Ребенок и империя

Мы публикуем расшифровку лекции кандидата исторических наук (восточно-украинский филиал Международного Соломонового университета), ответственного секретаря журнала «Украина Модерна» Владимира Маслийчука, прочитанной 27 января 2011 года в Киеве, в Доме ученых в рамках проекта «Публичные лекции "Політ.ua"». 

«Публичные лекции "Політ.ua"» — дочерний проект «Публичных лекций "Полит.ру"». В рамках проекта проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран. Лекция публикуется в украинском оригинале и русском переводе. 

Вера Холмогорова: уважаемые коллеги, добрый вечер! С вами снова проект «Публичные лекции "Політ.ua"». 
Андрій Портнов: Добрий вечір! Це була Віра Холмогорова, «Політ.ua». Мене звати Андрій Портнов. У нас сьогодні особлива лекція, і в Києві багато подій відбувається одночасно, тому побачимо, може, до нас ще хтось підійде з інших заходів. Хочу сказати, що наш сьогоднішній гість — це історик з Харкова, але людина широко відома і за межами Харкова, і за межами України. Як на мене, це один з небагатьох дослідників, які займаються соціальною історією в Україні. При чому соціальною історією дуже складного періоду кінця XVIII століття, якраз тоді, коли частина нинішніх українських земель інтегрувалася до Російської імперії. Це Володимир Маслійчук. Людина, яка написала вже не одну книжку з історії Слобожанщини, — має книжку про Сірка, має збірку статей «Провінція на перехресті культур», — про різні аспекти соціальної культурної історії Харківщини.  А про що він буде говорити сьогодні, я думаю, він скаже сам, тому ми з Вірою передаємо слово Володимирові.
 
Володимир Маслійчук: дуже дякую! Радий вас всіх вітати і мушу зазначити дуже-дуже важливу річ. Насамперед, я історик і доповідь буде історична. Я намагатимусь дещо напевно спростити деякі моменти, деяку лексику, деякі  методологічні викрутаси й таке інше. Тому що, насправді, тематика досить складна, і досить важлива для нашого розуміння минулого. Про що йдеться? Йдеться про те, як Російська імперія, — і це важливе зауваження, — поступово інтегрувала, інкорпорувала величезний масив земель, які були приєднані протягом XVIII століття. Передусім, хотілося б зосередитися на українських землях, звичайно. Чомусь у нас дуже поверхове ставлення до цього процесу. Ми вважаємо, що імперська інтеграція відбувається лише в політичній площині, лише завдяки якимось політичним крокам, обмеженню, знищенню автономії і таке інше. Ми часто не зважаємо, що ці процеси дуже і дуже широкі, і маса матерій, які нас оточують і сьогодні, насправді, мають глибоке історичне коріння. Ми до сьогодні не можемо відмовитися від імперського досвіду, й імперські практики тривалий час тяжітимуть над нами. І я взяв давно, вже кілька років тому, тематику вивчення історії дитинства та підліткового віку на двох українських землях — це Лівобережна Україна, колишня Гетьманщина, власне, і Слобідська Україна, аби дослідити процеси взаємовідносин і влади, і соціуму. Взаємовідносини тогочасних інституцій, щойно скасованих козацьких автономій і новоімперські нововведення, і, насамперед, як відбувається дорослішання індивіда. Як дитина поступово засвоює нові правила, як підліток потрапляє до владних установ, як він діє і, власне, як Російська імперія здійснює великі нововведення в освіті, в судовому виробництві і в інших сферах людського життя, що практично збільшує контроль влади над індивідом, контроль взагалі над суспільством. Це дуже складна і важка тема, але я хотів би кілька хвилин розповісти про те, як історіографія взагалі прийшла до вивчення дитини, які є основні напрямки і основні проблеми.
Річ у тім, що історики належать, напевно, до того фаху, представники якого надто пізно відгукуються на виклики. Якщо вже в інших гуманітарних дисциплінах існують напрямки, існують галузі, то історики, ну, це, напевно, так воно й має бути, приходять до всього надто запізно. І в даному разі історія родини, історія дитини не є винятком. До 60-х років ХХ століття практично ця тема не вважалась запотребуваною, не вважалася доцільною для історичного дослідження. В той час, якщо, наприклад, у культурній антропології, яку так люблять на радянському й пострадянському просторі називати етнографією, вивчення дитинства було пріоритетним напрямком, то навіть українська етнографія має масу блискучих робіт з цього приводу (Варто згадати Марка Грушевського, Ніну Загладу й багатьох інших). Так само ми можемо сказати про те, що психологія і, власне, послідовники Зигмунда Фройда, прихильники психоаналізу звернули увагу на дитинство ще на початку ХХ століття. Тому що, саме в дитинстві формується культурний код, під час дорослішання підліток, дитина засвоюють практично чим живе суспільство, прагнуть так чи інакше відтворювати вчинки дорослих, по-своєму їх часто зображуючи і мавпуючи. 
Та безпосередньо до вивчення дитинства історія прийшла з великим скандалом і цей скандал був зв’язаний, напевно, як і личить історіографії, з французами. Французи вдаються до перегляду застарілих догм і виводять на кін абсолютно нові підходи, нові постаті для розуміння минулого. Першими великими такими скандалістами була так звана «школа «Анналів»»,. Не зовсім це школа в нашому розумінні — це група істориків, які зосереджувалися довкола часопису, перше слово якого було «Аннали». На початку 60-хх з’явився історик, який, поза всяким сумнівом, є величиною першого рівня в історіографії. Це Філіп Ар’є. Він, маючи історичну освіту, теж один із прикладів, про які ми можемо поговорити, не працював за фахом. Лише, коли він став дуже в літньому віці загальновизнаним, Ар’є почав викладати в одному з французьких університетів, а потім його запросили до Сорбони. Він працював рекламним агентом в одній із фірм, яка продавала тропічні фрукти. І під час роботи рекламним агентом написав найблискучіші свої твори. Це один із яскравих прикладів багатоманітності кар’єри історика. І от Філіп Ар’є на початку 60-хх вирішив вивчати дитинство, і вже в 1962 році видав перше видання своєї книжки, яка називалася «Дитина за старого ладу». Про що йшлося? Йшлося про те, що Філіп Ар’є заперечував, що до кінця XVII–XVIII століття існувало дитинство взагалі, як ми його розуміємо, як віковий відрізок. Що дитина не становила окремішності, цілості. Дитина щойно навчилася говорити й ходити, вона одразу, на думку Ар’є, інтегрувалася в дорослий світ, засвоювала дорослі правила і, відповідно, з нею не няньчилися, за окремими винятками, звичайно. Соціальний зріз буде дуже важливим. Йдеться про величезний пласт масової тогочасної культури, масових взаємовідносин простолюду. І до немовляти ставилися як до якоїсь лялечки, іграшки, не було жодного пієтету до нього після народження, а потім дитина ставала маленьким дорослим. Дитинства не існувало. І от Ар’є  цікавило, що впродовж певного часу, завдяки великим економічним, соціальним і передусім інтелектуальним зрушенням, відбувається зміна ставлення до дитинства. Немовля наділяється окремим світом. Розуміється, що дитина — це істота, яка не може чітко відповідати за свої вчинки. Дитинство виокремлюється в окрему галузь, у окреме взагалі розуміння частини людського життя, змінюється система освіти. І тільки з Просвітництвом з’являється як таке дитинство. Тобто, до того часу жодного пієтету, емоційного наповнення батьків чи суспільства до дитини не існувало. Звичайно, ця теза Ар’є одразу стала дуже дискутуватися, і знайшла, як багатьох прихильників, це не є таємницею, так і багатьох постатей в історії історіографії, які заперечували думки Ар’є, посилаючись на старі щоденники, на старі зображення, масив іншої документації. 
Я хотів би кілька людей назвати. Ну, насамперед, підтримала Ар’є така яскрава феміністка Елізабет Бадінте, яка зазначила, що в старі часи і материнства не існувало. Чому, власне, сьогодні суспільство прив’язує дитину до матері? І, власне, в старі часи мати не мала жодного пієтету до своєї дитини, у зв’язку з величезною дитячою смертністю і з ставленням до дитинства узагалі. Мати не зовсім була причетна до цього дитячого світу. Це один момент. 
Але є багато істориків, які сказали: «Ет, ні! Усе з точністю до навпаки!». Навіть у старі часи до дитини ставилися дуже лагідно, дуже добре. І зверніть увагу на багатющий фольклор, зверніть увагу на збереження навіть письмові певні пам’ятки, ранні щоденники дітей через спогади їхніх батьків. Тобто, погляди Ар’є вважалися упередженими. Ну і, власне, до сьогодні довкола цих поглядів точиться дискусія, і я буду відвертий, користуючись нагодою, хочу сказати, що Ар’є мав велику рацію щодо українського минулого і ставлення до дитини загалом. Вивчаючи широкий пласт документації, можна сказати, що багато думок Ар’є підтверджуються, переважно підтверджуються, але багато слід заперечити.
У той же час, слід визнати, що Ар’є зачепив найболючішу тему історіографії — розуміння великих змін. І ці думки багато в чому перегукувалися із сучасником Ар’є, великим філософом, дуже своєрідним і дуже теж критикованим Мішелем Фуко. Мішель Фуко написав низку праць, у яких говорив, що XVIII століття — це час великих змін. Насамперед, тілесні покарання замінюються моральними, замінюються вихованням і, відповідно, влада докладає всіх зусиль аби пом’якшити ці покарання, аби гуманізувати простір. Усі ці притулки, в’язниці з пом’якшеним вихованням, з особливим плануванням, усі ці моменти з божевільними лікарнями — це не зовсім гуманізація простору, насправді, як ми розуміємо, — дбання держави про своїх підлеглих. З точністю до навпаки, завдяки цим засобам як держава, так і маса інших інституцій здійснюють контроль над індивідом. І, звичайно, цей контроль, починаючи від XVIII століття — зростає, зростає, зростає… Треба сказати, що і Мішель Фуко має дуже велику рацію в цьому розумінні.
Ну, звичайно, переходячи до теми, я волів би зазначити, що саме по собі XVIII століття — це дійсно час великих змін. Епоха Просвітництва вносить велику тріщину не лише на Заході Європи, а і тут на Сході Європи в людське буття з’являється поняття «нової педагогіки», ставлення до індивіда. І на всьому цьому просторі з великим захопленням навіть монархи читають твори великого просвітителя Жана-Жака Русо, який говорить як треба виховувати людину, як підліток спирається на ноги, як його треба взаємозадіяти з працею, з природою, щоб виріс повноцінний індивід, повноцінна частина суспільства. Це велика тема для розмов і я не буду на цьому надто зосереджуватися.
Ще один момент, дуже й дуже невеличкий, — якщо йдеться про імперію й національні рухи. Дуже важливий і надзвичайно пропущений сюжет, теж істориками імперії, не всіма, але, особливо — коли йдеться про український і навіть російський простір. Річ у тім, що щойно виникають національні рухи, щойно починається доба, яку так яскраво описують, систематизують Мірослав Грох чи Карл Дойч, одразу між імперією і національними рухами починається боротьба за дитинство, боротьба за дитячі душі — от плоди Просвітництва! — за їх виховання, виховання рідною мовою чи правильною історією. Це стає  дуже важливо для національного руху. І тому, система освіти, яка є засобом комунікації для майбутніх національних рухів, фольклорні записи дитячого фольклору, особливостей ігор, колискових, казок, всього іншого, спогади про своє дитинство, часто таке світле і яскраве, це дуже важлива річ для показання власної ідентичності і обґрунтування своїх прав, особливо цими національними рухами.
В українському варіанті це не є винятком. Найперші великі спогади з’являються в добу Просвітництва. Автором цих спогадів був Григорій Вінський. Це людина, яка свого часу почала тут кар’єру, дитинство провела в Україні, в Малоросії «благословенній». Потім виїхав до Петербургу. Там став затятим картярем, програвя, вліз у борги, закладав векселі і так далі. Був ув’язненим. Його молода дружина поїхала з ним на заслання. І через певний час Вінський написав мемуари, написав спогади. Бачте, це яскрава дуже пам’ятка історіографії, яка до цього часу не перевидана. Спогади написані дуже своєрідною мовою, називаються «Мое время». І, власне, це була настільна книга багатьох російських революціонерів. Чому? Її дуже любив, ще в рукописі, Герцен і багато інших діячів. Тому що, Вінський затятий критик катерининського часу. Всі майже історики, які критикували політику Катерини ІІ, читали чи мусили гортати Вінського. Найяскравіший російський історик Васілій Ключевський, він читав Вінського і списував з нього цілі сторінки для характеристики часу Катерини ІІ. Вінський яскраво показує як нововведення імператриці абсолютно суперечили дійсності. Але найголовніше у цьому творі те, що він згадує, що дитинство  провів у Малоросії, де все гарно, патріархально, де люди шанують одне одного. З просвітницьким пафосом він зазначає про «малоросів» — «найбільша провина цих людей в тому, що вони дуже схильні до забобон». Що найголовніше, — людина, яка більшу частину життя провела в Російській імперії, яка бачила Петербург і так далі, у своїх творах часто називає росіян москалями, ну і, звичайно, він їх не любить із низки причин, говорячи, що в них велика схильність і неприязнь до всього іноземного. Ну й таке інше.
Тобто, уже Вінський починає зображення свого дитинства, інакшого, хорошого, на противагу цій імперській дійсності і це стане дуже характерним для багатьох інших спогадів, які ми будемо дивитись, і будемо подибувати у майбутніх діячів національного українського руху.
Обидві території, про які я мушу сказати, це Слобідська і Лівобережна Україна, вже на початку царювання Катерини ІІ були практично ну інкорпоровані до складу Російської імперії. Практично, але не фактично; зберігалася величезна кількість автономних певних установ, а на Гетьманщині остаточно полковий устрій був скасований лише в 80-ті роки XVIII століття. Слобідська Україна, що виникла на базі слобідських полків, її автономія була скасована 1765 року, а в той же час щодо Лівобережної України, Гетьманщини, напевно, це відомі факти для більшості присутніх, з початку гетьманство було скасовано в 1764 року, а потім, як я зазначив, полковий устрій — в 80-ті роки XVIII століття. Але йдеться трішечки не про те. Йдеться про те, як імперія змінює світ, і що вона з ним робить.
Ну от, користуючись нагодою, одна із найяскравіших історикинь (говорити на жінку «історик» сьогодні складно, щоб мене не розкритикували) — Барбара Хенвалт робить свої висновки щодо дитинства. Це англійська дослідниця, яка досліджує історію родини, історію дитинства й таке інше, має величезну кількість публікацій. І вона виділяє 5 правил існування дитини у старому світі, за старого порядку. Як я хочу зазначити, ці правила були характерні не лише для Західної Європи, не лише для Англії чи Франції, а й для Сходу Європи. І от ми будемо дивитися як поступово імперія змінює ставлення до дитини. 
 
