Мы публикуем расшифровку лекции политолога, публициста, писателя, культуролога Миколы Рябчука, прочитанной 7 апреля 2010 года в Киеве, в Доме ученых в рамках проекта «Публичные лекции «Політ.UA». «Публичные лекции Політ.UA» — дочерний проект «Публичных лекций «Полит.ру». В рамках проекта «Публичные лекции «Політ.UA» проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран. Лекция публикуется в украинском оригинале и русском переводе. Также возможно прочесть текст лекции по-белорусски в переводе «ARCHE Пачатак».

Українська посткомуністична трансформація: між недолугою демократією та млявим авторитаризмом

Текст лекции: оригинал

Дуже дякую Вам за представлення і дякую всім, хто сюди завітав. Дякую також організаторам і дякую господарям цього приміщення. Я так розумію, що всі присутні, раз уже прийшли сюди, не занадто ще, видно, втомилися двома десятиліттями так званої трансформації. В кожному разі, я припускаю, що ви сподіваєтеся почути щось нове і щось більш-менш оптимістичне. Я вам не гарантую ані того, ані того, але старатимуся принаймні структурувати відому більш-менш інформацію найоптимальнішим, як мені здається, чином і старатимуся все-таки десь у кінці представити якесь світло в кінці тунелю – тобто те, що мені видається світлом в кінці тунелю, хоча насправді це може бути просто прожектор зустрічного паровоза.
Отже, як і годиться в таких випадках, я почну з короткого представлення основних термінів, якими оперуватиму і які винесені в заголовок моєї доповіді. Потім я спробую коротко окреслити весь той інструментарій, яким я намагатимуся характеризувати, описувати посткомуністичні трансформації, і після того вже візьмуся за основну частину своєї доповіді, тобто власне за аналіз української трансформації, використовуючи окреслений інструментарій і маючи на увазі ширший контекст посткомуністичних трансформацій не лише в Україні, а й у посткомуністичному світі загалом.
Ключовий термін цієї доповіді – звичайно, трансформації. І тут я хочу відразу зробити застереження, що у мене тут трансформації є відповідником англійського слова transition. Це дуже важливо, тому що англійська мова має також слово transformation і мені важливо підкреслити, що йдеться саме про transition, а не про transformation, і різниця ця – часто може бути незначною, але іноді – дуже істотною. Вона може бути істотною, тому що transition вказує на перехід радше зовнішній: від одної часової чи просторової точки до другої, від одного стану до іншого, проте не конче вказує на якісь глибші, сутнісні зміни, наявні у транс-формації. Транс-формація більшою мірою характеризує те, що вже відбулося, вказує на доконані зміни. Transition є радше процесуальною характеристикою, вона вказує на якийсь незавершений рух, процес, скерований далі, у майбутнє. Це майбутнє може нічим або майже нічим не відрізнятися від минулого, тобто transition може відбутись, у принципі, без жодної трансформації. Або, ще частіше – може супроводжуватися імітацією трансформації, – і про це я спробую розповісти докладніше у своїй доповіді. Словом, із певним спрощенням можна сказати, що і transition, i transformation описують певні суспільні зміни, проте transition кладе наголос на процес, а transformation – на результат. В Україні, я зауважив, декотрі автори намагаються калькувати слово transition, вигадуючи «транзицію», проте моє філологічне вухо не сприймає цього новотвору, тому я все-таки говоритиму про трансформацію але матиму на увазі передусім transition. І там, де дозволяє українська мова, я вживатиму також терміни «перехід» або «перехідні процеси» на позначення тієї ж таки трансформації, котра у нашому випадку є transition.
Це перше. Друге – це той прикметник, який стоїть при слові «трансформація». Гадаю, нічого тут особливо пояснювати не потрібно, я просто наполягаю на вживанні терміну «посткомуністичний», а не «постсоціалістичний» – як це роблять наші суспільствознавці брежнєвського розливу, тому що, вважаю, ніякого «соціалізму» в СССР не було, а був радше різновид державного капіталізму. Натомість в ідеологічному плані ця система була безумовно комуністичною, оскільки нав’язувала всім обов’язкову – комуністичну – ідеологію, а в політичному плані виражала тоталітарну диктатуру однієї – комуністичної – партії. Називаючи цю систему «соціалістичною» ми припускаємося двох помилок. По-перше, затираємо принципову відмінність цієї системи від реального соціалізму, що його з більшим чи меншим успіхом вибудовують соціал-демократи без жодних претензій на реалізацію комуністичної утопії. І по-друге, ми затираємо найголовніше в совєтському комунізмі – його тоталітарний характер, що визначався (а) диктатурою комуністичної (а не якоїсь іншої) партії, і (б) тотальним домінуванням саме комуністичної (а не якоїсь іншої) ідеології. Із цих самих причин я волію говорити про комуністичні країни, а не про «країни народної демократії» чи, як дехто ще й досі пише, «соціалістичний табір». Знову ж таки, це небезпечна містифікація, бо не було там жодної «демократії», ані «соціалізму», а була комуністична диктатура, накинута й підтримувана переважно ззовні тоталітарним Совєтським Союзом.
Ще два терміни в заголовку моєї доповіді теж, сподіваюся, досить зрозумілі – демократія й авторитаризм. Ну, а прикметники при них я поясню пізніше. Отже, демократія, якщо найпростіше її окреслити, це такий спосіб урядування, в якому влада – принаймні та влада, яка приймає найсуттєвіші рішення, – вибирається, або ж назначається вибраними органами, тобто всі органи влади у демократії формуються на основі вільних, конкурентних і загальних виборів. Кожен із трьох перелічених щойно елементів надзвичайно важливий. Вільні вибори передбачають можливість агітації, об’єднання в партії, проведення мітинґів і зібрань, поширення інформації, одне слово – наявність усіх належних, ґарантованих конституцією, громадянських свобод. Конкурентність передбачає наявність принаймні двох партій, чи принаймні двох кандидатів, які змагаються за владу, а також їхній більш менш однаковий доступ до інформаційних, фінансових та інших ресурсів, зокрема їхні рівні можливості оскаржувати процедуру в незалежному судівництві. Загальність передбачає рівні права для всіх дорослих громадян країни обиратися й бути обраними до органів влади, незалежно від їхньої статі, соціального, майнового, освітнього статусу тощо. Зауважмо, що більшість світових демократій протягом цілого ХІХ століття, а багато хто й до середини ХХ-го, були ексклюзивними, тобто велика частина дорослого населення не мала права голосу з майнових причин, з гендерних, існували освітні цензуси і тому подібне. Крім того, варто зробити ще одне застереження: демократія це також устрій, у якому немає альтернативної – формальної чи неформальної – інституції, котра є не виборною, а проте впливає, суттєво впливає на рішення виборних інституцій. Наприклад, в Ірані світська влада є виборною, проте релігійна влада має в деяких, власне, в багатьох питаннях дуже суттєвий вплив на світську владу і часто виявляється куди важливішою і впливовішою. Подібну роль відігравала й до певної міри відіграє сьогодні в Туреччині армія. Я би сказав, що й Совєтський Союз в останні роки перестройки був такою країною, де існувала вже електоральна демократія, проте зберігалася також конституційно закріплена керівна роль Комуністичної партії, котра мала вирішальний голос у дуже суттєвих справах. Можна трактувати й сьогоднішню Україну як електоральну демократію, де неформальною владою є олігархічні клани. Вони не є виборними, проте вони вирішують дуже часто більше, ніж ті органи, які ми вибираємо.
Що ж до авторитаризму, то він є якби антонімом демократії: устрій, у якому верховна влада здійснюється особою чи групою осіб без мандату від виборців (або незалежно від такого мандату) на підставі вищої обраності – сакрального чи квазі-сакрального характеру. Така влада може бути спадковою – її в цьому випадку леґітимізує традиція, а може бути узурпованою – її в цьому випадку доводиться леґітимізувати харизмою: почуттям особистої місії й особливих здібностей, винятковістю ситуації, революційною доцільністю, покликом душі або серця, духом історії, угадуванням народної волі тощо.
Зрозуміло, що ідеальна демократія, як і абсолютний авторитаризм, є певною абстракцією. Між цими двома полюсами лежить широчезний спектр різноманітних режимів, що умовно класифікуються як (1) консолідовані ліберальні демократії, (2) неконсолідовані демократії, (3) неліберальні/електоральні демократії, що їх називають іще «амбівалентними режимами», (4) конкурентні, або неконсолідовані авторитаризми, (5) геґемонічні, або консолідовані авторитаризми, та (6) закриті диктаторські/тоталітарні режими. Я використав тут класифікацію американського Freedom House (Дому Свободи), неурядової інституції, котра ось уже майже сорок років здійснює моніторинґ політичних та громадянських свобод у цілому світі і щороку складає на підставі експертних оцінок рейтинґи всіх країн за семибальною шкалою.
Україна, як легко помітити, потрапляє до третьої категорії в добу Кравчука та Ющенка, й до четвертої за врядування Кучми, із тенденцією перетягнути її у 2004 році до п’ятої категорії, що, власне, й спровокувало у відповідь Помаранчеву революцію. Росія за раннього Єльцина теж належала до третьої категорії – неліберальних демократій, із поступовим переходом до неконсолідованого авторитарного режиму (категорія 4) за пізнього Єльцина, та консолідацією геґемонічного авторитаризму (категорія 5) за Путіна.
Власне, ота сіра зона між неконсолідованою демократією й неконсолідованим авторитаризмом, у якій певен час коливалися всі посткомуністичні країни і в якій декотрі й досі ще коливаються, цікавить мене найдужче. Найдужче – не тільки тому, що саме до цієї зони належить моя власна країна, майбутнє якої мене цікавить не лише суто теоретично. Річ у тім, що і в суто теоретичному плані ця зона виглядає найцікавіше: тут відкриті різні можливості, задіяні найрізноманітніші чинники, підтверджуються й спростовуються різноманітні теорії, майбутнє тут є воістину непередбачуваним. І в цьому сенсі Україна, Грузія та Молдова істотно відрізняються як від інших совєтських республік, де утвердилися консолідовані авторитарні режими, так і від посткомуністичних країн Східної Європи, де постали або ж постають консолідовані демократії – під опікою ЄС, а подекуди й НАТО.
Усі ті перехідні процеси, які я сьогодні описуватиму на прикладі України, належать до так званої транзитології, котра в останні десятиліття перетворилася на самостійну, по суті, галузь політичної науки. Її зародження можна датувати умовно серединою 70-х років, хоча, очевидно, увага до перехідних процесів існувала й раніше у наукових працях. Певний бум, інтенсивне зацікавлення перехідними процесами – переходом від диктатури, від авторитарних режимів до демократичних –почалося у другій половині 70-х років, розвинулося й інституціалізувалося у 80-ті й отримало нове дихання в 90-х, після занепаду комуністичної системи. Вважається, що початком цього зацікавлення було падіння авторитарних режимів у південній Європі та кількох країнах Південної Америки. 1974 року впала диктатура у Португалії, невдовзі в Греції та Іспанії. Подібні процеси відбулися і в деяких інших реґіонах світу, зокрема у Латинській Америці. Що, власне, й дало підстави говорити про певну хвилю демократизації.
У 1991-му році відомий вам Семюел Гантінгтон (Samuel Huntington) опублікував книжку під назвою «Третя хвиля: демократизація наприкінці ХХ століття» (The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century). Тут, як і у наступній, відомішій книжці про «зіткнення цивілізацій» (The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order, 1996), Гантінгтон багато генералізує й багато спрощує, – що характерно взагалі для всіх занадто глобальних, занадто масштабних моделей. Але таким чином він намагається показати, що окремі події є частиною й виразом певних глобальних і певних історичних тенденцій. Те, що почалося 1974 року – падіння диктатур у південній Європі – він окреслює як «третю хвилю демократизації». Перші дві хвилі він витворює, на мій погляд, дещо штучно. Першу з них він узагалі розтягує майже на ціле століття, від 1826 року до Першої світової війни, що виглядає доволі дивно, бо ж під хвилею ми розуміємо процес, котрий розгортається в ряді країн у більш-менш стислі часові терміни. Другу хвилю він убачає в демократизаційних процесах після Другої світової війни, хоча в більшості випадків тут ішлося всього лише про відновлення демократичних режимів після нацистської окупації. Власне, лише «третя хвиля» виглядає більш-менш переконливо саме як «хвиля», як виразна, сконцентрована в часі світова тенденція.
Гантінгтон догледів перехід від авторитаризму до демократії за півтора десятиліття в 35 країнах і спробував з’ясувати причини такої синхронної, майже одночасної трансформації. Він називає п’ять основних причин занепаду авторитарних систем. По-перше, мусила відбутися певна делегітимізація режимів, пов’язана з економічною кризою або військовою поразкою. (Хоч, у принципі, можуть бути й інші чинники – як, скажімо, касетний скандал, котрий делеґітимізував режим Кучми і на внутрішній, і на міжнародній арені). По-друге, Гантінґтон згадує модернізаційні чинники, тобто соціально-економічне зростання в багатьох країнах, яке спричинилося до появи середнього класу, до підвищення культурно-освітнього рівня, ширшої й глибшої поінформованості, зростання нормативної цінності демократії, а відтак і суспільних очікувань та вимог демократичне врядування, що ретранслювалися відповідно в демократичний рух та антиавторитарний спротив. По-третє, важливу роль відіграла промоція демократії міжнародним співтовариством, тобто розвиненими, насамперед західними країнами, котрі досягли вже певного рівня ліберальної демократії, а також міжнародними неурядовими організаціями. По-четверте, Гантінґтон каже, що змінилася позиція церкви, насамперед католицької, котра раніше або не втручалася в політичні питання, або ж була переважно на боці сильніших, на боці влади. Натомість у 70-ті роки католицька церква, особливо в Латинській Америці, починає займати активнішу соціальну позицію, рішучіше стає на боці продемократичних сил. Ну, і по-п’яте, він згадує такий цікавий чинник, як ефект снігової кулі, тобто принцип доміно. Те, що починається в одній країні, якби провокує акторів в інших країнах діяти за подібним сценарієм, відбувається своєрідна ланцюгова реакція. Щось на зразок «кольорових революцій» – про що, Гантінгтон, зрозуміло у 1992 році не писав.
Ось так він описує цю третю хвилю і ті чинники, які її, ймовірно, зумовлювали. Найголовніший із них, звичайно, модернізація. А оскільки вона характерна для цілого світу, то можна передбачити, що демократизаційні тенденції наростатимуть у цілому світі мірою того, як він модернізується, як люди отримують кращий доступ до інформації, до освіти, до матеріальних благ, зростає цей самий середній клас. Так що прогноз на майбутнє тут міг би й мав би бути оптимістичним. Тим більше, що події 1989-1991 років якби підтвердили цю тенденцію – коли ще три десятки посткомуністичних країн стали на шлях демократизації. Чи, принаймні, розпочали якийсь перехід – transition. Дехто, як наприклад Майкл Макфол (Michael McFaul), назвав це четвертою хвилею демократизації, маючи на увазі процеси, пов’язані не лише з занепадом комунізму, а й, ширше, із закінченням холодної війни. Тобто четверта хвиля стосується не лише демократизації в посткомуністичних країнах, а й подібних процесів у цілому світі, зумовлених тим, що разом із закінченням холодновоєнної конфронтації закінчилося й надто поблажливе ставлення головних, глобальних політичних акторів до недемократичних режимів. Якщо раніше і Сполучені Штати, і Совєтський Союз толерували й навіть підтримували різноманітних диктаторів лише тому, що це були «свої» диктатори, після 1991 року ця політика припинилась. Тобто вона не припинилася зовсім, бо ж світові гравці й далі мають свої інтереси та преференції, проте вона перестала бути настільки відвертою і цинічною, як колись, саме тому, що закінчилася «холодна війна» і риторика про поганих хлопців, котрих треба терпіти, бо це все-таки наші погані хлопці, перестала бути легітимною. Така політика здійснюється й сьогодні, але більш потайки, з різноманітними застереженнями та обмеженнями.
Отже, наростання двох потужних хвиль демократизації мало би викликати справді дуже оптимістичні почуття і воно якоюсь мірою їх викликало, що відчувається і в згаданій праці Гантінгтона, і в не менш гучному «Кінці історії» Френсіса Фукуями (Francis Fukuyama, The End of History and the Last Man, 1992), і в багатьох інших тріумфалістських текстах початку 90- років. Але протверезіння надійшло досить скоро. З’ясувалося, що падіння диктатури, зокрема, комуністичної, не конче провадить до з’яви білої і пухнастої демократії. З’ясувалося, що для багатьох режимів, котрі постали після падіння комунізму, власне оцей перехід, transition, і є якби природною формою існування. Невідомо, що це за перехід, куди, навіщо. Відомо, однак, що жодної демократії в більшості посткомуністичних країн не виникло. А от що виникло – це справді цікава проблема, довкола якої і політологи, і соціологи вже друге десятиліття ламають списи.
У певному сенсі етапною для всіх цих дискусій можна вважати статтю Томаса Карозерса під назвою «Ревізія транзитологічної парадигми» (Thomas Carothers, Revising the Transition Paradigm), опубліковану 2002 року в “Journal of Democracy”. Томас Карозерс – це той самий американський професор, у якого український академік Литвин вісім років тому поцупив статтю, сприйнявши її як спрямовану буцімто проти ідеї громадянського суспільства і тим самим спокусившись, імовірно, на плагіат. Насправді ж та стаття була проти певних дискурсів про громадянське суспільство. Так само й Карозерсова «Ревізія» не спрямована проти демократії чи демократизації, а лише проти певних демократизаційних дикурсів, які він називає «транзитологічною парадигмою».
Ідеться насамперед про своєрідну демократизаційну індустрію, яка виникла в 90-х роках, завдяки урядовим і неурядовим грантам, у вигляді цілої мережі організацій, що заповзялися сприяти процесам демократизації у найрізноманітніших країнах Азії, Африки, Латинської Америки і, звичайно ж, Східної Європи. Така мережа, природно, залежить від спонсорів, що нерідко на практиці означає потребу складати дедалі бадьоріші, дедалі ефектніші звіти про свою діяльність. Карозерс наводить абсолютно анекдотичні приклади про те, як деякі африканські країни дедалі глибше занурюються у хаос, в економічну кризу, у громадянську війну, перетворюються на диктатури, тимчасом як звітах міжнародних організацій ми й далі читаємо про те, що така-то країна посувається шляхом реформ, у ній поліпшується урядування, відбуваються дедалі демократичніші вибори і тому подібне. Власне становлення кучмівського авторитаризму в Україні, як і єльцинсько-путінського у Росії, супроводжувалося подібним словесним крутійством міжнародних спостерігачів – про те, що вибори, хоч і не відповідають демократичним стандартам, а проте є вагомим кроком уперед порівняно з попередніми, ще більше шахрайськими.
Словом, пафос Карозерсової статті був спричинений насамперед невідповідністю між тими формальними критеріями, за якими оцінюються успіхи демократизації в різних країнах, і тою реальністю, яка насправді в тих країнах є і яка жодною мірою не вказує на якесь поліпшення стану громадянських свобод, чи свободи преси, чи верховенства права, чи ще чогось. Отже, Карозерс поставив під сумнів п’ять основних постулатів транзитологічної парадигми. Насамперед сказав дуже просту річ, що падіння диктатури не конче веде до демократії. Між диктатурою та демократією є безліч проміжних станцій, на яких авторитарні правителі почуваються доволі затишно й не потребують особливих змін. Тобто transition є для них самодостатнім і, як правило, суто риторичним процесом, котрий зовсім не мусить увінчатися якоюсь реальною трансформацією. По-друге, Карозерс нагадав, що вибори зовсім не конче є ознакою демократії. Річ для кожного з нас, здавалося б, очевидна, а проте для більшості людей західної культури важко збагненна. Ну не міг Сталін бути таким кровожерним, як його змальовують, бо ж совєтські виборці нізащо б його тоді не переобрали! Звідси походить певна демократизаційна телеологія: досить, мовляв, провести вибори в Іраку чи в Афганістані – і це вже ОК, величезний успіх, країни стали на добрий шлях. Карозерс рішуче поставив під сумнів цю тезу щодо достатності виборів для демократизації. І поставив під сумнів ще одну, вельми важливу, транзитологічну догму – про те, що, мовляв, для успішної демократизації не потрібно жодних передумов, no prerequisites. Насправді, сказав Карозерс, існує цілий ряд структурних чинників та передумов, без яких неможливо здійснити демократизацію будь-де, на підставі самої лише політичної волі. Теза знову ж таки начебто очевидна, але для виголошення її потрібна певна інтелектуальна відвага, бо ж у політично коректній атмосфері якось не випадає говорити, що та або та країна, той або той народ не дозріли ще до демократизації, нема там для цього жодних передумов, насамперед – правової держави.
Четвертий пункт транзитологічної парадигми, ревізованої Карозерсом, стосується послідовності трьох етапів, за якими начебто здійснюється демократизація. Спершу, каже теорія, відбувається певна лібералізація режиму; потім – прорив, обвал, вибух, одне слово – радикальна зміна, brake through; і нарешті третій етап – консолідація демократичного устрою. Карозерс стверджує, що всі ці етапи зовсім не конче мусять іти у такій послідовності. Часами в процесах демократизації бракує другого етапу, часами першого, але найчастіше – третього. І саме тому демократизація насправді доволі рідко увінчується консолідованою демократією.
Та найсуттєвішим мені видається останній пункт транзитологічної парадигми, на який мало хто звертає увагу в нашому середовищі. Ідеться в ньому про те, що для успішного переходу, для успішної transition потрібна функціональна держава. Транзитологічна парадигма якби апріорі передбачає, що така держава уже існує. Так було в Греції й Португалії, в Іспанії й Чилі, на Тайвані й у Південній Кореї. В усіх цих країнах існувала більш-менш ефективна, функціональна держава, з усіма належними інституціями, які треба було лише демократизувати. Тим часом посткомуністичні країни зіткнулись з проблемою дисфункціональних держав. У постсовєтських, як і пост-югославських республіках державу належало будувати ледь не з нуля, майже з фундаменту. А це суттєво відволікає ресурси, енергію, зусилля від демократизаційних проблем, бо ж доводиться думати насамперед про творення держави, причому, варт зауважити авторитарний проект виглядає спокусливішим хоч би тому, що простіший. Демократична система насправді доволі складна і софістикована.
По суті, Карозерс артикулював те, що інший автор – Тарас Кузьо (Taras Kuzio) окреслив як проблему почетвірного переходу (quadruple transition). У статті 2001 року в журналі “Politics” він писав, що посткомуністичні перехідні процеси кардинально відрізняються від того, що було в країнах Південної Європи чи Латинської Америки. Відрізняються за багатьма показниками. Насамперед тим, що у Південній Європі та Південній Америці ішлося головним чином про одиничний перехід – від диктатури до демократії, ішлося «всього лише» про творення демократичних інституцій. Тим часом у посткомуністичних країнах, зокрема Центральної та Східної Європи, йшлося про подвійний перехід – про демократизацію і маркетизацію, тобто творення вільного ринку, усіх його інституцій, практично відсутніх за комунізму. Але деякі посткомуністичні країни – згадаймо п’ятий Карозерсів пункт – зіткнулися зі ще складнішою проблемою потрійного переходу – її довелося зайнятися не лише та й, відразу скажімо, не в першу чергу демократизацією чи маркетизацією, а – елементарним будуванням держави. Це стосується фактично всіх країн, які виникли на руїнах колишніх федерацій – насамперед, звісно, Совєтського Союзу, меншою мірою – Югославії, зовсім незначною мірою – Чехословаччини. І якщо ви поглянете одночасно на всі посткомуністичні країни, то побачите, що найбільші проблеми виникли саме там, де населення чи не вперше в історії мусило взятися за будування нових незалежних держав, здійснювати потрійний перехід. Але й це ще не кінець. Виявляється, – на що, власне, й звернув особливу увагу Тарас Кузьо, – декотрі з тих країн здійснюють почетвірний перехід. Тобто вирішують не лише проблеми демократизації, маркетизації та побудови держави, а й проблему творення нації. Новочасної нації, новочасного народу. Різною мірою із цією проблемою зіткнулися і Україна, і Білорусь, і Молдова, і Македонія, не кажучи вже про республіки Середньої Азії. Зрозуміло, що потреба почетвірного переходу ставить країну у значно складніші умови, ніж ситуація переходу подвійного, як Польщі або Угорщині, чи одиничного, як в Іспанії чи Португалії. Легко здогадатися, які аспекти почетвірного переходу виявляються для владних еліт пріоритетними, а до яких руки так і не доходять. Тим більше, коли до цих об’єктивних проблем додати ще й суб’єктивні, насамперед – природне бажання владних еліт уникнути політичної та економічної конкуренції чи принаймні мінімізувати ризики, пов’язані із можливою зміною влади.
Як наслідок, більшість перехідних країн, відійшовши від диктатури, не наближається до демократії, а радше опиняється у такій собі сірій зоні, доволі комфортній для авторитарних правителів. Комфортній – бо вони мають змогу користуватися перевагами обох систем, авторитарної і демократичної. З одного боку, зберігаючи авторитаризм, вони уникають реальної політичної та економічної конкуренції, зводячи до мінімуму ймовірність утратити владу через демократичні вибори. А з іншого боку, імітуючи демократію, вони уникають санкцій та політичної ізоляції у сучасному світі, де домінують – принаймні на нормативному рівні – ліберально-демократичні цінності. Ця комфортність, звісно, потребує певних зусиль і вміння. Не вільно ані переборщити в бік демократії, бо тоді можна програти «занадто чесні» вибори, ані перегнути в бік авторитаризму, бо тоді можна наразитися на міжнародні санкції або, ще гірше, на яку-небудь Помаранчеву революцію.
Тобто політика в сірій зоні – це таке собі ходіння по мінному полю, де кожен нерозважливий крок – чи ліворуч, чи праворуч – може бути однаково небезпечним. Потрібне добре чуття маршруту, добра інтуїція. А головне, потрібне добре володіння ресурсом – адміністративним, медійним, фінансовим, юридичним, потрібне вправне маніпулювання усіма цими ресурсами. Тому що сила таких режимів – не у насильстві, хоч і його вони не цураються, але радше як виняток. Головне – підкуп, шантаж, маніпуляції. Це своєрідне know-how, і дається воно не відразу. Леонід Кравчук, як і його білоруський колеґа Вячеслав Кебич, програв свого часу вибори зовсім не тому, що був аж таким щирим демократом. Він пограв вибори, бо ні сам, ні його «команда» не накопичили ще достатніх ресурсів, а головне – уміння ними користуватися в умовах імітаційної демократії. Його наступник Леонід Кучма опанував це мистецтво блискуче і, правду кажучи, коли б не фатальний для нього касетний скандал, ми мали б дорогого Даниловича на чолі держави ще п’ять, або й десять, або й п’ятнадцять років – як не в ролі президента, то в ролі прем’єра з президентськими повноваженнями.
