Телефоны для связи:
(044) 256-56-56
(068) 356-56-56
» » Сучасна українська журналістика

Сучасна українська журналістика

08 ноябрь 2018, Четверг
557
0
Сучасна українська журналістикаМы публикуем полный текст публичной беседы с украинским журналистом, ведущим программы "Без кордонів" на радио "Эра FM" Мыколой Вереснем "Современная украинская журналистика", которая состоялась 25 января 2012 года в Киевском доме ученых в рамках проекта "Публичные лекции "Полiт.ua". 

«Публичные лекции “Політ.ua”» — дочерний проект «Публичных лекций “Полит.ру”». В рамках проекта проходят выступления ведущих ученых, экспертов, деятелей культуры России, Украины и других стран. 

Юлия Каденко: Добрый вечер, дорогие друзья. Мы рады вас приветствовать, и рады, что вы, несмотря на занесенные дороги, мороз и прочие неприятности, добрались до публичной лекции «Полiт.ua». Наш   проект продолжает свою работу. Нашего сегодняшнего гостя, я думаю, не нужно представлять, но я представлю. У нас сегодня в гостях Мыкола Вересень, украинский журналист, журналист с мировой известностью, ведущий нашей любимой программы «Без кордонів» на радио «Эра» и прочее, и прочее. И поговорим мы сегодня, как не странно, об украинской журналистике. У нас будет непривычный формат для публичных лекций, но уже опробованный нами с Лесем Подеревянским – это будет разговор, это будет дискуссия, так что готовьте ваши вопросы. Я вижу, что тут собрались студенты-журналисты и другие хорошие люди, так что, думаю, будет интересно. Ведущая, я – Юлия Каденко, и передаю слово пану Мыколе. 
Мыкола Вересень: Доброго здоров’я всім. Я би сказав, що можна ширше – не тільки про українську журналістику. Я так люблю відповідати на запитання, тому що я, зазвичай, їх ставлю. Треба тренуватися, і себе відчути трошки з іншого боку мікрофона, тому я готовий відповідати  на будь-які запитання, які у вас виникнуть раптом підчас цієї розмови. Це моє було прохання, щоб ви не подумали, що це Юлія щось хитрить. Це моє було прохання, я абсолютно не розумію як читати публічні лекції. Тобто, я завжди розумію, коли у людей є питання, і вони це питання ставлять. І коли просто «я пришла и говорю» - щось я підозрюю тут неправильне. А у варіанті ставити запитання, я з задоволенням побув би в позиції тієї людини, яка зазвичай сидить переді мною, коли я беру інтерв’ю. Мені хочеться якось надихнутися. Отже, якщо є питання – усно або письмово. Єдине, що я не знаю азбуку Морзе, якщо передавати методом стукання, я боюсь, не зрозумію.  
Юлия Каденко: Спасибо. У нас первый вопрос обычно ставится от нашего проекта, поэтому я немножко отберу времени у зала. Скажите, пожалуйста, а вообще есть ли в Украине журналистика? 
Мыкола Вересень: Є коротка відповідь. Вона з двох літер - ні. Мені здається, що будь-яка діяльність, якимось чином сформована, має слідувати правилам. Ніхто з присутніх не буде лягати під ніж хірурга, якщо у нього не буде вироблено якогось алгоритму дій. В Україні немає професіоналізму як такого всюди, і журналістика не є винятком. Від двірника – сьогодні випав сніг, і у нас у дворі стоять машини, і двірник зробив таку вузьку стежку, де навіть дві людини не можуть розійтися. А от машини стоять засипані снігом, тобто жодна машина виїхати не може. Від двірника, тому що ми всі залежимо від двірників, і до президента. Гляньте, і на кожному щаблі ми бачимо непрофесійність. Якщо хто любить футбол, то у всьому світі після матчу кожної команди тренер обов’язково має пояснювати, чому так зіграли. Можна багато де подивитися, і побачити місця, де не працюють професійні стандарти. І журналістика – не виняток. Я нещодавно в Інтернеті переглядав, була сутичка навколо якогось губернатора, і комісія Верховної Ради з журналістики, чи там, свободи слова, розглядала щось, прийшли люди, які до журналістів казали, що вони праві, а політики казали, що деякі праві, деякі не праві. Там було одне слово вжито, що помічниця одного з губернаторів – «кокотка», просто в тексті. В будь-якій країні світу, де є правила, журналіст вже не правий, все, далі ми не розмовляємо. В тебе є документ. Перше, що тобі потрібно зробити – це відкрити словник і дізнатися, що таке «кокотка». Потім з цими словами знайти людей, які «тримали свічку», взяти у них свідчення. А тоді сміливо і наполегливо говорити будь-яке слово.  