Першим правилом, на думку Барбари Хенвалт, це було поширення дітозгубництва, поширення інфантициду. Що це значить? Ну, в старі часи суспільство, і не лише суспільство, але й держава, вона всіма силами прагнула обмежити позашлюбні статеві стосунки. І, звичайно, це не завжди виходило. І за відсутності контрацепції і маси інших причин, звичайно, ці стосунки існували, і з’являлися небажані діти. І цих небажаних дітей не зрідка, цим просто насичена кримінальна документація минулого, ці горе-матері, часто це були незаміжні дівчата, зваблені парубками, обіцянками вийти заміж, а потім покинуті чи інші якісь моменти, вдови — вони прагнули позбавити себе цієї дитини, яка була для них небажаною, яка одразу прирікала їх на маркований стан у суспільстві. Ну, згадаймо, щоб не відходити далеко, яскраві поезії Тараса Шевченка, зокрема «Катерину», яка доля цієї жінки складна. От багато жінок чудово розуміли, що їм треба якось уникнути суспільного осоромлення, і часто жодного пієтету до немовляти не мали. Вони вживали всіх заходів аби це немовля, вибачте за такі жорстокі речі, це немовля вбити. Це було поширено на цьому просторі. Я навіть сам це досліджував, і написав невеличку книжку про те. І, власне, суспільство дуже засуджувало такі речі. Вагітність вдавалося приховати завдяки бахматому вбранню, але якщо дітозгубницю ловили, бачили мертву дитину, плід щойно після народження, за тими правовими устоями, які панували і відзначені на цьому просторі, як за традиційними, так і за Литовським статутом, «Правами, по которым судится российский народ», дітозгубницю прирікали до страти. Таким чином, прагнулося якось уникнути цих вчинків. І от, із приходом до влади Катерини ІІ, ситуація істотним чином починає змінюватися. Насамперед, в Москві утворюється так званий «Воспитательный дом» завдяки ініціативі низки придворних, і йдеться про те, що від тепер сироти чи підкинуті діти повинні виховуватися державою, саме виховуватися на благо майбутнє суспільство. По всій імперії і, власне, Слобідська Україна і безпосередньо Гетьманські полки, розсилаються інструкції про те, що сиріт і підкиднів можна віддавати безпосередньо у цей дім. Це один момент.
 
Другий момент — ще в добу Єлизавети ІІ смертна кара була скасована, а в добу Катерини дуже й дуже обмежена, і низка законів, законодавчих актів, — я не буду на цьому істотно зупинятись, — були спрямовані на те, щоб жінка несла значно м’якіше покарання, ніж чоловік. Щоб жінка безпосередньо не так страждала, і не виконувала таку фізичну роботу, яку виконує чоловік. Ці речі були характерні для імперських нововведень, але й найголовніше у цих питаннях трішечки інше. Довести факт інфантициду було дуже й дуже важко. Фактично неможливо, тому що жінка, яка це робила, робила наодинці, без свідків. І, звичайно, в своїй перевазі вже суди Гетьманщини намагалися виправдати цю жінку, поза всяким сумнівом, а нове законодавство, яке поволі вводилося в добу Катерини ІІ, переважно виправдувало цих жінок із масою покликань, із масою зауважень, що ця жінка невинна, вона зробила ці речі «из-за невежества» — це доба Просвітництва із боротьбою із забобонами, як це пишеться в документі — «из-за помутнения разума». Стає відомий постпологовий стрес, характерний для жіноцтва. Тобто, існував цей момент.
 
Ще один момент дуже важливий, про який ми дуже мало зважаємо, але який є дуже цікавийм якщо ми говоримо про те, як українські землі залучалися до імперії. З 60-хх років XVIII століття у всіх повітових містах, це не виконувалось переважно, але це було на законодавчому рівні, мав існувати лікар, який мав оглядати породіллю, і поступово-поступово ці посади вводилися в столичних містах, а потім теж переходили на повітовий рівень — створювалися посади державних повитух. Ви знаєте, що в старі часи народжувала породілля удома, народжувала безпосередньо з бабою повитухою. Роль  баби-повитухи була значна і народини дитини відбувались вдома. Відповідно, ці всі випадки мали проходити через державу, і держава мала піклуватися над цими дітьми. Тобто, факт інфантициду зазначений масою моментів, він був істотно згладжений саме в часи саме Катерини ІІ, в добу Просвітництва, із запровадженням низки реформ, як в судовій сфері, так і в сфері лікарської експертизи, підтримки сиріт, підкиднів і таке інше. Це одна риса.
 
Друга риса, на якій наголошує Барбари Хенвалт, — це надзвичайно висока дитяча смертність. І дійсно, зовсім допіру, досить талановита аспірантка з Полтави, Олена Замура надрукувала дуже цікаву статтю про дитячу смертність в часописі «Краєзнавство». Вона взяла миколаївську, здається, церкву містечка Сорочинці, великого містечка, великого Гоголя, так, і безпосередньо проаналізувала рівень дитячої смертності. Ну, і цей рівень, він просто величезний, якщо ми подивимося уважно: з 1000 дітей в другій половині  XVIII століття, доживало до 5 років лише 420. Більшість дітей, більше 50%, помирало. Помирало від багатьох хвороб, від яких, здається, не було лікування. Якщо старші люди, за принципами демографії, помирали від запалень дихальних шляхів, то великою проблемою, однією з найбільших проблем, з якою дитина стикалася — була віспа. Хвороба, яка ну просто нищила дітей досить істотно. 
 
І що ми бачимо в цьому напрямку? Дві дуже яскравих речі, про які я б хотів сказати: насамперед, знову таки сподіваюсь, що це відомий факт, що щеплення в імперію було принесено самою імператрицею Катериною ІІ, за легендою, яка в 1768 році сама прищепила собі віспу і, власне, завдяки тому виробилися антитіла, і щеплення поступово ставало загальним. І, власне, це було велике зрушення але й тут є два моменти. 
 
Перший момент щодо лікарів. В Російській імперії дуже бракувало кадрів на лікарів, бачте, от система інкорпорації досить яскрава. Насамперед, часто лікарі запрошувалися із-за кордону, і які потребували величезних коштів. І тому, з великими заохоченнями, імперська влада сприяла тому, щоб до медичних закладів у Москві спрямовували студентів і молодь. Але, насамперед, на приєднаних українських землях існувала стара така, схоластична традиція, яка перебувала в колегіумах, на території Лівобережної України і Слобожанщини їх було чотири, де дуже добре вивчали латину, провідну мову медицини. І основний лікарський контингент, цвіт російської медицини — це були вихідці переважно із України. Майже…ну більшість великих людей, про які ми говоримо, там Самойлович, Максимович-Амбодик і таке інше, то все вихідці із тієї латинської сфери, і, бачте, які добре знали латину, і завдяки цьому досить швидко отримали медичну освіту. Тобто ці кроки імперії вони, бачте, здійснювалися багато в чому завдяки вихідцям із цих земель, вихідцям саме із Лівобережної і Слобідської України. Це дуже цікавий факт, який ще потребує маси вивчення. Далі, вже 1797 року, вже наступник Катерини ІІ, Павло І, він запроваджує Медичну колегію, і вимагає від місцевих священників чіткої звітності смертності: від чого померла та чи інша людина, і, навіть, на вищих сферах вирішується, що з цим зробити. Тобто імперія запроваджує медичний огляд, що, знову ж таки, збільшує контроль над індивідуумом, але водночас долає оцю проблему дитячої смертності …і поступово запроваджує інакше ставлення до дитини. 
 
Ще одна річ і наступна риса, яка є дуже й дуже важливою, що імперія тривалий час не змогла зробити — це, насамперед, величезне поширення дитячої та підліткової праці. Якщо ми уважно подивимося на місто Лівобережної чи Слобідської України, основним робітничим контингентом, основним наймитом, якщо слідкувати за переписами, буде особа до 22 років. З 10-річного, практично, віку в багатодітних сім’ях селянина, міщанина, оцього посполитого люду дитина часто вирушала поза сім’ю і працювала, і робила і вчилася водночас майстерності, і таке поширення праці було просто загальним, і важко знайти часто інакші системи дорослішання. І саме тут досить вагомий момент  в історії імперській: імперія не змогла це подолати, але прагнула поставити це собі на службу. Свідченням цьому — спроби ловити усіх цих «шатающихся без письменного вида», жебраків, сиріт, які теж часто жебракували або переходили з одного поселення в інше, і спроби, ну, поставити їх на службу державі, тобто віддача їх до мануфактур, створених під державною егідою, ну, або навіть заслання на заводи — на Урал чи далі, в Сибір. Це досить важлива і цікава тема, єдине, що я хочу сказати, першим, хто почав ці нововведення на території України, був останній український гетьман Кирило Розумовський, який, мандруючи Малоросією, власне, Гетьманщиною, побачив велику кількість дітей і велику кількість жебраків, і він видав Універсал 1763-го року, який ну чомусь стає хрестоматійним (навіть радянська збірка документів про робітничий рух не могла це не опублікувати), де йшлося про те, що цих всіх сиріт і жебраків треба віддавати на фабрику Штейна до міста Нові Млини, і щоб вони приносили користь державі, вивчалися «мастерству», грамоти навіть, і потім їх випускати в світ. Оце теж одне, ще одне дуже важливе питання.
 
Ну, і ще четверта риса за Хенвалт — це про яку я теж скажу кілька слів — що дисципліна була дуже суворою (дисципліна — не йдеться про те, що ми розуміємо сьогодні, а йдеться про насильство в родині, що безпосередньо рукоприкладство було поширене), і от саме ця річ, вона характеризує от те, що не вдалося досягти теж імперії повною мірою щодо українських земель. Чому — річ у тім, що з низки причин,  умови успадкування і ставлення до батьків на заході Російської імперії, не лише у зрізі українському чи прибалтійському, але навіть у середовищі російських однодворців, воно було досить своєрідним. З одного боку, здавалося б, панують батько, мати, в патріархально-традиційній культурі і фольклорі ми можемо знайти масу речей, щоб поважали батька і матір, але, коли ми подивимося на документацію, ми побачимо важливий момент: піклування за дітей в традиції важило більше, ніж піклування за батьків. І тому на цих теренах було поширене раннє відокремлення: щойно підліток дорослішав, одружувався, він відокремлювався від батька і часто вимагав більшої частки майна. Побиття батьків в дорослому віці, і сварки з ними за майно — згадаймо приклади з української прози, «Кайдашеву сім’ю» Нечуя-Левицького — це були абсолютно характерні речі для цього простору. Спроби держави створити тут велику сім’ю — а ми повинні розуміти, що ці спроби базувались теж на економічному зиску, чому — тому що економічно-ефективна сім’я часто вимірювалася кількістю робочих рук: чим більше робочих рук, тим сім’я була заможніша — вони не мали належного скутку, так само не мали належного наслідку і спроби покарати оцих людей, які б’ють своїх батьків і, власне, не визнають, там, що їм дали належну частину спадку. Всі ці моралізаторські спроби (в разі чого я можу навести приклади), вони не мали належного наслідку, і ці родинні відносини, як ми бачимо, продовжувалися далі, і цей факт, який характерний для Західної Європи, про панування морального авторитету батька, як він змінювався, знищувався чи набував нових рис, тут не зовсім буде діяти саме на території України, але імперська влада повсякчас втручається у цей процес, повсякчас вона хоче сказати, щоб діти шанували своїх батьків, повсякчас вона стає на боці батьків і засуджує непослух, але ще раз це не мало належного зиску саме тут.
  
Ну, і ще що я хочу сказати, про 5-ту рису, про яку говорить Барбара Ханвелт, яка є характерна для цього простору, це те, що народна культура дещо ігнорувала дитинство і часто насміхалася над дитинством, ну, як неповним віком. І от саме в цей час, в цей час ми бачимо низку запроваджень дуже сміливих Російської імперії, які змінюють дуже і дуже простір, це не лише на території українських земель, але по всій імперії, яка складалася з низки розмаїтих частин. Про що йдеться? Йдеться про те, що, по-перше, крім виховних будинків в результаті губернської реформи 1775 року, яка була запроваджена на українських землях в 1780 році, відбувся поділ на намісництва, виникає маса структур, які повинні були опікуватися дитиною. Цих структур дуже багато. Крім, скажімо, виховних закладів «Приказа общественного призрения», який мав утримувати богадільні, там, навчальні заклади, виникає ще така установа, надзвичайно блискуча, це Совісний суд. «Совестный суд» мав розглядати справи по совісті, ревізувати часто справи з інших судів, але, найголовніше, мав виносити м’яке покарання, тому що ці справи по совісті, якщо вони були кримінальними,  а не поділом майна, він мав розглядати справи «непритомних» — тих частин населення, які не відповідали цілком за свій вчинок. І, звичайно, до компетенції цього суду віднесли справи про чаклування, про відьом, чарівництво, що поширено було на українських землях, справи божевільних, звичайно, ну, і справи підлітків. І ось тут імперська влада, насамперед, визнавала те, що особа до 17 років, як було визначено, вона не цілком відповідає за свій вчинок і мусить нести м’яке покарання, бо та особа діє не усвідомлено,  часто там є великий дорослий слід, у цих злочинах, і таке інше. І це дуже важливий момент, один з найцікавіших моментів — от я зараз на цьому буду закруглятися. Чому? Тому що більшість дітей, — і це характерно для традиційної спільноти, — не мислили математичними категоріями, вони не знали, скільки їм років. Тобто йшлося про те, що дитина часто здавалася або молодшою зовні, або старшою за свій вік, вважала себе переважно притомною, дорослою. Але як визначити? Що зробити? Обрахунок ведеться за циклами: підліток знав, що він здійснив крадіжку під час покровського ярмарку, він знав, що був Великий піст чи був Великдень, але він не знав часто, скільки йому років, і часто говорив навмання. І запроваджується велика звірка з метричними книгами і з ревізькими казками для того, щоб визначити, скільки років цій особі. Тобто завдяки цьому нав’язується математичний обрахунок часу, людина до 17 років, як вона не виглядає, як вона не мислить, який злочин вона не вчинила — вона є неповнолітньою, це було втиснення підліткового віку і дитинства в інакші часові рамки. Хоча, слід визнати, у законодавчих моментах — і це у тій законодавчій практиці, яка панувала на цих землях — вікові зрізи існували, постійно, там, дівчина, скажімо, до 13 років вважалась неповнолітньою за Литовським статутом як у спадкуванні, так і у вчинках, хлопець — до 16 років, існує маса непорозумінь і тавтологій, але йдеться про те, що масове отаке звіряння за будь-який злочин, масові перепити «скільки тобі років?», вони починаються із часу масової документації, з часу імперської влади. Про що йдеться — що поступово-поступово і російська імперська влада на цьому просторі, загалом на просторі сходу Європи, вона починає контролювати не лише політичні інституції, а значно ширші і складніші процеси, вона починає здійснювати контроль — і не лише імперська влада, але і влада загалом по всій Європі — над індивідом. І виникає останнє питання: чи дійсно для Російської імперії можна використовувати тезу Мішеля Фуко про те, що поступово система покарань м’якшає, змінюється і це збільшує контроль, контроль над індивідом загалом, і ця тема насправді досить дискусійна. У 2001-ому році один із найяскравіших російських часописів, «Новое литературное обозрение», присвятив цьому ціле число, от, ми із моїм колегою дискутували, чи можливо в Україні зробити число, де б дискусія відбувалася довкола тез Мішеля Фуко, чи знайшли б ми тут авторів, які б могли так яскраво володіти матеріалом в Україні, як в Росії це було. І одна з найяскравіших істориків закордонних, Лора Енгельштайн, вона заперечила, що тези Фуко можна використовувати для Російської імперії, тому що насправді законодавчі акти були — одне, а життя було — зовсім інше, і виконувалися вони зовсім по-іншому. Прірва між прикладами, які приводить сам Мішель Фуко, щодо Російської імперії і дійсністю, як це відбувалося, тюремне ув’язнення, визначення віку, ставлення до матері, ставлення до дитини — була величезною. Але маса дискутантів підтримали тезу, що ці настанови філософа, їх можна використати і для Російської імперії — а чому б і ні, ми теж бачимо подібні процеси європейським. І в цьому разі український дослідник і взагалі дослідник із тієї ж Прибалтики — маса документації щодо змін стосується прибалтійських передусім провінцій, які важко інтегрувалися до імперії — він постає перед дилемою, чи можна ці всі моменти використовувати, опираючись на Фуко, чи справді дійсність надто відрізнялась від тієї картинки, яку нам дають законодавчі акти і листи просвітленої імператриці. І, я думаю, на цьому питанні риторичному я закінчу свій виклад, сподіваючись на питання, можливо, уточнення, і таке інше. Дякую за увагу. 
 