Колись, пригадую, Алєксандр Рубцов, московський політолог, дотепно порівняв імітаційну демократію з дірявим відром, котре виглядає зовні цілком як нормальне, от тільки донести у ньому воду від криниці до хати – неможливо. Так само і з єльцинською, кучмівською, путінською чи, скажімо, назарбаєвською демократією: на вигляд вона ніби й демократія, от тільки найголовнішої своєї функції не виконує – жодної можливості змінити владу демократичним шляхом виборець не має. Звичайно, як я вже казав, імітація демократії – це теж мистецтво. Авторитарна влада мусить непомильно вгадати оптимальний розмір дірочки у згаданому відрі. Вона має бути достатньо великою, щоб уся вода витекла, тобто щоб жодного шансу виграти вибори опозиції не лишилося. Але водночас вона має бути достатньо малою, щоб не надто впадати в око не в міру доскіпливим міжнародним спостерігачам. Нагадаю, що стаття Рубцова, опублікована в «Московских новостях» у листопаді 1999 року називалася «Неототалитаризм» і сприймалась тоді як орвелівська антиутопія, а не як реальний прогноз на найближче майбутнє для Росії, та й для України теж.
Я процитую дуже гарну цитату з Карозерса, де він пише про те, що найпоширеніші сьогодні моделі політичного розвитку перехідних країн слід уважати альтернативними напрямками, а не проміжними станціями на шляху до ліберальної демократії. Хитка середина між повнокровною демократією та відвертою диктатурою є сьогодні найтиповішим місцем перебування посткомуністичних країн і країн третього світу. Більшість перехідних країн не є ані диктатурами,ані молодими демократіями. Вони належать до політичної «сірої зони». Вони мають атрибути демократичного політикуму, зокрема і певний, дарма, що обмежений, політичний простір для опозиційних партій і незалежного громадянського суспільства. Регулярними виборами та демократичними конституціями, а проте вони потерпають від серйозного дефіциту демократії, зокрема коли йдеться про кепську репрезентацію інтересів громадян, слабку участь у політичних процесах поза голосуванням, неправові дії державних службовців, сумнівні вибори, низьку довіру до державних інституцій та їхню традиційну неефективність.
Сіра зона, звісно, має свої відтінки. Томас Карозерс виділяє два основних синдроми, характерні для тої зони. Він окреслює їх як feckless pluralism, тобто млявий, недолугий плюралізм, та dominant power politics, тобто політика домінантної влади, політичний геґемонізм. Перший синдром він описує наступним чином:
«Країни, політичне життя яких позначене недолугим плюралізмом, мають, як правило, значний обсяг політичних свобод, реґулярні вибори, чергування влади між справді різними політичними угрупованнями. Та попри ці позитивні риси, демократія залишається вкрай непевною й поверховою. Політична активність громадян, широка начебто під час виборів, не сягає практично за межі голосування. Політичні еліти з усіх основних партій повсюдно сприймаються як корумповані, еґоцентричні та неефективні. Зміна влади скидається на безконечне передавання невирішених проблем країни від одного безпорадного уряду до іншого. Публіка серйозно розчарована політикою і, навіть залишаючись у принципі прихильною до ідеалів демократії, на практиці вкрай невдоволена політичним життям своєї країни. Назагал, політика сприймається як затхлий, корумпований, опанований елітами простір, від якого усій країні годі сподіватися чогось доброго і який, відповідно, викликає до себе мінімальну повагу».
Такий недолугий плюралізм, за Карозерсом, найпоширеніший у Латинській Америці – реґіоні, де «більшість країн почали демократичні перетворення із наявним уже розмаїттям політичних партій, але також із глибокою традицією вкрай поганого функціонування державних інституцій». У посткомуністичному світі, продовжує він, ознаки цього синдрому помітні в Албанії, Боснії, Україні, Молдові, а почасти і в Румунії та Болгарії.
У країнах недолугої демократії, пояснює Карозерс, «партії, що воюють за владу, сповнені настільки сліпої ненависті одна до одної, що всі їхні опозиційні зусилля спрямовуються виключно на те, аби не дати суперниці взагалі будь-що осягнути»; «політичне змагання відбувається між глибоко ворожими партіями, що діють, по суті, як мережі клієнталістського патронажу, без будь-яких спроб до самооновлення»; «влада переходить від одного недовговічного політичного угруповання до іншого, на чолі з харизматичним лідером, чи до тимчасових альянсів із непевною політичною ідентичністю, як у Ґватемалі чи Україні». Попри всілякі нюанси та відмінності, країни недолугого плюралізму мають спільну прикмету: «весь політичний клас, хоч нібито й плюралістичний та конкурентний, абсолютно відірваний від своїх громадян, і все його політичне життя – це абсолютно порожнє, беззмістовне заняття».
Інший політичний синдром у «сірій зоні» між консолідованою демократією та консолідованою диктатурою, за Томасом Карозерсом, це політика домінантної влади:
«Країни з цим синдромом мають обмежений, а все ж реальний політичний простір, певну політичну змагальність між супротивними групами і принаймні найпідставовіші інституційні форми демократії. А проте одна політична група – рух, партія, ширша родина чи окремий лідер – домінують у цій системі таким чином, що не лишають практично жодних перспектив на зміну влади в осяжному майбутньому… Якщо за недолугого плюралізму судівництво значною мірою незалежне, то за домінантної влади воно, як правило, цілком підконтрольне. І якщо за недолугого плюралізму вибори є переважно вільними й справедливими, то за домінантної влади вони переважно сумнівні, хоча й не цілком фальшиві, бо панівна група намагається розіграти більш-менш пристойне виборче шоу задля міжнародного співтовариства… Як і в системах недолугого плюралізму, громадяни в системах домінантної влади розчаровані у політиці і відчужені від будь-якої істотної участі у політичних процесах поза голосуванням. Але оскільки тут нема зміни влади, громадяни менш схильні до позиції «та проваліться ви всі!», характерної для систем недолугого плюралізму. Втім, держава і тут є слабкою й дисфункціональною, хоча головним її лихом є деградація бюрократії у застійних умовах фактично однопартійного врядування, а не властиве для недолугого плюралізму інституційне безладдя».
Карозерс стверджує, що політичні системи, позначені синдромами недолугого плюралізму чи домінантної влади, можуть бути доволі стабільними, попри свою позірну «перехідність», – хоча й не настільки стабільними, як консолідована демократія чи, навпаки, консолідований авторитаризм. Справді, система недолугого плюралізму може досягти стану своєрідної дисфункціональної рівноваги – «передавання влади туди-сюди між конкурентними елітами, цілковито відірваними від громадян, проте згодними дотримуватися загальноприйнятих правил». Тим більше стабільною може бути система домінантної влади – «з панівною групою, здатною тримати опозицію під контролем і водночас допускати достатню політичну відкритість для зниження суспільного тиску». Жодна система, однак, не є вічною. «Країни можуть переходити від однієї системи до другої, або ж відходити від обох у бік ліберальної демократії чи диктатури».
Розвиток України може бути доброю ілюстрацією такого руху, точніше – коливання між недолугим плюралізмом та політикою домінантної влади – із поступовим сповзанням до консолідованого авторитаризму в останні роки Леоніда Кучми, відновленням недолугої, дисфункціональної демократії за Віктора Ющенка, та виразним поширенням авторитарних тенденцій за Віктора Януковича, з перспективою утвердження в Україні навіть не конкурентного авторитаризму, а цілком геґемонічного – як у Росії та Білорусі. Я не знаю, чи є вихід із цього порочного кола, тому що падіння консолідованого авторитаризму, звісно, рано чи пізно відбудеться, але за умов засадничо неправової держави та відсутності в нас відповідних традицій, відповідної культури, ми отримаємо знов недолугий плюралізм, котрий неминуче спричинить масове розчарування й роздратування людей дисфункціональною демократією, спричинить ностальгію за «сильною рукою» й «порядком» та, відповідно, повернення знов до політичного геґемонізму, котрий так само дратуватиме людей своєю неефективністю й корумпованістю та ще й на додачу обмеженням громадянських свобод.
Одне слово, шукаючи виходу, ми ступаємо на хиткі терени, де править теорія залежності від шляху (path-dependence theory) з її невибагливою істиною: точка, до якої ми прийдемо, великою мірою залежить від точки, з якої ми вийшли. Наша сьогоднішня ситуація, а великою мірою і майбутня, безумовно, залежить від культурно-історичних чинників – від нашої приналежності до східнохристиянської, а не західнохристиянської цивілізації, від не найкращої в політичному сенсі спадщини Золотої Орди, Візантії, Московського царства, Російської імперії, тоталітарного СССР. Частиною то спадщини є патерналізм і клієнталізм, колективістська свідомість, переважання вертикальних суспільних зв’язків над горизонтальними, низька якість суспільного капіталу, себто низький рівень взаємодовіри, солідарності і готовості співпрацювати для осягнення спільних, суспільно значущих цілей. Політичну культуру, як і взагалі культуру, неможливо змінити за рік чи навіть десятиліття. Але змінювати її треба, якщо ми хочемо взагалі чогось осягти, хай і не скоро, якщо ми хочемо вирватися з порочного кола, що затягує нас прямісінько у третій світ.
Тут не досить політичної волі, потрібні нові інституції, які поступово формують нову політичну культуру. Я розумію, звісно, що інституції самі є продуктом певної культури. Більше за те, я розумію, що перенесені до іншого середовища вони зазнають ерозії, деформації, вони функціонують у Росії чи Україні інакше, ніж у Швеції чи Великобританії. Але це означає лише, що вони потребують достосування, обережної модифікації та адаптації. Тут не обійтися без спроб і без помилок, і без відповідного кориґування. Крім уміння й терплячості, потрібна ще й політична воля.
Щоб пояснити важливість, ба пріоритетність інституційних змін (насамперед у судівництві та силових структурах, але не тільки), я нагадаю вам, що Україна успадкувала інституційну систему від СССР – і не надто її за двадцять років змінила. Совєтська система мала хитромудру конструкцію: вона складалася немовби із двох шарів – зовнішнього і внутрішнього. Зовнішній шар складали формальні інституції влади, котрі на позір не відрізнялися від таких самих інституцій у будь-якій демократичній державі: парламенти, уряди, суди, місцеві органи влади. До цього зовнішнього шару належали й недержавні («громадські» буцімто) інституції на кшталт профспілок, творчих спілок, тощо. Натомість у внутрішньому шарі зосереджувалася реальна влада і була вона великою мірою тіньовою у тому сенсі, що її діяльність реґламентувалася радше неписаними, ніж писаними правилами та законами. Це була влада комуністичної партії, саме партія була реальним механізмом, який приводив у дію й контролював усю ту систему, ну, й, звісно, ті інституції, які були їй безпосередньо підконтрольні, це, насамперед, звичайно, армія, міліція та КҐБ. Це була реальна влада, і зауважте, що ця реальна влада не була навіть формально федералізованою. Федералізованими були лише всі оті зовнішні, формальні інституції – міністерства культури, верховні ради та інші потьомкінські конструкції, котрі не мали особливого практичного значення.
Під час перестройки, однак, відбулося ослаблення, себто обмеження тіньової влади, реальної влади комуністичної партії, і тоді раптом формальні, зовнішні інституції набувають дедалі більшої самостійної ваги, починають грати власну роль, стають автономними, емансипуються з-під впливу й контролю комуністичної партії мірою того, як слабшає роль, допроваджуючи врешті і комуністичну систему, і сам Совєтський Союз до розпаду. Але що цікаво, ці інституції, створені свого часу компартією, зовсім не призначалися для самостійного існування. Вони просто не здатні функціонувати без керівної ролі комуністичної партії. Тобто вони технічно не пристосовані до такого функціонування. Нема ні законів, ні підзаконних актів, які би належним чином регламентували їхню самостійну діяльність. Нема чіткого розмежування повноваження. Нема механізму вирішення конфліктів. Усе це не було потрібне, тому існувала компартія, які вирішувала всі ці проблеми. Формальні правила й процедури не були потрібними, бо існував неформальний арбітр. Але арбітр зник разом із розпадом СССР, а точніше – разом зі скасування 6-ї статті конституції, котра ґарантувала компартії керівну роль, після чого і доля компартії, і доля СССР виявилися приреченими. Арбітр зник, натомість залишились інституції – начебто незалежні, самостійні й демократичні, проте без жодних механізмів співіснування, взаємодії, взаємодоповнення, взаємоконтролю. Зате з велетенською спокусою взаємопоборювання. Система закономірно пішла в рознос. Те, що постало на початку 90-х років і в Росії, і в Україні, власне й було дисфункціональною демократією, котру доречніше було б називати просто деградованим авторитаризмом. Ця система виглядає доволі плюралістично, але це вимушений плюралізм, «плюралізм мимовілі» (pluralism by default), тому що він забезпечується не ефективними демократичними інституціями і не повагою лідерів, та й усього суспільства до демократичних правил гри, а всього лиш нездатністю основних гравців, браком сили й уміння загребти усю касу за принципом «сила ламає право», «переможець отримує все», «мета виправдовує засоби». Якийсь час українські політики через власну слабкість, через брак ресурсів та специфічних умінь, мусили толерувати хаотичну демократію та недолугий плюралізм.
Але поступово вони навчилися консолідувати свою авторитарну владу, вправно при тому імітуючи демократичну риторику. Концентрація влади, як я вже казав, потрібна їм для вирішення внутрішніх, головно особистих проблем, а демократична риторика – для вирішення проблем зовнішніх, іміджевих. Демократія у сучасному світі стала нормативною цінністю. Мало який політичний режим сьогодні наважується прямо сказати, що ми є диктатурою, або що ми є авторитарним режимом. Бо такі режими, як правило, якщо вони не мають запасів нафти, чи газу, чи ще чогось, не впускають до європейських салонів, такі режими не мають належної міжнародної легітимності, і тому вони мімікрують – опановують мистецтво імітації. Це мистецтво приходить не відразу, постсовєтські режими мусили трохи повчитися. Вони мусили акумулювати певні ресурси, тобто здійснити шахрайську приватизацію. Вони мусили навчитися збирати податки, купувати прихильників, вибудовувати клієнталістські структури, маніпулювати медіями. Вони мусили опанувати увесь цей know-how.
Тобто з двох можливих способів подолання постсовєтського інституційного хаосу вони обрали другий, простіший. Перший обрали прибалти, поляки, чехи, угорці. Вони демонтували старі структури, насамперед найнебезпечніші, здатні, як Термінатор-2, до саморегенерації, – компартію та її бойовий загін – спецслужби. І створили натомість нові інституції, запровадили нові процедури, утвердили найголовніше – реальний розподіл влад та верховенство права. Але для цього громадянське суспільство мало бути достатньо сильним і мобілізованим, щоб цілковито відсунути ancien regime – комуністичну номенклатуру від влади, здійснити люстрацію й розчистити таким чином шлях для кардинальної перебудови інституційних структур та правил їхнього функціонування. Другий шлях обрали всі інші. Вони заповнили інституційний хаос, що виник унаслідок зникнення компартії як воістину «керівної і спрямовуючої» сили, винайденням більш або й менш ефективних замінників – чи то у вигляді неформальної «партії влади», ієрархічно замкнутої на президента й підконтрольні йому «державні адміністрації», чи то у вигляді формалізованих партій з націоналістичними чи просто «державницькими» (етатистськими) ідеологіями замість комуністичної. Там, де громадянське суспільство було слабким або й зовсім відсутнім, як у Середній Азії, ця заміна одного авторитаризму на інший відбулася швидко й безболісно: комуністичні бонзи стали султанами, зберігши практично незайманими не лише старі інституції, а й супутні їм клієнталістські мережі та ієрархії. У європейських республіках колишнього СССР та на Балканах ані номенклатура не була досить сильною, щоб зберегти монопольну владу, ані громадянське суспільство не було досить сильним, щоб ту номенклатуру цілковито від влади відсунути і здійснити радикальні демократичні реформи. Тож усюди на цих теренах встановилося своєрідне двовладдя – компромісне співіснування двох однаково сильних (точніше – однаково слабких) супротивників.
Ця хитка рівновага не могла, однак, бути тривалою. Інституційних хаос треба було якось долати – або відновленням авторитарного врядування, до чого прагли посткомуністи, або ж кардинальною зміною інституцій і процедур, до чого менш чітко і наполегливо прагли їхні демократичні опоненти. Посткомуністична еліта врешті переграла своїх опонентів, кооптувавши одних як союзників або ж «конструктивних» опозиціонерів та успішно марґіналізувавши інших як відірваних від життя романтиків або ж небезпечних («деструктивних») радикалів. Дався взнаки багатший досвід, краща організованість, а головне – швидко і вправно акумульовані різноманітні ресурси. Я маю на увазі колишні совєтські республіки, – тому що на Балканах хитка рівновага порушилася в інший бік – великою мірою завдяки Заходу, насамперед Євросоюзові, хоч у випадку екс-Югославії важливу роль відіграло також втручання НАТО.
Дисфункціональна демократія у постсовєтських республіках закінчилась досить скоро відновленням авторитаризму: спершу, внаслідок військових переворотів, в Азербайджані та Грузії, потім, унаслідок цілком демократичних виборів, у Білорусі та Україні, і врешті – в Росії й Молдові. Леонід Кучма, замінивши 1994 року на президентській посаді Леоніда Кравчука, досить швидко зробив те, чого ніяк не вдавалося його попередникові: спинив гіперінфляцію, налагодив фіскальну систему, приборкав реґіональних баронів та кримських сепаратистів, одне слово – відновив (більш-менш) керованість державою. Зробив він це, правда, не за допомогою демократичних інституцій та процедур, а радше навпаки – за допомогою інституціалізованих певним чином неформальних, фактично неправових, методів здійснення влади. Він створив так звану шантажистську державу, blackmail state, як її називає Кійт Дарден (Keith Darden). І вона виявилася по-своєму доволі ефективною. Ця держава збудована на трьох основних підвалинах. По-перше, це повсюдна корупція. Шантажистська держава не лише толерує її, а й заохочує. По-друге, вона водночас ретельно відстежує цю корупцію, збирає на всіх компромат за допомогою контролюючих органів – міліції, служби безпеки та, головне, податкової служби. І, по-третє, ця держава застосовує закон вибірковим чином, відповідно до політичної доцільності. Тобто є повсюдна корупція і є, відповідно, компромат ледь на кожного. Кожен у певному сенсі опиняється на гачку у влади. Проти кожного нелояльного підданого може бути порушена кримінальна справа. Саме кримінальна, а не політична. Хоча йдеться якраз про політику, бо ж карають насправді не за корупцію, а за нелояльність. Так було з Ходорковським, так було з Лазаренком. Власне, карати нікого вже й не потрібно, кількох показових розправ достатньо, аби всі зрозуміли, що їх очікує за непослух.
Ця система по-своєму ефективна, бо ж дає змогу авторитарним режимам розправлятися з політичними опонентами як зі звичайними кримінальниками. І таким чином відкидати звинувачення у політичних розправах над інакодумцями, над опозицією. Згаданий вище Кійт Дарден вважає таку систему доволі стабільною. А все ж є принаймні чотири арени, на яких шантажистська держава, тобто конкурентний авторитарний режим, що маскується під демократію, може бути атакований і якщо й не подоланий, то все ж підданий серйозному випробуванню саме внаслідок певної змагальності, конкуренційності, збереженій певною мірою на цих аренах. По-перше, це, звісно, парламент, де присутня сяка-така опозиція, а отже й присутня альтернативна думка з різноманітних питань, і ця думка озвучується публічно з найвищого державного форуму. По-друге – це електоральна система, у якій вибори хоч і фальшуються та маніпулюються, проте голоси все ж реально підраховуються (чого явно нема, наприклад, у Білорусі), а отже й можливості для маніпулювань обмежені: якщо опозиція набере, скажімо, не 55, а 75 відсотків голосів, то ніякі фальшування тут режимові вже не допоможуть. По-третє – це незалежні мас-медіа, що їх конкурентні авторитарні режими толерують, хоча й намагаються марґіналізувати, залякати чи перекупити. І по-четверте – суди, які хоч і не є цілком незалежними, проте в системах вимушеного плюралізму вони часто залежать від різних центрів влади, формальної й неформальної. Тобто вони не є елементом правової держави, бо такої держави нема. Але вони є елементом недолугого плюралізму у тому сенсі, що не змонополізовані авторитарною владою до такої міри, аби опозиція не могла собі перекупити в них за певних обставин потрібного рішення – хоч би й супроти влади.
Конкурентні авторитарні режими приречені бути нестабільними вже в силу того, що вони допускають реальну політичну конкуренцію, вони імітують демократію достатньо всерйоз, аби опозиція мала реальний, хоча й невеликий шанс за певних обставин – за надзвичайних зусиль, рідкісної згуртованості і долі везіння – виграти демократичні вибори за наявними правилами. Природно, що всі авторитарні правителі намагаються мінімізувати ризики, обмежити конкуренційність, консолідувати свої режими. Україна не є тут винятком, але в Україні є принаймні три чинники, котрі цій консолідації поважно перешкоджають.
По-перше, владні еліти в Україні були, є й, сподіваюся, будуть фраґментовані. В Україні багато впливових кланів, які, сподіваюся, ніколи не поділять усієї території і всіх ресурсів, а отже завжди змагатимуться і вже тим забезпечуватимуть хоч якийсь плюразлізм. Реґіональні, мовно-культурні, етнічні та релігійні поділи теж вносять свою лепту в цю фрагментарність, а отже й у вимушений плюралізм. Цей чинник, щоправда, ускладнює консолідацію не лише авторитаризму, а й демократії, він справді доволі амбівалентний. Але оскільки з перемогою Януковича про консолідацію демократії, гадаю, не йдеться, то можемо вважати поки що нашу поділеність та фраґментованість чинником позитивним..
По-друге, в Україні таки є громадянське суспільство – можливо, ще надто слабке і незріле, а все ж воно має певний досвід, ресурси і вплив, у чому ми, зрештою, мали нагоду пересвідчитися під час Помаранчевої революції.
І по-третє, є певний міжнародний контекст, який не надто сприяє консолідації авторитаризму в Україні. З одного боку, як я вже казав, існує нормативна геґемонія ліберальної демократії у сучасному світі, а з іншого боку, Україна – на відміну від Росії, Китаю, чи Саудівської Аравії – не має переконливих арґументів, щоб добитись для себе статусу винятку із цієї норми. Приклад Білорусі під цим оглядом є досить показовим для українських політиків. Адже білоруський режим нітрохи не авторитарніший від казахського чи азербайджанського, а проте він має нещастя бути розташованим у Європі, де застосовуються дещо інші демократичні стандарти, особливо до тих, хто не має нафти, газу та інших важливих ресурсів. Україна достатньо інтеґрована в різні міжнародні, зокрема європейські організації, достатньо відкрита для дифузії європейських ідей та практик і, відповідно, їх поступового засвоєння. Звичайно, Україна так само відкрита й до зовсім інших ідей та практик, що поширюються з Росії. Але цей вплив, за всієї його інтенсивності й цілеспрямованості, навряд чи зможе конкурувати з західним «м’яким» впливом – насамперед через незрівнянно нижчу цивілізаційну привабливість Росії порівняно з Заходом. Власне, це непрямим чином визнають не лише українські, а й російські еліти, котрі, попри суто риторичну антизахідність, саме на Заході, а не в Росії, навчають своїх дітей, лікуються і відпочивають, купують нерухомість, зберігають банківські заощадження тощо.
Те, що консолідація авторитаризму в Україні за російським чи білоруським сценарієм є малоймовірною, зовсім не означає, що донецький клан, здобувши владу у Києві, не намагатиметься саме такий сценарій реалізувати. Провінційний світогляд може зіграти з Януковичем та його бригадою лихий жарт, оскільки вони, схоже, щиро вірять, що той мафійно-тоталітарний спосіб урядування, який вони реалізували в Донбасі, можна успішно поширити на всю Україну. Це їм, звісно, не вдасться, але конфлікт може бути дуже навіть серйозним.
І все ж рано чи пізно, гадаю, Україна знову зіткнеться зі своєю головною проблемою, якої не змогла вирішити ні за Кравчука, ні за Ющенка: як трансформувати недолугий плюралізм у консолідовану демократію. Особисто для себе я знайшов відповідь на це запитання у книжці Роберта Патнема «Становлення демократії» (Robert Putnam, Making Democracy Work, 1993). Вона присвячена не Україні, а Італії. Вона намагається з’ясувати – на великому соціологічному матеріалі – чому ті самі інституції, ті самі інституційні реформи працюють по-різному на півночі Італії і на півдні. Патнем говорить про те, про що я вже згадував, – про соціальний капітал, про політичну культуру, про цивілізаційну спадщину, про залежність від шляху. Він пояснює, що північна Італія є успішнішою, тому що мала традиції республіканізму, самоврядування, вона мала кращі умови для формування позитивного соціального капіталу – взаємодовіри, солідарності, співробітництва, ніж Італія південна, котра історично перебувала під владою різних авторитарних режимів, більш сприятливих для формування мафійного фамілізму та клієнталізму.
Власне, я не переповідатиму книжки, яку просто раджу всім прочитати, вона є і в українському перекладі. Я лише переповім гарну відповідь самого Патнема на розпачливий зойк італійських колеґ, котрі, прочитавши його дослідження, вигукнули: «О, Боже! То, виходить, нічого не можна змінити?! Виявляється, ми приречені?!» На що Патнем відповів, що залежність від шляху, від історичної спадщини, від накопиченого соціального капіталу зовсім не означає жорсткого детермінізму й фатальної приреченості. Вона лише окреслює певний коридор можливостей, який можна розширити або звузити, або й цілком змарнувати. Це приблизно як наші гени, котрі накладають на нас певні обмеження, задають параметри, але аж ніяк не визначають усього нашого життя. Ваша спадщина, сказав Патнем, означає лише, що вам треба більше зусиль і часу, ніж щасливішим країнам і націям, котрі отримали кращу спадщину, кращі зовнішні і внутрішні умови. Але якщо ви розпочнете рух до мети сьогодні, то через 40, 50 або й 100 років ви її досягнете. А якщо не розпочнете сьогодні, то ніколи й не досягнете.
Дякую за увагу.

