Кілька годин фестивалю

Фестиваль – подія для професіоналів. Або для пенсіонерів чи школярів, в яких зараз канікули. Тим хто працює залишається лише зітхати. На щастя, журналіст може отримати реакційне завдання, і на декілька годин стати частиною фестивалю. 

То є я.
З 23-го по 29 березня у Києві відбувся Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини. Програма фестивалю була дуже великою, і як майданчики були задіяні не лише вітальні та зали Будинку кіно, але й "Кінопанорами". У програмі фестивалю, окрім, безумовно, фільмів, були великі й малі виставки, зустрічі з режисерами та круглі столи. Були й цікаві арт-події, і з розповіді про одну з них я й почну свій репортаж.

Чеський культурний центр в найкозирнішому місці – біля входу до червоної зали Будинку кіно – презентував виставку празького Інституту дослідження тоталітарних режимів "Прага в об’єктиві таємної поліції".  Директор Інституту Павел Жачек, що був присутній на презентації, а потім ще й на круглому столі з авторитаризму, у своїй промові наголошував, що те, що ми бачимо на експозиції, не є художнім актом, а є виключно історичним свідченням. Очевидно, що можна сприймати ці фотографії лише з точки зору історичної правди, до того ж свою руку до організації доклав і Архів Служби Держбезпеки, але, все ж таки, у виставці під час кінофестивалю є щось від мистецтва, і з цим нічого зробити не можна. Я впевнений, що саме через емоцію, через арт-сприйняття тих страшних часів ми можемо знайти відгук у серцях сучасної молоді, яка про всі ці таємні поліції, на щастя, знає лише з підручників історії. І, як стало відомо від представника Чеського Центру в Києві, ця виставка у травні буде експонуватись в львівській "Тюрмі на Лонцького", що буде, безумовно, ще більш естетично сильною подією. А нам, тим, хто ще пам'ятає часи КГБ, достатньо і просто подивитись на світ через об’єктив "Lecia" з дитячої коляски, і згадати, що це наша колишня країна принесла у Східну Європу не тільки звільнення від фашизму, а й сталінізм. Це важко збагнути тепер, але треба спробувати. Так, треба спробувати…

До того ж було вкрай приємно, що на досить еклектичному круглому столі "Чи має шанс авторитаризм в Україні?", що був організований під час фестивалю Українською Гельсінською спілкою, з серйозним виступом був не тільки пан Євген Захаров, голова правління, але й пан Павел Жачек. Тому що інші учасники круглого столу, нажаль, не змогли чітко сформулювати свою позицію. Та що позицію! Коли я запитав про означення слова "авторитаризм", оскільки відразу з'ясувалось, що частина запрошених вважає, що в Україні вже зараз є авторитаризм, але інші так не вважали, то сталася прикрість: піар-менеджер спілки відповіла буквально наступне: "Перед цим круглим столом я відкрила Вікіпедію…". Далі можна не продовжувати – ми так і не дочекалися хоч якогось означення авторитаризму, то й дискусія, як і буває, нажаль, під час більшості круглих столів, провалилася у прірву.

Але якщо не дискусія, то виступи гарні були. Євген Захаров підкреслив, що, з його точки зору, авторитаризму в Україні немає. Він навів приклади авторитарних устроїв у Франції (голлізм) та Іспанії (франкізм) і наголосив, що в Україні все не так: президент Янукович не має авторитету, а тільки за цієї умови й можливий авторитаризм. Централізація влади, капіталу, бюджету є, але це не доведено до фіналу. В нас скоріше є елементи феодалізму, бо, наприклад, у деяких мешканців Східній Україні немає виходу окрім як працювати у копанках, де відбуваються злочини й т.і. Але є й елементи демократії: є сучасні інститути бізнесу, наприклад, айтішні, де існують нормальні відносини між людьми і де всі нормально працюють. В нас є різні сегменти життя. І є люди, що дають собі раду самі, і не залежать від держави. З ними воюють, намагаються закабалити, але цього не сталось, ці тенденції захлинулись. За 2011 рік, окрім справи Авакова, інших нових таких справ не з’явилось. Всіх політв’язнів було звільнено, зазначив Захаров.
Як на мене, можливий підсумок круглого столу сформулював чех Павел Жачек, який наголосив на тому, що найкращі ліки від авторитаризму – відкритий доступ до інформації, перед усім – до архівів, а також закони про люстрації. У наших посттоталітарних країнах тоталітарний режим не був засуджений конкретним актом  з показанням конкретної вини. І це дозволяє умовним "наслідникам режиму" казати, що, оскільки за це немає покарання, то можна зробити це знову.
Вже почалися покази фільмів фестивалю, але я все не міг потрапити до глядацької зали, бо тепер мене зацікавив проект "Жива бібліотека".  Тут, я так розумію, малося на увазі, що можна прийти і поспілкуватися з "мавпочками" (відразу перепрошую всіх за "неполіткоректність", але мне дійсно пригнічує, коли людей ділять за походженням, кольором шкіри, сексуальною орієнтацією і т.і.), адже саме таке враження справляло оголошення при вході.