Обговорення лекції
 
Холмогорова: спасибо вам огромное за интересную лекцию. Ну что, приступаем к вопросам? Первый вопрос у нас по традиции — от ведущих, а потом мы передадим микрофон в зал. Я, наверное, задам первый вопрос. Собственно, мы, как бы, акцентировали внимание на Украине, а политика империи относительно детей в других регионах этой империи, — она как-то отличалась? Были какие-то отличия? В чем они заключались?
 
Маслийчук: Российская империя была очень многообразной, и, соответственно, политика империи в других частях огромного этого государства существенным образом отличалась. Прежде всего, речь идет о прибалтийских провинциях, и в этих провинциях, я должен признать, смягчение законодательства было более ярким и более последовательным, чем на украинских землях, по многим причинам. Прежде всего, уже в 1743-ем году возникла существенная проблема: как наказывать тех детей, которые не слушаются родителей или бьют родителей. По шведскому законодательству, ну, о них говорят, что прибалтийские провинции живут по шведским законам, этих непослушных детей, подростков или, нужно убивать. Ну и вот Российская империя, — это одна из самых ярких страниц — сразу же запретила эту практику — жестоко наказывать этих взрослых или невзрослых детей, которые неучтиво относятся к своим родителям, это один вопрос. Второй вопрос — это вопрос детоубийства и, вот, прекращения беременности — это длительный обмен посланиями и инструкциями, но как раз первое смягчение приговора –это касалось девушки Елло с Прибалтики (я сейчас точно не помню часть, это Курляндия, кажется была), и, соответственно, речь шла об этой девушке,  что эту девушку, которая сорвала свой плод, ее не наказывать и смотреть, чтобы беременные служанки, законно или незаконно, чтобы они не вредили свой плод. Ну, и еще такая пикантная наверняка подробность: первая законодательная инициатива о скотоложстве тоже касалась Прибалтики. Скотоложство уже по Библии ну очень тяжело наказывалось, тоже смертью, и один мальчик, одного мальчика застали в совокуплении с коровой, Банца Кааспара, и возник вопрос, что делать с этим мальчиком, то есть его убивать или нет, и уже рескрипт Сената, прежде всего, шел, что его абсолютно не следует трогать: прежде всего потому, что он несовершеннолетний, этот поступок неосмысленный, его только нужно, ну, там, ставить на путь истинный в церкви или еще где-то, он был абсолютно помилован. Но это все, если так следовать этой логике, это все четко ложится как раз в теорию Мишеля Фуко, что смягчение, продуктивность и потом — продукт, имперская власть показывала в наиболее сложных для восприятия районах, частях, свое милосердие, свою, вот, невероятную мягкость, ну и так далее, чтобы лучше инкорпорировать эти районы. Это наиболее яркие примеры, о которых, ну, я говорю, я знаю, это, прежде всего, Прибалтика, Остзейские провинции.
 
Портнов: дякую. Мене, зізнаюся, вразив приклад про шведське законодавство, бо ми знаємо, яке воно є ліберальне зараз, — так, це країна, де за те, що дитину вдарили, можна потрапити до в’язниці, як, до речі, і в Фінляндії, там дітей не б’ють взагалі, там інші методи впливу на них.
 
Маслійчук: вже діти б’ють, їм дозволено.
 
Портнов: ні, ні, там інші методи, але це тема наступної якоїсь лекції про Скандинавію. У мене два запитання до лектора, дуже наївні. Але, можливо, наївні питання раптом дістануть якусь провокативну відповідь. Отже, перше питання: навіщо імперія гуманізувала цей простір, гуманізувала ті стосунки, бо я погоджуюсь з тою тезою, що вона це робила, але навіщо? А друге питання пов’язане з першим, бо легко відповісти на це перше питання, сказавши: «Це було просвітництво, це був такий дух часу і так далі», але тоді в мене інше питання: а звідки була оця потреба в Просвітництві, звідки воно взялося і чому воно прийшло, й чому імперія, чому саме імперія взяла його на озброєння?
 
Маслійчук: наївні питання — це дуже розгорнуті відповіді, це зрозуміло. Але я хочу сказати дві речі: насамперед, дуже просто говорити, — навіщо імперія гуманізувала простір, навіщо Просвітництво і так далі, — насамперед, що, знову-таки, виховати, виховати собі, ну, як би сказати, коліщатко в свою машину, виховати людину слухняну цій імперії, яка завдячує цій імперії, яка буде творити добре керовану державу, ну, створити слухняного індивіда, це зрозумілі речі. Яким чином це створюється — завдяки ось такому пом’якшенню, милосердю, створення маси установ, наприклад, в результаті Міського положення 1785-го року створювалися ремісничі управи так звані, де підліток часто він карався чим, він віддавався на навчання, от мені вдалося дивитися документи Київського прикордонного намісництва, де часто підлітки, що втікали на територію ще Речі Посполитої з цього намісництва, їх ловили і куди їх відправляли — в ремісничу управу, виховання працею, працею на користь чи держави, чи хтось купить того підлітка, щоб він працював у нього на садибі — ось ці речі дуже і дуже важливі. Ці пом’якшення, ця гуманізація, — гуманізація, певною мірою, була зміною ставлення до людини як до вінця творіння — це, знову-таки, ніщо інше як збільшення контролю над цією людиною і над цим індивідом. Це зрозумілі речі, от навіщо імперія гуманізувала простір — аби тут утвердитися, аби довести свою спроможність, ну, і щоб добре керувати цим суспільством, добре керована держава — це вінець просвітницької риторики, це поза всяким сумнівом, це один момент. Другий момент: ну, як Просвітництво і чому воно приходить, і в чому основна засаднича різниця між двома імперіями, які дуже важливі для розуміння українського минулого і Західною Європою, Австрійська імперія, так, і Російська імперія — дійсно імперії із, як сьогодні говориться, з багатонаціональним населенням. Якщо в Західній Європі просвітницькі ідеї сприймалися знизу, і, власне, це призвело до своїх сумних в чомусь наслідків Великої французької революції безпосередньо, оці всі сиротинці, новий поліційний нагляд, вони часто, навіть в’язниці створювалися громадами, там, скажімо квакери у Голандії утримували в’язницю, де був притулок для жебраків і підлітків, і це створювалося не за державний кошт, а квакерами. Сиротинці часто створювалися поза державою, виховання часто існувало поза державними ініціативами, і цей просвітницький шал з заперечення, заперечення неправильно організованих державних структур, вони призвели до великих соціальних змін на Заході, але на Сході Європи ситуація була іншою. У той же час просвітницька риторика призвела до появи просвітницького абсолютизму, і ми спостерігаємо цей просвітницький абсолютизм до Катерини II, поза всяким сумнівом, ще у її попередниці Єлизавети Петрівни. Звичайно, це все запозичувалося з Європи, але головна ціль — створити раціональне правильне державне управління, щоб людина була частинкою цієї держави, щоб вона виконувала свої функції. Яким чином, завдяки чому це можна зробити, один із засобів — це виховати індивіда і доуніфікувати оці різні сегменти імперії, які були дуже й дуже різними за своїм освітнім рівнем, мовним дисбалансом, соціальними структурами, це все треба було знищити і творити уніфіковану державу. Нищити яким чином — ось таким, здавалося б, правильним, раціональним, гуманним введенням лікарів, пом’якшенням системи покарань, турботою про сироту, але це все мало на собі мету чіткого і яскравого державного правління, яким захоплювались ті ж французи. Дені Дідро, великий енциклопедист, відвідав Росію 1775-го року і залишив захопливі спогади про цю країну.  У той же час не всі так просто сприймали цей блиск імперії: інший англієць, інший західноєвропеєць, Дідро — француз, вибачте, Джон Говард, який похований біля Херсону, він приїхав до Петербургу, і імператриця вислала за ним почт, але Говард встав перед містом з карети і вирішив пройтися пішки, щоб самому побачити в’язниці і поговорити  з місцевими наглядачами і катом. І він побачив абсолютно іншу картину, ніж могла йому показати Катерина ІІ. Але захоплення цією імперією в Говарда (Говард — це людина, яка створила в’язничну систему в Англії, до речі) було настільки великим, що він повернувся додому, а потім ще раз приїхав наглядати місце заслання колодників в Херсон. Херсон, українське місто, це місце було одне із найстрашніших для заслання колодників геть з усієї імперії, і там він помер, і могила Говарда знаходиться біля Херсона, в Україні. На жаль, мене це завжди дивує, як ми ставимося до таких матерій, що ця людина, яка створила в’язничну систему, з якої створено всю світову систему, з оцім паноптикумом постійним, нагляданням, перевагою індивідуальної камери, він помер в Україні, але про це майже ніхто не говорить, не знає, і не знаю, в якому стані його могила я, на жаль, бачте, сам, будучи в Херсоні, не відвідав те все. Будь ласка, будь ласка.
 
Болдырев Юрий Александрович: во-первых, спасибо за интересную лекцию. Но мне кажется, что приобретенная 19 лет назад независимость немножко подвигла Вас на путь слегка квазинаучный. Дело в том, что империя была православной, и, на мой взгляд, было бы интересно узнать, как империя интегрировала, то есть украинцы, или малороссы, они не были инакими, это было православное население, то есть, это было самое настоящее имперское население. А вот как интегрировали мусульман, как интегрировали буддистов, иудеев — вот здесь отличие гораздо существеннее. А как интегрировали малороссийских детей, великороссийских — это, я думаю, все было достаточно, достаточно одинаково. Вот недаром Вы выделяете Прибалтику, потому что Прибалтика была иноконфессиональной, поэтому, действительно, была какая-то разница. Конфессиональная империя была, и разница была, на самом деле, ни в мове, а в конфессии, и это главное. А Вы сделали такой крен и, на мой взгляд, Вы как бы увели немножко нас в сторону от научного взгляда. И второе, второе — лекция действительно очень интересная, и хотелось бы пожелать и, так сказать, устроителям и лектору сделать через какое-то время, когда лектор наработает материал, сделает следующую лекцию на эту же тему, для того, чтобы узнать, как лектор видит место и Российской империи, и всех других империй той эпохи в, как бы, в контексте мирового развития, потому что сегодня мы знаем другие империи, сегодня одни империи рушатся, другие строятся, и как эти империи, какими они механизмами пользуются и что они хотят. То есть, на самом деле, это все империи хотят, все государства хотят одного и того же от своих граждан. Хотелось бы послушать Вашу лекцию в следующий раз в таком временном контексте. Спасибо. 
  
Маслийчук: прежде всего, я очень люблю, когда мои доклады называют квазинаучными. «Квази» — означает «очень растекаемое»… Дело не в том, я хочу сказать, что это определенное заблуждение считать, что все было одинаково в российских губерниях и одинаково в губерниях малороссийских или в слободскоукраинских. Прежде всего, о чем идет речь: на территории Малороссии существовал, как я сказал, Литовский статут, который был упразднен, и то не полностью, в 30-ых годах XIX-го века. Прежде всего, в Литовском статуте было немножко иное трактование тех или иных проблем, я еще раз хочу сказать: взрослый человек по Литовскому статуту — это человек, которому 16 лет, по российскому, более гуманному с точки зрения законодательства — 17 лет. Разночтения были очень существенными, когда судили на Левобережной Украине, почему — потому что вот эта разница, этот промежуток между 16 и 17 годами — это очень сложный промежуток, мы понимаем, да, и часто в Черниговском наместничестве, в Новгород-Северском или в Киевском, считали, что этот человек, подросток должен нести полное наказание. В то же время существовал имперский закон. Эти противоречия, они даже отражены в Полном собрании законов Российской империи. Время от времени апелляции доходили в Сенат, и Сенат четко определял 17 лет — это один момент. Второй момент — насчет православия, который на самом деле насчет этих земель будет в это время довольно сложным, несмотря на все-все-все, и речь идет не о подчинении каким-то канонам и правилам, а речь идет, ну, о простых вещах, например, запрете ходить в такой-то прическе в церковь, да, запрет во время крещения обливать ребенка, а не полностью погружать в купель. И таких вопросов, на самом деле, будет множество, если мы возьмем этот срез, который свидетельствует, ну, о разнице, в том числе отношения к родителям на территории, скажем, российской этничной и на территории малороссийской будет немножко иным. И если существовал, я не вижу, не видел вот как раз таких проблем на территории российской, которые существовали здесь. Еще один момент, который очень ярко осветил Александр Кизиветтер — блестящий русский историк, российский, в эмиграции — он написал, что самое распространенное преступление подростков в России, а, прежде всего, он пользовался материалами Саратовского и Псковского совестных судов, было убийство подростками помещика, это очень яркое уголовное дело, по многим причинам. В украинской документации, за исключением одного дела, которое мне удалось найти в Екатеринославском наместничестве, я не встречал этого уголовного преступления подростков. Отношения между помещиком и крестьянином, и подростком и крестьянином были немножко иными. И таких примеров много, я не хочу на этом сосредотачиваться, но это заблуждение считать, что Малороссия и, собственно говоря, Слободская Украина очень были похожими на часть, материковую, основную часть империи, это не совсем верно. Возможно, эти взгляды Вы посчитаете квазинаучными, но я могу их подтвердить огромным фактажом. Насчет моей следующей лекции — я очень большой эмпирик, я не люблю великих обобщений, возможно, это мне вредит, я не отношусь к империи ни положительно, ни отрицательно, — это опыт, который был и, собственно говоря, который не стоит отрицать. 
 
Олег Пашкевич, PR-консультант: скажіть, будь ласка, от «Кайдашева сім’я», — якщо продовжити цей конфлікт до сьогоднішнього дня, можна вважати, що в українців співвідношення між народом і владою, між дітьми і батьками, — трошки більш бунтарські. Як Карпо був більш бунтарським порівняно зі своїм батьком чи своєю мамою. Чи це не говорить про те, що Ленін колись був стурбований тим, що українці занадто заражені анархізмом, треба щось робити з тим анархізмом і що зробили — це зрозуміло. І якщо говорити про Фуко, — скажіть, можна говорити в зв’язку з цим, що суспільство дисципліни і суспільство контролю для України біль прийнятне сьогодні з вашої точки зору, якщо йдеться про управління українським населенням?
 