Обсуждение лекции: оригинал

Юлия Каденко: Спасибо большое, Николай Юрьевич. У нас традиционный первый вопрос от ведущих, возможно, их будет два, потому что хочу спросить я и Дмитрий Ицкович. Я поняла, что у Украины есть очень отдаленная надежда выйти из этой сумеречной зоны, хотя и непонятно каким образом. И то явление, которое здесь назвали «Оранжевой революцией», ну, и во всем мире, является ли оно сигналом, знаком того, что возможен выход из сумеречной зоны? Поскольку это было признано и ощущалось украинцами как проявление народной воли помимо выборов, волеизъявления помимо выборов.
Микола Рябчук: Колеги, я вважаю, що, в принципі, помаранчева революція, безумовно, була добрим маркером, добрим показником того, що в Україні є громадянське суспільство. Воно виявилося достатньо зрілим для того, щоб повстати, щоб обуритися занадто кричущими порушеннями своїх прав, і водночас виявилося недостатньо зрілим, щоб довести цю революцію до кінця, щоб проконтролювати ті еліти, які прийшли до влади на хвилі помаранчевої революції. Уже в січні, в лютому було видно недолугість, неспроможність нових еліт, а проте суспільство не обурювалось, не тиснуло на них, не спонукало їх до ефективних дій. Так що якоюсь мірою ми програли революцію усі разом, давно, ще в лютому-березні 2005 року. В кожному разі, підвалини поразки були закладені ще тоді. Але водночас революція була шансом, була сигналом, що все таки є суспільство, є певна енергія, є можливості. У принципі, Україна була би цілком…
Репліка із залу: Нормальною.
Микола Рябчук: Нормальною для свого регіону, для Центрально-Східної Європи, коли б не була поділена у відомий вам етно-регіональний, чи мовно-культурний спосіб. Тобто, умовно кажучи, якби в постпомаранчевій Україні вся боротьба зводилися до протистояння Ющенка і Тимошенко, то це було б цілком нормальне для будь якої посткомуністичної країни змагання одного поганого політика з другим поганим політиком, приблизно те, що ми бачимо в Румунії, де Бешеску змагається з Ілєску, чи у Словаччині, де який-небудь Мечяр змагається із Дзюриндою, чи в Албанії і так далі. Але в Україні, крім, умовно кажучи, території помаранчевої, яка належала до першої Речі Посполитої і за яку в основному змагаються й переважно репрезентують Ющенко й Тимошенко, є ще величезне, умовно кажучи, Дике поле, яке репрезентує зовсім іншу цивілізацію і зовсім іншу політичну культуру. Це приблизно так, якби до сьогоднішньої Фінляндії причепити ще й Карельську АССР, а заразом і Ленінградську область. Протиборство фінських політиків, хоч би й найкращих, набуло б тоді зовсім іншого сенсу. А наші помаранчеві політики, самі знаєте, – і не фінські, і не найкращі. Тобто в Україні є третя, великою мірою зовнішня сила, котра істотно ускладнює внутрішньоукраїнські проблеми.
Дмитрий Ицкович: Теодор Шанин замечательно определил, что такое развивающееся государство: развивающиеся государства – это государства, которые не развиваются. Есть такое ощущение, что после развала, разрыва той общности, которая была Советским союзом, а эта общность была, (неразборчиво), какая-то общая территория. Остатки этой общности легли на свои ландшафты, этнические ландшафты, политические ландшафты, и довольно сильно и быстро к ним приросли. И мы это видим и по странам Балтии, в которых довольно быстро случилось с ними то, что случилось, они дальше живут. По странам Восточной Европы, которые довольно быстро стали тем, кем они стали, и живут дальше. У меня такое ощущение, что мы уже все стали тем, кем мы стали, и что если и есть какая-то третья сила, то она в нас, в том числе, и что трансформация и какое-то реально новое развитие может быть только в том случае, если опять измениться наша политическая география. Это вопрос.
Микола Рябчук: Ви знаєте, я не вірю, що наша політична географія зміниться – на жаль чи на щастя, це можна по-різному оцінювати. Може, й ліпше було б, якби вона змінилася, якби Україна була трохи меншою, – принаймні іноді мені так здається. Але ми живемо у світі, який украй неприхильно дивиться на зміну політичної географії, особливо коли йдеться про великі тіла на кшталт України. Водночас я великою мірою згоден із вами, що ця третя сила, чи як би її ще назвати, знаходиться в нас самих. У тому сенсі, що українці як нація ще й досі не емансипувалися, не виокремились остаточно з міфічної православно-східнослов’янської спільноти, яку я порівнюю іноді до мусульманської умми (ummah). У політичному плані цей міф є типовою «винайденою традицією» (invented tradition, за Гобсбавмом), її формування можна чітко простежити від кінця XVII ст. Тобто ідея «руської» спільноти існувала й раніше, але це не була політична спільнота, радше релігійна, як західноєвропейська Pax Christiana. Натомість у XVIII ст. відбувається політизація цієї середньовічної ідеї та її своєрідна націоналізація, апропріація Російською імперією, вона стає центральним елементом імперського міфу про походження. І цей міф інтерналізується, «овнутрішнюється», засвоюється як частина власної ідентичності не лише росіянами, а й українцями та білорусами. Їхня емансипація від цього міфу в ХІХ ст. виявилася доволі складною і, по суті, не завершилася й досі – ні в Україні, ані в Росії. Тобто ні українці, ні росіяни ще до кінця не оформилися як модерні нації, вони все ще є до якоїсь міри частинами фіктивної, фальшиво політизованої середньовічної «умми», а це відповідно ускладнює не лише їхні взаємні стосунки чи взаємини з іншими країнами (бо ця імперська «умма» є засадничо антиокцидентальною, нативістською й часто ксенофобською), це ускладнює й процеси модернізації в самих цих країнах.
Україна досі не визначилася зі своєю національною, державною, цивілізаційною ідентичністю, і це її чи не найбільша проблема. Ми не знаємо, чи Україна має намір розвиватися за європейською моделлю – як інші держави Центрально-Східної Європи. А чи вона все-таки схиляється до так званої євразійської моделі – разом із Росією, Білоруссю та Казахстаном. Ми не знаємо, чи для України визначальною є цивілізаційна спадщина республіканської Речі Посполитої та конституційної Австро-Угорщини, а чи все-таки автократичної Росії та тоталітарного СССР. У принципі, і Україна, і Білорусь, і Молдова, і Росія – це країни, де є досить сильні прозахідні меншості. Так само, як в Туреччині, де теж є дуже сильна й впливова вестернізована меншість. Але водночас основна маса населення в цих країнах – великою мірою антизахідна. Вона має глибокий, нутряний антиоксиденталізм, вона не приймає всієї тієї проклятої «німецької вченості» і, взагалі, всього, що не вписуються до традиційної «умми». І це розщеплює, на мій погляд, країну, гальмує будь-який її розвиток – хоч в один бік, хоч у другий. Україна не може інтегруватися до Європи, бо ж європейці чудово бачать, що ця країна, як і Туреччина, ще не вирішила проблеми своєї європейської (чи, навпаки, антиєвропейської) ідентичності, вона й далі перебуває в ситуації своєрідної холодної громадянської війни. Але так само не вдається інтеґрувати Україну і в православно-східнослов’янську «умму», бо ж існує потужний проєвропейський драйв, особливо на рівні інтелектуальних еліт, на рівні освіченого середовища. Я розумію, що ця розщепленість, ця шизофренія не може тривати вічно, ця проблема мусить розв’язатися якимсь чином – в один бік чи другий, але, боюсь, це забере надто багато часу.
Борис Шавлов: Скажіть, будь ласка, чи не здається вам, що якщо Україна таки визначиться однозначно зі своєю ідентичністю, років за 20 чи 40, то це призведе до такого нахилу в бік авторитаризму, що ми отримаємо чи то західну, чи східно-православну, але безумовно авторитарну державу? І чи не варто нам, супротивникам авторитарної держави, можливо, навіть штучно підтримувати згаданий поділ країни?
Рябчук: Дуже дякую. Я справді не раз писав, що Україна приречена бути плюралістичною й неавторитарною саме завдяки внутрішнім поділам. Тому що ліберальна частина суспільства є в Україні меншістю. Але вона завжди може мати ситуаційним союзником ту частину авторитарної більшості, яка не приймає саме цього виду авторитаризму – умовно кажучи, українофільського чи, навпаки, русофільського. З таким ситуаційним союзником важко будувати консолідовану ліберальну демократію, але завжди можна опиратися консолідації того чи того авторитаризму. І я розумію ваше побоювання, що порушення хиткого етно-мовно-культурного балансу в Україні за слабких демократичних традицій та інституцій може призвести до націоналістичного авторитаризму – чи то українського (недарма нас лякають привидами Бандери), чи то русо-совєтофільського (як, наприклад, у Білорусі). Щиро кажучи, я не думаю, що порушення рівноваги в український бік призведе до «бандеризації». Радше – реалізується прибалтійський сценарій, тільки більш інклюзивний хоча б тому, що практично всі росіяни в Україні знають українську (і навпаки, українці знають російську), ну, а проблема громадянства в Україні давно вже вирішена щонайліберальнішим чином. Натомість порушення рівноваги в російський бік, яке ми, до речі, нині спостерігаємо, може бути куди небезпечнішим. Бо совєтофільський авторитаризм має глибшу традицію, потужніші коди, сильніше підживлення ззовні. Існує зокрема модель авторитарної Росії, яка має привабливі риси для певної частини населення, тимчасом як аналогічної моделі авторитарної Європи сьогодні не існує. І тому українофільська частина населення, навіть якщо вона не належить до переконаних лібералів чи демократів, мусить усе ж volens-nolens, у силу своєї задекларованої, декларативної європейськості приймати-таки європейські правила гри. Приблизно так, як це робить Румунія, чи Болгарія, чи Албанія. Я сумніваюся, що ці суспільства є демократичнішими чи ліберальнішими від нашого, але оскільки вони роблять європейський вибір, то хочеш-не-хочеш приймають і тамтешні правила гри, рухаються у тамтой бік. Вони конструюють свою ідентичність саме за європейською моделлю, яка передбачає і ліберальність, і демократію. Натомість конструювання ідентичності російсько-совєтської передбачає щось цілком протилежне. І тому я все-таки я прихильник порушення згаданої рівноваги, але в поєднанні з утвердженням ліберальної демократії та правової держави. Я за те, щоб українська нація формувалася як нація європейських українців і європейських (a не совєтських чи совєтофільських) росіян.
Андрій Шарафутдінов: Запитання, яке народилося з початком вашої доповіді, і, власне, нав’язує її завершення. Так звана диктатура пролетаріату, у формі диктатури комуністичної партії витворила страшний злочин у відповідних регіонах – повну втрату держави, керованості, власне, тіньовою економікою. Якщо західні розвинуті демократії не знають точно, який обсяг тіньової економіки, називаючи від трьох чи від шести до тридцяти відсотків, то в Українській державі і пострадянських державах, парарадянські режими не можуть навіть осягнути обсягів і відновити керованість політико-економічною ситуацією в державі. Дякую.
Рябчук: Перепрошую, але я не бачу особливого зв’язку між диктатурою пролетаріату і тіньовою економікою. Тіньова економіка не залежить від диктатури пролетаріату, вона виникає в дуже різних контекстах у різних ситуаціях, і я навіть скажу таку крамольну річ, що вона не завжди є аж такою шкідливою для економічного розвитку. Зрештою, ми знаємо, що навіть у Європейському союзі є країни з дуже високим відсотком тіньової економіки, та ж таки Греція чи Італія, до України їм, звісно, далеко, а все ж.
Шарафутдінов: Ну, це ще прийнятно, а далі?
Рябчук: З цього приводу я нагадаю вам анекдот, що його кілька тижнів тому розповів у подібній лекції для “Полiт.ру» Aндрєй Ланьков, – гарна, між іншим, доповідь, можете глянути в Інтернеті. Він розповів про візит африканського міністра до південнокорейського. Той прийняв його у власному, дуже гарному будинку, що викликало в африканського гостя певний подив: звідки, мовляв, така розкіш при скромній державній зарплаті? На що кореєць відчинив вікно й каже: «Бачиш, он там міст через річку?» – «Бачу». – «Так от, 10% від контракту – моїх». За кілька років кореєць приїхав до свого колеґи в Африку і той прийняв його у ще розкішнішому палаці. Тож тепер настала черга корейського гостя дивуватися: звідки, мовляв, така розкіш у злиденній країні? Господар підводить його до вікна, показує річку й каже: «Ти бачиш там міст?» – «Ні, не бачу». – «Ото ж бо! Всі 100% – моїх!» От вам і різниця між корупцією в одних країнах, де є певні правила гри, та інших, де грають без правил. До речі, торік у Росії, попри світову кризу та спад національної економіки, кількість мільярдерів подвоїлася!
Бывший корреспондент парижской газеты «Русская мысль»: Вопрос связан с теми странами, которые вы немного затронули – Средней Азией и добавим сюда Монголию. Северная Корея и Китай, они несколько особые, не будем трогать. Не считаете ли вы, что у них несколько особый путь именно в силу их особого исторического развития, как при бывших коммунистах говорили, «прыжком из феодализма в социализм не перескочишь», и в капитализм, оказывается, тоже. Особенно последние события в Монголии это подтверждают, там опять небольшие заварушки… и так далее. Спасибо.
Рябчук: В Монголії чи в Киргизії?
Бывший корреспондент: В Киргизии само собой, а в Монголии – недавно.
Рябчук: Ви знаєте, існує велика спокуса говорити про особливий шлях, про унікальну національну специфіку, про суверенну демократію і подібні речі, виправдовуючи тим некомпетентність еліт, їхню корумпованість, або й відвертий бандитизм. Я цього дуже побоююсь, хоча, з іншого боку, я розумію, що культурно-історичні обставини (prerequisites, за Карозерсом) мають значення, політична культура має значення, контекст має значення. І все ж я вважаю, що дуже багато залежить від політичної волі, від політичних лідерів, від так званих еліт. Та й від волі, від мобілізованості самих суспільств теж. Тобто не можна нікого розгрішувати від злочинної бездіяльності та некомпетентності тільки тому, що така в нас, мовляв, національна специфіка, такий у нас власний шлях. Специфіка скрізь існує, але й від влади та самого населення теж дуже багато залежить. Коридор можливостей доволі широкий і його можна використати по-різному. Я згадував Патнема, котрий закінчував свою книжку у 1992 році і, звісно, не знав іще, чим закінчиться трансформація у колишніх совєтських республіках. Він лише припускав, що «майбутнім Москви скоріш за все буде Палермо». Тобто, зауважте, він не казав, що «неодмінно» буде Палермо, він лише казав «вірогідно». Це означає, що 1992 року мала справді великий шанс перетворитися на мафійну столицю, але мала й інший, значно менший шанс не перетворитися. Це залежало від конкретних людей, від конкретних реформ – правових, політичних, економічних, від конкретних дій, від поведінки, зрештою, всього населення. Москва могла, але не конче мусила стати Палермо, і може, але не конче мусить ним залишатись довіку. Тобто я вірю в історико-цивілізаційну детермінованість, обумовленість багатьох речей. Але я не сповідую детермінізму, не вбачаю в історико-цивілізаційній зумовленості – фатальної приреченості.
Бывший корреспондент: А как быть с известной цитатой «Восток дело тонкое»?
Рябчук: «Тонкое», я згоден, але й Захід теж – «дело тонкое».
Елена, журналист: Хотела спросить, а в чем вообще критерий «лучшести» демократии от аворитаризма, ведь, мне кажется, что эта модель государственного устройства тоже достаточно утопична. Например, в великом сеятеле демократии, в Соединенных штатах Америки, до недавнего времени существовала тюрьма Гуантанамо, где пленных, военнопленных пытали. Где этот критерий, почему демократия лучше, чем авторитаризм?
Рябчук: На це питання можна відповісти класичною цитатою з Черчіля, про те, що демократія – це дуже поганий устрій, це просто жахливий устрій, але всі інші – ще гірші. Демократія недосконала, вона має свої ексцеси, але її перевага в тому, що ви маєте змогу про це довідуватися, маєте змогу обговорювати дії влади й реаґувати на всі її зловживання. Ґуантанамо – це все-таки виняток, до того ж породжений ситуацією війни. Натомість міліцейські тортури, міліцейська сваволя у нашій країні – це повсякденна норма, і не треба ніякої війни і ніякого Ґуантанамо. Ніхто й не збирається тут реаґувати на сваволю владоможців, котрі гребуть хабарі, крадуть землю, ґвалтують конституцію, безкарно збивають на вулицях перехожих та ще й назначають собі при тому фантастичні зарплати і пільги. Я вже не кажу про Росію, де є Чечня, на тлі якої Ґуантанамо – це просто Діснейленд. Але спробуйте про це написати в Росії, спробуйте зачепити серйозні проблеми – і дістанете кулю, як Політковська, або полоній до чаю, як Литвиненко. Нормативна цінність ліберальної демократії в тому, що вона забезпечує найкращі можливості для людського розвитку, найповніше й найефективніше ґарантує громадянські свободи, сприяє економічній ефективності. (Єдиний поки що виняток із останнього правила – це Синґапур, але він є невеликою острівною державою, котра функціонує радше як корпорація). Тобто, поки що з точки зору гуманістичного розвитку, з точки зору можливостей реалізації людиною свого потенціалу та задоволення потреб, ліберальна демократія є найкращою, найвідповіднішою, найоптимальнішою системою. Хоча, звісно, це не означає, що вона не має своїх проблем і недоліків.
Елена: Второй вопрос, а как Freedom House оценивает по семибальной шкале США?
Рябчук: Я вас потішу: вони не потрапляють до десятки найдемократичніших та найліберальніших країн світу. Ну, хоча б тому, що в багатьох штатах збережено смертну кару. Є й інші проблеми. Але вони потрапляють у двадцятку. Тобто Сполучені Штати, безумовно, належать до консолідованих демократій, а всі консолідовані демократії розташовані на рейтинґовій шкалі між одиничкою та двійкою.
Ольга Водливська: У мене три коротких питання. По-перше, на ваш погляд що, недолугий плюралізм чи політика домінантної влади створюють більш сприятливі умови для корупції? По-друге, як зовнішньополітичні актори впливають на процес трансформації в Україні? І по-третє, як процес трансформації в Україні пов'язаний з процесом глобалізації?
Рябчук: Звичайно ж, недолугий плюралізм сприятливіший для корупції, бо є більше свобод, зокрема й для злодійства, бо ж плюралізм цей за означенням – недолугий. Натомість, політика домінантної влади – це приблизно те, що є сьогодні Росії, те, що було в Україні за Кучми й відбудовується за Януковича. Це політичний геґемонізм, котрий поширюється й на економіку. Він передбачає наявність одного хазяїна, який більш-менш усе контролює. Там теж є корупція, але, так мовити, контрольована, є централізована влада, яка за тою корупцією стежить. Якщо ви пам’ятаєте записи Мельниченка, там є розкішні розмови когось, схожого на Кучму, з кимось, схожим на Азарова. Вони зокрема згадують прізвище Бакая, тодішнього начальника «Укрнафтогазу». Обидва страшно на того Бакая ображені, але не тому, що він безбожно краде, а тому, що не ділиться. То був 1999 рік, Бакай мав дати на виборчу кампанію Кучми скількись там мільйонів, але більшу частину поцупив. «Игорек, – переказує Кучмі свою розмову із Бакаєм Азаров, котрий був тоді головним податківцем України, – я за тебя свою жопу подставлять не буду. Ты сделал все тупо и глупо. Любой, даже самый неопытный инспектор сразу все заметит. Уничтожь эти документы!..» Ну, й так далі і в такому ж дусі. Розкішні записи, я раджу всім їх час до часу перечитувати, аби краще розуміти, де ми живемо і хто нами править.
