вдатися тут до нехитрого римування. Час до часу каталізатором прориву назовні глибоко схованого людського виступає хіба що футбол, але цей чинник настільки несуттєвий і змінний, що реально нічого сам змінити не може

Мій приятель Юрко Позаяк, здається, може мені заперечувати. Йому відомий інший Київ, якісь цілком екзотичні анклави, внутрішня прихована містечковість зі своїми реальними ритмами, кодексами, самоврядуванням та мовою, наприклад Євбаз. Я вірю не стільки йому, скільки в те, що йому треба вірити. Інакше нікому з нас не витримати сам на сам з цим — ні, не Молохом — мотлохом.
Для мене Київ — це острівці в океані, малесенька щопта людей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешканнях, кав’ярнях — ті, що вже упродовж років або й десятиліть непомітно для інших протистоять київській механістичності й залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані, подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої маршрути — це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ — це насправді з десяток мініатюрних фортець. Вихід назовні залишається вкрай небажаним і фатально небезпечним. Він допускається тільки задля поповнення запасів алкоголю. Навколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось неясне варнякають своєю напівмовою.
З усіх сьогосвітніх ролей найближчою для мене є роль оповідача. А це означає, що мова — саме мова, а не письмо, саме усне мовлення — найбільше для мене важить. Не менш важливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому світі і що він кому втирає.