Маслійчук: я зразу відповім на друге питання — чим більше в нас буде лікарень, божевілень, шкіл, в’язниць, тим ми будемо розвиненішими  в управлінні, це зрозумілі речі, контроль збільшиться. Доки держава мало зважає на всі ці речі, звичайно, вона не має ані морального авторитету, ані належного управління, це зрозуміло, мені здається. Дисципліна, контроль — це одне і теж саме в цьому ракурсі і Мішель Фуко не дуже й то їх відрізняє, бо дисципліна вже передбачає контроль. Тобто йдеться про ці матерії, я думаю, що це окрема тема. Щодо прикладів цих сімейних негараздів, бачите, ці речі, вони історично зумовлені. Історично зумовлені поділи родин і багато інших, вони не є  винятково рисою українською, скажімо так. Тому що ми можемо подибувати в окремих регіонах українських навпаки панування великої родини, а на прикордонних землях, де існує проблема землеподілу і таке інше — існує мала родина. Це трішечки інший соціальний зріз і момент. Щодо бунтарству як індивідуалізму, як вдачі, анархізму, таке інше, це, мені здається, важко обговорювати на моєму цьому матеріалі. З другого боку, я абсолютно погоджуюсь з людиною, яка мене поперед цього запитувала, що все таки українці грали велику роль у будівництві імперії Російської, що за походженням із цих земель і, власне часто їх вирізняли, що вони, навпаки, схильні до корпоративності, до допомоги одне одному. В Петербурзі існувала ціла українська мафія, так звана, і історик Ізабель Мадарьяга пише про це. Перша книжка народною українською мовою «Енеїда» вийшла в Петербурзі, завдяки землякам. Вони допомагали одне одному, схильні були до великої самоорганізації і навіть служінню імперії. Імперія цінувала це, це теж треба визнати. З анархізмом, ви знаєте, я би не жартував, але дійсно, це зрозуміло. Чому тут був анархізм, чому був такий спалах під час подій великих соціальних зрушень? Бо було забагато проблем, забагато питань, забагато бачень вирішення проблем. Плюс до всього, не слід забувати, що це велике прикордоння. І анархізм панував, насамперед на оцій межі — степу-лісу або взагалі в степу. Це природний чинник і географічне розташування грали величезну роль у всіх цих баталіях але з анархізмом я був би обережний. Микола Костомаров вважав, що росіяни навіть більше схильні до того, незважаючи на свою державотворчу сутність, до цього шалу розбійницького.
 
Марія Хийлевич, Всеукраїнське об’єднання ветеранів: чи користувались ви в своїх дослідженнях працями Федора Вовка, студії з української етнографії, це всесвітньо відомий науковець, читав лекції в Сорбоні, на Україні, в Петербурзі в тому часі, стосовно того, як попередній запитувач говорив, дуже великої православності України. Я сама виходець із Слобідської України, особливого православ’я там не спостерігалось. Федір Вовк підкреслює, що більшість церков на Слобідській Україні будувались за наказом Катерини II обов’язково. І я знаю, що наші хлопці на клеросі в церкві співали, коли там треба було співати, які вони там слова замість молитви співали, це я знаю. І друге. Хто це робив — Петро Калнишевський будував маленьку церквичку, бо Катерина наказала, а поряд будував величезну приходську школу — у такому приміщені я вчилася. І останнє. Шевченко «Катерина», останні рядки, ті, хто там дуже в православ’я впадають, Шевченко написав останні рядки — прочитайте. «Помолились над схід сонця, пішли понад шляхом» — ось кому молилась Східна Україна.
 
Маслійчук: мені складно говорити про ці речі, тому що я вивчаю певний хронологічний відрізок. Я хочу сказати, бачте, це був інший час, коли церква і релігія важили значно більше, ніж у XX столітті. Це один момент. Другий момент, ми беремо трішечки інший зріз. Бачите, існує так звана народна набожність, народна релігійність, яка часто не відповідає церковним канонам. І це майже всюди. Людина інакше ставиться до довкілля. Я пригадую, як свого часу абсолютно розчарувався у комп’ютерних підходах до кліометрії. Я прийшов на одне заняття молодшого за мене аспіранта, який говорив, що за кліометрією майбутнє. І він вирішив з'ясувати щодо російського села, чи були в російському селі населення.. вони були поганами чи вони були православними. Історик вирішив порівняти кількість поганських свят які він визначив, класифікував і релігійних, справжніх православних свят. За математичними підрахунками Борис Міронов, великий соціальний російський історик, визначив, що російське село було язичницьким. І це зовсім інші речі, про які ми говоримо. Церква у той час відігравала величезну роль у житті суспільства і той час, про який я говорю, церква почала відтискатися від цієї ролі. Доба секуляризації, Катерина II, найбільший секуляризатор Російської імперії, 1786 року в монастирів були забрані землі і було здійснено масу інших обмежувальних кроків, аби забрати величезну власність у церкви, зменшити вплив церкви на суспільство. Я би не хотів дискутувати щодо вірувань, релігійності и таке інше, повірте, це тематика дуже складна. Передусім контроль над дитиною до часу Просвітництва у населення був більш церковним аніж світським, це зрозуміло. І, звичайно, держава прагнула всіма силами через церкву впливати на населення. Чи силоміць будувалися церкви чи ні, це, знову ж таки, інша тематика розмови. Федір Вовк, поза всяким сумнівом, є одним із засадничих етнографів у дослідженнях. Це людина дуже видатна. Однак, найцікавіше в цій людині і ви напевне знаєте, це широка схема порівнянь. Федір Вовк говорить про українські звичаї за Сходу України чи з Заходу, звичаю показувати закривавлену запаску після шлюбної ночі, і він одразу приводить два десятка прикладів з Європи. І у зв’язку з цим Вовк вводить ширший контекст поняття цього українського етнографізму і інших  речей. Без Федора Вовка важко уявити будь яке антропологічне, історичне дослідження сьогодні, якщо людина береться і прагне стосовно українського матеріалу використати це, то без Федора Вовка не обійтися. Щодо приходських шкіл. В мене щодо тих шкіл є дуже великий скепсис. Чому так сталося. Я вам скажу два слова, напевно тому, що я читаю багатьох істориків. Річ у тім, що на середину XIX століття, бачите, скільки я хорошого сказав про імперію. Українське етнічне населення було найменш освіченим серед усіх етнічних груп в європейській частині російської імперії і маса діячів, які тут мешкали задавалися питанням, чому так сталося, чому ті самі, росіяни і навіть волзькі татари найбільше освічені за цю етнічну масу. І навіть в українських містах переважно освічені люди були росіяни, євреї. Це питання було досить важким і тому вирішили шукати коріння в історії, як і личить, і сказали, що насправді до подій XVII століття тут було дуже освічене населення, це було підтверджено Павлом Алепським але поступово російська державна машина скасувала величезну кількість шкіл і це було доведено на історичному матеріалі, відповідно знизило рівень освіти населення. Однак проблема школи значно ширша. Що це були за школи?  Чому там навчали дітей і що це за соціальна категорія школярів, цим питанням не дуже переймалися, йшлося про інші речі. Що я хочу сказати? В мене часто виникає великий скепсис до тих шкіл. Чому? Тому що довкілля цих земель Лівобережної України та Слобідської України, воно поступово впроваджувало світські принципи в освіту. А та українська школа вчила дітей читати псалтиря аби як — це зовсім інші матерії. І, звичайно, поза всяким сумнівом, — імперська влада здійснила тут велику освітню реформу, зовсім інакшу, ніж була до цього. Ідеал старої школи для історика — то лише ідеал. Він чудово розуміє, що рівень тієї освіти, як там навчали діток, то було зовсім інша річ, ніж ми звикли собі уявляти сучасну школу та її завдання. 
 
Володимир Омельчук, історик: по-перше, мене цікавлять особливості евристичного пошуку саме в закордонних архівах і які документи вам вдалося ввести в обіг із закордонних архівів, тому що ми, колего, колись з вами перетиналися в московських архівах, зокрема, ви працювали в Російському архіві давніх актів, якщо не помиляюсь. Це перший аспект. І ще. Які параметри ви могли би ввести для оцінки саме релігійності, такої важливої сфери, саме в дитячій сфері соціальної антропології? Дякую.
 
Маслійчук: насамперед хочу трішечки розчарувати — основна маса матеріалу зібрана в українських архівах. Інші матеріали… Щодо Прибалтики — це все в «Полном собрании законов Российской империи». Насправді воно вже є в мережі, тобто можна, не виходячи з дому, проглянути — це величезний пласт просто. Якщо ми візьмемо і подивимося законодавчі імперські акти, ми абсолютно по інакшому можемо дивитися на світ. Але, знову таки, законодавство відрізнялось від того, що відбувалося на низах. Переважно це пошуки в українських архівах. Чому так сталося і чому цей час? Тому що цей час гарно представлений. Якби я, грубо кажучи, історик, який говорить «якби» то вже злочинець, цікавився XVII початком XVIII  століття, до масової документації, яка збереглася в місцевих установах, це були винятково російські архіви. Ми знаємо цю українську проблему. І Петербург, Москва, так само, чи якби я займався частиною Речі Посполитої мусив би працювати в Польщі. Я думаю, що там величезний евристичний потенціал, але як його зреалізувати — це досить складно. От одна із причин, я не приховую, вибору хронологічних меж моїх, що є доступ до українських архівів. Я маю змогу мандрувати Україною. Якщо я мав би інші хронологічні рамки, ранішні, я думаю, я був би змушений їздити поза межами України. Це величезна проблема українських архівів. Треба робити копії, треба робити, щоб доступ був саме от місцевого споживача. Так само для мене величезною трагедією бачите, ви говорите про закордонні архіви, є те, що ще свого часу в Харкові ліквідували архів давніх актів. Це були матеріали і документація з історії Слобідської України і все було вивезено до Києва. Харків, поза всяким сумнівом, — центр Слобідської України і насамперед, люди, які там мешкають, вони більше зацікавлені в цьому матеріалі. Тобто, централізація архіву боляче вдарила, тому що звичайній людині наїздитись до архіву з нашими соціально-економічними умовами досить складно, особливо аспіранту. Тобто, я хочу сказати, що звичайно, в подальшому архівний ареал буде розширюватися. Поза всяким сумнівом більшість документів із історії України написана далеко поза Україною і часто не українцями, які не розуміли цих реалій — один момент. Другий момент, щодо релігійності і це дуже важливий момент. Насамперед, усі речі, про які ми говоримо, вони є, знову таки, досить складними для розуміння. І в цьому разі навіть регіональний зріз буде дуже і дуже важливим. наприклад, я проглядав найкраще збережений у Російській імперії архів Харківського совісного суду. Це щодо мого періоду,ц е — більше тисяча сто справ. Ну, це не лише кримінальні, йдеться про справи й за майно, які вирішував, переважно вирішував, совісний суд. Це і в той же час проглядав залишки архівів совісних судів Чернігівського намісництва, Новгород-Сіверський кілька справ, і Катеринославського, як я сказав. Усі совісні суди, справи, які там розглядались, щодо підлітків  загалом різняться. Щодо забобон, чаклувань, покарання чаклунів, і чарівниць, це звичайно, Чернігівське намісництво. Чомусь Харківське намісництво не було настільки яскравим. Чому це так? Чому там, ці забобони жили саме тут? В Катеринославському, я не знаю, може, це — збереження документації. Це — кримінальні справи майже всі справи це — кримінальні, або пов’язані з криміналом. Чого в інших намісництвах, ну дуже-дуже мало таких справ, знову таки, це все можна пояснити. Так само щодо релігійності існує величезний архівний пласт, який зв’язаний не лише з совісним судом, а й з самими архівами консисторій. Як вони боряться з забобонами і з чаклунами,як з’являється людина, яка говорить, що бачила янгола. І янгол, до речі, був у вигляді дитини. Це теж характерна річ, от, набожність. Як люди уявляли. Ми уявляємо собі часто, — може це моє таке враження, — янгола як молоду людину, підлітка? Але такі «очевидці» у допитувалися у консисторіях. Чи завжди янгол був у вигляді дитини в старі часи? І ці моменти дуже і дуже, дуже важливі. Чи, наприклад, існують такі справи, бачите, про народну набожність. Два підлітки от рідкісна справа про вбивство підлітка підлітком. Вони із дванадцяти-чотирнадцяти років починали бюрократична кар’єра. Щойно дитина потрапляла у той світ в такому віці можемо собі уявити, вона сідала за стола і цілий день писала. Ми знаємо, що це — масова документація, це — десятки повторів, цілий день писала. Ввечері дванадцять-чотирнадцятирічні підлітки ідуть і п’ють горілку,п’ють горілку. При цьому складають листа дияволу, продають душу за Гоголем і мають, мають за це покару. Мені здається, що тут багато буде співміщень із тими зображеннями романтичними, чи просвітницькими, яке які дає нам література і дає література, часто, імперська, яка наділяє околиці надзвичайними рисами, якщо ми почитаємо, подивимось там на Пруссію чи на Австрію, все буде подібно, чимось надзвичайним. Весь час говориться, що там багато чаклунів. Багато чаклунів в Фінляндії, вважається, і в на Україні,  на околицях імперії. А Пруссія, в Пруссії, вважалося, те, що щойно приєднані землі Речі Посполитої це — осередок чаклунів. В Австрії — зона Карпат. Ці речі дуже цікаві і це досить складні території, і для них існує дуже велика кількість документації, насправді-то. Але взяти її обробити це дуже складно. Чому? Бо існує велика небезпека. Велика небезпека, яка пов’язана з тим, що ці справи, справи про людські долі… Мені часто пропонують популярні журнали, якісь, щоб я дав і надрукував справу там, про там відьом,чи чаклунів. Я цього не роблю. Я кажу: не слід друкувати ці речі про забобони, які впливали на долю людей. Це якісь були особисті рішення і часто бачите, можливо, це ці люди несли покарання величезне, покарання, яке їх наздоганяло. Це досить складні матерії. Моралізувати на сторінках популярного журналу мені б не хотілося. І це  важливе питання, я думаю, що з приводу цієї релігійності і зрізів ми можемо ще побачити багато гарних, хороших досліджень, особливо, щодо українських земель в складі як Російської імперії, так і інших імперій. В тому числі,бачте, ми весь час говоримо про імперії, це важливий момент, але в той час, про який я говорю, все-таки,територія України, на кінець вісімнадцятого століття була поділена не між двома,а між трьома імперіями. Чомусь оця Турецька, Турецька, Османська імперія вона абсолютно зневажена у нашому розумінні минулого. Абсолютно, хоча більша частина території України,якщо ми подивимося, тривалий час була під тією імперією. Ми не маємо цих досліджень з низки причин. Ну, от би архівна евристика знадобилася. 
 
Борис Шавлов: таке запитання хочу задати. Наскільки, з вашої точки зору, ця політика була дійсно ефективною? Порівняно, скажімо, з іншими територіями Російської імперії, або порівняно з такими самими діями інших імперій щодо своїх надбань. Дякую.
 