Що ж до зовнішніх чинників, то найсильнішим є, безумовно, Росія. На жаль, вона має вельми специфічний інтерес до України, я б сказав, свого роду обсесію. Ідеально було б, якби Росія на якийсь час про нас узагалі забула. Але це утопія. Що ж до всіх інших, то ставлення Америки і Європи до України я би окреслив як benign neglect, таке собі лагідне нехтування. Багато хто, особливо глядачі російського телебачення, вважають, що Америка дуже сильно впливає на Україну. Насправді я думаю, що, коли б Америка мала такий інтерес до України, як Росія, то Росії тут би вже нічого було робити. На жаль, Україна не є для Америки пріоритетом, тобто вона не входить до десятки чи навіть двадцятки американських пріоритетів, і тим більше не є пріоритетом для парохіального, шрьодерізованого й берлусконізованого Євросоюзу. Котрий радо б відгородився від усієї цієї східної Європи залізною завісою, але через політичну коректність обмежується поки що лише візовою.
Олександр Губенко, викладач: в мене таке питання, на продовження питання про демократію. Чи не можна хоча б поміркувати віртуально про можливість якихось інших механізмів демократії, які б виходили за рамки цієї парадигми: раз на 5 років обирати тих, хто тебе буде дурити і грабувати. Хоча ми знаємо інші зразки, де трохи більше все ж таки скажімо так, функцій демократичних. Хоча б віртуально, дуже цікава лекція, я вам дуже вдячний, при вашій такій ерудиції не могли б ви розкрити це питання. І друге питання зовсім маленьке – чи нема у нас якихось інтелектуальних еліт, які б все ж таки, дивлячись критично на цю, майже безнадійну ситуацію, як можна зрозуміти, в тому числі, і з вашої дуже глибокої лекції, шукали якісь рецепти виходу і соціальної творчості і творення майбутнього. Для України, а не мислячи її як майбутню сировину для п’ятого, шостого чи сьомого розподілу між геополітичними регіонами.
Рябчук: Ну, бачите, у зв’язку з тим, що власне і третя, і четверта хвилі демократизації закінчилися не так успішно, як спершу очікувалося, з’явилися справді дуже сильні ревізіоністичні голоси, які ставлять під сумнів саму парадигму. Крім згаданого тут Карозерса, я послався б іще на цікавий текст Фаріда Закарії 1997 року «Постання неліберальної демократії» (Fareed Zakaria, “The Rise of Illiberal Democracy”), перероблений згодом на книжку під подібною назвою: «Майбутнє свободи: неліберальна демократія вдома та за кордоном» (The Future of Freedom: Illiberal Democracies at Home and Abroad). Він фактично розвиває давній токвілівський арґумент, що починати треба не з демократизації, а з побудови конституційного лібералізму. Тобто насамперед має бути створена ефективна правова держава. Так, власне, будувалися західні демократії, вони починали від верховенства права, від зміцнення інституцій, і лише потім відбулася лібералізація демократії у Франції та демократизація лібералізму в Англії у XIX столітті. Без традицій лібералізму, без правової держави, вважає Закарія, виникає імітаційна модель так званої неліберальної демократії. Я згоден із Закарією в тому сенсі, що справді краще було б реалізувати в Україні токвілівську версію демократизації, але, щиро кажучи, я не бачу для цього реальних можливостей. 1991 року розпалась тоталітарна імперія й ми опинились перед потребою одночасної почетвірної трансформації. Можна, звісно, сказати: давайте відкладемо творення демократії на пізніше, а тим часом займемося творенням правової держави. У Росії приблизно так кажуть. Але я поки що не бачу там особливих успіхів у творенні сильної правової, а не просто поліцейської держави. Зате я бачу там неабиякі успіхи в обмеженні громадянських свобод і згортанні навіть тої куцої демократії, що була за Єльцина. Так що краще не відкладати демократизацію на пізніше, тим більше коли сяка-така демократія, хай і вимушена та дисфункціональна в країні вже є. Навіщо ж її згортати? Краще подбати про її функціональність, тобто належно інституціалізувати – чого ніколи не було зроблено ні в Росії, ні в Україні. Словом, мусимо робити все одночасно. Хоч я й визнаю, що правова держава – це головне, а демократія – це вже вторинне. І тому, звісно, всі реформи слід починати з правової реформи, з судівництва, – чого не було зроблено, на жаль, ні після здобуття незалежності, ні після Помаранчевої революції.
Рецепт демократизації доволі простий: суспільство повинно навчитися контролювати владу, впливати на неї не лише під час виборів, а й між ними. Наведу вам для ілюстрації простий приклад. П’ять років тому ми здійснили справді ефектну, розкішну, фантастичну помаранчеву революцію. В лютому 2005-го ми побачили новий уряд, сформований Ющенком, наполовину складений з його друзів-бізнесменів, хоча сам він протягом кількох років урочисто обіцяв нам відокремити бізнес від влади. Куди поділися люди, які були на Майдані? Чому ніхто з них не пішов до Парламенту, до Адміністрації президента, до Кабінету міністрів протестувати: «Хлопці, виконуйте свої обіцянки!» А не пішли, гадаю, тому, що вирішили: ми свою справу зробили, тепер хай влада робить свою. Ба гірше, багато хто вирішив, що це тільки чужим бізнесменам не можна поєднувати бізнес із владою. А своїм, помаранчевим, можна й пробачити. І з тих самих причин ніхто не протестував (масово), коли ті ж таки помаранчеві, перейшовши з законодавчої влади у виконавчу, відмовлялися – всупереч законові – скласти свої депутатські повноваження. Ми виявилися надто поблажливими до своїх, не розуміючи, що й свої – без належного контролю – можуть сісти на голову не гірше від чужих. Ми ніколи не привчимо українських політиків до відповідальності, якщо пробачатимемо їм усе, що завгодно, тільки тому, що вони – «наші».
Дмитрий Ицкович: Одно уточнение, мы, когда говорили, в том числе о гражданской войне, которая не закончена…
Рябчук: Холодной…
Ицкович: Холодной, она может быть холодной, может быть не холодной, но мне кажется, что движок для устройства этой гражданской войны принципиально отличается от российского и, собственно, в этом есть казус выделения новой идентичности. И, мне кажется, что есть страны, которые вполне освоились внутри себя с существованием такого долговременного конфликта, например Америка, ведь даже исторически они там не договорились, кто победил в войне большой…
Рябчук: Гражданской…
Ицкович: Гражданской. Одни празднуют в один день, другие – в другой, и все в порядке. Как бы вы описали вот эту вот гражданскую войну, о которой вы говорили, как-то вы не развили эту мысль, и как она может быть преодолена?
Рябчук: Стосовно Америки, то рабство вони все-таки скасували. І це головне. Я думаю, що й в Україні певні речі мають бути скасовані. На мій погляд, совєтська спадщина має бути скасована, делеґітимізована, незалежно від того, хто переможе. «Холодна громадянська війна» – це, звісно, метафора. А вона позначає цілком реальну боротьбу – і то не лише за домінування у певному політичному, економічному чи культурному простору, а й довкола певних цінностей – політичних, економічних, культурно-цивілізаційних. Тобто маємо тут не лише конфлікт інтересів, як у кожній країні, а й конфлікт цінностей. У цьому контексті я невипадково згадував, крім України, ще Росію та Білорусь, а також Туреччину, бо це все – території, регіони, де європейські цінності стикаються з іншими, не європейськими, засадничо антиєвропейськими.
Юлия Каденко: Конфликт западников и славянофилов.
Рябчук: Так, це можна окреслити і як конфлікт західників та слов'янофілів. Я не є безоглядним апологетом Заходу, оскільки краще від багатьох тут присутніх знаю його проблеми. Я вважаю, що він, а відтак і весь світ розвиваються в згубному напрямку – патологічно споживацькому й анти-екологічному у широкому значенні цього слова. Але я вважаю, що недуги слід лікувати зсередини, а не ззовні, не з позицій анти-окциденталізму. Серед антизахідників є чимало щирих і чесних, проте наївних людей. Але політичного сенсу антизахідництву надають не вони, а шахраї і демагоги – від Москви, Мінська й Києва до Тегерану, Триполі й Каракасу. Ну, гаразд, Росія може себе втішати ілюзією третього шляху – принаймні поки має нафту і газ. Але для України не існує ніякого третього шляху! Або ми прилучаємось до «золотого мільярду», пробиваємось до світового ядра, демонструємо виразно, що ми заслуговуємо бути прийнятими до цього клубу, або ж так і залишаємося периферійною чи напівпериферійною країною. Тобто простуємо своїм третім шляхом – у Третій світ.
Тарас Шульга: Хотів би задати наступне питання. Наскільки я зрозумів з вашої доповіді, Україна приблизно ділиться на два макрорегіони, з яких один з річпосполитською традицією, умовно кажучи, Західно-центральна Україна, є історично більш схильним до демократії європейських цінностей і таке інше, регіон же другий – Дике поле – є, навпаки, більш схильним до цієї східнослов’янської православної умми, і антидемократичним за історичними передумовами. І, можливо, так воно є на рівні гасел, але на рівні реальної політики, тим більш локальної політики, я такого не бачу. Тому що, наприклад, той же Львів – центр найбільшого річпосполитського регіону України – це місто, де бізнесменів вбивають частіше, ніж у Донецьку, це місто, де працював відомий суддя Зварич і, кінець кінцем, це територія на якій працює наша славна некорумпована митниця. Тобто, я вважаю сумнівним цей поділ на демократичніші і недемократичніші регіони на рівні реальної поточної політики. І маленьке зауваження щодо того, що жодна держава в світі зараз себе не називає диктатурою: є принаймні одна держава, яка називає себе демократією і диктатурою одночасно, це Китайська народна республіка, де практично існує диктатура народу.
Рябчук: Дякую дуже. Мені легше відповісти на ваше останнє зауваження. Ви, звісно, маєте рацію, деякі країни можуть собі дозволити називатися диктатурами чи авторитаризмами, але для цього вони мають бути або великими, як Китай, або ж багатими на нафту, як Саудівська Аравія. Проте й вони, зазвичай, уникають термінів диктатура чи авторитаризм, представляючи свої режими як специфічні форми демократії (той же Китай чи Куба) або ж якісь інші унікальні та «суверенні» форми урядування. Я хотів лише підкреслити, що демократія набула певної нормативної цінності в сьогоднішньому світі, і навіть явним диктаторам та автократам доводиться із цим рахуватися – принаймні на рівні риторики.
Щодо регіоналізації, то, боюсь, ви трошки спростили мою тезу. На мою думку, всяка ідентичність є соціально сконструйованою. Вона не є примордіальною, вродженою, вона постійно конструюється й реконструюється. Західноукраїнська ідентичність конструюється насамперед як українська – у тому сенсі, що її носії ототожнюють себе з Україною як цілістю. Так само, до речі, як і носії східноукраїнської ідентичності, хоча там трохи сильніший реґіональний аспект. Але саме завдяки цьому самоототожненню з усією Україною ця держава й тримається купи, і сепратистські настрої в ній, за винятком Криму, доволі незначні. Але крім цього незаперечного, загального всіх самоототожнення з Україною, є ще й самоототожнення з певним культурно-цивілізаційним простором. Для одної частини населення це Європа, для другої – Росія та православно-східнослов’янська «умма». І отут виникає конфлікт, оскільки Європа й Росія уособлюють різні, часто супротивні цінності. Конструювання української ідентичності як ідентичності європейської спонукає до прийняття європейських цінностей. Вони, до речі, далеко не завжди були ліберально-демократичними. У 20-30-ті роки, наприклад, у Європі домінували інші цінності і саме вони досить широко інтерналізувалися в Західній Україні як складова ідентичності. Але сьогодні Європа є виразно ліберально-демократичною, тож відповідно й конструювання української ідентичності саме як європейської передбачає прийняття і засвоєння домінантних там цінностей. І навпаки, конструювання української ідентичності як «русько-православної», східнослов’янської, чи пост/нео-совєтської, що переважає на Сході, передбачає також засвоєння авторитарних або й тоталітарних цінностей та дискурсів, характерних для СССР та, великою мірою, сьогоднішньої Росії.
Щодо реґіональної злочинності, то суддів і митників, як ви знаєте, назначають із Києва. І відкати вони сплачують теж передусім туди. На жаль, за статистикою, рівень практично всіх видів злочинності, не кажучи вже про наркоманію та алкоголізм, незрівнянно вищий на сході, аніж на заході. Хоча, звісно, не варто очікувати, що в якійсь частині тіла, враженого гангреною, кров буде істотно чистішою.
Юля Каденко: Будь ласка, останні три запитання. Одне, потім друге, потім відповідь.
Олексій Панасюк, Українознавчий клуб «Спадщина»: Пане Миколо, чи не здається вам, що ми інколи робимо помилку, коли, говорячи про політику, оперуючи високими категоріями і загальними положеннями, інколи забуваємо про конкретних суб’єктів в політиці, які, займаючи високі посади, провокують, підкидають отакі ідеї, такого зразка. Наведу приклад. Ідея про те, що українська національна ідея не спрацювала, про другу державну мову, тобто російську, і про ідеологічне протистояння між Заходом і Сходом виходила від такого суб’єкта політики, про якого ми вже знаємо. Тепер цей суб’єкт політики підкидає нам ще одну ідею, про майбутню громадянську війну між Сходом і Заходом, із обов’язковою перемогою в цій громадянській війні індустріального Сходу. І ще одна цікава ідея про традиційну спільність культур між Росією і Україною. Тобто, це щось таке на зразок консерватизму, монархізму. Дякую за відповідь.
Слушатель: Коротко. Вот здесь вы говорили о третьей силе. Третья сила это Россия, она никогда не допустит Украины, никогда. Мы во время выборов Президента в этом убедились. Приехал Обама туда, в Россию, поделили сферу влияния, все уже поздравлять и так далее… Ведь Тимошенко же выиграла.
Юлия Каденко: Спасибо, в чем ваш вопрос, пожалуйста?
Слушатель: Вопрос – когда Украина придет к этому? Тогда, когда разрушится Россия, тогда Украина может стать самой сильной. Вот в чем вопрос.
Юлия Каденко: Спасибо.
Шавлов: іще одне питання у нас є.
Олександр Катруша: Скажіть, будь ласка, як можна охарактеризувати Китай, в якому він стані, транзішн чи не транзішн, звідки, куди, після Тяньінменю, і так далі. І друге питання – імітаційна демократія, наскільки вона є стійкою з огляду на те, що є конфлікт між формою та змістом очевидно, вибори, які не є виборами, суди, які не є судами, як цей конфлікт може реалізуватися? Дякую.
Ліна Галанзовська: Дякую вам за лекцію, дуже цікаво. Моє дуже коротке питання: після всіх цих обговорень, які ви бачите, пане Миколо, перспективи для розвитку суспільства в тренді демократизації при тому наявному, я б сказала, знищенні або скороченні, обмеженні мовного, інформаційного і політичного потенціалу для розвитку української людини; у вашому виступі було 20 – це мої гени, те що мені дали батьки, а 80 я можу розвивати, оцей потенціал демократичний. При тому, що зараз робиться з мовою і з усім. І цей ще парад Москви, пам’ятники і тиск страшний на українську людину. Я не кажу на державу, а на людину. Дякую.
Рябчук: Ну, це такі питання, що треба було б нову лекцію починати. Гаразд, почну з найскладнішого – з Росії. Я не хотів би занадто демонізувати цю країну, вона мучиться, як і ми, має подібні поділи, подібні проблеми з ідентичністю, з олігархами, з історичною спадщиною тощо. Але стосовно України вона відіграє безумовно деструктивну роль – роль такого собі спойлера (spoiler), того, хто постійно втручається в чужу гру, сам не грає як слід і не дозволяє іншим. На жаль, підстави для цього до певної міри дає сама Україна. Усі оті наші внутрішні поділи, внутрішня хаотичність, несформованість, неокресленість великою мірою провокують до такого втручання. Ви ж самі знаєте, що є набагато менші за нас країни, де та ж таки Росія нічого не може вдіяти, хоча теж намагається там грати роль спойлера – як, скажімо, в Естонії чи Латвії. І можливості певні там є – а от не виходить. Мабуть, тому що ці нації, ці суспільства перебувають уже на якомусь іншому, недосяжному для спойлінґу рівні. Я не думаю, що Росія найближчим часом зміниться, забуде про нас, чи махне рукою. А тому треба якось змінюватись самим.
Щодо Китаю, то це, безумовно, авторитарний режимом, доволі закритий, по суті тоталітарний у політичному плані, але доволі відкритий у плані економічному. Щось на зразок Совєтського Союзу 20-х років, часів НЕПу. Я не знавець цього реґіону, тому ще раз пошлюся на доповідь Андрєя Ланькова, де він досить переконливо пояснює, в чому полягає унікальність східно-азійської цивілізації і чому цей досвід неможливо застосувати в Росії. Він говорить зокрема про унікальну роль держави, унікальну роль конфуціанської традиції та колективістської організації праці, і багато чого іншого. Я зацитую вам натомість Френсіса Фукуяму (Francis Fukuyama), котрий подібним чином пояснює, чому практично всі приклади успішного економічного розвитку за умов політичного авторитаризму походять зі Східної Азії: «Чимало країн цього реґіону ще задовго до початку модернізації мали тривалу традицію сильних держав iз професійною бюрократією. Конфуціанство є вченням зокрема й про державу, воно встановлює чіткі правила врядування та прийняття на службу, закладаючи тим культурні підвалини країн реґіону, що стрімко нині розвиваються. Подібних традицій пошани до кваліфікованих технократів просто не існує в Латинській Америці, Африці чи на Близькому Сході, тож не дивно, що серед авторитарних режимів у цих частинах світу порівняно небагато місцевих Лі Кван Ю чи корейських міністерств планування» (Journal of Democracy, 18:3, 2007, p.10-11). Тобто, як я розумію, Східна Азія – це унікальний випадок, а китайський експеримент невідомо ще чим закінчиться. Поки що Китай справді розвивається динамічно, але так само розвивався й Совєтський Союз у перші десятиліття свого існування, почасти за рахунок мобілізації, почасти за рахунок низького стартового рівня, але найбільше – за рахунок нещадної експлуатації своїх підданих. Пам’ятайте, однак, що наразі за валовим продуктом на душу населення Китай відстає навіть від України. Тобто він виглядає потугою, бо має величезне населення, але за рівнем життя це все ще досить бідна країна.
І останнє – про стійкість, стабільність імітаційних демократій. Я вже казав, що такі режими не можуть бути стійкими за означенням, тому що, прагнучи міжнародної леґітимізації, допускають певну політичну конкуренцію і рано чи пізно на цьому ловляться. Власне, тільки такі авторитарні режими й змінюються мирним способом, тому що всі інші – консолідовані, диктаторські – падають внаслідок палацових переворотів, військових путчів або ж насильницьких революцій. Конкуренційні авторитарні режими падають іноді внаслідок демократичних виборів, але для цього потрібна висока мобілізація суспільства і значна перевага демократичних сил – не в 5-10 відсотків, а принаймні в 20-30. Але, як ми вже знаємо, справжні проблеми починаються після цього. Тому що консолідація демократії – це, виявляться, ще складніша справа, ніж повалення конкуренційного авторитаризму.
Галанзовська: Було ще питання про перспективи демократичного розвитку, про зовнішній тиск.
Рябчук: Колеґи, цей тиск є, був і буде, так що просто треба вчитися в цих умовах виживати. Я вам просто нагадаю, що колосальні проблеми з сусідами мали і маленькі чехи, і маленькі естонці, і маленькі фіни, і маленькі словаки, і маленькі словенці, а проте якось собі дали раду, і я думаю, що й маленькі українці якимось чином собі порадять. Але, як я вже казав, тобто як казав Патнем італійським колегам, – для цього треба більше зусиль і більше часу.
 