А якщо у тебе таких доказів нема, береш два папірця таких - «Етичний кодекс українського журналіста», такий самий як канадського, американського, французького - це документ, де є якісь певні правила визначені. Що таке «західний журналіст» - це людина, яка має два посвідчення: одне називається «press card», яке дає тобі журналістське співтовариство; другий документ – посвідчення редакції. У випадку порушення, це я про «кокотку», то збирається комісія і виносить попередження, порушиш ще раз – в тебе забирають прес-карту, і ти не є журналістом. В тебе, якби диплом забирають, і ти не можеш працювати журналістом. Журналістське суспільство тобі відмовляє, ти займаєшся чимось іншим, наприклад, пропагандою – більшої лайки, наприклад, в США не існує. Ти  піарник, ти промоутер – хто завгодно, але ти не журналіст. Чому в Україні є проблема? Безперечно, влада винна, безперечно – ще купа речей. Але, в першу чергу, винуваті журналісти. І до того моменту, коли кожен журналіст не зрозуміє правила, нічого не зміниться, не існує професії. Юля згадала Леся Подрев’янського. Є такий художник Сергій Поярков. Я товаришую з Лесем, і він чергового разу матюкав Пояркова. Я спитав: «Що тобі не подобається?» - «Так він цех пазоріт», - однією фразою відповів він. – "Який ти щасливий, у тебе є цех". Є певна кількість людей, які розуміють таке образотворче мистецтво.
Юлия Каденко: Вы работали в Лондоне. Есть ли «цех» у британских журналистов?
Мыкола Вересень: Там хитра ситуація. Він є, причому він виростав віками, тому що британська журналістика – найстаріша в світі. Було багато помилок, був суспільний запит, і була Королівська хартія. З іншого боку, існує те, що в Україні не існує – ареопаг лордів, які є авторитетними. Ці люди можуть впливати? От наприклад, вони запрошують психологів, офтальмологів, їм кажуть, за скільки часу людина, яка дивиться телевізор, може зрозуміти, що там зображено на екрані. І ці офтальмологи кажуть, наприклад, 0,3 секунди. Панове, з ВВС, коли показуєте новини з трупами, то у вас є 0,3-0,4 секунди, щоб ці трупи показати. Щоб глядач зрозумів, що це є війна, там вбивають, але те, що російською називається «смаковать», показувати зліва, справа, зверху - це не можна. Людина проінформована? Вона отримала інформацію? Оце - війна, оце – труп. Якщо більш філософськи відповідати на ваше питання, то я б назвав цікаву формулу: різниця між журналізмом західним і українським полягає в наступному – західна журналістика завжди покаже життя, і дуже мало покаже смерті, а пострадянська журналістика – завжди покаже смерть, і дуже мало життя. Пологи на пострадянському просторі не показують, а трупи – показують. І в тому є різниця. 
Юлия Каденко: Интересная граница. Я попрошу кого-то из коллег подготовиться к хождению с микрофоном. На самом деле, куча вопросов к Вам, но как-то надо делиться. 
Мыкола Вересень:  В ВВС кажуть: «на любой вопрос – даю любой ответ». Мені це дуже подобається. 
Юлия Каденко: Кстати, на украинскую журналистику тоже похоже. Да, мы уже начали говорить про постсоветскую в вопросе жизни и смерти, тогда чем особенна постсоветская журналистика, чем она отличается от общемировой? Это первый вопрос. А второй вопрос – те, кто воспринимает эту самую информацию, тоже отличаются, наверное, то есть, мы, воспринимающие информацию, отличаемся от британца, американца. Чем и насколько наша медиа грамотность отличается у нас в обществе?