Маслійчук: я мушу зазначити, що ця політика була… Я б не назвав її ефективною, але вона приносила певні наслідки. Якщо говорити про наше розуміння ефективності, то ми думаємо, що це так от все було просто, але до середини дев’ятнадцятого століття селянам часто не робили щеплення. І це щеплення постало як проблема коли почали утворювати земства. Уже в другій половині шестидесятих років дев’ятнадцятого століття. Селяни масово відмовлялися, щоб їм робили земства, робили щеплення. Прямо сьогоднішня ситуація, до речі. І часто мене вражало, як приклади з Кролевецього повіту зі мною один архівіст ділився цією інформацією.  Кролевець, це Сумська область, де селянам ну, трохи не силоміць змушували робити малим щеплення, щоб їхні діти не хворіли. Говорили: — Ваша дитина житиме, на що селяни, як бачите абсолютно, як збереження традиційних устоїв говорили: — Бог дав, бог і візьме. Абсолютно стоїстично, і це зберігалося дуже тривалий час. Але, ну, слід визнати, що все одно, лікар, службовець, органи опіки, вони давали свій плід, і мали величезне значення для цього простору. Початок цивілізованого лікування. Стеження за лікарським обігом, наприклад, продажем миш’яку. Це велика увага за аптекою хто що продає: хто продає зілля, хто його споживає, насправді, це була велика раціоналізація простору, яка затягнулася, але вона, і можливо, триває до сьогодні, але вона існувала. Ефективність до цього, мені здається, була невеликою, але впровадження ці існували і продовжували функціонувати надалі. У цьому великий…
 
Шавлов: я маю на увазі, ефективність порівняно з територіями...
 
Маслічук: пізнішим часом...
 
Шавлов: або іншими імперіями...
 
Маслійчук: я маю на увазі, порівняно з іншими імперіями. Не з Турецькою, не з Османською, а з Австрійською імперією на той час. З Австрійською імперією на той час ну, з низки причин, бачите, в чому велика проблема Російської імперії, що вона часто мавпувала інші кроки. Судові спроби Марії-Терезії і Йозефа створити повноцінне законодавство, яке взорувалося на шведське, інакше вже, не те, що вбивало неслухняних дітей, інакше. Воно одразу було підхоплено Російською імперією. І коли в тисячу сімсот вісімдесят другому році вирішили створювати народні училища, насамперед, звернулися до Австрійської імперії, де вже ці заходи були здійснені. І це досить своєрідний момент і ефективний з низки причин. Не слід забувати знову таки, що Російська імперія велика, населення дуже різне і різне ставлення до влади, владних ініціатив. Одна річ, це буде в Прибалтиці, де існує німецький поміщик, який бачить сусідню Пруссію. Інша річ, коли на землях колишньої Речі Посполитої, де існує схоластична освіта, єзуїтський колегіум, де польскомовний і польський шляхтич і абсолютно зневажає цю імперію. Це — зовсім інші речі, але порівняно з чим? Навіть в самій імперії це було все дуже і дуже, дуже, і дуже по-різному, дуже-дуже інакше. І звичайно, імперія, будь-які кроки ,якщо вона проводила, це буде політичний, чи соціальний крок, вона говорила: — Все ми робимо на благо населення. Ну, це — риторика влади загальна. Для захисту простих людей, щоб їм жилося краще.
 
Андрєєва Аліса: у мене до вас таке питання: Скажіть, будь ласка, як змінювалася ситуація, — ви казали про запозичення, основному, із Заходу. А як у нас змінювалась ситуація в різних станах суспільства? Давайте трошки проаналізуємо це. Мені просто цікаво, наскільки от ці викладачі, або просто освітній досвід Заходу, cприймався якими класами, і як це впливало на дитину конкретно. Або на ставлення до дитини, бо це ж вирішували батьки, наскільки я розумію. Дякую.
 
Маслійчук: насамперед, «На чужой манер хлеб русский не родится», це — відома приказка, яку я дуже і дуже шаную. Насамперед, усі ці проблеми ставлення до дитини, як до окремого світу, організму, щира любов, пестування її, це є прерогативою вищих прошарків, які могли читати книжки,які бачили ну, з низки причин, це розуміли, тобто, якщо ми будемо брати зріз дворянської родини, заможної дворянської родини, ми повинні розуміти, що територія України, як і територія, колишньої Речі Посполитої, Правобережна Україна, це є величезний кількість дворян, які часто були дуже вбогими, і мало чим відрізнялися від заможних селян, чи просто від селян. Мало чим, тільки тим, що в них було походження, можливо, маленьке помістя і вони всіма силами старалися свою дитину послати на службу, щоб підтвердити це дворянське своє походження, звання і, можливо, там би вона чогось досягла. Цей момент є звичайно — це двір, середовище дворянських дітей. Коли ми почитаємо перші спогади, які нам приступні про дитинство, це спогади Луб'яновського, Іллі Тимківського, перепрошую, Федора Луб’яновського. Він буде писати, як ці діти, що походили з заможних родин, один з священницької, другий з поміщицької. Цей чиновник буде писати як їх любили, як їх пестували, як їх не змушували навчатися, і так далі. І а якщо ми візьмемо постаті,які стали сиротами із цього ж прошарку в ранньому віці,Івана Острозько-Лохвицький і Василя Ярославського, ми побачимо зовсім іншу картину. Як суспільство їх зневажало. Острозько-Лохвицький, який буцімто походив з старшинського роду і змушений був з чотирнадцяти років фізично працювати: возити з двома маленькими хлопчиками, він пише, до млина збіжжя, чи дрова і таке інше. А Василь Ярославський це взагалі мандрована людина. Тобто вищі заможні прошарки, вони це сприймали і досить охоче. Я хочу зазначити, що мені довелося дивитися реєстр бібліотеки до видаткових класів Харківського колегіуму. Ці класи були запроваджені  тисячу сімсот шістдесят восьмого року. Там превалюють книжки французькою мовою, твори Руссо, навіть історії Карла Дванадцятого, Вольтера, де оспівується тяга України до свободи і гетьман Мазепа. І це дуже складні речі,але ці книжки там були, відповідно, їх могли читати. Я кажу могли це і французьку мову вчили досить в суворих правилах. І, звичайно, освічені люди, заможні люди вони сприймали ці речі, виховання. А серед простолюдину в українському фольклорі маса зневажливого ставлення до дитини: «Аби коваль, ковалиха то й буде того лиха», «Соловей співає доки діток не виведе». І навіть таке інше до дитини таке ставлення. З другого боку, «Бог дасть дітей, бог дасть і на дітей». І ці речі дуже важливі. Насамперед, йдеться про засвоєння цих нових кроків, вищими прошарками, освіченими прошарками суспільства. Цей зріз дуже яскравий і характерний. Щодо освіти ну бачите, ми навіть велике тяжіння до української класики. Є такий сатирик, не знаю його вчать зараз в школі, ні? — Остап Вишня. Великий український гуморист і в нього є чудова річ,яка називається «Мої університети». Він описує, як він дорослішав, що він спочатку пас гусочок, тоді поросяток, тоді корів, тоді коней. Те саме я говорю про дітей-підлітків. Це він писав про початок двадцятого століття, про кінець дев’ятнадцятого те ж саме я можу сказати про підлітків вісімнадцятого століття,які виростали в селянських родинах. Їхні університети були ось такі абсолютно. Цей світ за виразом Фернана Броделя, свого часу це — застиглий час. Застиглі століття, і лише великі зміни двадцятого століття його почали змінювати, і робити інакшим.
 
Портнов: колеги, іще запитання може є? Нема. Ну, що я хочу сказати… Я вважаю, що сьогодні ми мали блискучу лекцію, яка наводить на різні роздуми, бачите, й на роздуми про сучасний стан України, Швеції і чого завгодно ще. І також на роздуми про те, чим історія була, чим вона є, і чого від істориків чекають, чого не сподіваються. Я, з вашого дозволу, по-перше, дуже подякую Володі за те, що він нам представив, задам йому одне малесеньке запитання, а після цього запитання Віра скаже, якою буде тема нашої наступної лекції, і ми спокійно розійдемося. Питання моє буде дуже просте, таке, я б сказав, з розряду порад. Чи можна було би порадити всім нам тут почитати якусь одну, чи дві книжки, які можна вважати певним зразком доброї соціальної історії, але по-українськи? Українською мовою?
 
Маслійчук: ну, звичайно, можна! Одразу, мені здається, це, передусім, історія така соціально-політична, класична робота Наталії Яковенко про українську шляхту. Це — один момент. Але й я що хочу сказати, — можу привести купу причинків. Це хороша книжка Юрія Волошина про розкольницькі слободи. Зараз, сподіваюсь, побачити книжку-дисертацію  Ігоря Сердюка про міста в Гетьманщині з демографічно-соціального боку. Я їх можу порадити, але найголовніша проблема, — і тут я сам багато в чому винен, — соціальної історії, і соціального історика, я про це писав у відповідях на питання сайту, у тому, що ми зациклені на якихось певних темах. Ми не маємо повноцінного уявлення. Я не хочу, звичайно, критикувати тут історію селянства ,там, видану в кращих радянських традиціях оце, чи ще щось. Але ми зациклені на якихось дрібних, маленьких питаннях, ми не маємо якихось узагальнюючих робіт і з історичної демографії цієї ж, з проблеми тих, чи інших соціальних прошарків, з історії дитинства. А історія педагогіки, ну, вона ще йде із емігрантських кіл іде двадцятих-тридцятих років, які прагнули показати, що тут теж виховували, як виховували. Вона не є повноцінною. Все таке імперський сусідній досвід, він яскравіший. Ну, взяти ж цю книжку скандальну Бориса Міронова, «Социальная история России» і яку можна сто разів критикувати, але вона існує. І єдине, що можна побажати, щоб, не знаю, це чи потягну, чи хтось інший, щоб хтось взявся і написав ну, таку грубеньку річ про соціальну історію України. Нехай, вона буде з помилками, розкритикована,але дискусія призведе до нових відкриттів, поза всяким сумнівом.
 
Портнов: дякую. Скажу, що ми давно мріємо запросити Бориса Міронова на одну з лекцій polit.ua. На цьому все. Віра Холмогорова розкаже, хто буде виступати в наступний четвер.
 
Холмогорова: да, а следующая лекция, я надеюсь, у нас тоже будет очень интересной, — у нас будет экс-министр экономики, заслуженный экономист Украины, Виктор Суслов. И тема «Украина, реформы, реформаторы.» Какие реформы проводились, что нас ждет, и каков прогноз дальнейшего развития страны. Так что ждем вас всех. Спасибо вам огромное. Напомню, что наши лекции в этом сезоне проходят при поддержке Альфа-Банка. Спасибо.
 
Перевод лекции
 
Вера Холмогорова: уважаемые коллеги, добрый вечер! С вами снова проект «Публичные лекции Політ.ua». 
 
Андрей Портнов: Добрый вечер! Это была Вера Холмогорова, «Політ.ua». Меня звать Андрей Портнов. У нас сегодня особенная лекция, и в Киеве много событий происходит одновременно, потому посмотрим, может к нам еще кто-то подойдет с других мероприятий. Хочу сказать, что наш сегодняшний гость — это историк из Харькова, но человек широко известный и за пределами Харькова, и за пределами Украины. Как по мне, это один из немногих исследователей, которые занимаются социальной историей в Украине. Причем социальной историей очень сложного периода конца XVIII в., как раз когда часть нынешних украинских земель интегрировалась в Российскую империю. Вот. Это Владимир Маслийчук. Человек, который написал уже не одну книгу по истории Слобожанщины, написал книгу про Сирко, сборник статей «Провинция на перекрестке культур», про различные аспекты социальной культурной истории Харьковщины.  А про что он будет говорить сегодня, я думаю, он скажет нам сам, потому мы с Верой передаем Владимиру слово.
 
Владимир Маслийчук: Спасибо! Рад вас всех приветствовать и для начала должен отметить очень-очень важную вещь. Прежде всего, я историк, и доклад будет историческим. Я постараюсь кое-где, наверное, упростить некоторые моменты, некоторые слова, некоторые методологические выкрутасы и т.д. Потому что, на самом деле, тематика довольно сложная, но при этом весьма важна для нашего понимания прошлого. О чем речь? Речь идет о том, как Российская империя (и это важное замечание) постепенно интегрировала, инкорпорировала огромный массив земель, которые были присоединены на протяжении XVIII века. Прежде всего, хотелось бы сосредоточиться на украинских землях, конечно. Почему-то у нас очень поверхностное отношение к этому процессу. Мы считаем, что имперская интеграция происходит только в политической плоскости, только благодаря каким-то политическим шагам, ограничению, уничтожению автономии и т.д. Мы часто не замечаем, что эти процессы очень и очень широки, и масса вещей, которые нас окружают сегодня на самом деле имеют глубокие исторические корни. От имперского опыта мы и сегодня не можем отказаться, — имперские практики длительное время тяготеют над нами. Уже давно, несколько лет назад я занялся изучением истории детства и отрочества на двух украинских территориях, — Левобережной Украине, бывшей Гетьманщине и, собственно, Слободской Украине, — чтобы понять процессы взаимоотношений власти и социума, взаимоотношений тогдашних институтов, — только что отмененных казацких автономий и имперских нововведений, прежде всего, чтобы понять как происходит взросление индивида. Как ребенок постепенно осваивает новые правила, как подросток сталкивается с властными установками, как он действует и, собственно, как Российская империя осуществляет крупные нововведения в образовании, в судебном производстве и в других сферах человеческой жизни, увеличивая контроль власти над индивидом, контроль вообще над обществом. Это очень сложная и тяжелая тема, но я хотел бы несколько минут рассказать о том, как историография вообще пришла к изучению ребенка, каковы основные направления и основные проблемы.
 
Дело в том, что историки, пожалуй, принадлежат к той профессии, которая слишком поздно откликаются на возникающие вызовы. Если в других гуманитарных дисциплинах существуют такие направления, отрасли, то историки (хотя, наверное, так оно и должно быть), приходят ко всему слишком поздно. И в данном случае история семьи, история ребенка не является исключением.
 
До 60-х годов ХХ века эта тема практически не была востребованной, исследования не считались целесообразными. В то же время в культурной антропологии, которую так любят на советском и постсоветском пространстве называть этнографией, изучение детства было приоритетным направлением, и даже украинская этнография имеет массу блестящих работ по данному вопросу (стоит вспомнить Марка Грушевского, Нину Закладу и многих других). Также мы можем сказать о том, что психология и, собственно, последователи Зигмунда Фрейда — сторонники психоанализа обратили внимание на детство еще в начале ХХ века. Потому что, именно в детстве формируется культурный код, в период взросления ребенок, подросток усваивает то, чем живет общество, стремится так или иначе воспроизвести поступки взрослых часто изображая и копируя их по-своему.
 