Украинская посткоммунистическая трансформация: между дисфункциональной демократией и неконсолидированным авторитаризмом

Лекция Миколы Рябчука

 

Текст лекции: перевод

Большое спасибо всем, кто сюда пожаловал. Спасибо также организаторам и хозяевам этого помещения. Я так понимаю, что все присутствующие, раз уж сюда пришли, не устали от двух десятилетий так называемой трансформации. В любом случае, я допускаю, что вы собираетесь услышать нечто новое и более или менее оптимистическое. Я не гарантирую вам ни того, ни другого, но буду стараться, по крайней мере, структурировать известную информацию самым оптимальным образом и представлю в конце некое подобие света в конце тоннеля, хотя на самом деле это может быть просто прожектор встречного паровоза.
Как заведено в таких случаях, я начну с короткого определения основных терминов, которыми буду оперировать и которые вынесены в заголовок моего доклада. Потом я попытаюсь коротко объяснить весь инструментарий, которым характеризирую посткоммунистические трансформации, и после этого уже возьмусь за основную часть своего доклада, то есть за анализ украинской трансформации, используя названный инструментарий и имея в виду широкий контекст посткоммунистических трансформаций не только в Украине, но и в посткоммунистическом мире в целом.
Ключевой термин доклада, конечно, трансформации. Тут я сразу предупреждаю, что у меня трансформации являются соответствием английского transition. Это очень важно, так как в английском языке есть еще слово transformation, и для меня важно подчеркнуть, что речь идет именно о transition, а не о transformation, а разница между ними, часто бывающая несущественной, иногда очень важна. Тransition указывает на переход скорее внешний: от одной временной или пространственной точки к другой, от одного состояния к другому, но не обязательно обозначает более глубокие, существенные изменения, неявные в трансформации. Трансформация в большей мере характеризует то, что уже произошло, указывает на завершенные изменения. Transition – скорее процессуальная характеристика, она указывает на незавершенное движение, процесс, направленный в будущее. Это будущее может ничем – или почти ничем – не отличаться от прошлого, то есть transition может произойти, в принципе, безо всяких трансформаций. Или, чаще, может сопровождаться имитацией трансформации, и об этом я попробую рассказать подробнее в своем докладе. Словом, определенно упрощая, можно сказать, что и transition, и transformation описывают некоторые общественные изменения, но transition делает ударение на процессе, а transformation – на результате. В Украине, я подчеркиваю, некоторые авторы пытаются копировать слово transition, придумывая «транзицию», но мое филологическое ухо не воспринимает этого новояза, поэтому я все-таки буду говорить о трансформации, имея в виду прежде всего transition. Там, где не будет позволять язык, я буду употреблять также термины «переход» или «переходные процессы» в обозначение той же трансформации, которая в нашем случае является transition.
Это – во-первых. Второе – это прилагательное, стоящее при слове «трансформация». Думаю, тут ничего особо объяснять не нужно, я просто настаиваю на употреблении термина «посткоммунистический», а не «постсоциалистический», как это делают наши обществоведы брежневского разлива, так как, я считаю, никакого «социализма» в СССР не было, а была скорее разновидность государственного капитализма. В идеологическом плане эта система была, безусловно, коммунистической, поскольку навязывала обязательную для всех идеологию – коммунистическую, а в политическом плане выражала тоталитарную диктатуру одной – коммунистической – партии. Называя эту систему «социалистической», мы допускаем две ошибки. Во-первых, затираем принципиальное отличие этой системы от реального социализма, который более или менее успешно выстраивают социал-демократы без малейших претензий на реализацию коммунистической утопии. И, во-вторых, мы затираем самое главное в советском коммунизме – его тоталитарный характер, определяемый: а) диктатурой коммунистической партии; б) тотальным доминированием именно коммунистической идеологии. По этим самым причинам я хочу говорить о коммунистических странах, а не о «странах народной демократии», или, как кое-кто до сих пор пишет, «социалистическом лагере». Опять же, это опасная мистификация, так как там не было никаких «демократии» или «социализма», а была коммунистическая диктатура, навязанная и поддерживаемая в большей мере внешне тоталитарным Советским Союзом.
Еще два термина из заглавия моего доклада, надеюсь, тоже достаточно понятны – демократия и авторитаризм. А прилагательные к ним я объясню позже. Итак, демократия, если проще всего ее очертить, – это такой способ управления, в котором власть – по крайней мере, та власть, которая принимает самые значимые решения, – выбирается, или же назначается выбранными органами, то есть все органы власти в демократии формируются на основании свободных, конкурентных и всеобщих выборов. Каждый из трех перечисленных элементов чрезвычайно важен. Свободные выборы предполагают возможность агитации, объединения в партии, проведения митингов и собраний, распространения информации, одним словом, наличие всех надлежащих гарантированных конституцией гражданских свобод. Конкурентность предполагает наличие по крайней мере двух партий или кандидатов, соревнующихся за власть, а так же их более или менее одинаковый доступ к информационным, финансовым и другим ресурсам, в частности, равные возможности обжаловать процедуру в независимом судопроизводстве. Всеобщность предполагает равные права для всех взрослых граждан страны выбирать и быть избранными в органы власти, независимо от их пола, социального, имущественного, образовательного статуса, и т. д. Заметим, что большинство мировых демократий на протяжении целого ХІХ века, а многие и до середины ХХ-го, были эксклюзивными, то есть значительная часть взрослого населения не имела права голоса по имущественным или гендерным причинам, существовали образовательные цензы и тому подобное. Кроме того, стоит сделать еще одно замечание: демократия – это также строй, в котором нет альтернативной – формальной или неформальной – институции, которая является не выборной, но существенно влияет на решения выборных институций. Например, в Иране светская власть является выборной, но религиозная власть имеет во многих вопросах очень существенное влияние на светскую и часто оказывается куда более важной и влиятельной. Подобную роль играла и определенным образом играет сегодня армия в Турции. Я бы сказал, что и Советский Союз в последние годы был такой страной, где уже существовала электоральная демократия, но сохранялась конституционно закрепленная управляющая роль Коммунистической партии, которая имела решающий голос в очень существенных делах. Можно трактовать и сегодняшнюю Украину как электоральную демократию, где неформальной властью обладают олигархические кланы. Они не являются выборными, но решают часто намного больше, чем те органы, которые мы выбираем.
Что до авторитаризма, то он является как бы антонимом демократии: строй, при котором верховная власть осуществляется лицом или группой лиц без мандата избирателей (или независимо от такого мандата) на основании высшей избранности – сакрального или квазисакрального характера. Такая власть может быть наследственной – в этом случае ее легитимизирует традиция, а может быть узурпированной – в этом случае ее приходится легитимизировать харизмой: чувством личной миссии и особенных способностей, исключительностью ситуации, революционной целесообразностью, зовом души или сердца, духом истории, угадыванием народной воли и т. д.
Понятно, что идеальная демократия, как и абсолютный авторитаризм, является определенной абстракцией. Между этими двумя полюсами лежит огромный спектр разнообразных режимов, которые условно классифицируются как: 1) консолидированные либеральные демократии; 2) неконсолидированные демократии; 3) нелиберальные/электоральные демократии, называемые еще «амбивалентными режимами»; 4) конкурентные, или неконсолидированные авторитаризмы; 5) гегемонические, или консолидированные авторитаризмы и 6) закрытые диктаторские/авторитарные режимы. Я использовал тут классификацию Freedom House, неправительственной институции, которая вот уже почти сорок лет осуществляет мониторинг политических и гражданских свобод в мире и ежегодно составляет на основании экспертных оценок рейтинги всех стран по семибальной шкале.
Украина, как легко заметить, попадает в третью категорию во времена Кравчука и Ющенко и в четвертую при управлении Кучмы, с тенденцией перетягивания в пятую категорию в 2004-м году, что, собственно, и спровоцировало, как ответ, Оранжевую революцию. Россия при раннем Ельцине также принадлежала к третьей категории – нелиберальных демократий, с постепенным переходом к неконсолидированному авторитарному режиму (категория 4) при позднем Ельцине и консолидацией гегемонического авторитаризма при Путине.
Собственно, эта серая зона между неконсолидированной демократией и неконсолидированным авторитаризмом, в которой в определенное время колебались все посткоммунистические страны и в которой до сих пор пребывают некоторые, интересует меня более всего. Не только потому, что именно в этой зоне находится моя собственная страна, будущее которой интересует меня не только теоретически. Дело в том, что и в теоретическом плане эта зона выглядит самой интересной: тут открыты разные возможности, задействованы различнейшие факторы, подтверждаются и опровергаются разнообразные теории, будущее тут воистину непредсказуемо. И в этом смысле Украина, Грузия и Молдова существенно отличаются как от остальных советских республик, где утвердились консолидированные авторитарные режимы, так и от посткоммунистических стран Восточной Европы, где возникли или же основываются консолидированные демократии – под опекой ЕС, а кое-где и НАТО.
Все те переходные процессы, которые я сегодня опишу на примере Украины, принадлежат к так называемой транзитологии, которая в последние десятилетия превратилась в самостоятельную, по сути, отрасль политической науки. Ее зарождение можно условно датировать серединой 70-х годов, хотя, очевидно, внимание к переходным процессам существовало в научных работах и раньше. Интенсивная заинтересованность переходными процессами – переходом от диктатуры, от авторитарных режимов к демократическим – началась во второй половине 70-х годов, развилась и институализировалась в 80-х и получила новое дыхание в 90-е, после упадка коммунистической системы. Считается, что началом этой заинтересованности было падение авторитарных режимов в южной Европе и нескольких странах Северной Америки. В 1974-м году пала диктатура в Португалии, а вскоре – в Греции и Испании. Подобные процессы происходили и в некоторых других регионах мира, например, в Латинской Америке. Что, собственно, и дало основания говорить об определенной волне демократизации.
В 1991-м известный вам Сэмюэл Хантингтон (Samuel Huntington) опубликовал книгу под названием «Третья волна: демократизация в конце ХХ века» (The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century). Тут, как и в следующей, более известной книге про «столкновение цивилизаций» (The Clash of Civilizations and the Remaking of World Order, 1996), Хантингтон много обобщает и упрощает – что характерно вообще для всех чересчур глобальных, масштабных моделей. Но таким образом он пытается показать, что отдельные события являются частью и выражением определенных глобальных и исторических тенденций. То, что началось в 1974-м году – падение диктатур в южной Европе, – он характеризует как «третью волну демократизации». Первые две волны он воссоздает, на мой взгляд, несколько искусственно. Первую из них он вообще растягивает почти на целое столетие, от 1826 года до Первой Мировой войны, что выглядит довольно странно, так как под волной мы понимаем процесс, который разворачивается в разных странах в более или менее сжатые временные сроки. Вторую волну он усматривает в демократизационных процессах после Второй Мировой войны, хотя в большинстве случаев речь шла лишь о восстановлении демократических режимов после нацистской оккупации. Собственно, только «третья волна» выглядит более или менее убедительно именно как «волна», как выразительная, сконцентрированная во времени мировая тенденция.
Хантингтон рассмотрел переход от авторитаризма к демократии за полтора десятилетия в 35 странах и попытался выяснить причины такой синхронной, почти одновременной трансформации. Он называет пять основных причин упадка авторитарных систем. Во-первых, должна была состояться определенная делегитимизация режимов, связанная с экономическим кризисом или военным поражением. (Хотя, в принципе, могут быть и другие факторы – как, скажем, кассетный скандал, который делегитимизировал режим Кучмы и на внутренней, и на международной арене). Во-вторых, Хантингтон вспоминает модернизационные факторы, то есть социально-экономический рост во многих странах, который привел к появлению среднего класса, к повышению культурно-образовательного уровня, более широкой и глубокой информированности, возрастанию нормативной ценности демократии, а потому и общественных ожиданий и требований, которые трансформировались в демократическое движение и антиавторитарное сопротивление. В-третьих, важную роль сыграла раскрутка демократии международным содружеством, то есть развитыми, прежде всего, западными странами, которые уже достигли определенного уровня либеральной демократии, а также международными неправительственными организациями. В-четвертых, Хантингтон говорит, что изменилась позиция церкви, прежде всего, католической, которая раньше или не вмешивалась в политические вопросы, или была преимущественно на стороне сильных, то есть власти. Вместо этого в 70-е годы католическая церковь, особенно в Латинской Америке, начинает занимать более активную социальную позицию, решительно встает на сторону продемократических сил. Ну, и в-пятых, он вспоминает такой интересный фактор, как эффект снежного кома – или принцип домино. То, что начинается в одной стране, как бы провоцирует акторов в других странах действовать по схожему сценарию, происходит своеобразная цепная реакция. Что-то вроде «цветных революций», о чем Хантингтон в 1992 году, понятное дело, не писал.
Вот так он описывает третью волну и те факторы, которые, вероятно, ее обусловили. Самым главным из них, конечно, является модернизация. А поскольку она характерна для целого мира, то можно предсказать, что демократические тенденции будут нарастать в мире по мере того, как он модернизируется, как люди получают больший доступ к информации, образованию. материальным благам, как растет этот самый средний класс. Так что прогноз на будущее тут может и должен быть оптимистическим. Тем более что события 1989-1991 годов как бы подтвердили эту тенденцию – когда почти три десятка посткоммунистических стран стали на путь демократизации. Или, по крайней мере, начали переход – transition. Кое-кто, как, например, Майкл Макфол (Michael McFaul), назвал это четвертой волной демократизации, имея в виду процессы, связанные не только с упадком коммунизма, но и, шире, с окончанием холодной войны. То есть четвертая волна касается не только демократизации в посткоммунистических странах, но и подобных процессов в целом мире, обусловленных тем, что вместе с окончанием холодновоенной конфронтации окончилось и чересчур снисходительное отношение главных, глобальных политических акторов к недемократическим режимам. Если раньше США и Советский Союз поддерживали разнообразных диктаторов только потому, что это были «свои» диктаторы, после 1991 года эта политика прекратилась. То есть она не прекратилась вовсе, так как мировые игроки и дальше имеют свои интересы и предпочтения, но она перестала быть настолько откровенной и циничной, как когда-то, именно потому, что окончилась «холодная война», и риторика о плохих парнях, которых нужно терпеть, потому что они все-таки наши, перестала быть легитимной. Такая политика осуществляется сегодня более скрытно, с разнообразными оговорками и ограничениями.
Итак, нарастание двух мощных волн демократизации должно было вызвать действительно очень оптимистические чувства, и оно в какой-то мере их вызвало, что ощущается и в упомянутой работе Хантингтона, и в не менее громком «Конце истории» Френсиса Фукуямы (Francis Fukuyama, The End of History and the Last Man, 1992), и во многих других триумфалистских текстах начала 90-х. Но отрезвление пришло достаточно скоро. Выяснилось, что падение диктатуры не обязательно приводит к появлению белой и пушистой демократии. Выяснилось, что для многих режимов, которые утвердились после падения коммунизма, собственно этот переход, transition, является естественной формой существования. Неизвестно, что это за переход, куда, зачем. Известно, однако, что никакой демократии в большинстве посткоммунистических стран не возникло. А вот что возникло – это действительно интересный вопрос, вокруг которого и политологи, и социологи уже второе десятилетие ломают копья.
В определенном смысле этапной для всех этих дискуссий можно считать статью Томаса Карозерса «Ревизия транзитологической парадигмы» (Thomas Carothers, Revising the Transition Paradigm), опубликованную в 2002 году в “Journal of Democracy”. Томас Карозерс – тот самый американский профессор, у которого украинский академик Литвин восемь лет тому назад украл статью, приняв ее за направленную против идеи гражданского общества и тем самым, видимо, искусившись на плагиат. На самом деле та статья была против определенных дискурсов о гражданском обществе. Так же и «Ревизия» Карозерса не направлена против демократии или демократизации, а лишь против некоторых демократизационных дискурсов, которые он называет «транзитологической парадигмой».
Речь идет, прежде всего, о своеобразной демократизационной индустрии, которая возникла в 90-х годах, благодаря правительственным и неправительственным грантам, в виде целой сети организаций, которые принялись способствовать процессам демократизации в разнообразнейших странах Азии, Африки, Латинской Америки, и, конечно же, Восточной Европы. Такая сеть, естественно, зависит от спонсоров, что нередко на практике означает необходимость составлять все более бодрые и эффектные отчеты о своей деятельности. Карозерс приводит абсолютно анекдотичные примеры, как некоторые африканские страны все глубже погружаются в хаос, в экономический кризис, в гражданскую войну, превращаются в диктатуры, в то время как по отчетам международных организаций страна такая-то продвигается путем реформ, в ней улучшается управление, происходят демократические выборы и так далее. Собственно становление кучмовского авторитаризма в Украине, как и ельцинско-путинского в России, сопровождалось подобным словесным витийством международных наблюдателей – о том, что выборы, хоть и не соответствуют демократическим стандартам, стали весомым шагом вперед по сравнению с предыдущими, еще более мошенническими.
Словом, пафос статьи Карозерса был вызван, прежде всего, несоответствием между теми формальными критериями, по которым оцениваются успехи демократизации в разных странах, и той реальностью, которая на самом деле в тех странах существует и ни в коей мере не указывает на какое-то улучшение состояния гражданских свобод, свободы печати, верховенства права или еще чего-то. Итак, Карозерс поставил под вопрос пять основных постулатов транзитологической парадигмы. Прежде всего, он сказал очень простую вещь – что падение диктатуры не обязательно ведет к демократии. Между диктатурой и демократией существует множество промежуточных станций, на которых авторитарные правители чувствуют себя довольно уютно и не нуждаются в особых изменениях. Т.е. transіtіon становится для них самодовлеющим и, как правило, сугубо риторическим процессом, который совсем не должен увенчаться какой-то реальной трансформацией. Во-вторых, Карозерс напомнил, что выборы совсем не обязательно являются признаком демократии. Вещь для каждого из нас, казалось бы, очевидная, а, тем не менее, для большинства людей западной культуры тяжело постижимая. Ну не мог Сталин быть таким кровожадным, как его изображают, так как советские избиратели ни за что бы его тогда не переизбрали! Отсюда происходит определенная демократизационная телеология: достаточно, дескать, провести выборы в Ираке или в Афганистане – и это уже ОК, огромный успех, страны стали на правильный путь. Карозерс решительно поставил под вопрос этот тезис относительно достаточности выборов для демократизации. И поставил под вопрос еще одну, весьма важную, транзитологическую догму – о том, что для успешной демократизации не нужно никаких предпосылок, no prerequіsіtes. На самом деле, сказал Карозерс, существует целый ряд структурных факторов и предпосылок, без которых невозможно осуществить демократизацию где бы то ни было, на основании самой лишь политической воли. Тезис вроде бы очевидный, но для его провозглашения нужна определенная интеллектуальная отвага, так как в политически корректной атмосфере как-то не выпадает говорить, что та или иная страна, тот или иной народ не созрели еще для демократизации, нет там для этого никаких предпосылок, прежде всего – правового государства. Четвертый пункт транзитологической парадигмы, ревизованной Карозерсом, касается последовательности трех этапов, за которыми будто бы осуществляется демократизация. Сперва, говорит теория, происходит определенная либерализация режима, потом – прорыв, обвал, взрыв, одним словом – радикальное изменение, breakthrough, и, в конце концов, третий этап – консолидация демократического устройства. Карозерс утверждает, что эти этапы совсем не обязательно должны идти в такой по- первого, но чаще всего – третьего. И именно поэтому демократизация на самом деле довольно редко увенчивается консолидированной демократией.
И самым главным мне представляется последний пункт транзитологической парадигмы, на который в нашей среде мало кто обращает внимание. В нем говорится о том, что для успешного перехода, для успешной transіtіon нужно функциональное государство. Транзитологическая парадигма априори предусматривает, что такое государство уже существует. Так было в Греции и Португалии, в Испании и Чили, на Тайване и в Южной Корее. Во всех этих странах существовало более или менее эффективное, функциональное государство, со всеми надлежащими учреждениями, которые надо было лишь демократизировать. Тем временем посткоммунистические страны столкнулись с проблемой дисфункциональных государств. В постсоветских, как и постюгославских республиках государство надлежало строить едва не с нуля, почти от фундамента. А это существенно отвлекает ресурсы, энергию, усилия от демократизационных проблем, так как приходится думать, прежде всего, о создании государства, причем, стоит заметить, авторитарный проект выглядит более привлекательным хотя бы потому, что проще. Демократическая система на самом деле довольно сложная. По сути, Карозерс артикулировал то, что другой автор – Тарас Кузьо (Taras Kuzіo), очертил как проблему четверного перехода (quadruple transіtіon). В статье 2001-го года в журнале «Polіtіcs» он писал, что посткоммунистические переходные процессы кардинально отличаются от того, что было в странах Южной Европы или Латинской Америки. Отличаются по многим показателям. Прежде всего, тем, что в Южной Европе и Южной Америке речь шла главным образом о единичном переходе – от диктатуры к демократии, о «всего лишь» создании демократических учреждений. Тем временем в посткоммунистических странах, в частности Центральной и Восточной Европы, речь шла о двойном переходе – о демократизации и маркетизации, т.е. создании свободного рынка, всех его учреждений, практически отсутствующих при коммунизме. Но некоторые посткоммунистические страны – вспомним пятый Карозерсов пункт – столкнулись с еще более сложной проблемой тройного перехода – им пришлось заняться не только, да и, скажем, не в первую очередь демократизацией или маркетизацией, а элементарным строительством государства. Это касается фактически всех стран, которые возникли на руинах бывших федераций – прежде всего, конечно, Советского Союза, в меньшей мере – Югославии, совсем незначительно – Чехословакии. И если вы взглянете одновременно на все посткоммунистические страны, то увидите, что наибольшие проблемы возникли именно там, где население едва ли не впервые в истории должно было взяться за строительство новых независимых государств, осуществлять тройной переход. Но и это еще не конец. Оказывается – на что, собственно, и обратил особое внимание Тарас Кузьо, – некоторые из этих стран осуществляют четверной переход. Т.е. решают не только проблемы демократизации, маркетизации и построения государства, но и проблему создания нации. Современной нации, народа. В разной мере с этой проблемой столкнулись и Украина, и Беларусь, и Молдова, и Македония, не говоря уже о республиках Средней Азии. Понятно, что потребность четверного перехода ставит страну в значительно более сложные условия, чем ситуация перехода двойного, как в Польше или Венгрии, или единичного, как в Испании или Португалии. Легко догадаться, какие аспекты четверного перехода оказываются для властных элит приоритетными, а до каких руки так и не доходят. Тем более, если к этим объективным проблемам прибавить еще и субъективные, прежде всего – естественное желание властных элит избежать политической и экономической конкуренции или, по крайней мере, минимизировать риски, связанные с возможной сменой власти.
Как следствие, большинство переходных стран, отойдя от диктатуры, не приближается к демократии, а оказывается в некой серой зоне, довольно комфортной для авторитарных правителей. Комфортной, так как они имеют возможность пользоваться преимуществами обеих систем, авторитарной и демократической. С одной стороны, сохраняя авторитаризм, они избегают реальной политической и экономической конкуренции, сводя к минимуму вероятность утратить власть посредством демократических выборов. А с другой стороны, имитируя демократию, они избегают санкций и политической изоляции в современном мире, где доминируют, по крайней мере, на нормативном уровне, либерально-демократические ценности. Эта комфортность, конечно же, требует определенных усилий и умения. Нельзя «переборщить» в сторону демократии, так как тогда можно проиграть «слишком честные» выборы, но и нельзя перегнуть в сторону авторитаризма, так как тогда можно натолкнуться на международные санкции или, еще хуже, на какую-нибудь оранжевую революцию.
Т.е. политика в серой зоне – это такое себе хождение по минному полю, где каждый неосторожный шаг – то ли в левую сторону, то ли в правую – может быть одинаково опасным. Нужно хорошее чувство маршрута, интуиция. А главное, необходимо владение ресурсом – административным, медийным, финансовым, юридическим, нужно уметь ловко манипулировать всеми этими ресурсами. Так как сила таких режимов не в насилии, хотя и оно им не чуждо, но скорее в порядке исключения. Главное – подкуп, шантаж, манипуляции. Это своеобразное know-how, и дается оно не сразу. Леонид Кравчук, как и его белорусский коллега Вячеслав Кебич, проиграл в свое время выборы совсем не потому, что был слишком искренним демократом. Он поиграл выборы, так как ни он сам, ни его команда не накопили достаточных ресурсов, а главное – умения ими пользоваться в условиях имитационной демократии. Его преемник Леонид Кучма овладел этим искусством с блеском и, правду говоря, если бы не фатальный для него кассетный скандал, мы имели бы дорогого Даниловича во главе государства еще пять, десять или пятнадцать лет – если не в роли президента, то в роли премьера с президентскими полномочиями.
Когда-то, припоминаю, Александр Рубцов, московский политолог, остроумно сравнил имитационную демократию с дырявым ведром, которое выглядит извне вполне нормальным, вот только донести в нем воду от колодца до дома – невозможно. Так же и с ельцинской, кучмовской, путинской или, скажем, назарбаевской демократией: на вид она будто и демократия, вот только главнейшей своей функции не выполняет – никакой возможности изменить власть демократическим путем избиратель не имеет. Конечно, как я уже говорил, имитация демократии – это тоже искусство. Авторитарная власть должна безошибочно угадать оптимальный размер дырочки в упомянутом ведре. Она должна быть достаточно большой, чтобы вся вода вытекла, т.е. чтобы ни одного шанса выиграть выборы оппозиции не осталось. Но вместе с тем она должна быть достаточно малой, чтобы не слишком бросаться в глаза чересчур придирчивым международным наблюдателям. Напомню, что статья Рубцова, опубликованная в «Московских новостях» в ноябре 1999-го года, называлась «Неототалитаризм» и воспринималась тогда как оруэлловская антиутопия, а не как реальный прогноз на ближайшее будущее для России, да и для Украины тоже.
Я процитирую очень красивую цитату из Карозерса, где он пишет о том, что «наиболее распространенные сегодня модели политического развития переходных стран следует считать альтернативными направлениями, а не промежуточными станциями на пути к либеральной демократии. Шаткая середина между полнокровной демократией и откровенной диктатурой является сегодня самым типичным местом пребывания посткоммунистических стран и стран третьего мира. Большинство переходных стран не являются ни диктатурами, ни молодыми демократиями. Они принадлежат к политической «серой зоне». Они имеют атрибуты демократического политикума, в частности определенное, хотя ограниченное, политическое пространство для оппозиционных партий и независимого гражданского общества. При наличии регулярных выборов и демократических конституций, тем не менее, они страдают от серьезного дефицита демократии, в частности, когда речь идет о скверной репрезентации интересов граждан, слабом участии в политических процессах вне голосования, внеправовых действиях государственных служащих, сомнительных выборах, низком доверии к государственным учреждениям и их традиционной неэффективности».
Серая зона, конечно, имеет свои оттенки. Томас Карозерс выделяет два основных синдрома, характерных для этой зоны. Он очерчивает их как feckless pluralіsm, т.е. вялый, беспомощный, дисфункциональный плюрализм, и domіnant power polіtіcs, т.е. политика доминантной власти, политический гегемонизм. Первый синдром он описывает следующим образом: «Страны, политическая жизнь которых отмечена дисфункциональным плюрализмом, имеют, как правило, значительный объем политических свобод, регулярные выборы, смену власти между действительно разными политическими группировками. Но, несмотря на эти положительные черты, демократия остается крайне неустойчивой и поверхностной. Политическая активность граждан, казалось бы, широкая во время выборов, практически не выходит за пределы голосования. Политические элиты изо всех основных партий повсеместно воспринимаются как коррумпированные, эгоцентричные и неэффективные. Изменение власти сводится к бесконечной передаче нерешенных проблем страны от одного беспомощного правительства к другому. Публика серьезно разочарована политикой и, даже оставаясь в принципе благосклонной к идеалам демократии, на практике крайне не удовлетворена политической жизнью своей страны. В общем, политика воспринимается как затхлое, коррумпированное, монополизированное элитами пространство, от которого всей стране не стоит ждать ничего хорошего и которое, соответственно, вызывает к себе минимальное уважение».
Такой беспомощный плюрализм, по Карозерсу, наиболее распространен в Латинской Америке – регионе, где «большинство стран начали демократические преобразования с имеющимся уже разнообразием политических партий, но также с глубокой традицией крайне плохого функционирования государственных учреждений». В посткоммунистическом мире, продолжает он, признаки этого синдрома заметны в Албании, Боснии, Украине, Молдове, а отчасти и в Румынии и Болгарии.