Мыкола Вересень: Щоб ви не питали, я буду говорити, що журналісти винні. Вони не подають, або подають викривлену інформацію. Те, що я помічаю, пострадянський простір – це така територія, де журналісти дуже часто працюють для власного піару. Я щойно їхав в таксі з людиною, яка дивовижним чином працювала в Межигір’ї слюсарем чи столяром. Ми якраз про це говорили. Я кажу, моя версія, всі знають, що там є скандал, і Мустафа постійно розповідає про пана президента. Я кажу, що це абсолютно правильно, що журналіст має це робити. Але, давайте уявимо, що трапилося таке диво, і, попри наявність фантастичної нерухомості, люди відчули справедливість в іншому: побачили, що влада хоче підкорегувати податки на користь людей. Навіть не так – побачили, що влада веде діалог з суспільством. Не стиль «дурак – сам дурак», а прислухання. Ви можете уявити, що дійсно, дороги стали рівніші, хамства стало менше. Чи буде когось обходити, скільки там у когось є майна? Колись буде. Коли вся ця територія перетвориться в Швейцарію, тоді скажуть: “Ай-ай-ай, а де ти взяв грошей?” На сьогоднішній день, на мою думку, це вторинне питання. Сьогодні всі кажуть: ну, крадіть, але дайте нам жити. Я дуже часто помічаю, що тоді, коли я на радіо, коли я в газеті – тоді я відчуваю себе журналістом. Журналіст у нас – це дуже молода професія, на відміну від Заходу. Де журналісти і в 50, і в 60 років не хочуть бути заввідділами, вони хочуть бути журналістами. В Україні, Росії, про Білорусь я не знаю, журналіст – це професія молодих. Я тут трошечки попрацюю, засвічусь, а потім піду вже щось інше робити. І в мене таке враження, що цього моменту, що журналіст – це соціальний робітник, немає. Ми маємо слухати, що люди і як, і відповідно формулювати питання до влади, і перекладати те, що влада каже людям. От вам останній приклад, який мене дуже дивує – газові питання. Журналісти стають в такому випадку продовженням влади. Влада розповідає суспільству, як вона допомагає олігархам зменшити видатки на виробництво, от вона звітує. Зараз із газом погано, $415 за 1000 м3 – це дорого. А ми хочемо, щоб олігархам було дешевше, і щоб вони менше платили за це. Іде такий звіт над головою суспільства, вони там між собою вирішують. У Вас у когось є хімічне виробництво, якому треба дуже багато газу? Чи може у когось з Вас є металургійні виробництва? Тобто якісь «дяді» приватизували собі щось, і це щось потребує, наприклад, газу. А тепер 46 мільйонів не сплять, не їдять, а тільки думають, як допомогти олігархам, як вони, бідні, живуть. Які вони бідні, і який дорогий газ. Я не чув від журналістів по радіо і телебаченню: «Альо! Ми тут не причому, це все не до нас!» І всі з серйозними «сьогодні в Москві відбулися переговори» - а я тут причому, чому я маю дбати про якісь переговори? Тому, насправді, журналісти обслуговують владу. 
Юлия Каденко: Я поняла, что фокус освещения смещен? Почему? 
Мыкола Вересень: У мене є одна відповідь, не думаю, що всім сподобається. Моя відповідь така: в будь-якій професії треба казати, що є нуль і це є норма. В 90-ті роки всі розуміли, що Захід – добре, а СРСР – погано. І як модельєри чи будівельники дивились на Захід, що там краще мода, рівніші дороги чи кращі машини, так і журналісти. Ага, у нас погана журналістика – що не зовсім було правдою, у нас в радянські роки есе і такі великі розлогі роздуми часом були цікаві – і нам треба вчитися на Заході. І не провчившись довго, наступили 2000-ні роки. І тут відбулася досить цікава трансформація, як на мою думку, піднялася Росія, і російські ЗМІ почали ставити під сумнів західні принципи і дієві засади будь-де. А, там теж хабарі беруть! Бачите, там неякісні ліки! Це почалося в програмі «Время», звичайно. Але чому українські журналісти підхопили цю версію – мені не зрозуміло. Я розумію, в Росії це через те, що там Путін і решта, і треба показати, що ми такі самі нормальні, і там є недоліки. Кажучи чесно, там є недоліки, там просто відсоток інший. Там є хабарі – але дуже мало. За кордоном якщо хтось впіймає когось на хабарі – його посадять в тюрму неодмінно, шансів немає, хто б ти не був. Але коли ми дивимося по телевізору, я розумію, як працює пропаганда: ми дивимося програму «Время», і у нас тут пограбували банк десь, міжнародна новина – в Чикаго теж пограбували. Так ми ж такі самі! Значить, і журналістика у нас така сама, і дороги, і медицина, машини – і ми всі такі самі. І у людей перестає існувати «відсутність нуля», звідки ми починаємо рахувати. Ми забуваємо, що багато століть накопичувались ці знання, як в ті машини, які потім стали називатися “Mercedes”. Це неможливо на пострадянському просторі, тому що це велике нашарування культур, яке в результаті привело людство до сучасного Мерседеса. А у нас поки «Славута», ще «Славута». 