И непосредственно к изучению детства история пришла с большим скандалом, и связан этот скандал, как и подобает историографии, с французами. Французы пересматривают устаревшие догмы, выводят на сцену совершенно новые подходы, новые фигуры для понимания прошлого. Первыми такими крупными «скандалистами» была так называемая «школа «Анналов». Это не совсем школа в нашем понимании этого слова — это была группа историков, которые сосредоточивались вокруг журнала. В начале 60-х гг. появился историк, который, вне всякого сомнения, является величиной первого уровня в историографии. Это Филипп Арье. Он, имевший историческое образование, является ярким примером человека, который, что называется, не работал по специальности.
 
Только получив широкую известность, в пожилом возрасте Арье начал преподавать в одном из французских университетов, а затем получил приглашение в Сорбонну. Он работал рекламным агентом в одной из фирм, которая продавала тропические фрукты. И именно тогда написал блестящие свои произведения. Это один из ярких примеров многогранности карьеры историка. И вот Филипп Арье в начале 60-х гг. решил заняться изучением детства, и уже в 1962 г. выпустил первое издание своей книги, которая называлась «Ребенок и семейная жизнь при старом порядке». Про что шла речь? Филипп Арье утверждал, что до конца XVII — начала XVIII вв. вообще не существовало детства, как мы привыкли его понимать, как возрастного отрезка; ребенок не представлял отдельной ценности. Как только ребенок учился ходить и говорить, он сразу, по мнению Арье, интегрировался во взрослый мир, усваивал взрослые правила и, очевидно, с за исключением отдельных случаев, с ним не нянчились. Социальный срез будет очень важным. Речь идет о об огромном пласте тогдашней массовой культуры простонародья. К младенцу относились как к куколке, к игрушке, к нему не было пиетета после рождения, а потом ребенок становился маленьким взрослым. Детства не существовало. И Арье интересовало, как на протяжении определенного времени, благодаря большим экономическим, социальным и прежде интеллектуальным переменам, произошло и изменение отношения к детству. Младенец был наделен отдельным миром. Стало подразумеваться, что ребенок — это существо, которое не может четко отвечать за свои поступки. Детство выделяется в отдельную отрасль, сама эта часть жизни стала восприниматься иначе, стала меняться система образования. Только с Просвещением появляется такое понятие как «детство». То есть, до тех пор ни пиетета, ни особого эмоционального наполнения родителями или обществом отношения к ребенку не существовало. Конечно, этот тезис Арье сразу стала очень дискуссионным, и нашел как многих сторонников, это не секрет, так и многих противников, отрицавших мысли Арье, ссылаясь на старые дневники, на старые изображения, массив иной документации.
 
Я хотел бы еще несколько человек назвать. Прежде всего, поддержала Арье такая яркая феминистка — Элизабет Бадин, которая отметила, что при старом порядке и материнства не существовало. Почему, собственно, сегодня общество привязывает ребенка к матери? И, собственно, если при старом порядке, мать не имела никакого пиетета к своему ребенку, в связи с огромной детской смертностью и своеобразным отношением к детству вообще. Мать не совсем была причастна к детскому миру. Это один момент.
 
Но много было и историков, которые сказали: «Эээ, нет! Все с точностью да наоборот!». Даже в старое время к ребенку относились очень мягко, очень хорошо. И обратите внимание на богатейший фольклор, на некоторые сохранившиеся письменные источники, ранние дневники детей, воспоминания их родителей. То есть, взгляды Арье считались предвзятыми. Ну и, собственно, дискуссия вокруг этих взглядов продолжается и до сегодняшнего дня, но буду откровенен, и, пользуясь случаем, хочу сказать, что Арье крайне прав относительно украинского прошлого и в отношении к ребенку в целом. Изучив широкий массив документации, можно сказать, что много мыслей Арье как подтверждаются, преимущественно подтверждаются, но на многие можно и возразить.
В то же время следует признать, что Арье затронул крайне болезненную тему историографии — понимание больших перемен. И его мнения во многом перекликались с современником, великим философом, очень своеобразным и тоже очень раскритикованным, Мишелем Фуко. Мишель Фуко написал ряд работ, в которых утверждал, что XVIII век — это время больших перемен. Прежде всего, телесные наказания заменяются моральными, заменяются воспитанием и, соответственно, власти прилагают все усилия чтобы эти наказания смягчить, чтобы гуманизировать пространство. Все эти приюты, тюрьмы со смягченным режимом, с особым планированием, все эти моменты с домами сумасшедших — это не совсем, правда, гуманизация пространства, забота государства о своих подчиненных. С точностью до наоборот: благодаря этим средствам как государство, так и масса других институтов осуществляют контроль над индивидом. И, конечно, этот контроль, начиная с XVIII века, все растет, растет, растет... Надо сказать, что Мишель Фуко в этом отношении весьма прав.
 
Ну, конечно, переходя к теме, я хотел бы отметить, что сам по себе XVIII век — это действительно время больших перемен. Эпоха Просвещения несет за собой большие сдвиги не только на Западе Европы, но и здесь, на Востоке: появляются понятия «новой педагогики», нового отношения к индивиду. И на всем этом пространстве монархи читают (даже с большим увлечением) произведения великого просветителя Жан-Жака Руссо, который говорит как надо воспитывать человека, как подросток встает на ноги, как надо воспитывать его отношение к труду, к природе, чтобы это вырос полноценный индивид, полноценный представитель общества. Это предмет для долгого разговора, и я не буду на этом останавливаться.
 
Еще один момент, очень и очень небольшой, если вести речь идет об империи и о национальных движениях. Очень важный и зачастую упускаемый историками империи (не всеми, но некоторыми) момент, когда разговор заходит об украинских и даже российских землях. Дело в том, что как только возникают национальные движения, тут же начинается период (который так блестяще описывают, систематизируют Мирослав Грох или Карл Дойч), когда между империей и национальными движениями начинается борьба за детство, борьба за детские души — вот плоды Просвещения! — за их воспитание, воспитание на родном языке, на примерах правильной истории. Это становится крайне важным для национального движения. И потому, система образования, которая является является средством коммуникации для будущих национальных движений, фольклорные записи детского фольклора, особенностей игр, колыбельных, сказок, всего прочего, воспоминания о своем детстве, часто таком светлом и ярком, — это очень важная вещь для демонстрации собственной идентичности и обоснования своих прав, особенно для национальных движений.
 
Украинский вариант — не исключение. Первые значительные воспоминания появляются в век Просвещения. Автором этих воспоминаний был Григорий Винский. Этот человек, который в свое время начал свою карьеру, детство провел в Украине, в Малороссии «благословенной». Потом уехал в Петербург. Там стал ярым картежником, проигралася, влез в долги, закладывал векселя и т.д. Был заключенным. Его молодая жена уехала с ним в ссылку. И через некоторое время Винский написал мемуары, воспоминания. Это очень яркий историографический памятник, который до сих пор не переиздана. Воспоминания написаны очень своеобразным языком, называются «Мое время». И, кстати, это была настольная книга многих российских революционеров.  Ее очень любил, прочитав еще в рукописи, Герцен и многие другие деятели. Почему? Потому что Винский — ярый критик екатерининского времени. Все почти историки, которые критиковали политику Екатерины II, читали или должны были хотя бы листать Винского. Самый яркий российский историк Василий Ключевский, он читал Винского и выписывал у него целые страницы для характеристики времени Екатерины II. Винский ярко показывает как нововведения императрицы абсолютно противоречили действительности. Но самое главное в этом произведении то, что он вспоминает, что детство провел в Малороссии, где все красиво, патриархально, где люди уважают друг друга. С просветительским пафосом он отмечает про «малороссов», что «наибольшая вина этих людей в том, что они очень подвержены предрассудкам». Но самое главное, что человек, который большую часть жизни провел в Российской империи, который видел Петербург, в своих произведениях часто называет россиян москалями, ну и, конечно, он их не любит по ряду причин, говоря, что у них большая склонность и неприязнь ко всему иностранному. И т. д.
 
То есть, уже Винский начинает изображать свое детство другим, хорошим, в противовес имперской действительности, что станет очень характерной чертой и для многих других воспоминаний будущих деятелей национального украинского движения, которые мы будем рассматривать.
 
Обе территории, про которые я буду говорить, — Слободская и Левобережная Украина, — уже в начале царствования Екатерины ІІ были практически инкорпорированы к состав Российской империи. Практически, но не фактически; оставалось большое количество автономных учреждений, а на Гетьманщине окончательно полковой уклад был отменен лишь в 80-е годы XVIII века. Автономия Слободской Украины, которая возникла на базе слободских полков, была упразднена в 1765 г., а в то же время что касается Левобережной Украине, Гетьманщины (наверное, это известные факты для большинства присутствующих), с начала гетманство было отменено в 1764 г., а потом, как я отметил, полковое устройство — в 80-е годы XVIII века. Но речь немного не о том. Речь идет о том, как империя изменяет мир, и что она с ним делает.
 
Вот, пользуясь случаем, одна из самых ярких историкинь (говорить про женщину «историк» — это так сложно сегодня, чтобы не раскритиковали) — Барбара Хенвалт делает свои выводы относительно детства. Это английская исследовательница, которая исследует историю семьи, историю детства и пр., имеет огромное количество публикаций. И она выделяет 5 правил существования ребенка в старом мире, при старом порядке. Я хочу отметить, что эти правила были характерны не только для Западной Европы, не только для Англии или Франции, но и для Востока Европы. И вот мы будем смотреть как постепенно империя меняет отношение к ребенку.
 
Первым правилом, по мнению Барбары Хенвалт, было распространение детоубийства, распространение инфантицида. Что это значит? В старые времена общество, и не только общество, но и государство, всеми силами старались ограничить внебрачные половые отношения.  И обычно это не всегда получалось. И из-за отсутствия контрацепции, и по многим другим причинам, но внебрачные отношения существовали, и появлялись нежелательные дети. И от этих нежелательных детей нередко (этим крайне насыщена криминальная документация прошлого) их горе-матери (часто это были незамужние девушки, соблазненные обещаниями выйти замуж, а потом брошенные, вдовы) пытались избавиться, поскольку этот нежелательный ребенок сразу демонстрировал их «замаранное» социальное положение. Ну, вспомним, чтобы не ходить далеко, яркую поэзию Тараса Шевченко, прежде всего «Катерину», — какая сложная судьба у этой женщины. Многие женщины прекрасно понимали, что им надо как-то избежать общественного посрамления, и часто никакого пиетета к младенцу не испытывали. Они принимали все меры, чтобы этого младенца, извините за такие жестокие вещи, этого младенца убить. Это было на данных территориях распространено. Я даже сам это исследовал, и написал об этом небольшую книжку. И, собственно, общество крайне осуждало такие вещи. Беременность удавалось скрывать благодаря многослойному наряду, но если детоубийцу ловили, видели мертвого ребенка, по тем правовым нормам, которые действовали на этом пространстве, как традиционные, так и Литовский устав, «Права, по которыми судится русский народ», детоубийцу приговаривали к казни. Таким образом, требовалось как-то то избегать подобных поступков. И вот, с приходом к власти Екатерины II, ситуация существенным образом начинает меняться. Прежде всего, в Москве благодаря инициативе некоторых придворных создается так называемый «Воспитательный дом», и говорится о том, что теперь сироты или подброшенные дети должны воспитываться государством, воспитываться на благо общества. По всей империи и, собственно, в Слободскую Украину и непосредственно в Гетманские полки, рассылаются инструкции о том, что сирот и подкидышей можно отдавать непосредственно в этот дом. Это один момент.
 
Второй момент — еще в эпоху Елизаветы ІІ смертная казнь была отменена, а в эпоху Екатерины крайне ограничена, и большинство законов, законодательных актов (я не буду на этом существенно останавливаться), были направлены на то, чтобы женщина несла значительно более мягкое наказание, нежели мужчина. Чтобы женщина непосредственно не так страдала, и не выполняла такую же физическую работу, которую выполняет мужчина. Эти вещи были одними из имперских нововведений, но главное здесь несколько иное. Доказать факт инфантицида было очень и очень трудно. Фактически невозможно, потому что женщина, которая это делала, делала наедине, без свидетелей. И, конечно, в большинстве случаев суды Гетьманщины вне всякого сомнения пытались оправдать эту женщину, а новое законодательство, которое медленно вводилось во времена Екатерины II, преимущественно оправдывало этих женщин с массой уточнений, замечаний, что эта женщина невиновна, что она сделала это «из-за невежества», — это ведь эпоха Просвещения с ее борьбой с предрассудками, «из-за помутнения разума», как писалось в документах. Становится известен послеродовой стресс, который характерен для женщин. То есть этот момент имел место.
 
Еще один очень важный момент, который мы очень мало замечаем, но который очень интересен, если мы говорим о том, как украинские земли входили в состав Империи. С 60-х гг. XVIII века во всех уездных городах (это не всегда было на самом деле, но на законодательном уровне существовало), должен был существовать врач, который должен осматривать роженицу, и постепенно-постепенно эти должности вводились в столичных городах, а потом тоже переходили на уездный уровень — создавались должности государственных повитух. Вы знаете, что в старые времена рожала роженица дома, рожала непосредственно с повитухой. Роль бабы-повитухи была значительна и роды походили дома. Соответственно, все проходило через государство, и государство должно было заботиться над этими детьми. То есть инфантицид, связанный очень со многими моментами, был существенно снижен именно во времена именно Екатерины II, в эпоху Просвещения, с проведением ряда реформ, как в судебной сфере, так и в сфере врачебной экспертизы, поддержки сирот, подкидышей и т. д. Это одна черта.
 
Вторая черта, на которую обращает внимание Барбара Хенвалт, — это крайне высокая детская смертность. И действительно, совсем недавно, талантливая аспирантка из Полтавы, Елена Замура опубликовала очень любопытную статью о детской смертности в журнале «Краеведение». Она взяла николаевскую, кажется, церковь городка Сорочинцы, большого городка, прославленного Гоголем, и непосредственно проанализировала уровень детской смертности. И этот уровень, он просто огромнейший, если мы посмотрим внимательно: из 1000 детей во второй половине XVIII века, до пяти лет доживало только 420. Большинство детей, больше 50%, умирало. Умирали от многочисленных болезней, от которых не было лечение. Если старшие люди, по данным демографии, умирали от восполнения легких, то большой проблемой, одной из наибольших, от которой умирали дети, была оспа. Болезнь, которая просто уничтожала детей.
 
И что мы здесь видим? Две очень ярких вещи, о которых я бы хотел сказать: прежде всего (опять-таки надеюсь, что это известный факт), что прививки в империю были привнесены самой императрицей Екатериной II, по легенде, которая в 1768 г. сама привила себе оспу и, собственно, благодаря тому выработались антитела, и прививки постепенно становилось всеобщим. И, собственно, это было большой сдвиг, но и здесь есть два момента.
 
Первый момент касается врачей. В Российской империи очень недоставало медицинских кадров, видите, яркий пример инкорпорации. Прежде всего, часто врачи приглашались из-за границы, и это требовало огромных средств. И потому с большими поощрениями, имперская власть способствовала тому, чтобы в медицинские учреждения в Москве направляли студентов и молодежь. Но, прежде всего, на присоединенных украинских землях существовала старая такая, схоластическая традиция, — она существовала в коллегиумах, на территории Левобережной Украины и Слобожанщины их было четыре, где очень хорошо изучали латынь, главный язык медицины. И люди, составившие основной врачебный контингент, цвет российской медицины, были выходцами преимущественно из Украины. Почти... Ну, большинство великих людей, о которых мы говорим, там Самойлович, Максимович-Амбодик и т. д. — это все выходцы из этой сферы. Видите, хорошо знавшие латынь, благодаря этому довольно быстро получили медицинское образование.
 