Ось дивіться, немов казали організатори, ви можете вживу поспілкуватися з "ненормальними". Коротше кажучи, не бібліотека, а живий цирк. Так, так, я розумію, що більшість наших громадян мають дуже серйозні комплекси щодо "інших", але, я думаю, ці громадяни й не дійшли до цієї "бібліотеки". Подолання всіляких "фобій" – процес довгий, і я, дійсно, не думаю, що цей проект був корисний. Але, у будь якому разі, можна подякувати за спробу.
І, нарешті, кіно. В цей день була програма "Short",  тобто – короткий метр. Зайшовши до зали, я побачив середину іспанського 14-тихвилинного фільму "Як мухи в поїзді", який демонструвався з англійськими субтитрами. "О, - подумав я, - наша країна кудись зрушила, бо три дні тому в кінотеатрі "Жовтень" також на програмі короткого метру фільми йшли з англійським перекладом. Тобто – якщо ти вже дивишся щось нестандартне, то, напевно, знаєш англійську, то ж  ми не переймаємось". Але тут показ було перервано, і організатори вибачились, і пообіцяли показати фільм вже з українськими субтитрами. Але це в них не вийшло, і ми таки подивилися цей фільм ще раз, від початку до кінця, з англійськими. Перед нами знов вибачилися, пообіцявши показати фільм ще раз, пізніше. Фільм, до речі, непоганий, про нелегальних мігрантів, що подорожують Мексикою до кордону США товарними потягами, а їх підгодовують місцеві жіночки, просто на ходу кидаючи їм їжу й воду у вагони. Зворушливо.
Далі був сербський фільм "Міраж" про нелегке життя експатів у Дубаю (ОАЕ), але ця 42-хвилинна стрічка була дійсно жахливою. Я ще пам’ятаю радянські стрічки кіностудії Довженка – це було так само жахливо ("І все завертілосяаааааааа"). Ми вісім(!) хвилин їхали метром від станції "Бурж Халіф" далі вздовж заливу, це було цікаво тим, хто у Дубаю бував, а цим шляхом не їздив. Такий собі "Клуб кінотеледомагореподорожжів". Ну й таке інше. В залі було холодно, в мене була "Зубровка", то й якось дочекалися наступної стрічки.

А ось вона виявилася шедевром. Фільм поляка Павла Височанського "Колись ми станемо щасливими" розповідає про такий-собі польський Алчевськ – сілезьке містечко Ліпіни, де колись були шахти, а зараз немає нічого. Це фільм, з одного боку, етнографічний, а з іншого – загальнолюдський. Ми бачимо хлопця Даніеля, який хоче зробити щось значуще, і починає знімати на мобільний телефон документальний фільм про мрії – дитячі мрії дорослих та актуальні мрії дітей та підлітків. Ми бачимо реальний шматочок життя цього хлопця з проблемами в школі і "на районі", зі спілкуванням з баригами, які "дістаюсь" йому дешеву відеокамеру, хлопця, яким опікується лише бабуся, яка каже головну фразу фільму "Я мріяла, що в мене буде такий онук як ти". І хлопця, який таки знімає фільм про мрії своїх однолітків, про трьох з них: про дівчину с різнокольоровим волоссям та пірсингом, що мріє працювати з малюками; про білявку, яка хоче бути моделлю (після показу у Височанського спитали – в цьому сенс фестивалів,  режисер поруч! – "а чому обрали її, вона ж така нецікава", а він відповів – бо Даніелю шістнадцять, а вона струнка білявка); і про хлопчину, який мріє стати терористом (і який, як сказав Височанський, зараз вже у тюрмі за крадіжку). Тобто, це дійсно шикарна стрічка, яку знімали рік(!), так, що герої вже й забули, що все це пишеться на камеру. Сподіваюсь, вона отримає якійсь приз на цьому фестивалі.
До чого тут права людини? Тому що головним правом людини є право на життя. І в цьому сенсі будь-яка подія – це розповідь про права людини. І хоч іноді необхідно про це згадувати. Дякуємо фестивалю за цю нагоду.