В странах дисфункциональной демократии, объясняет Карозерс, «партии, которые воюют за власть, настолько преисполнены слепой ненависти друг к другу, что все их оппозиционные усилия направляются исключительно на то, чтобы любой ценой не позволить соперникам чего-либо достигнуть»; «политическое соревнование происходит между глубоко враждебными партиями, которые действуют, в сущности, как сети клиенталистского патронажа, без каких-либо попыток к самообновлению»; «власть переходит от одной недолговечной политической группировки к другой, во главе с харизматическим лидером, или к временным альянсам с невыразительной политической идентичностью, как в Гватемале или Украине». Несмотря на всяческие различия и нюансы, страны беспомощного плюрализма имеют важную общую черту: «весь политический класс, вроде бы плюралистический и конкурентный, абсолютно оторван от своих граждан, и вся его политическая жизнь – абсолютно пустое, бессодержательное занятие».
Другой политический синдром в «серой зоне» между консолидированной демократией и консолидированной диктатурой, по Томасу Карозерсу, – это политика доминантной власти: «Страны с этим синдромом имеют ограниченное, но все же реальное политическое пространство, определенную политическую состязательность между противоположными группами и, по крайней мере, главные институционные формы демократии. Тем не менее одна политическая группа – движение, партия, семья или отдельный лидер – доминируют в этой системе таким образом, что не оставляют практически никаких перспектив смены власти в обозримом будущем... Если при беспомощном плюрализме судопроизводство в значительной степени независимое, то при доминантной власти оно, как правило, целиком подконтрольное. И если при беспомощном плюрализме выборы являются преимущественно свободными и справедливыми, то при доминантной власти они преимущественно сомнительные, хотя и не целиком фальшивые, так как господствующая группа старается разыграть более или менее приличное избирательное шоу для международного сообщества... Как и в системах беспомощного плюрализма, граждане в системах доминантной власти разочарованы в политике и отчуждены от какого-либо существенного участия в политических процессах помимо голосования. Но поскольку здесь нет изменения власти, граждане менее склонны к позиции «да провалитесь вы все!», характерной для систем беспомощного плюрализма. Впрочем, государство и здесь остается слабым и дисфункциональным, хотя главным его бедствием является деградация бюрократии в застойных условиях фактически однопартийного правления, а не характерный для беспомощного плюрализма институционный беспорядок».
Карозерс утверждает, что политические системы, обозначенные синдромами беспомощного плюрализма или доминантной власти, могут быть довольно стабильными, вопреки своей кажущейся «переходности», – хотя и не настолько стабильными, как консолидированная демократия или, наоборот, консолидированный авторитаризм. В самом деле, система беспомощного плюрализма может достичь состояния своеобразного дисфункционального равновесия – «передачи власти между конкурентными элитами, полностью оторванными от граждан, но, тем не менее, согласными придерживаться общепринятых правил». Более стабильной может быть система доминантной власти – «с господствующей группой, способной держать оппозицию под контролем и вместе с тем допускать достаточную политическую открытость для снижения общественного давления». Ни одна система, однако, не является вечной. «Страны могут переходить от одной системы к другой, или же отходить от обеих в сторону либеральной демократии либо диктатуры».
Развитие Украины может быть хорошей иллюстрацией такого движения, точнее – колебания между беспомощным плюрализмом и политикой доминантной власти – с постепенным сползанием к консолидированному авторитаризму в последние годы Леонида Кучмы, восстановлением дисфункциональной демократии при Викторе Ющенко и выразительным проявлением авторитарных тенденций при Викторе Януковиче, с перспективой утверждения в Украине даже не конкурентного авторитаризма, а вполне гегемоничного – как в России и Беларуси. Я не знаю, есть ли выход из этого порочного круга, так как падение консолидированного авторитаризма, конечно, рано или поздно состоится, но в условиях принципиально неправового государства и отсутствия у нас соответствующих традиций, соответствующей культуры, мы получим снова беспомощный плюрализм, который неизбежно вызовет массовое разочарование и раздражение людей дисфункциональной демократией, вызовет очередную ностальгию по «сильной руке» и «порядку» и, соответственно, обеспечит опять возврат к политическому гегемонизму, который снова же будет раздражать людей своей неэффективностью и коррумпированностью, да еще и вдобавок ограничением гражданских свобод.
Одним словом, в поисках выхода мы ступаем на шаткие территории, где правит теория зависимости от пути (path-dependence theory) с ее непритязательной истиной: точка, к которой мы придем, во многом зависит от точки, из которой мы вышли. Наша сегодняшняя ситуация, а в большой мере и будущая, безусловно, зависит от культурно-исторических факторов – от нашей принадлежности к восточнохристианской, а не западнохристианской цивилизации, от не лучшего в политическом смысле наследства Золотой Орды, Византии, Московского царства, Российской империи, тоталитарного СССР. Частью такого наследства является патернализм и клиентализм, коллективистское сознание, преобладание вертикальных общественных связей над горизонтальными, низкое качество общественного капитала, то есть низкий уровень взаимодоверия, солидарности и готовности сотрудничать для достижения общих, общественно значимых целей. Политическую культуру, как и вообще культуру, невозможно изменить за год или даже десятилетие. Но изменять ее надо, если мы вообще хотим чего-то достичь, пусть и не скоро, если мы хотим вырваться из порочного круга, который затягивает нас прямиком в третий мир.
Здесь недостаточно политической воли, нужны новые институции, которые постепенно сформируют новую политическую культуру. Я понимаю, конечно, что институции сами являются продуктом определенной культуры. Больше того, я понимаю, что, перенесенные в другую среду, они подвергаются эрозии, деформации, они функционируют в России или Украине иначе, чем в Швеции или Великобритании. Но это означает лишь, что они нуждаются в приспособлении, осторожной модификации и адаптации. Здесь не обойтись без попыток и без ошибок, и без соответствующего корректирования. Кроме умения и терпеливости, действительно нужна еще и огромная политическая воля.
Чтобы объяснить важность, даже приоритетность институционных изменений (прежде всего в судопроизводстве и силовых структурах, но не только), я напомню вам, что Украина унаследовала институционную систему от СССР – и не особо ее за двадцать лет изменила. Советская система имела хитроумную конструкцию: она состояла словно из двух пластов – внешнего и внутреннего. Внешний пласт представляли формальные институции власти, которые на первый взгляд не отличались от аналогичных учреждений в любом демократическом государстве: парламенты, правительства, суды, органы местного самоуправления. К этому внешнему пласту принадлежали и негосударственные («общественные» как бы) организации вроде профсоюзов, творческих союзов и пр. Вместе с тем во внутреннем пласте сосредотачивалась реальная власть, и была она во многом теневой в том смысле, что ее деятельность регламентировалась скорее неписаными, чем писаными правилами и законами. Это была власть коммунистической партии; именно партия была реальным механизмом, который приводил в действие и контролировал всю ту систему, ну, и, конечно, те институции, которые были ей непосредственно подконтрольны, это, прежде всего, разумеется, армия, милиция и КГБ. Это была реальная власть, и заметьте, что эта реальная власть не была даже формально федерализованной. Федерализованными были лишь все внешние, формальные институции – министерства культуры, верховные рады и прочие потемкинские конструкции, которые не имели особого практического значения.
Во время перестройки, однако, состоялось ослабление, то есть ограничение теневой власти, реальной власти коммунистической партии, и тогда вдруг формальные, внешние учреждения начали приобретать все больший самостоятельный вес, играть собственную роль, становиться автономными, эмансипироваться от влияния и контроля коммунистической партии в меру того, как ослабевала ее роль, ведя, таким образом, и коммунистическую систему, и сам Советский Союз к распаду. Но важно и то, что все эти учреждения, созданные в свое время компартией, вовсе не предназначались для самостоятельного существования. Они были просто не способны функционировать без руководящей роли коммунистической партии. Т.е. они технически не приспособлены к такому функционированию. Нет ни законов, ни подзаконных актов, которые бы надлежащим образом регламентировали их самостоятельную деятельность. Нет четкого размежевания полномочий. Нет механизма решения конфликтов. Все это было ненужным, потому что существовала компартия, которая решала все эти проблемы. Формальные правила и процедуры не были нужными, так как существовал неформальный арбитр. Но арбитр исчез вместе с распадом СССР, а точнее – вместе с отменой 6-й статьи Конституции, которая гарантировала компартии руководящую роль, после чего и судьба компартии, и судьба СССР оказались предрешенными. Арбитр исчез, но остались институции – вроде бы независимые, самостоятельные и демократические, но без каких-либо механизмов сосуществования, взаимодействия, взаимодополнения, взаимоконтроля. Зато с огромным соблазном увеличения своих полномочий и, соответственно, подконтрольних ресурсов путем захвата чужих либо спорных, «ничейных» территорий. Система закономерно пошла вразнос. То, что появилось в начале 90-х годов и в России, и в Украине, собственно и было дисфункциональной демократией, которую более правильно было бы называть просто деградировавшим авторитаризмом. Эта система выглядит довольно плюралистически, но это вынужденный плюрализм, «плюрализм помимо воли» (pluralіsm by default), так как он обеспечивается не эффективными демократическими институциями и не уважительным отношением лидеров, да и всего общества к демократическим правилам игры, а всего лишь неспособностью основных игроков, недостатком силы и умения загрести всю кассу по принципу «сила ломает право», «победитель получает все», «цель оправдывает средства». Какое-то время украинские политики из-за собственной слабости, нехватки ресурсов и специфических навыков проявляли как бы толерантность к хаотической демократии и бессильному плюрализму, то есть были вынуждены их попросту терпеть.
Но постепенно они научились консолидировать свою авторитарную власть, притом, ловко имитируя демократическую риторику. Концентрация власти, как я уже говорил, нужна им для решения внутренних, личных проблем, а демократическая риторика – для решения проблем внешних, имиджевых. Демократия в современном мире стала нормативной ценностью. Редко какой политик отважится сегодня прямо сказать, что он поддерживает диктатуру, или что его правительство является авторитарным режимом. Таких политиков, если они не имеют запасов нефти, или газа, или еще чего-то, не пускают сегодня в европейские салоны, они не имеют надлежащей международной легитимности, и поэтому мимикрируют – овладевают искусством имитации. Это искусство приходит не сразу, постсоветские режимы должны были немного поучиться. Они должны были аккумулировать определенные ресурсы, т.е. осуществить мошенническую приватизацию. Они должны были научиться собирать налоги, покупать приверженцев, выстраивать клиенталистские структуры, манипулировать медиа. Они должны были овладеть всеми этими know-how.
Т.е. из двух возможных способов преодоления постсоветского институционного хаоса они избрали второй, более простой. Первый избрали прибалты, поляки, чехи, венгры. Они демонтировали старые структуры, прежде всего опаснейшие, способные, как Терминатор-2, к саморегенерации, – компартию и ее боевой отряд – спецслужбы. И создали вместе с тем новые учреждения, ввели новые процедуры, утвердили самое главное – реальное распределение власти и верховенство права. Но для этого гражданское общество должно было быть достаточно сильным и мобилизованным, чтобы полностью отодвинуть ancіen regіme – коммунистическую номенклатуру от власти, осуществить люстрацию и расчистить таким образом путь к кардинальной перестройке институционных структур и правил их функционирования. Второй путь избрали все остальные. Они заполнили институционный хаос, который возник вследствие исчезновения компартии как воистину «руководящей и напрявляющей» силы, более или менее эффективными ее суррогатами – то ли в виде неформальной «партии власти», иерархически замкнутой на президента и подконтрольные ему «государственные администрации», то ли в виде формализованных партий с националистическими или просто «государственническими» (этатистскими) идеологиями вместо коммунистической. Там, где гражданское общество было слабым или отсутствовало вовсе, как в Средней Азии, эта замена одного авторитаризма на другой состоялась быстро и безболезненно: коммунистические бонзы стали султанами, сохранив практически нетронутыми не только старые учреждения, а и сопутствующие им клиенталистские сети и иерархии. В европейских республиках бывшего СССР и на Балканах ни номенклатура не была достаточно сильной, чтобы сохранить монопольную власть, ни гражданское общество не было достаточно сильным и мобилизированным, чтобы ту номенклатуру полностью от власти отодвинуть и осуществить радикальные демократические реформы. Итак, на этих территориях установилось своеобразное двоевластие – компромиссное сосуществование двух одинаково сильных (точнее – одинаково слабых) соперников.
Это шаткое равновесие не могло, однако, быть продолжительным. Институционный хаос надо было как-то одолевать – или восстановлением авторитарного правления, к чему стремились посткоммунисты, или же кардинальным изменением учреждений и процедур, к чему менее четко и настойчиво стремились их демократические оппоненты. Посткоммунистическая элита наконец переиграла своих оппонентов, кооптировав одних как союзников или же «конструктивных» оппозиционеров и успешно маргинализировав других как оторванных от жизни романтиков или же опасных («деструктивных») радикалов. Дал о себе знать более богатый опыт, лучшая организованность, а главное – быстро и умело аккумулированные разнообразные ресурсы. Я говорю о бывших советских республиках – так как на Балканах шаткое равновесие нарушилось в другую сторону – во многом благодаря Западу, прежде всего Евросоюзу, хотя в случае экс-Югославии важную роль сыграло также вмешательство НАТО.
Дисфункциональная демократия в постсоветских республиках закончилась довольно скоро восстановлением авторитаризма: сперва, вследствие военных переворотов, в Азербайджане и Грузии, потом, вследствие вполне демократических выборов, в Беларуси и Украине, и наконец – в России и Молдове. Леонид Кучма, заменив в 1994-м на президентской должности Леонида Кравчука, довольно быстро сделал то, что никак не удавалось его предшественнику: остановил гиперинфляцию, наладил фискальную систему, укротил региональных баронов и крымских сепаратистов, одним словом – восстановил (более или менее) управляемость государством. Сделал он это, правда, не с помощью демократических институций и процедур, а скорее, наоборот – при помощи институциализованных определенным образом неформальных, фактически внеправовых, методов осуществления власти. Он создал так называемое шантажистское государство, blackmaіl state, как его называет Кийт Дарден (Keіth Darden). И оно оказалась по-своему довольно эффективным. Это государство построено на трех главных основаниях. Во-первых, это повсеместная коррупция. Шантажистское государство не только снисходительно к ней относится, но даже во многих случаях поощряет. Во-вторых, оно в то же время тщательно отслеживает всю эту коррупцию, собирает на каждого компромат при помощи контролирующих органов – милиции, службы безопасности и, главное, налоговой службы. И, в-третьих, государство применяет закон выборочным образом, соответственно политической целесообразности. В итоге, с одной стороны, существует повсеместная коррупция, а с другой – компромат едва ль не на каждого. Каждый гражданин, занимающийся бизнесом (или политикой, что в наших условиях почти одно и то же) оказывается фактически на крючке у власти. Против каждого нелояльного подданного может быть открыто уголовное дело. Именно уголовное, а не политическое. Хотя речь идет именно о политике, так как наказывают на самом деле не за коррупцию, а за нелояльность. Так было с Ходорковским, так было с Лазаренко. Собственно, наказывать никого уже и не нужно, нескольких показательных расправ достаточно, дабы все поняли, что их ожидает за ослушание.
Эта система по-своему эффективна, так как дает возможность авторитарным режимам расправляться с политическими оппонентами как с обычными уголовниками. И таким образом отбрасывать обвинения в политических репрессиях против инакомыслящих, против оппозиции. Упомянутый выше Кийт Дарден считает такую систему довольно стабильной. А все же есть, по крайней мере, четыре арены, на которых шантажистское государство, т.е. конкурентный авторитарный режим, который маскируется под демократию, может быть атакованным и если и не преодоленным, то все же подверженным серьезному испытанию именно вследствие определенной состязательности, конкурентности, сохраненной на этих аренах. Во-первых, это, конечно же, парламент, где присутствует какая-никакая оппозиция, а значит и альтернативное мнение по разнообразным вопросам, причем это мнение постоянно озвучивается публично на высшем государственном форуме. Во-вторых – это электоральная система, в которой выборы хотя и фальсифицируются и режиссируются, но, тем не менее, голоса все же реально подсчитываются (чего явным образом нет, например, в Беларуси), а значит и возможности для манипулирований ограниченные: если оппозиция наберет, скажем, не 55, а 75 процентов голосов, то никакие фальсификации режиму уже не помогут. В-третьих – это независимые масс-медиа. Конкурентные авторитарные режимы, разумеется, стараются их маргинализировать, запугать или перекупить, но все же терпят. И, в-четвертых – суды, которые хотя и не являются целиком независимыми, тем не менее, в системах вынужденного плюрализма они часто зависят от разных центров власти, формальной и неформальной. Т.е. они не являются элементом правового государства, так как такого государства нет. Но они являются элементом дисфункционального плюрализма в том смысле, что не монополизированы авторитарной властью до такой степени, чтобы оппозиция не могла при определенных обстоятельствах перекупить у них нужного решения – вопреки желанию и даже давлению власти.
Конкурентные авторитарные режимы обречены быть нестабильными уже в силу того, что допускают реальную политическую конкуренцию, имитируют демократию достаточно всерьез, чтобы оппозиция получила реальный, хотя и небольшой шанс при определенных обстоятельствах – с чрезвычайными усилиями, редчайшей сплоченностью и везением – выиграть демократические выборы по существующим правилам. Естественно, что все авторитарные правители стараются минимизировать риски, ограничить конкуренцию, консолидировать свои режимы. Украина не является исключением, но в Украине есть по крайней мере три фактора, которые этой консолидации существенно препятствуют.
Во-первых, властные элиты в Украине были, есть и, надеюсь, будут фрагментированы. В Украине много влиятельных кланов, которые, даст Бог, никогда не поделят всей территории и всех ресурсов, а значит, всегда будут соревноваться и уже этим будут обеспечивать хоть какой-то плюрализм. Региональные, языковые, культурные, этнические и религиозные разделы тоже вносят свою лепту в эту фрагментарность, а заодно и в вынужденный плюрализм. Этот фактор, правда, усложняет консолидацию не только авторитаризма, но и демократии, он в самом деле довольно амбивалентный. Но поскольку с победой Януковича о консолидации демократии, думаю, речь не идет, то можем считать пока что нашу разделенность и фрагментированость фактором позитивным.
Во-вторых, в Украине все-таки существует гражданское общество – возможно, еще весьма слабое и незрелое, но все же оно имеет определенный опыт, ресурсы и влияние, в чем мы, в конце концов, имели возможность убедиться во время Оранжевой революции.
И, в-третьих, существует определенный международный контекст, который не слишком благоприятен для консолидации авторитаризма в Украине. С одной стороны, как я уже упоминал, существует нормативная гегемония либеральной демократии в современном мире, а с другой стороны, Украина – в отличие от России, Китая, Саудовской Аравии – не имеет убедительных аргументов, чтобы добиться для себя статуса исключения из этой нормы. Пример Беларуси довольно показателен в этом смысле для украинских политиков. Ведь белорусский режим ничуть не авторитарнее казахского или азербайджанского, но к своему несчастью он расположен в Европе, где применяются несколько другие демократические стандарты, особенно к тем, кто не имеет нефти, газа и прочих важных ресурсов. Украина достаточно интегрирована в разные международные, в частности европейские организации, достаточно открыта для диффузии европейских идей и практик и, соответственно, – для их постепенного усвоения. Конечно, Украина так же открыта и для совсем других идей и практик, которые распространяются из России. Но это влияние, при всей его интенсивности и целенаправленности, едва ли сможет конкурировать с западным «мягким» влиянием – прежде всего из-за низкой цивилизационной привлекательности России сравнительно с Западом. Собственно, это косвенным образом признают не только украинские, но и российские элиты, которые, вопреки сугубо риторической антизападности, именно на Западе, а не в России, учат своих детей, лечатся и отдыхают, покупают недвижимость, сохраняют банковские капиталы и т.п.
То, что консолидация авторитаризма в Украине по российскому или белорусскому сценарию маловероятна, вовсе не означает, что донецкий клан, получив власть в Киеве, не будет стараться именно такой сценарий реализовать. Провинциальное мировоззрение может сыграть с Януковичем и его командой злую шутку, поскольку они, похоже, искренне верят, что тот мафиозно-тоталитарный способ правления, который они реализовали в Донбассе, можно успешно распространить на всю Украину. Это им, конечно, не удастся, но конфликт может быть очень даже серьезным.
И все же рано или поздно, думаю, Украина снова наткнется на свою главную проблему, которую не смогла решить ни при Кравчуке, ни при Ющенко: как трансформировать беспомощный плюрализм в консолидированную демократию. Лично для себя я нашел ответ на этот вопрос в книжке Роберта Патнэма «Становление демократии» (Robert Putnam, Makіng Democracy Work, 1993). Она посвящена не Украине, а Италии. Она старается выяснить – на основании большого социологического материала – почему те же учреждения, те же институционные реформы работают по-разному на севере Италии и на юге. Патнэм говорит о том, о чем я уже упоминал, – о социальном капитале, о политической культуре, о цивилизационном наследстве, о зависимости от пути. Он объясняет, что северная Италия более успешна, так как имела традиции республиканизма, самоуправления, она имела лучшие условия для формирования положительного социального капитала – взаимодоверия, солидарности, сотрудничества, чем Италия южная, которая исторически находилась во власти разных авторитарных режимов, более благоприятных для формирования мафиозного фамилизма и клиентализма.
Собственно, я не буду пересказывать книжку, которую просто советую всем прочитать, она есть и в украинском переводе. Я лишь перескажу красивый ответ самого Патнэма на отчаянный возглас итальянских коллег, которые, прочитав его исследование, воскликнули: «О, Боже! Это значит, ничего нельзя изменить?! Оказывается, мы обречены?!» На что Патнэм ответил, что зависимость от пути, от исторического наследства, от накопленного социального капитала совсем не означает жесткого детерминизма и фатальной обреченности. Она лишь очерчивает определенный коридор возможностей, который можно расширить или сузить, или даже целиком потерять. Это приблизительно как наши гены, которые накладывают на нас определенные ограничения, задают параметры, но отнюдь не определяют всей нашей жизни. Ваше наследие, сказал Патнэм, означает лишь, что вам надо больше усилий и времени, чем более счастливым странам и нациям, которые получили лучшее наследство, лучшие внешние и внутренние условия. Но если вы начнете движение к цели сегодня, то через 40, 50 или 100 лет вы ее достигнете. А если не начнете сегодня, то не достигнете никогда.
Благодарю за внимание.

Обсуждение лекции: перевод

Юлия Каденко: Спасибо большое, Николай Юрьевич. У нас традиционный первый вопрос от ведущих, возможно, их будет два, потому что хочу спросить я и Дмитрий Ицкович. Я поняла, что у Украины есть очень отдаленная надежда выйти из этой сумеречной зоны, хотя и непонятно, каким образом. И то явление, которое здесь назвали «Оранжевой революцией», ну, и во всем мире, является ли оно сигналом, знаком того, что возможен выход из сумеречной зоны? Поскольку это было признано и ощущалось украинцами как проявление народной воли помимо выборов, волеизъявления помимо выборов.
Микола Рябчук: Коллеги, я считаю, что Оранжевая революция, безусловно, была хорошим маркером, показателем того, что в Украине есть гражданское общество. Оно оказалось достаточно зрелым для того, чтобы восстать, чтобы возмутиться вопиющими нарушениями своих прав, и вместе с тем оказалось недостаточно зрелым, чтобы довести эту революцию до конца, чтобы проконтролировать те элиты, которые пришли к власти на волне Оранжевой революции. Уже в январе, в феврале была видна несостоятельность новых элит, и, тем не менее, общество не возмущалось, не давило на них должным образом, не побуждало к эффективным действиям. Так что в какой-то мере мы проиграли революцию все вместе, давно, еще в феврале-марте 2005 года. Во всяком случае, основание поражения было заложено еще тогда. Но вместе с тем революция была шансом, была сигналом, что все-таки есть общество, есть определенная энергия, есть возможности. В принципе, Украина была бы целиком...
Реплика из зала: Нормальной.
Микола Рябчук: Нормальной для своего региона, для Центрально-Восточной Европы, если бы не была разделена известным вам этно-региональным, языковым, культурным образом. Т.е., условно говоря, если бы в посторанжевой Украине вся борьба сводилась к противостоянию Ющенко и Тимошенко, то это было бы целиком нормальное для какой угодно посткоммунистической страны соревнование одного плохого политика с другим плохим политиком, приблизительно то, что мы видим в Румынии, где Бешеску соревновался с Илиеску, или в Словакии, где какой-нибудь Мечяр соревновался с Дзюриндой, или в Албании и так далее. Но в Украине, кроме, условно говоря, территории оранжевой, которая принадлежала к первой Речи Посполитой и за которую в основном соревнуются Ющенко и Тимошенко, есть еще огромное, условно говоря, Дикое поле, которое представляет совсем другую цивилизацию и совсем другую политическую культуру. Это приблизительно так, как если бы к сегодняшней Финляндии прицепить еще и Карельскую АССР, а заодно и Ленинградскую область. Противоборство финских политиков, хотя бы и лучших, приобрело бы тогда совсем другой смысл. А наши оранжевые политики, сами знаете, – и не финские, и не наилучшие. Т.е. в Украине есть третья, в значительной степени внешняя сила, которая существенным образом усложняет внутриукраинские проблемы.
Дмитрий Ицкович: Теодор Шанин замечательно определил, что такое развивающееся государство: развивающиеся государства – это государства, которые не развиваются. Есть такое ощущение, что после развала, разрыва той общности, которая была Советским Союзом, а эта общность была как какая-то общая территория. Остатки этой общности легли на свои ландшафты, этнические ландшафты, политические ландшафты, и довольно сильно и быстро к ним приросли. И мы это видим и по странам Балтии, в которых довольно быстро случилось с ними то, что случилось, они дальше живут. По странам Восточной Европы, которые довольно быстро стали тем, кем они стали, и живут дальше. У меня такое ощущение, что мы уже все стали тем, кем мы стали, и что если и есть какая-то третья сила, то она в нас, в том числе, и что трансформация и какое-то реально новое развитие может быть только в том случае, если опять изменится наша политическая география. Это вопрос.
Микола Рябчук: Вы знаете, я не верю, что наша политическая география изменится – к сожалению или к счастью, это можно по-разному оценивать. Может, и лучше было бы, если бы она изменилась, если бы Украина была немного меньше, – по крайней мере, иногда мне так кажется. Но мы живем в мире, который очень неблагосклонно смотрит на смену политической географии, особенно когда речь идет о больших телах вроде Украины. Вместе с тем я согласен с вами, что эта третья сила, или как бы ее еще назвать, находится в нас самих. В том смысле, что украинцы как нация еще до сих пор не эмансипировались, не выделились окончательно из мифического православно-восточнославянского сообщества, которое я сравниваю иногда с мусульманской уммой (ummah). В политическом плане этот миф является типичной «изобретенной традицией» (іnvented tradіtіon, по Гобсбауму), ее формирование можно четко проследить от конца XVІІ столетия. Т.е. идея «русского» (не российского) сообщества существовала и раньше, но это не было политическое сообщество, а скорее религиозное, как западноевропейское Pax Chrіstіana. Вместе с тем в XVІІІ в. происходит политизация этой средневековой идеи, ее своеобразная национализация, апроприация Российской империей, она становится центральным элементом имперского мифа о происхождении. И этот миф интернализируется, усваивается как часть собственной идентичности не только россиянами, т.е. московитами, но и украинцами и белорусами. Их эмансипация от этого мифа в ХІХ в. оказалась довольно сложной и, в сущности, не завершилась до сих пор – ни в Украине, ни в России. Т.е. ни украинцы, ни россияне еще до конца не оформились как модерные нации, они все еще в какой-то степени являются частями фиктивной, фальшиво политизированной средневековой "уммы", а это, соответственно, усложняет не только их взаимные отношения или взаимоотношения с другими странами (так как эта имперская "умма" в основе своей является антиокцидентальной, нативистской и часто ксенофобской), это усложняет еще и процессы модернизации этих стран.
Украина до сих пор не определилась со своей национальной, государственной, цивилизационной идентичностью, и это ее едва ль не самая большая проблема. Мы не знаем, намерена ли Украина развиваться по европейской модели – как другие государства Центрально-Восточной Европы. Или она все-таки склоняется к так называемой евразийской модели – вместе с Россией, Беларусью и Казахстаном. Мы не знаем, является ли для Украины определяющим цивилизационное наследство республиканской Речи Посполитой и конституционной Австро-Венгрии, или все-таки автократической России и тоталитарного СССР. В принципе, и Украина, и Беларусь, и Молдова, и Россия – это страны, где существуют довольно сильные прозападные меньшинства. Так же, как в Турции, где тоже есть очень сильное и влиятельное вестернизированное меньшинство. Но вместе с тем основная масса населения в этих странах – антизападная. Она имеет глубокий, нутряной антиоксидентализм, она не принимает всей той проклятой «немецкой учености» и, вообще, всего, что не вписываются в традиционную "умму". И это расщепляет, на мой взгляд, страну, тормозит любое ее развитие – хоть в одну сторону, хоть в другую. Украина не может интегрироваться в Европу, так как европейцы прекрасно видят, что эта страна, как и Турция, еще не решила проблемы своей европейской (или, наоборот, антиевропейской) идентичности, она и по сей день находится в ситуации своеобразной холодной гражданской войны. Но также не удается интегрировать Украину и в православно-восточнославянскую "умму", поскольку существует мощный проевропейский драйв, особенно на уровне интеллектуальных элит, на уровне просвещенной среды. Я понимаю, что эта расщепленность, эта шизофрения не может длиться вечно, эта проблема должна решиться каким-то образом – в одну сторону или другую, но, боюсь, это займет весьма много времени.
Борис Шавлов: Скажите, пожалуйста, не кажется ли вам, что если Украина таки определится однозначно со своей идентичностью, лет за 20 или 40, то это приведет к такому крену в сторону авторитаризма, что мы получим или западное, или восточно-православное, но безусловно авторитарное государство? И не следует ли нам, противникам авторитарного государства, возможно, искусственно поддерживать упомянутую разделенность страны?
Микола Рябчук: Большое спасибо. Я, в самом деле, не раз писал, что Украина обречена быть плюралистической и неавторитарной именно благодаря внутренним делениям. Так как либеральная часть общества является в Украине меньшинством. Но она всегда может иметь ситуационным союзником ту часть авторитарного большинства, которое не принимает именно даного вида авторитаризма – условно говоря, украинофильского или, наоборот, русофильского. С таким ситуационным союзником тяжело строить консолидированную либеральную демократию, но всегда можно сопротивляться консолидации того или другого авторитаризма. И я понимаю ваше опасение, что нарушение шаткого этноязыкового, культурного баланса в Украине при слабых демократических традициях и институциях может привести к националистическому авторитаризму – то ли украинскому (недаром нас пугают призраками Бандеры), то ли русо-советофильскому (как, например, в Беларуси). Искренне говоря, я не думаю, что нарушение равновесия в украинскую сторону приведет к "бандеризации". Скорее реализуется прибалтийский сценарий, только более инклюзивный хотя бы потому, что практически все русские в Украине знают украинский язык (и, наоборот, украинцы знают русский), ну, а проблема гражданства в Украине давно уже решена самым либеральным образом. Вместе с тем, нарушение равновесия в русскую сторону, которое мы, кстати, ныне наблюдаем, может быть куда более опасным. Так как советофильский авторитаризм имеет более глубокую традицию, более мощные коды, более мощную подпитку извне. Существует, в частности, модель авторитарной России, которая имеет привлекательные черты для определенной части населения, в то время как аналогичной модели авторитарной Европы сегодня не существует. И поэтому украинофильская часть населения, даже если она не принадлежит к убежденным либералам или демократам, должна все же volens-nolens, в силу своей задекларированной, декларативной европейскости, принять европейские правила игры. Приблизительно так, как это делает Румыния, или Болгария, или Албания. Я сомневаюсь, что эти общества являются более демократичными или либеральными, чем наше, но поскольку они делают европейский выбор, то хочешь-не-хочешь принимают и тамошние правила игры, двигаются в ту сторону. Они конструируют свою идентичность именно по европейской модели, которая предусматривает и либеральность, и демократию. Вместе с тем конструирование идентичности российско-советской предусматривает нечто совершенно противоположное. И потому все-таки я приверженец нарушения упомянутого равновесия, но в сочетании с утверждением либеральной демократии и правового государства. Я за то, чтобы украинская нация формировалась как политическая нация европейских украинцев и европейских (a не советских или советофильских) русских.
Андрей Шарафутдинов: Вопрос, который родился с началом вашего доклада, и, который собственно, навязывает его завершение. Вопрос заключается в том, что, собственно, так называемая диктатура пролетариата, в форме диктатуры коммунистической партии, совершила страшное преступление в соответствующих регионах, состоящее в полной потере государства, управляемости, собственно, теневой экономикой. Если западные развитые демократии не знают точно, какой объем теневой экономики, называя его от трех или от шести до тридцати процентов, то в украинском государстве и постсоветских государствах, парасоветские режимы не могут даже постигнуть объемов и восстановить управляемость политико-экономической ситуацией в государстве. Благодарю.