Далее, уже в 1797 году, преемник Екатерины II Павел I создает Медицинскую коллегию и требует от местных священников четкой отчетности смертности: от чего умер этот или иной человек, и потом на высшем уровне решалось, что с этим делать. То есть империя вводит медицинский осмотр, что, опять же, увеличивает контроль над индивидуумом, но одновременно преодолевает проблему детской смертности... И постепенно укореняет иное отношение к ребенку.
 
Еще одна вещь и следующая черта, которая очень и очень важна; и что империя долго не смогла преодолеть — это прежде всего огромное распространение детского и подросткового труда. Если мы внимательно посмотрим на города Левобережной или Слободской Украины, основным рабочим контингентом, основным батраком (если следить за переписями), оказывается человек до 22 лет. Практически с десятилетнего возраста в многодетных крестьянских, мещанских семьях ребенок оставлял семью и уходил работать, часто одновременно обучаясь. Это система была распространена повсеместно, и сложно найти иные пути взросления.
 
И именно здесь достаточно важная черта для имперской истории: империя не смогла это явление преодолеть, зато стремилась поставить его себе на службу. Свидетельством этому — попытки ловить всех этих «шатающихся без документов», нищих, сирот, которые часто попрошайничали или переходили из одного поселения в другое, и ставить их на службу государству, — их отдавали в мануфактуры, созданные под государственной эгидой, или даже отправляли в ссылку на заводы — на Урал или дальше, в Сибирь. Это достаточно важная и интересная тема, единственное, что я хочу сказать: первым, кто начал эти нововведения на территории Украины, был последний украинский гетман Кирилл Розумовский, который, путешествуя по Малороссии, собственно, по Гетьманщине, увидел большое количество детей, огромное число попрошаек, и издал Универсал 1763-го г., который почему-то становится хрестоматийным (даже советские сборники документов о рабочем движении не могла его не опубликовать), где говорилось, что этих всех сирот и нищих надо отдавать на фабрику Штейна в город Новые Млины, чтобы они приносили пользу государству, обучались «мастерству», даже грамоте и потом их выпускали в свет. Вот тоже еще один очень важный вопрос.
 
Четвертая особенность, отмеченная Хенвалт — про нее я тоже скажу несколько слов — что дисциплина была очень суровой (дисциплина не в сегодняшнем понимании этого слова, в понимании дисциплины в семье, тогда очень распространено было рукоприкладство), и именно эта вещь, она характеризует то, чего также не удался в полной мере добиться Империи на украинских землях. Почему — дело в том, что по нескольким причинам условия отношение к родителям на западе Российской империи, не только на украинских или прибалтийских территориях, но и даже среди их российских единоверцев, было достаточно своеобразным. С одной стороны, казалось бы, господствуют отец и мать, в патриархально-традиционной культуре и фольклоре мы можем найти массу примеров почтения к ним, но, когда мы посмотрим на документацию, мы увидим важный момент: забота о детях в традиции значила больше, чем забота о родителях. И поэтому на этих территориях было распространено раннее обособление: только подросток взрослел, женился, он хотел отделиться от отца и часто требовал большей части имущества. Избиение родителей во взрослом возрасте, и имущественные ссоры с ними — вспомним примеры из украинской прозы, «Кайдашева семья» Нечуя-Левицкого — эти вещи были совершенно характерны для этой территории. Попытки государства создать здесь большую семью — а мы должны понимать, что эти попытки базировались также и на экономических основаниях, почему — потому что экономически-эффективная семья часто измеряется количеством рабочих рук: чем больше рабочих рук, тем более зажиточной была семья  — но они не имели надлежащего надела, но и не имели надлежащих последствий и попытки наказать этих людей, которые били своих родителей и, собственно, не признавали, что им дали надлежащую часть наследства. Все эти морализаторские попытки (в случае чего я могу привести примеры), они не имели должных последствий, и такие отношения в семье, как мы видим, продолжались дальше, это происходило не только на территории Украины, но имперская власть всегда вмешивалась в этот процесс, постоянно она хочет сказать, чтобы дети уважали своих родителей, постоянно она встает на сторону родителей и осуждает непослушание, но это имело мало последствий.
 
И еще я хочу сказать про пятую особенность, про которую говорит Барбара Ханвелт, — она также характерна для этих территорий: это то, что народная культура практически игнорировала детство и часто насмехалась над ним, как над малолетством. И вот именно в это время мы видим ряд очень смелых нововведений Российской империи, которые очень и очень сильно меняют пространство, и не только на территории украинских земель, но по всей империи, которая состояла из разнообразных частей. О чем речь? Во-первых, помимо воспитательных домов в результате губернской реформы 1775, которая коснулась украинских земель в 1780 году, произошло разделение на наместничества, возникает масса структур, которые должны были заниматься ребенком. Этих структур очень много. Кроме, скажем, воспитательных заведений «Приказа общественного призрения», который должен был содержать богадельни, учебные заведения, возникает еще такое учреждение, совершенно блестящее, — Совестный суд. Он должен был рассматривать дела по совести, ревизовать дела из других судов, но, самое главное, мог выносить мягкое наказание, потому что это было дела по совести, даже если они были уголовными, но не касались имущественных споров, то он должен был рассматривать дела «бессознательных» — тех частей населения, которые не были не в состоянии полностью отвечать за свой поступки. И, конечно, в компетенцию этого суда находились дела о колдовстве, о ведьмах, о ворожбе (они были распространены на украинских землях), дела сумасшедших и, конечно, дела подростков. И тут имперская власть признавала, что лицо до 17 лет, как было определено, не вполне отвечает за свой поступок и должно нести более мягкое наказание, поскольку действует не осознанно, часто в преступлениях присутствует взрослый след и т. д. И это очень важный момент, один из интереснейших моментов, и это характерно для традиционного сообщества: эти дети не мыслили математическими категориями, они не знали, сколько им лет. То есть речь шла о том, что ребенок часто с виду казавшийся или младше или старше своего возраста, считал себя сознательным,, взрослым. Но как определить? Что сделать? Счет ведется по циклам: подросток знал, что он совершил кражу во время Покровской ярмарки, он знал, что был Великий пост, была Пасха, но он часто не знал, сколько ему лет, и часто говорил наугад. И вводится сверка с метрическими книгами для того, чтобы определить, сколько лет этому лицу. То есть благодаря этому навязывается математический расчет времени, человек до 17 лет, вне зависимости от того, как он выглядит, как она мыслит, какое преступление он совершил — он является несовершеннолетним, это было нажатие подросткового возраста и детства в иные временные рамки. Хотя, надо признать, в законодательных моментах — и это в той законодательной практике, которая царила на этих землях — То есть благодаря этому навязывается математический расчет времени, человек до 17 лет, как она не выглядит, как она не мыслит, преступление он не сделал — она является несовершеннолетним, это было включение подросткового возраста и детства в иные временные рамки. Хотя, надо признать, в законодательных моментах — это существовало и в той законодательной практике, которая господствовала на этих землях, — возрастные срезы существовали постоянно: девушка, скажем, до 13 лет считалась несовершеннолетней по Литовскому уставу как в наследовании, так и в поступках, также и юноша до 16 лет. Существует масса недоразумений и тавтологий, но массовая сверка по документам при совершении преступление, массовое выяснение «сколько тебе лет?» начинается со времени введения массовой документации, со времен империи. 
 
О чем идет речь — постепенно-постепенно и российская имперская власть на этох территориях пространстве, и в целом в Восточной Европе начинает контролировать не только политические институты, а значительно широкие и более сложные процессы, она начинает осуществлять контроль над индивидом. И возникает последний вопрос: действительно для Российской империи можно использовать тезис Мишеля Фуко о том, что постепенно система наказаний становилась мягче, но изменения эти увеличивали контроль, контроль над индивидом в целом. И эта тема действительно достаточно дискуссионная. В 2001-ом году один из самых ярких российских журналов, «Новое литературное обозрение», посвятил этому целый номер, и мы с моим коллегой дискутировали, возможно ли в Украине сделать номер, где бы дискуссия происходила вокруг тезисов Мишеля Фуко, нашли бы мы здесь авторов, которые могли так ярко владеть украинским материалом, как это было в России. И одна из самых ярких иностранных историков, Лора Енгельштайн, возразила, что тезисы Фуко можно использовать для Российской империи, потому что в действительности законодательные акты были — одно, а жизнь была — совсем другое, и выполнялись они совсем по-другому. Пропасть между примерами, которые приводит сам Мишель Фуко, из Российской империи и действительностью (как происходило тюремное заключение, определение возраста, отношение к матери, отношение к ребенку) была огромной. Но масса участников дискуссии поддержали тезис, что эти идеи философа можно использовать и для Российской империи — а почему бы и нет, мы тоже наблюдаем процессы, подобные европейским. И в этом случае перед украинским исследователем или исследователем из Прибалтики (масса документации касается прибалтийских провинций, которые трудно интегрировались в империю) встает дилемма, можно ли эти все эти явления исследовать, опираясь на Фуко, или действительность слишком отличалась от той картинки, которую нам демонстрируют законодательные акты и письма просвещенной императрицы. И я думаю, на этом риторическом вопросе я и закончу свою лекцию в надежде, что будут еще вопросы, уточнения и т.д. Спасибо.
 
Обсуждение лекции 
 
Холмогорова: спасибо вам огромное за интересную лекцию. Ну что, приступаем к вопросам? Первый вопрос у нас по традиции — от ведущих, а потом мы микрофон передадим в зал. Я, наверное, тогда задам первый вопрос. Собственно, мы, как бы, акцентировали внимание на Украине, а политика империи относительно детей в других регионах этой империи, она как-то отличалась? Были какие-то отличия? В чем они заключались?
 
Маслийчук: Российская империя была очень многообразной, и, соответственно, политика империи в других частях огромного этого государства существенным образом отличалась. Прежде всего, речь идет о прибалтийских провинциях, и в этих провинциях, я должен признать, смягчение законодательства было более ярким и более последовательным, чем на украинских землях, по многим причинам. Прежде всего, уже в 1743-ем году возникла существенная проблема: как наказывать тех детей, которые не слушаются родителей или бьют родителей. По шведскому законодательству, ну, о них говорят, что прибалтийские провинции живут по шведским законам, этих непослушных детей, подростков или, нужно убивать. Ну и вот Российская империя, — это одна из самых ярких страниц — сразу же запретила эту практику — жестоко наказывать этих взрослых или невзрослых детей, которые неучтиво относятся к своим родителям, это один вопрос. Второй вопрос — это вопрос детоубийства и, вот, прекращения беременности — это длительный обмен посланиями и инструкциями, но как раз первое смягчение приговора –это касалось девушки Елло с Прибалтики (я сейчас точно не помню часть, это Курляндия, кажется была), и, соответственно, речь шла об этой девушке,  что эту девушку, которая сорвала свой плод, ее не наказывать и смотреть, чтобы беременные служанки, законно или незаконно, чтобы они не вредили свой плод. Ну, и еще такая пикантная наверняка подробность: первая законодательная инициатива о скотоложстве тоже касалась Прибалтики. Скотоложство уже по Библии ну очень тяжело наказывалось, тоже смертью, и один мальчик, одного мальчика застали в совокуплении с коровой, Банца Кааспара, и возник вопрос, что делать с этим мальчиком, то есть его убивать или нет, и уже рескрипт Сената, прежде всего, шел, что его абсолютно не следует трогать: прежде всего потому, что он несовершеннолетний, этот поступок неосмысленный, его только нужно, ну, там, ставить на путь истинный в церкви или еще где-то, он был абсолютно помилован. Но это все, если так следовать этой логике, это все четко ложится как раз в теорию Мишеля Фуко, что смягчение, продуктивность и потом — продукт, имперская власть показывала в наиболее сложных для восприятия районах, частях, свое милосердие, свою, вот, невероятную мягкость, ну и так далее, чтобы лучше инкорпорировать эти районы. Это наиболее яркие примеры, о которых, ну, я говорю, я знаю, это, прежде всего, Прибалтика, Остзейские провинции.
 
Портнов: спасибо. Мне очень понравился, и признаюсь, поразил меня пример из шведского законодательства, поскольку мы знаем, какое оно либеральное сейчас, это страна, где за то, что ударил ребенка, можно попасть в тюрьму, как, кстати, и в Финляндии, там детей вообще не бьют, там другие методы повлиять на них…
 
Маслийчук: уже дети бьют, им можно…
 
Портнов: нет, нет, там другие методы, но это тема для какой-нибудь следующей лекции про Скандинавию. У меня два вопроса лектору, очень наивных. Но, возможно, наивные вопросы вызовут какие-то провокационные ответы. Первый вопрос: зачем империя гуманизировала это пространство, гуманизировала эти отношения, — я согласен с тезисом, что она это делала, но зачем? А второй вопрос связан с первым, потому что легко ответить на первый вопрос, сказав: «Это было Просвещение, это был такой дух времени и т. д.», но тогда у меня возникает вопрос: а откуда была эта необходимость в Просвещении, откуда оно взялось, почему пришло, и почему империя, почему именно империя, взяла его на вооружение?
 