Микола Рябчук: Извините, но я не вижу особой связи между диктатурой пролетариата и теневой экономикой. Теневая экономика не зависит от диктатуры пролетариата, она возникает в очень разных контекстах в разных ситуациях, и я даже скажу такую крамольную вещь, что она не всегда является настолько уж вредной для экономического развития. В конце концов, мы знаем, что даже в Европейском союзе есть страны с очень высоким процентом теневой экономики, те же Греция или Италия, до Украины им, конечно, далеко, но все же.
Андрей Шарафутдинов: Ну, это еще приемлемо, а дальше?
Микола Рябчук: По этому поводу я напомню вам анекдот, который несколько недель назад рассказал в подобной лекции «Полит.ру» Aндрей Ланьков, – хороший, между прочим, доклад, можете посмотреть в Интернете. Он рассказал о визите африканского министра к южнокорейскому. Тот принял его в собственном, очень красивом доме, который вызвал у африканского гостя определенное удивление: откуда, дескать, такая роскошь при скромной государственной зарплате? На что кореец отворил окно и говорит: «Видишь, вон там – мост через реку?» «Вижу». «Так вот, 10% от контракта – мои». Через несколько лет кореец приехал к своему коллеге в Африку и тот принял его в еще более роскошном дворце. Теперь настала очередь корейского гостя испытывать удивление: откуда, дескать, такая роскошь в нищей стране? Хозяин подводит его к окну, показывает реку и говорит: «Видишь там мост?» «Нет, не вижу». «Вот то-то! Все 100% – мои!» Вот вам и разница между коррупцией в одних странах, где есть определенные правила игры, и других, где играют без правил. Кстати, в прошлом году в России, вопреки мировому кризису и спаду национальной экономики, количество миллиардеров удвоилось!
Бывший корреспондент парижской газеты «Русская мысль»: Вопрос связан с теми странами, которые вы немного затронули – Средней Азией и добавим сюда Монголию. Северная Корея и Китай, они несколько особые, не будем трогать. Не считаете ли вы, что у них несколько особый путь именно в силу их особого исторического развития, как при бывших коммунистах говорили, «прыжком из феодализма в социализм не перескочишь», и в капитализм, оказывается, тоже. Особенно последние события в Монголии это подтверждают, там опять небольшие заварушки… и так далее. Спасибо.
Микола Рябчук: В Монголии или в Киргизии?
Бывший корреспондент: В Киргизии само собой, а в Монголии – недавно.
Микола Рябчук: Вы знаете, существует большой соблазн говорить об особом пути, об уникальной национальной специфике, о суверенной демократии и подобных вещах, оправдывая этим некомпетентность элит, их коррумпированность, или даже откровенный бандитизм. Я этого очень опасаюсь, хотя, с другой стороны, я понимаю, что культурно-исторические обстоятельства (prerequіsіtes, по Карозерсу) имеют значение, политическая культура имеет значение, контекст имеет значение. И все же я считаю, что очень многое зависит от политической воли, от политических лидеров, от так называемых элит. Да и от воли, от мобилизованности самых обществ тоже. Т.е. нельзя никого оправдывать в преступной бездеятельности и некомпетентности только потому, что такая у нас, дескать, национальная специфика, такой у нас собственный путь. Специфика везде существует, но и от власти и самого населения тоже очень многое зависит. Коридор возможностей довольно широкий, и его можно использовать по-разному. Я упоминал Патнэма, который заканчивал свою книжку в 1992 году и, конечно, не знал еще, чем закончится трансформация в бывших советских республиках. Он лишь допускал, что «будущим Москвы скорее всего будет Палермо». Т.е., заметьте, он не говорил, что «непременно» будет Палермо, он лишь говорил «вероятно». Это означает, что в 1992-м Москва имела в самом деле большой шанс превратиться в мафиозную столицу, но имела и другой, значительно меньший шанс не превратиться. Это зависело от конкретных людей, от конкретных реформ – правовых, политических, экономических, от конкретных действий, от поведения, в конце концов, всего населения. Москва могла, но отнюдь не непременно должна была стать Палермо; она может, но вовсе не обязана бесконечно им оставаться. Т.е. я верю в историко-цивилизационную детерминированность, обусловленность многих вещей. Но я не исповедую детерминизма, не усматриваю в историко-цивилизационной обусловленности фатальной обреченности.
Бывший корреспондент: А как быть с известной цитатой «Восток – дело тонкое»?
Микола Рябчук: «Тонкое», я согласен, но и Запад тоже – «дело тонкое».
Елена, журналист: Хотела спросить, а в чем вообще критерий «лучшести» демократии от аворитаризма, ведь, мне кажется, что эта модель государственного устройства тоже достаточно утопична. Например, в великом сеятеле демократии, в Соединенных Штатах Америки, до недавнего времени существовала тюрьма Гуантанамо, где пленных, военнопленных пытали. Где этот критерий, почему демократия лучше, чем авторитаризм?
Микола Рябчук: На этот вопрос можно ответить классической цитатой из Черчилля, о том, что демократия – это очень плохое устройство, это просто ужасное устройство, но все другие – еще хуже. Демократия несовершенна, она имеет свои минусы, но ее преимущество в том, что вы имеете возможность об этом узнавать, имеете возможность обсуждать действия власти и реагировать на все ее злоупотребления. Гуантанамо – это все-таки исключение, и вдобавок рожденное ситуацией войны. Вместе с тем милицейская пытка, милицейский произвол в нашей стране – это повседневная норма, и не надо никакой войны и никакого Гуантанамо. Никто и не собирается здесь реагировать на произвол власть имущих, которые гребут взятки, крадут землю, насилуют конституцию, безнаказанно сбивают на улицах прохожих, да еще и назначают себе при том фантастические зарплаты и льготы. Я уже не говорю о России, где есть Чечня, на фоне которой Гуантанамо – просто Диснейленд. Но попробуйте об этом написать в России, попробуйте зацепить серьезные проблемы – и получите пулю, как Политковская, или полоний к чаю, как Литвиненко. Нормативная ценность либеральной демократии в том, что она обеспечивает наилучшие возможности для человеческого развития, полнее всего и эффективнее всего гарантирует гражданские свободы, оказывает содействие экономической эффективности. (Единственное пока что исключение из последнего правила – это Сингапур, но он является небольшим островным государством, которое функционирует скорее как корпорация). Т.е., пока что с точки зрения гуманистического развития, с точки зрения возможностей реализации человеком своего потенциала и удовлетворения нужд, либеральная демократия является наилучшей, самой оптимальной системой. Хотя, конечно, это не означает, что она не имеет своих проблем и недостатков.
Елена: Второй вопрос, а как Freedom House оценивает по семибальной шкале США?
Микола Рябчук: Я вас утешу: они не попадают в десятку самых демократичных и либеральных стран мира. Хотя бы потому, что во многих штатах сохранена смертная казнь. Есть и другие проблемы. Но они попадают в двадцатку. Т.е. Соединенные Штаты, безусловно, принадлежат к консолидированным демократиям, а все консолидированные демократии расположены на рейтинговой шкале между единичкой и двойкой.
Ольга Водливская: У меня три коротких вопроса. Во-первых, на ваш взгляд, что – беспомощный плюрализм или политика доминантной власти – создает более благоприятные условия для коррупции? Во-вторых, в какой мере внешнеполитические акторы влияют на процесс трансформации в Украине? И, в-третьих, как процесс трансформации в Украине связан с процессом глобализации?
Микола Рябчук: Конечно же, беспомощный плюрализм более благоприятен для коррупции, так как там больше свобод, в частности и для воровства, так как плюрализм этот по определению – беспомощный. Вместе с тем, политика доминантной власти – это приблизительно то, что видим сегодня в России, что было в Украине при Кучме и восстанавливается при Януковиче. Это политический гегемонизм, распространяющийся и на экономику. Он предусматривает наличие одного хозяина, который более или менее все контролирует. Там тоже есть коррупция, но, так сказать, контролируемая, есть централизованная власть, которая за коррупцией следит. Если вы помните записи Мельниченко, там есть роскошные разговоры кого-то, похожего на Кучму, с кем-то, похожим на Азарова. Они, в частности, упоминают фамилию Бакая, тогдашнего начальника «Укрнефтегаза». Оба страшно на Бакая обижены, но не потому, что он безбожно ворует, а потому, что не делится. Это был 1999 год, Бакай должен был дать на избирательную кампанию Кучмы сколько-то там миллионов, но большую часть якобы стырил. «Игорек, – пересказывает Кучме свой разговор с Бакаем Азаров, который был тогда главным сборщиком налогов Украины, – я за тебя свою жопу подставлять не буду. Ты сделал все тупо и глупо. Любой, даже самый неопытный инспектор, сразу все заметит. Уничтожь эти документы!..» Ну, и так далее и в таком же духе. Роскошные записи, я советую всем их время от времени перечитывать, чтобы лучше понимать, где мы живем, и кто нами правит.
Что касается внешних факторов, то сильнейшим является, безусловно, Россия. К сожалению, она имеет весьма специфический интерес к Украине, я бы сказал, своего рода обсессию. Идеально было бы, если бы Россия на некоторое время о нас вообще позабыла. Но это утопия. Что же касается всех других, то отношение Америки и Европы к Украине я бы оценил как benіgn neglect, такое себе мягкое пренебрежение. Многие, особенно зрители русского телевидения, считают, что Америка очень сильно влияет на Украину. На самом деле я думаю, что, если бы Америка имела такой интерес к Украине, как Россия, то России здесь бы уже нечего было делать. К сожалению, Украина не является для Америки приоритетом, т.е. она не входит в десятку или даже двадцатку американских приоритетов, и тем более не является приоритетом для парохиального, шредеризированного и берлусконизированного Евросоюза. Который охотно бы отгородился от всей этой восточной Европы железным занавесом, но из-за политической корректности ограничивается пока что лишь занавесом визовым.
Александр Губенко, преподаватель: У меня такой вопрос, в продолжение вопроса о демократии. Нельзя ли хотя бы поговорить о возможности каких-то других механизмов демократии, которые бы выходили за рамки этой парадигмы: раз на 5 лет избирать тех, кто тебя будет обманывать и грабить. Хотя мы знаем другие образцы, где немного больше, все же, скажем так, демократических функций. Хотя бы виртуально, очень интересная лекция, я вам очень признателен, при вашей такой эрудиции, не могли бы вы раскрыть этот вопрос? И второй вопрос уже, совсем маленький – нет ли у нас каких-то интеллектуальных элит, которые бы, смотря критически на эту, почти безнадежную ситуацию, как можно понять, в том числе, и из вашей очень глубокой лекции, искали какие-то рецепты выхода, социального творчества и создания будущего. Для Украины, а не мысля ее как будущее сырье для пятого, шестого или седьмого распределения между геополитическими регионами.
Микола Рябчук: Видите ли, в связи с тем, что, собственно, и третья, и четвертая волна демократизации закончились не так успешно, как сперва ожидалось, появились, в самом деле, очень сильные ревизионистские голоса, которые ставят под сомнение саму парадигму. Кроме упомянутого здесь Карозерса, я сослался бы еще на интересный текст Фарида Закарии 1997 года «Наступление нелиберальной демократии» (Fareed Zakarіa, "The Rіse of Іllіberal Democracy"), переработанный со временем в книжку под подобным названием: «Будущее свободы: нелиберальная демократия дома и за границей» (The Future of Freedom: Іllіberal Democracіes at Home and Abroad). Он фактически развивает давний токвилевский аргумент, что начинать надо не с демократизации, а с построения конституционного либерализма. Т.е. прежде всего, должно быть создано эффективное правовое государство. Так, собственно, строились западные демократии, они начинали с верховенства права, с укрепления институций, и лишь потом состоялась либерализация демократии во Франции и демократизация либерализма в Англии в XІХ столетии. Без традиций либерализма, без правового государства, считает Закария, возникает имитационная модель так называемой нелиберальной демократии. Я согласен с Закарией в том смысле, что, в самом деле, лучше было бы реализовать в Украине токвилевскую версию демократизации, но, честно говоря, я не вижу для этого реальных возможностей. В 1991 году распалась тоталитарная империя, и мы очутились перед необходимостью одновременной четверной трансформации. Можно, конечно, сказать: давайте отложим создание демократии на потом, а тем временем займемся созданием правового государства. В России приблизительно так говорят. Но я пока что не вижу там особых успехов в создании сильного правового, а не просто полицейского государства. Зато я вижу там незаурядные успехи в ограничении гражданских свобод и свертывании даже той кургузой демократии, которая была при Ельцине. Так что лучше не откладывать демократизацию на потом, тем более когда какая-никакая демократия, пусть и вынужденная и дисфункциональная, в стране уже есть. Зачем же ее свертывать? Лучше позаботиться о ее функциональности, т.е. надлежащим образом институциализировать – чего никогда не было сделано ни в России, ни в Украине. Словом, надо делать все одновременно. Хотя я и признаю, что правовое государство – это главное, а демократия – это уже вторичное. И потому, конечно, все реформы следует начинать с правовой реформы, с судопроизводства, – чего не было сделано, к сожалению, ни после обретения независимости, ни после Оранжевой революции.
Рецепт демократизации довольно простой: общество должно научиться контролировать власть, влиять на нее не только во время выборов, а и между ними. Приведу вам для иллюстрации простой пример. Пять лет назад мы осуществили в самом деле эффектную, роскошную, фантастическую Оранжевую революцию. В феврале 2005-го мы увидели новое правительство, сформированное Ющенко, наполовину составленное из его друзей-бизнесменов, хотя сам он на протяжении нескольких лет торжественно обещал нам отделить бизнес от власти. Куда девались люди, которые были на Майдане? Почему никто из них не пошел в Парламент, к Администрации Президента, к Кабинету Министров протестовать: «Ребята, выполняйте свои обещания!» А не пошли, думаю, потому, что решили: мы свое дело сделали, теперь пусть власть делает свое. Даже хуже, много кто решил, что это только чужим бизнесменам нельзя объединять бизнес с властью. А своим, оранжевым, можно и простить. И по тем самым причинам никто не протестовал (массово), когда те же таки оранжевые, перейдя из законодательной власти в исполнительную, отказывались – вопреки закону – сложить свои депутатские полномочия. Мы оказались весьма снисходительными к своим, не понимая, что и свои – без надлежащего контроля – могут сесть на голову не хуже чужих. Мы никогда не приучим украинских политиков к ответственности, если будем прощать им все, что угодно, только потому, что они – «наши».
Дмитрий Ицкович: Одно уточнение, мы, когда говорили, в том числе о гражданской войне, которая не закончена…
Микола Рябчук: Холодной.
Дмитрий Ицкович: Холодной, она может быть холодной, может быть не холодной, но мне кажется, что движок для устройства этой гражданской войны принципиально отличается от российского и, собственно, в этом есть казус выделения новой идентичности. И, мне кажется, что есть страны, которые вполне освоились внутри себя с существованием такого долговременного конфликта, например Америка, ведь даже исторически они там не договорились, кто победил в войне большой…
Микола Рябчук: Гражданской.
Дмитрий Ицкович: Гражданской. Одни празднуют в один день, другие – в другой, и все в порядке. Как бы вы описали вот эту вот гражданскую войну, о которой вы говорили, как-то вы не развили эту мысль, и как она может быть преодолена?
Микола Рябчук: Относительно Америки, то рабство они все-таки отменили. И это главное. Я думаю, что и в Украине определенные вещи должны быть упразднены. На мой взгляд, советское наследство должно быть упразднено, делегитимизировано, независимо от того, кто победит. «Холодная гражданская война» – это, конечно, метафора. А она обозначает вполне реальную борьбу – и не только за доминирование в определенном политическом, экономическом или культурном пространстве, но и вокруг определенных ценностей – политических, экономических, культурно-цивилизационных. Т.е.мы имеем здесь не только конфликт интересов, как в каждой стране, а и конфликт ценностей. В этом контексте я не случайно упоминал, кроме Украины, еще Россию и Беларусь, а также Турцию, так как это все – территории, регионы, где европейские ценности сталкиваются с другими, не европейскими, принципиально антиевропейскими.
Юлия Каденко: Конфликт западников и славянофилов.
Микола Рябчук: Да, это можно характеризировать и как конфликт западников и славянофилов. Я не являюсь безоглядным апологетом Запада, поскольку лучше, чем многие здесь присутствующие, знаю его проблемы. Я считаю, что он, как и весь мир, развивается в губительном направлении – патологически потребительском и антиэкологическом в широком понимании этого слова. Но я считаю, что хворь следует лечить изнутри, а не извне, не с позиций антиокцидентализма. Среди антизападников есть немало искренних и честных, тем не менее, наивных людей. Но политический смысл антизападничеству навязывают не они, а мошенники и демагоги – от Москвы, Минска и Киева к Тегерану, Триполи и Каракасу. Ну, хорошо, Россия может себя утешать иллюзией третьего пути – по крайней мере, пока имеет нефть и газ. Но для Украины не существует никакого третьего пути! Или мы приобщаемся к «золотому миллиарду», пробиваемся к мировому ядру, демонстрируем выразительно, что мы заслуживаем быть принятыми в этот клуб, или же так и остаемся периферийной или полупериферийной страной. Т.е. шествуем своим третьим путем – в Третий мир.
Тарас Шульга: Хотел бы задать следующий вопрос. Насколько я понял из вашего выступления, Украина приблизительно делится на два макрорегиона, из которых один, с речепосполитской традицией, условно говоря, Западно-центральная Украина, исторически более предрасположен к демократии, европейским ценностям и тому подобному, регион же второй – Дикое поле, наоборот, более склонен к этой восточнославянской православной умме, и антидемократический по историческим предпосылками. И, возможно, так оно есть на уровне лозунгов, но на уровне реальной политики, тем более локальной политики, я такого не вижу, честно. Потому, что, например тот же Львов, центр наибольшего речепосполитского региона Украины, – это город, где бизнесменов убивают чаще, чем в Донецке, это город, где работал известный судья Зварич и, в конце концов, это территория, на которой работает наша знаменитая некоррумпированная таможня. Т.е., я считаю сомнительным это деление на более и менее демократичные регионы на уровне реальной текущей политики. И маленькое замечание относительно того, что ни одно государство в мире сейчас себя не называет диктатурой – есть, по крайней мере, одно государство, которое называет себя демократией и диктатурой одновременно, это Китайская народная республика, где практически существует диктатура народа.