Маслийчук: Наивные вопросы требуют очень развернутых ответов, это понятно. Но я хочу сказать две вещи: прежде всего очень просто говорить, зачем империя гуманизировала пространство, мол, Просвещение и т.д. — опять же хотела воспитать, как бы сказать, «колесико в свою машину», воспитать человека, послушного этой империи, который обязан этой империи, которая будет создавать хорошо управляемое государство, ну, создать послушного индивида, это понятные вещи. Каким образом это создается — благодаря вот такому смягчению, милосердию, созданию массы учреждений, например, в результате Городового положения 1785-го года создавались так называемые ремесленные управы, где подростка часто наказывали, отдавая его на учебу. Мне удалось смотреть документы Киевского пограничного наместничества, где часто подростков, бежавших на территорию еще Речи Посполитой из этого наместничества, ловили и отправляли в ремесленную управу; это воспитание трудом, трудом в пользу или государства, или кто-то покупал этого подростка, чтобы он работал у него в усадьбе — вот эти вещи очень и очень важны. Эти смягчения, эта гуманизация, гуманизация в определенной мере была изменением отношения к человеку как к венцу творения, но это, опять же, ничто иное как увеличение контроля над этим человеком, над этим индивидом. Это понятные вещи, вот зачем империя гуманизировала пространство: чтобы здесь утвердиться, чтобы доказать свою состоятельность, ну и чтобы хорошо управлять этим обществом, хорошо управляемая государство — это венец просветительской риторики, это вне всякого сомнения, это один момент. Второй момент: как Просвещение и почему оно приходит, и в чем основная основополагающая разница между двумя империями, которые очень важны для понимания украинского прошлого, — Австрийская империя и Российская империя, — действительно империи с как сегодня говорится, с многонациональным населением. Если в Западной Европе просветительские идеи воспринимались снизу, и, собственно, это привело к печальным в чем-то последствиям Великой французской революции непосредственно. Эти все сиротские приюты, новый полицейский надзор, там часто даже тюрьмы создавались обществом: так, скажем квакеры в Голландии содержали тюрьму, где был приют для нищих и подростков, и это создавалось не за государственные деньги, а квакерами. Сиротские приюты часто создавались независимо от государства, воспитание часто существовало вне государственных инициатив, и этот просветительское отрицание, отрицание неправильно организованных государственных структур, привело к большим социальным изменениям на Западе, но на Востоке Европы ситуация была иной. В то же время там просветительская риторика привела к появлению просвещенного абсолютизма, и мы наблюдаем этот просветительский абсолютизм при Екатерине II, вне всякого сомнения, но еще и у ее предшественницы Елизаветы Петровны. Конечно, это все усваивалось из Европы, но главная цель — создать рациональное правильное государственное управление, чтобы человек был частью этого государства, чтобы он выполняла свои функции. Каким образом, благодаря чему это можно сделать? Одно из средств — это воспитать индивида и доунифицировать различные сегменты империи, которые были очень и очень разными по своему образовательному уровню, с языковых дисбалансом, с различными социальными структурами, — это все нужно было уничтожить и создать унифицированную государство. Уничтожать каким образом, — вот таким, казалось бы, правильным, рациональным, гуманным введением врачебного досмотра, смягчением системы наказаний, заботой о сиротах, но это все имело под собой цель четкого государственного управления, которым восхищались те же французы. Дени Дидро, великий энциклопедист, посетил Россию 1775-го году и оставил захватывающие воспоминания об этой стране. В то же время не все так просто воспринимали этот блеск империи: другой англичанин, другой западноевропеец, Дидро — Джон Говард, который похоронен под Херсоном, он приехал в Петербург, и императрица выслала за ним свиту, но Говард вышел недалеко от города из кареты и решил пройтись пешком, чтобы самому увидеть тюрьмы и поговорить с местными надзирателями и палачом. И он увидел совершенно другую картину, чем могла ему показать Екатерина II. Но увлечение этой империей у Говарда (Говард — это человек, который создал тюремную систему в Англии, кстати) было столь велико, что он вернулся домой, а потом еще раз приехал присматривать место ссылки колодников в Херсон. Херсон, украинский город, был одним из самых страшных мест для ссылки колодников со всей империи, и там он умер и могила Говарда находится возле Херсона, в Украине. К сожалению, меня это всегда удивляет, как мы относимся к таким вещам: этот человек, который создал тюремную систему, из которой родилась вся мировая надзирательная система, с ее паноптикумом постоянным наблюдением, с преимуществом индивидуальной камеры, он умер в Украине, но об этом почти никто не говорит, не знает, и не знают, в каком состоянии его могила я, к сожалению, видите, сам, будучи в Херсоне, не посетил ее. Пожалуйста, пожалуйста.
 
Болдырев Юрий Александрович: ну, во-первых, спасибо за интересную лекцию. Но мне кажется, что, как бы, приобретенная 19 лет назад независимость немножко подвигла Вас на путь слегка квазинаучный. Дело в том, что империя была православной, и, на мой взгляд, было бы интересно узнать, как империя интегрировала, то есть украинцы, или малороссы, они не были инакими, это было православное население, то есть это было самое настоящее имперское население. А вот как интегрировали мусульман, как интегрировали буддистов, иудеев — вот это, здесь отличие гораздо существеннее. А как интегрировали малороссийских детей, великороссийских — это, я думаю, все было достаточно, достаточно одинаково. Вот недаром Вы выделяете Прибалтику, потому что Прибалтика была инакоконфессиональной, поэтому, действительно, была какая-то разница. Конфессиональная империя была, и разница была, на самом деле, не в мове, а в конфессии, и это главное. А Вы сделали такой крен и, на мой взгляд, Вы как бы увели немножко нас в сторону от научного взгляда. И второе, второе — лекция действительно очень интересная, и хотелось бы пожелать и, так сказать, устроителям и лектору сделать через какое-то время, когда лектор наработает материал, сделает следующую лекцию на эту же тему, для того, чтобы узнать, как лектор видит место и Российской империи, и всех других империй той эпохи в, как бы, в контексте мирового развития, потому что сегодня мы знаем другие империи, сегодня одни империи рушатся, другие строятся, и как эти империи, какими они механизмами пользуются и что они хотят. То есть, на самом деле, это все империи хотят, все государства хотят одного и того же от своих граждан. Вот, как бы, хотелось бы послушать Вашу лекцию в следующий раз в таком временно контексте. Спасибо. 
 
Маслийчук: прежде всего, я очень люблю, когда мои доклады называют квазинаучными. «Квази» — это от слова очень растекаемое… ну, дело не в том, я хочу сказать, что это определенное заблуждение считать, что все было одинаково в российских губерниях и одинаково в губерниях малороссийских или в слободскоукраинских. Прежде всего, о чем идет речь: на территории Малороссии существовал, как я сказал, Литовский статут, который был упразднен, и то не полностью, в 30-ых годах XIX-го века. Прежде всего, в Литовском статуте было немножко иная трактовка тех или иных проблем, я еще раз хочу сказать: взрослый человек по Литовскому статуту — это человек, которому 16 лет, по российскому, более гуманному с точки зрения законодательства — 17 лет. Разночитания были очень существенными, когда судили на Левобережной Украине, почему — потому что вот эта разница, этот промежуток между 16 и 17 годами — это очень сложный промежуток, мы понимаем, да, и часто в Черниговском наместничестве, в Новгород-Северском или в Киевском, считали, что этот человек, подросток должен нести полное наказание. В то же время существовал имперский закон. Эти противоречия, они даже отражены в Полном собрании законов Российской империи. Время от времени апелляции доходили в Сенат, и Сенат четко определял 17 лет — это один момент. Второй момент — насчет православия, который на самом деле насчет этих земель будет в это время довольно сложным, несмотря на все-все-все, и речь идет не о подчинении каким-то канонам и правилам, а речь идет, ну, о простых вещах, например, запрете ходить в такой-то прическе в церковь, да, запрет во время крещения обливать ребенка, а не полностью погружать в купель. И таких вопросов, на самом деле, будет множество, если мы возьмем этот срез, который свидетельствует, ну, о разнице, в том числе отношения к родителям на территории, скажем, российской этничной и на территории малороссийской будет немножко иным. И если существовал, я не вижу, не видел вот как раз таких проблем на территории российской, которые существовали здесь. Еще один момент, который очень ярко осветил Александр Кизиветтер — блестящий русский историк, российский, в эмиграции — он написал, что самое распространенное преступление подростков в России, а, прежде всего, он пользовался материалами Саратовского и Псковского совестных судов, было убийство подростками помещика, это очень яркое уголовное дело, по многим причинам. В украинской документации, за исключением одного дела, которое мне удалось найти в Екатеринославском наместничестве, я не встречал этого уголовного преступления подростков. Отношения между помещиком и крестьянином, и подростком и крестьянином были немножко иными. И таких примеров много, я не хочу на этом сосредотачиваться, но это заблуждение считать, что Малороссия и, собственно говоря, Слободская Украина очень были похожими на часть, материковую, основную часть империи, это не совсем верно. Возможно, эти взгляды Вы посчитаете квазинаучными, но я могу их подтвердить огромным фактажом. Насчет моей следующей лекции — я очень большой эмпирик, я не люблю великих обобщений, возможно, это мне вредит, я не отношусь к империи ни положительно, ни отрицательно, этот опыт, который был и, собственно говоря, который не стоит отрицать. 
 
Олег Пашкевич, PR-консультант: скажите, пожалуйста, если продолжать конфликт «Кайдашевой семьи» до сегодняшнего дня, можно считать, что в Украине отношения между народом и властью, между детьми и родителями немножко более бунтарские. Как Карпо был большим бунтарем сравнению со своим отцом или своей матерью. Еще Ленин когда-то был обеспокоен тем, что украинцы слишком заражены анархизмом, надо что-то делать с тем анархизмом и сделали — это понятно. И если говорить о Фуко, скажите, можно ли говорить в этой связи, что общество дисциплины и общество контроля для Украины более приемлемо сегодня с вашей точки зрения, если речь идет об управлении украинским населением?
 
Маслийчук: я сразу на второй вопрос отвечу — чем больше у нас будет больниц, сумасшедших домов, школ, тюрем, тем более развитым будет управление, это понятные вещи, контроль увеличится. Пока государство мало обращает внимания на все эти вещи, конечно, оно не имеет ни морального авторитета, ни надлежащего управления, это понятно, мне кажется. Дисциплина, контроль — это одно и то же именно в этом ракурсе, и Мишель Фуко не очень-то их различает, так как дисциплина уже предусматривает контроль. Но я думаю, что это отдельная тема. Относительно примеров семейных неурядиц, видите ли, эти вещи исторически обусловлены. Исторически обусловленное разделение семей и многое другое, оно не являются исключительно украинской особенностью чертой, скажем так. Потому что в отдельных регионах Украины мы можем наоборот наблюдать господство большой семьи, а на пограничных землях, где существует проблема раздела земли — существует малая семья. Это немного другой социальный срез. Что касается бунтарства как индивидуализма, как анархизма, то это, мне кажется, трудно обсуждать на моем материале. С другой стороны, я абсолютно согласен с человеком, который меня до этого спрашивал, что все-таки украинцы играли большую роль в строительстве Российской империи, что они склонны к корпоративности, к помощи друг другу, — по этому признаку их часто отличали. В Петербурге существовала целая украинская мафия, если ее можно так назвать, и историк Изабель Мадарьяга пишет об этом. Первая книга на украинском языке, «Энеида», вышла в Петербурге, благодаря землякам. Они помогали друг другу, склонны были к большой самоорганизации и даже к служению империи. Империя ценила это, это тоже надо признать. С анархизмом, вы знаете, я бы не шутил, но действительно, это понятно. Почему здесь был анархизм, его вспышки во время больших социальных сдвигов? Потому что было много проблем, много вопросов, много видений решения проблем. Плюс ко всему, не следует забывать, что это большая пограничная территория. И анархизм царил, прежде всего, на границе — в степях-лесах или вообще в степи. Это естественный фактор, и географическое расположение играло огромную роль во всех этих баталиях, но с анархизмом я был бы осторожен. Николай Костомаров считал, что русские даже больше склонны к нему, к этому разбойничьему неистовству,  несмотря на свою государственно сущность.
 
Мария Хийлевич, Всеукраинское объединение ветеранов: Пользовались вы в своих исследованиях трудами Федора Вовка, студии по украинской этнографии, это всемирно известный ученый, читал лекции в Сорбонне, на Украине, в Петербурге. Это я к тому, о чем упоминал предыдущий слушатель, — об очень сильном православии в Украине. Я сама выходец из Слободской Украины, и особого православия там не наблюдалось. Федор Вовк это подчеркивает: большинство церквей на Слободской Украине строились по приказу Екатерины II. И я знаю, что наши ребята там, на клиросе в церкви пели, когда там нужно было петь, и какие слова, которые они вместо молитвы пели, это я знаю. И второе. Петр Калнышевский строил маленькую церквичку, потому Екатерина приказала, а рядом строил огромную приходскую школу — в таком помещении я училась. И последнее. Шевченко «Катерина», последние строки, — те, кто там в православие впадают, почитайте, — Шевченко написал последние строки: «Помолились над схід сонця, пішли понад шляхом» — вот кому молилась Восточная Украина.
 
Маслийчук: мне сложно говорить об этих вещах, потому что я изучаю определенный хронологический отрезок. Я хочу сказать, что это было другое время, когда церковь и религия значили гораздо больше, чем в XX веке. Это один момент. Второй момент, мы берем немного другой срез. Видите, существует так называемая народная набожность, народная религиозность, которая часто не соответствует церковным канонам. И это почти везде. Человек иначе относится к окружающей среде. Я вспоминаю, как в свое время совершенно разочаровался в компьютерных подходах к клиометрии. Я пришел на одно занятие, вел аспирант младше меня, который говорил, что за клиометрией будущее. И он решил выяснить, было ли население в российской деревне язычниками, или они были православными. Историк решил сравнить количество языческих праздников, которые он определил и классифицировал, и религиозных, православных праздников. По математическим подсчетам Борис Миронов, известный специалист по социальной истории России определил, что российское село было языческим. И это совсем другие вещи, о которых мы говорим. Церковь в то время играла огромную роль в жизни общества, но в то время, о котором я говорю, церковь начала уходить от этой роли. Екатерина II многое сделала для секуляризации Российской империи: в 1786 году у монастырей были забраны земли, была предпринята масса других ограничительных шагов, чтобы забрать огромную собственность у церкви, уменьшить влияние церкви на общество. Я бы не хотел дискутировать относительно верований, религии и т.д., поверьте, это тематика очень сложная. 
 
Прежде всего контроль над ребенком до эпохи Просвещения у населения был более церковным, нежели светским, это понятно. И, конечно, государство стремилось всеми силами через церковь влиять на население. Насильно строились церкви или нет, это, опять же, другая тема для разговора. Федор Вовк, вне всякого сомнения, является одним из основополагающих этнографов. Это человек очень выдающийся. Однако, самое интересное в этом человеке, и вы наверняка знаете, это огромная схема сравнений. Федор Вовк говорит об украинских обычаях на Востоке Украины или на Запада, например, об обычае показывать окровавленную простынь после брачной ночи, — и он сразу приводит два десятка примеров из Европы. И в этой связи Волк вводит более в широкий контекст данный украинский этнографизм. Без Федора Вовка трудно представить любое антропологическое, историческое исследование сегодня, если человек берется за украинский материал и стремится его использовать, то без Федора Вовка не обойтись. 
 
Что касается приходских школ. У меня относительно школ очень большой скепсис. Почему так произошло. Я вам скажу два слова, наверное, потому, что я читаю многих историков. Дело в том, что в середине XIX века (видите, сколько я хорошего сказал об империи) украинское этническое население было наименее образованным среди всех этнических групп в европейской части Российской империи и масса деятелей, которые здесь жили задавались вопросом, почему так произошло. Те же, русские и даже волжские татары больше образованными. И даже в украинских городах преимущественно образованные люди были русские или евреи. Этот вопрос был достаточно сложным, и поэтому решили искать корни в истории, как и подобает, и сказали, что в действительности к XVII века здесь было очень образованное население, это было подтверждено Павлом Алепским, но постепенно российская государственная машина закрыла огромное количество школ, и это было доказано на историческом материале, соответственно снизился и уровень образования населения. 
 
Однако проблема школы значительно шире. Что это были за школы? Почему там обучали детей и что это за социальная категория школьников? Что я хочу сказать? У меня часто возникает большой скепсис относительно этих школ. Потому что вокруг земель Левобережной Украине и Слободской Украины постепенно внедрялись светские принципы в образовании. А в украинских школах учили детей абы как читать псалтырь — это совсем другие вещи. И, конечно, вне всякого сомнения, имперская власть осуществила здесь большую образовательную реформу, совсем иную, чем здесь было до этого. Идеал этой старой школы, для историка это лишь идеал. Он прекрасно понимает, что уровень того образования, как там учили детей, был совсем иным, нежели мы привыкли себе представлять современную школу и ее задачи.