Микола Рябчук: Благодарю. Мне легче ответить на ваше последнее замечание. Вы, конечно, правы, некоторые страны могут себе разрешить называться диктатурами или авторитаризмами, но для этого они должны быть или большими, как Китай, или же богатыми нефтью, как Саудовская Аравия. Тем не менее, и они, по обыкновению, избегают терминов диктатура или авторитаризм, представляя свои режимы как специфические формы демократии (тот же Китай или Куба) или же какие-то другие уникальные и «суверенные» формы правления. Я хотел лишь подчеркнуть, что демократия приобрела определенную нормативную ценность в сегодняшнем мире, и даже явным диктаторам и автократам приходится с этим считаться – по крайней мере, на уровне риторики.
Относительно регионализации, боюсь, вы немножко упростили мой тезис. По моему мнению, всякая идентичность социально сконструирована. Она не является прирожденной, она постоянно конструируется и реконструируется. Западноукраинская идентичность конструируется, прежде всего, как украинская – в том смысле, что ее носители отождествляют себя с Украиной как целым. Так же, кстати, как и носители восточноукраинской идентичности, хотя там заметен более сильный региональный аспект. Но именно благодаря повсеместному самоотождествлению со всей Украиной это государство и держится вместе, и сепаратистские настроения в нем, за исключением Крыма, довольно незначительные. Но кроме этого неопровержимого общего гражданского самоотождествления с Украиной, есть еще и самоотождествление с определенным культурно-цивилизационным пространством. Для одной части населения это Европа, для второй – Россия и православно-восточнословянская «умма». И тут возникает конфликт, поскольку Европа и Россия олицетворяют разные, подчас противоположные ценности. Конструирование украинской идентичности как идентичности европейской побуждает, соответственно, к принятию европейских ценностей. Они, кстати, далеко не всегда были либерально-демократическими. В 30- е годы, например, в Европе доминировали другие ценности, и именно они довольно широко интернализировались в Западной Украине как составляющая идентичности. Но сегодня Европа является выразительно либерально-демократической, соответственно и конструирование украинской идентичности как идентичности европейской предусматривает принятие и усвоение доминантных там ценностей. И, наоборот, конструирование украинской идентичности как «русско-православной», восточнославянской, или пост/нео-советской, преобладающее на востоке страны, предусматривает также усвоение авторитарных или тоталитарных ценностей и дискурсов, характерных для СССР и, в значительной мере, для сегодняшней России.
Что касается региональной преступности, то судей и таможенников, как вы знаете, назначают из Киева. И откаты они платят тоже, прежде всего, туда. К сожалению, по статистике, уровень практически всех видов преступности, не говоря уже о наркомании и алкоголизме, несравненно выше на востоке, чем на западе. Хотя, конечно, не следует ожидать, что в какой-то части тела, пораженного гангреной, кровь будет существенным образом чище.
Юлия Каденко: Пожалуйста, последние три вопроса. Одно, потом второе, потом ответ.
Алексей Панасюк, Украиноведческий клуб "Спадщина": Господин Микола, не кажется ли вам, что мы иногда делаем ошибку, когда, говоря о политике, оперируя высокими категориями и общими положениями, иногда забываем о конкретных субъектах в политике, которые, занимая высокие должности, провоцируют, я бы сказал, подбрасывают такие идеи, такого образца. Приведу пример. Идея о том, что украинская национальная идея не сработала, о другом государственном языке, т.е. русском, и об идеологическом противостоянии между Западом и Востоком, исходила от такого субъекта политики, о котором мы уже знаем. Теперь этот субъект политики подбрасывает нам еще одну идею, о будущей гражданской войне между Востоком и Западом, и обязательной победе в этой гражданской войне индустриального Востока. И еще одна, интересная даже, идея о традиционной общности культур России и Украины. Т.е., это что-то такое наподобие консерватизма, монархизма. Благодарю за ответ.
Слушатель: Коротко. Вот здесь вы говорили о третьей силе. Третья сила – это Россия, она никогда не допустит Украины, никогда. Мы во время выборов Президента в этом убедились. Приехал Обама туда, в Россию, поделили сферу влияния, все уже поздравлять и так далее… Ведь Тимошенко же выиграла.
Юлия Каденко: Спасибо, в чем ваш вопрос, пожалуйста?
Слушатель: Вопрос – когда Украина придет к этому? Тогда, когда разрушится Россия, тогда Украина может стать самой сильной. Вот в чем вопрос.
Юлия Каденко: Спасибо.
Борис Шавлов: Еще один вопрос у нас есть.
Александр Катруша: Скажите, пожалуйста, как можно охарактеризовать Китай, в каком он состоянии, транзишн или не транзишн, откуда, куда после Тяньинменя и так далее. И второй вопрос – имитационная демократия, насколько она стойкая, учитывая то, что есть конфликт между формой и содержанием, очевидно, выборы, которые не являются выборами, суды, которые не являются судами, как этот конфликт может реализоваться? Благодарю.
Лина Галанзовская: Благодарю вас за лекцию, очень интересно. Мой короткий вопрос: после всех этих обсуждений, какие вы видите, господин Микола, перспективы для развития общества в тренде демократизации, при том имеющемся, я бы сказала, уничтожении или сокращении, ограничении языкового, информационного и политического потенциала для развития украинского человека; в вашем выступлении было 20% – это мои гены, то, что мне дали родители, а 80 – я могу развивать этот потенциал демократический. Как вы видите, при том, что сейчас делается с языком и со всем. И этот еще парад Москвы, памятники и все это давление страшное на украинского человека. Я не говорю – на государство, а на человека. Благодарю.
Микола Рябчук: Ну, это такие вопросы, в ответ на которые надо было бы новую лекцию начинать. Хорошо, начну с самого тяжелого – с России. Я не хотел бы слишком демонизировать эту страну, она мучится, как и мы, имеет подобные деления, подобные проблемы с идентичностью, с олигархами, с историческим наследством и т. п. Но относительно Украины она играет, безусловно, деструктивную роль – роль такого себе спойлера (spoіler), того, кто постоянно вмешивается в чужую игру, сам не играя как следует и не разрешая другим. К сожалению, основания для этого в определенной мере дает самая Украина. Все наши внутренние деления, внутренняя хаотичность, несформированность, неочерченность провоцируют такое вмешательство. Вы же сами знаете, что есть страны гораздо меньше наша, где та же Россия ничего не может сделать, хотя тоже старается там играть роль спойлера – как, скажем, в Эстонии или в Латвии. И возможности определенные там есть – а вот не получается. Наверное, потому что эти нации, эти общества находятся уже на каком-то другом, недостижимом для спойлинга уровне. Я не думаю, что Россия в ближайшее время изменится, забудет о нас, махнет рукой. А потому надо как-то изменяться самим.
Относительно Китая, то это, безусловно, авторитарный режим, довольно закрытый, по сути тоталитарный в политическом плане, но довольно открытый в плане экономическом. Что-то наподобие Советского Союза 20-х годов, времен НЭПа. Я не знаток этого региона, поэтому еще раз сошлюсь на доклад Андрея Ланькова, где он довольно убедительно объясняет, в чем заключается уникальность восточноазиатской цивилизации и почему этот опыт невозможно применить в России. Он говорит, в частности, об уникальной роли государства, уникальной роли конфуцианской традиции и коллективистской организации работы, и многое другое. Я процитирую вам Френсиса Фукуяму (Francіs Fukuyama), который подобным образом объясняет, почему практически все примеры успешного экономического развития в условиях политического авторитаризма происходят из Восточной Азии: «Немало стран этого региона еще задолго до начала модернизации имели продолжительную традицию сильных государств с профессиональной бюрократией. Конфуцианство является учением в частности и о государстве, оно устанавливает четкие правила управления и принятия на службу, закладывая тем культурное основание стран региона, что стремительно ныне развивается. Подобных традиций почета к квалифицированным технократам просто не существует в Латинской Америке, Африке или на Ближнем Востоке, итак, не удивительно, что среди авторитарных режимов в этих частях мира сравнительно немного местных Ли Кван Ю или корейских министерств планирования» (Journal of Democracy, 18:3, 2007, p.10-11). Т.е., как я понимаю, Восточная Азия – это уникальный случай, а китайский эксперимент неизвестно еще, чем закончится. Пока что Китай, в самом деле, развивается динамично, но так же развивался и Советский Союз в первые десятилетия своего существования, отчасти за счет мобилизации, отчасти за счет низкого стартового уровня, но более всего – за счет беспощадной эксплуатации своих подданных. Помните, однако, что по валовому продукту на душу населения Китай пока что отстает даже от Украины. Т.е. он выглядит мощной державой, так как имеет огромное население, но по уровню жизни это все еще весьма бедная страна.
И последнее – об устойчивости, стабильности имитационных демократий. Я уже говорил, что такие режимы не могут быть устойчивы по определению, так как, стремясь к международной легитимизации, допускают определенную политическую конкуренцию и рано или поздно на этом ловятся. Собственно, только такие авторитарные режимы и изменяются мирным способом, так как все другие – консолидированные, диктаторские – падают вследствие дворцовых переворотов, военных путчей или же насильственных революций. Конкурентные авторитарные режимы падают иногда вследствие демократических выборов, но для этого нужна высокая мобилизация общества и значительное преимущество демократических сил – не в 5-10 процентов, а по крайней мере в 20-30. Но, как мы уже знаем, настоящие проблемы начинаются после этого. Так как консолидация демократии – это, оказывается, еще более сложное дело, чем свержение конкурентного авторитаризма.
Лина Галанзовская: Был еще вопрос о перспективах демократического развития, о внешнем давлении.
Микола Рябчук: Коллеги, это давление есть, было и будет, так что просто надо учиться в этих условиях выживать. Я вам просто напомню, что колоссальные проблемы с соседями имели и маленькие чехи, и маленькие эстонцы, и маленькие финны, и маленькие словаки, и маленькие словенцы, а, тем не менее, как-то вышел толк, и я думаю, что и маленькие украинцы каким-то образом вывернутся. Но, как я уже говорил, т.е. как говорил Патнэм итальянским коллегам, – для этого надо больше усилий и больше времени.

В циклах «Публичные лекции «Полит.ру» и «Публичные лекции «Полiт.ua» выступили:

• Андрей  Зализняк. Что такое любительская лингвистика
• Владимир Захаров. Экстремальные волны в природе и в лаборатории
• Сергей Неклюдов. Литература как традиция
• Яков Гилинский. По ту сторону запрета: взгляд криминолога
• Даниил Александров. Средние слои в транзитных постсоветских обществах
• Татьяна Нефедова, Александр Никулин. Сельская Россия: пространственное сжатие и социальная поляризация
• Александр Зинченко. Пуговицы из Харькова. Все, что мы не помним про украинскую Катынь
• Александр Марков. Эволюционные корни добра и зла: бактерии, муравьи, человек
• Михаил Фаворов. Вакцины, вакцинация и их роль в общественном здравоохранении
• Василий Загнитко. Вулканическая и тектоническая активность Земли: причины, последствия, перспективы
• Константин Сонин. Экономика финансового кризиса. Два года спустя
• Константин Сигов. Кто ищет правду? "Европейский словарь философий"?
• Михаил Кацнельсон. Кванты, нано и графен
• Николай Рябчук. Украинская посткоммунистическая трансформация
• Михаил Гельфанд. Биоинформатика: молекулярная биология между пробиркой и компьютером
• Дмитрий Тренин. Россия и новая Восточная Европа
• Константин Северинов. Наследственность у бактерий: от Ламарка к Дарвину и обратно
• Мирослав Попович. Проблема ментальности
• Михаил Черныш, Елена Данилова. Люди в Шанхае и Петербурге: эпоха больших перемен
• Евгений Сверстюк. Диссидентсво – вечный феномен
• Мария Юдкевич. Где родился, там и пригодился: кадровая политика университетов
• Николай Андреев. Математические этюды – новая форма традиции
• Дмитрий Тренин. Модернизация внешней политики России
• Дмитрий Бак. "Современная" русская литература: смена канона
• Сергей Попов. Гипотезы в астрофизике: чем темное вещество лучше НЛО?
• Вадим Скуратовский. Киевская литературная среда 60-х – 70-х годов прошлого века
• Владимир Дворкин. Стратегические вооружения России и Америки: проблемы сокращения
• Павел Уваров. Реванш социальной истории
• Алексей Лидов. Византийский миф и европейская идентичность
• Наталья Яковенко. Концепция нового учебника украинской истории
• Андрей Ланьков. Модернизация в Восточной Азии, 1945 — 2010 гг.
• Роман Лейбов. Современная литература и Интернет
• Сергей Случ. Зачем Сталину был нужен пакт о ненападении с Гитлером
• Гузель Улумбекова. Уроки реформ российского здравоохранения
• Джошуа Райт. Антитраст: экономисты против политиков
• Рубен Мнацаканян. Высшее образование после перелома
• Андрей Рябов. Промежуточные итоги и некоторые особенности постсоветских трансформаций
• Владимир Четвернин. Современная юридическая теория либертаризма
• Николай Дронин. Изменение глобального климата и Киотский протокол: итоги десятилетия
• Юрий Пивоваров. Исторические корни русской политической культуры
• Александр Филиппов. Дискурсы о государстве
• Юрий Пивоваров. Эволюция русской политической культуры
• Павел Печенкин. Документальное кино как гуманитарная технология
• Вадим Радаев. Революция в торговле: влияние на жизнь и потребление
• Егор Гайдар. Смуты и институты
• Анатолий Вишневский. Конец североцентризма
• Алек Эпштейн. Почему не болит чужая боль? Память и забвение в Израиле и в России
• Татьяна Черниговская. Как мы мыслим? Разноязычие и кибернетика мозга
• Сергей Алексашенко. Год кризиса: что случилось? что сделано? чего ждать?
• Алексей Миллер. Историческая политика: update
• Владимир Пастухов. Сила взаимного отталкивания: Россия и Украина — две версии одной трансформации
• Александр Юрьев. Психология человеческого капитала в России
• Андрей Зорин. Гуманитарное образование в трех национальных образовательных системах
• Александр Аузан. Национальная формула модернизации
• Владимир Плунгян. Почему современная лингвистика должна быть лингвистикой корпусов
• Никита Петров. Преступный характер сталинского режима: юридические основания
• Сергей Чебанов. Рефренность мира
• Андрей Зубов. Восточноевропейский и послесоветский пути возвращения к плюралистической государственности
• Виктор Живов. Русский грех и русское спасение
• Виктор Вахштайн. Конец социологизма: перспективы социологии науки
• Теодор Шанин. О жизни и науке
• Яков Паппэ. Российский крупный бизнес в период кризиса
• Евгений Онищенко. Конкурсная поддержка науки: как это происходит в России
• Николай Петров. Российская политическая механика и кризис
• Александр Аузан. Общественный договор: взгляд из 2009 года
• Сергей Гуриев. Как изменит кризис мировую экономику и экономическую науку
• Александр Асеев. Академгородки как центры науки, образования и инноваций в современной России
• Олег Мудрак. Язык во времени. Классификация тюркских языков
• Тамара Морщакова. Правосудие: результаты и перспективы реформ
• Амитай Этциони. Новая глобальная архитектура: механизмы перехода
• Ростислав Капелюшников. Конец российской модели рынка труда
• Сергей Иванов. Второй Рим глазами Третьего: Эволюция образа Византии в российском общественном сознании
• Даниил Александров. Школа как место национальной сборки
• Евгений Гонтмахер. Социальная политика в контексте российского кризиса
• Вадим Волков. Трансформация российского государства после 2000 года
• Лев Лифшиц. Что и зачем мы охраняем? Ценностная структура объекта культурного наследия
• Максим Кронгауз. Язык и коммуникация: новые тенденции
• Павел Уваров. У истоков университетской корпорации
• Владимир Бобровников. Безбожники рисуют ислам: советская (анти)религиозная пропаганда в комментариях востоковеда
• Владислав Иноземцев. Сценарии посткризисного развития России
• Алексей Левинсон. Средний класс и кризис
• Марина Бутовская. Эволюционные основы агрессии и примирения у человека
• Николай Розов. Циклы истории России: порождающий механизм и контекст мировой динамики
• Алексей Миллер. Понятие «нация» и «народность» в России XIX века
• Леонид Ионин. Социокультурные последствия кризиса
• Елена Зубкова. Сталинский проект в Прибалтике
• Александр Долгин. Перепроизводство свободы как первопричина кризиса
• Публичное обсуждение. Климатический кризис: вызов России и миру
• Татьяна Черниговская. Язык и сознание: что делает нас людьми?
• Георгий Касьянов. «Национализация» истории в Украине
• Игорь Кон. Раздельное обучение: плюсы и минусы
• Константин Сонин. Экономика финансового кризиса
• Адам Михник. Польша, Россия, Европа
• Ольга Бессонова. Образ будущего России в контексте теории раздаточной экономики
• Александр Кынев. Результаты региональных выборов и тенденции политического процесса
• Александр Аузан. Национальные ценности и российская модернизация: пересчет маршрута
• Леонид Григорьев. Как нам жить с мировым финансовым кризисом
• Евсей Гурвич. Институциональные факторы экономического кризиса
• Дмитрий Тренин. Мир после Августа
• Анатолий Ремнев. Азиатские окраины Российской империи: география политическая и ментальная
• Светлана Бурлак. О неизбежности происхождения человеческого языка
• Лев Гудков. Проблема абортивной модернизации и морали
• Евгений Штейнер. Ориентальный миф и миф об ориентализме
• Михаил Цфасман. Судьбы математики в России
• Наталья Душкина. Понятие «подлинности» и архитектурное наследие
• Сергей Пашин. Какой могла бы быть судебная реформа в современной России
• Ольга Крыштановская. Российская элита на переходе
• Эмиль Паин. Традиции и квазитрадиции: о природе российской «исторической колеи»
• Григорий Ревзин. Современная московская архитектура
• Алексей Миллер. «Историческая политика» в Восточной Европе: плоды вовлеченного наблюдения
• Светлана Боринская. Молекулярно-генетическая эволюция человека
• Михаил Гельфанд. Геномы и эволюция
• Джонатан Андерсон. Экономический рост и государство в Китае
• Кирилл Еськов. Палеонтология и макроэволюция
• Элла Панеях. Экономика и государство: подходы социальных наук
• Сергей Неклюдов. Предмет и методы современной фольклористики
• Владимир Гельман. Трансформация российской партийной системы
• Леонид Вальдман. Американская экономика: 2008 год
• Сергей Зуев. Культуры регионального развития
• Публичное обсуждение. Как строить модернизационную стратегию России
• Григорий Померанц. Возникновение и становление личности
• Владимир Кантор. Российское государство: империя или национализм
• Евгений Штейнер. Азбука как культурный код: Россия и Япония
• Борис Дубин. Культуры современной России
• Андрей Илларионов. Девиация в общественном развитии
• Михаил Блинкин. Этиология и патогенез московских пробок
• Борис Родоман. Автомобильный тупик России и мира
• Виктор Каплун. Российский республиканизм как социо-культурная традиция
• Александр Аузан. Национальные ценности и конституционный строй
• Анатолий Вишневский. Россия в мировом демографическом контексте
• Татьяна Ворожейкина. Власть, собственность и тип политического режима
• Олег Хархордин. Что такое республиканская традиция
• Сергей Рыженков. Российский политический режим: модели и реальность
• Михаил Дмитриев. Россия-2020: долгосрочные вызовы развития
• Сергей Неклюдов. Гуманитарное знание и народная традиция
• Александр Янов. Николай Данилевский и исторические перспективы России
• Владимир Ядов. Современное состояние мировой социологии
• Дмитрий Фурман. Проблема 2008: общее и особенное в процессах перехода постсоветских государств
• Владимир Мартынов. Музыка и слово
• Игорь Ефимов. Как лечить разбитые сердца?
• Юхан Норберг. Могут ли глобальные угрозы остановить глобализацию?
• Иванов Вяч. Вс. Задачи и перспективы наук о человеке
• Сергей Сельянов. Кино 2000-х
• Мария Амелина. Лучше поздно чем никогда? Демократия, самоуправление и развитие в российской деревне
• Алексей Лидов. Иеротопия. Создание сакральных пространств как вид художественого творчества
• Александр Аузан. Договор-2008: новый взгляд
• Энн Эпплбаум. Покаяние как социальный институт
• Кристоф Агитон. Сетевые сообщества и будущее Интернет технологий. Web 2.0
• Георгий Гачев. Национальные образы мира
• Дмитрий Александрович Пригов. Культура: зоны выживания
• Владимир Каганский. Неизвестная Россия
• Алексей Миллер. Дебаты о нации в современной России
• Алексей Миллер. Триада графа Уварова
• Алексей Малашенко. Ислам в России
• Сергей Гуриев. Экономическая наука в формировании институтов современного общества
• Юрий Плюснин. Идеология провинциального человека: изменения в сознании, душе и поведении за последние 15 лет
• Дмитрий Бак. Университет XXI века: удовлетворение образовательных потребностей или подготовка специалистов
• Ярослав Кузьминов. Состояние и перспективы гражданского общества в России
• Андрей Ланьков. Естественная смерть северокорейского сталинизма
• Владимир Клименко. Климатическая сенсация. Что нас ожидает в ближайшем и отдаленном будущем?
• Михаил Юрьев. Новая Российская империя. Экономический раздел
• Игорь Кузнецов. Россия как контактная цивилизация
• Андрей Илларионов. Итоги пятнадцатилетия
• Михаил Давыдов. Столыпинская аграрная реформа: замысел и реализация
• Игорь Кон. Мужчина в меняющемся мире
• Александр Аузан. Договор-2008: повестка дня
• Сергей Васильев. Итоги и перспективы модернизации стран среднего уровня развития
• Андрей Зализняк. Новгородская Русь (по берестяным грамотам)
• Алексей Песков. Соревновательная парадигма русской истории
• Федор Богомолов. Новые перспективы науки
• Симон Шноль. История российской науки. На пороге краха
• Алла Язькова. Южный Кавказ и Россия
• Теодор Шанин, Ревекка Фрумкина и Александр Никулин. Государства благих намерений
• Нильс Кристи. Современное преступление
• Даниэль Дефер. Трансфер политических технологий
• Дмитрий Куликов. Россия без Украины, Украина без России
• Мартин ван Кревельд. Война и современное государство
• Леонид Сюкияйнен. Ислам и перспективы развития мусульманского мира
• Леонид Григорьев. Энергетика: каждому своя безопасность
• Дмитрий Тренин. Угрозы XXI века
• Модест Колеров. Что мы знаем о постсоветских странах?
• Сергей Шишкин. Можно ли реформировать российское здравоохранение?
• Виктор Полтерович. Искусство реформ
• Тимофей Сергейцев. Политическая позиция и политическая деятельность
• Алексей Миллер. Империя Романовых и евреи
• Григорий Томчин. Гражданское общество в России: о чем речь
• Александр Ослон: Общественное мнение в контексте социальной реальности
• Валерий Абрамкин. «Мента тюрьма корежит круче арестанта»
• Александр Аузан. Договор-2008: критерии справедливости
• Александр Галкин. Фашизм как болезнь
• Бринк Линдси. Глобализация: развитие, катастрофа и снова развитие...
• Игорь Клямкин. Приказ и закон. Проблема модернизации
• Мариэтта Чудакова. ХХ век и ХХ съезд
• Алексей Миллер. Почему все континентальные империи распались в результате I мировой войны
• Леонид Вальдман. Американская экономика: 2006 год
• Эдуард Лимонов. Русская литература и российская история
• Григорий Гольц. Происхождение российского менталитета
• Вадим Радаев. Легализация бизнеса: баланс принуждения и доверия
• Людмила Алексеева. История и мировоззрение правозащитного движения в СССР и России
• Александр Пятигорский. Мифология и сознание современного человека
• Александр Аузан. Новый цикл: Договор-2008
• Николай Петров. О регионализме и географическом кретинизме
• Александр Архангельский. Культура как фактор политики
• Виталий Найшуль. Букварь городской Руси. Семантический каркас русского общественно-политического языка
• Даниил Александров. Ученые без науки: институциональный анализ сферы
• Евгений Штейнер. Япония и японщина в России и на Западе
• Лев Якобсон. Социальная политика: консервативная перспектива
• Борис Салтыков. Наука и общество: кому нужна сфера науки
• Валерий Фадеев. Экономическая доктрина России, или Почему нам придется вернуть глобальное лидерство
• Том Палмер. Либерализм, Глобализация и проблема национального суверенитета
• Петр Мостовой. Есть ли будущее у общества потребления?
• Илья Пономарев, Карин Клеман, Алексей Цветков. Левые в России и левая повестка дня
• Александр Каменский. Реформы в России с точки зрения историка
• Олег Мудрак. История языков
• Григорий Померанц. История России в свете теории цивилизаций
• Владимир Клименко. Глобальный Климат: Вчера, сегодня, завтра
• Евгений Ясин. Приживется ли у нас демократия
• Татьяна Заславская. Человеческий фактор в трансформации российского общества
• Даниэль Кон-Бендит. Культурная революция. 1968 год и «Зеленые»
• Дмитрий Фурман. От Российской империи до распада СНГ
• Рифат Шайхутдинов. Проблема власти в России
• Александр Зиновьев. Постсоветизм
• Анатолий Вишневский. Демографические альтернативы для России
• Вячеслав Вс. Иванов. Дуальные структуры в обществах
• Яков Паппэ. Конец эры олигархов. Новое лицо российского крупного бизнеса
• Альфред Кох. К полемике о «европейскости» России
• Леонид Григорьев. «Глобус России». Экономическое развитие российских регионов
• Григорий Явлинский. «Дорожная карта» российских реформ
• Леонид Косалс. Бизнес-активность работников правоохранительных органов в современной России
• Александр Аузан. Гражданское общество и гражданская политика
• Владислав Иноземцев. Россия и мировые центры силы
• Гарри Каспаров. Зачем быть гражданином (и участвовать в политике)
• Андрей Илларионов. Либералы и либерализм
• Ремо Бодеи. Политика и принцип нереальности
• Михаил Дмитриев. Перспективы реформ в России
• Антон Данилов-Данильян. Снижение административного давления как гражданская инициатива
• Алексей Миллер. Нация и империя с точки зрения русского национализма. Взгляд историка
• Валерий Подорога. Философия и литература
• Теодор Шанин. История поколений и поколенческая история России
• Валерий Абрамкин и Людмила Альперн. Тюрьма и Россия
• Александр Неклесcа. Новый интеллектуальный класс
• Сергей Кургинян. Логика политического кризиса в России
• Бруно Гроппо. Как быть с «темным» историческим прошлым
• Глеб Павловский. Оппозиция и власть в России: критерии эффективности
• Виталий Найшуль. Реформы в России. Часть вторая
• Михаил Тарусин. Средний класс и стратификация российского общества
• Жанна Зайончковская. Миграционная ситуация современной России
• Александр Аузан. Общественный договор и гражданское общество
• Юрий Левада. Что может и чего не может социология
• Георгий Сатаров. Социология коррупции (к сожалению, по техническим причинам большая часть записи лекции утеряна)
• Ольга Седакова. Посредственность как социальная опасность
• Алесандр Лившиц. Что ждет бизнес от власти
• Евсей Гурвич. Что тормозит российскую экономику
• Владимир Слипченко. К какой войне должна быть готова Россия
• Владмир Каганский. Россия и регионы — преодоление советского пространства
• Борис Родоман. Россия — административно-территориальный монстр
• Дмитрий Орешкин. Судьба выборов в России
• Даниил Дондурей. Террор: Война за смысл
• Алексей Ханютин, Андрей Зорин «Водка. Национальный продукт № 1»
• Сергей Хоружий. Духовная и культурная традиции России в их конфликтном взаимодействии
• Вячеслав Глазычев «Глубинная Россия наших дней»
• Михаил Блинкин и Александр Сарычев «Российские дороги и европейская цивилизация»
• Андрей Зорин «История эмоций»
• Алексей Левинсон «Биография и социография»
• Юрий Шмидт «Судебная реформа: успехи и неудачи»
• Александр Аузан «Экономические основания гражданских институтов»
• Симон Кордонский «Социальная реальность современной России»
• Сергей Сельянов «Сказки, сюжеты и сценарии современной России»
• Виталий Найшуль «История реформ 90-х и ее уроки»
• Юрий Левада «Человек советский»
• Олег Генисаретский «Проект и традиция в России»
• Махмут Гареев «Россия в войнах ХХ века»
• Виталий Найшуль «История реформ 90-х и ее уроки»
• Махмут Гареев «Россия в войнах ХХ века»