Юлия Каденко: Я вижу, что у моих коллег есть вопросы. Вот, Вера Холмогорова, редактор сайта "Polit.ua" . Я попрошу нашу коллегу Олю приготовиться передавать микрофон другим жаждущим. 
Вера Холмогорова: Действительно, в зале много молодых журналистов, у меня возник вопрос. Вы, как человек, много работающий журналистом, и работавший на ВВС, могли бы дать молодым журналистам главный совет или главные несколько советов? 
Мыкола Вересень: Жодного не дам. 
Вера Холмогорова: Хорошо, скажите тогда, чего не делать? 
Мыкола Вересень: Це таке питання з минулого. Коли я починав, і були перші там 3 роки, 5 років, 7 років – я ще розумів, як це працює. Тепер воно працює в мене автоматично. Наприклад, якщо ви футболісту, який б’є пенальті, скажете: “Ти якою ногою будеш бити?” – він промахнеться відразу. Тому що це для нього автоматична дія, в нього дві ноги, і він постійно їх використовує, і він не думає. Якщо Ви мені текст покажете, я зможу його виправити. Але так теоретично розказати, я вже не зможу, чесно. 
Юлия Каденко: То есть можно подвести итог, учитесь так, чтобы потом делать не задумываясь? Коллеги, представляйтесь, пожалуйста, перед вопросом. 
Борис Шавлов: Доброго дня, пане Миколо. Чи є, чи буде в нашому суспільстві якийсь запит справжньої журналістики, і що з цим робити? Це перше питання, а друге – про журналістику соціальних медіа. Щось ми там у фейсбуці пишемо, чи може це бути справжньою журналістикою, або ні? 
Мыкола Вересень: Дивіться, значить, перше: запиту на журналістику не буде, поки не з’являться паростки громадянського суспільства, тоді вимушено цей журналістський прошарок буде якось підлаштовуватися під громадянське суспільство. Поки нема громадянського суспільства, трішки важко уявити наявність такого громадянського інструменту, бо журналістика – це інструмент. Тепер про Інтернет – це катастрофічна історія. Я донедавна нічого не розумів в Інтернеті, і дуже переживав – всі такі сучасні, а я пишу золотим гусячим пером. І я вирішив щось робити: помер Кім Чен Ір, і мене дуже зацікавило, що ж це за країна така, Північна Корея, я почав лазити в Інтернеті, і там щось вишукувати. І я став страшенно задоволений, я був правий, коли це не читав. Я дуже себе заповажав. Може, я такий старезний, і через вік мій я не розумію сучасного життя, тому що все своє основне життя я знав, що якщо ти тупий – то ховай свою тупість, не показуй її. Якщо ти тупий, то не треба писати чорнилами великими літерами собі на лобі, що ти – ідіот. Ні – це не про Інтернет. Це є сонм маразму. Ти відкриваєш, і: хлопчики чи дівчата, ну не треба так виявлятися! Так не можна. Намагайся якось скромніше. Дуже не часто я бачу там якісь розумні речі, і такі речі, які достойні того, щоб їх читала інша кількість людей. Тому, я не знаю, як я відповім на це запитання, скажу відверто. З одного боку, це такий постмодерн – я це все розумію. Я розумію, що тут демократія, і в мене теж немає претензій до цього. З іншого боку, я думаю, що настане якийсь час, коли відбудеться сепаратизація цього. І зараз великі розуми людства думають, що робити з Інтернетом, куди його поставити – це засіб масової інформації, чи ні? Які юридичні супроводження можна долучити? Якщо ми кажемо, що це ЗМІ, то це важливо. Дуже мало є юридичних факультетів в Америці, Європі. І там третю чи четверту частину навчання вони вивчають право, тому що це правові стосунки. І це важливо. Це фактично, другий предмет після майстерності. Що я точно знаю, що на «неокрепшие советские умы» покласти Інтернет в журналістиці, мені здається, це гірше. Це погіршує ситуацію, не покращує. Коли у тебе ціла історія журналістської цивілізації, якщо можна так сказати, і ти точно розумієш правила, і ти користуєшся Інтернетом, маючи в голові правила, це одна справа. А коли у тебе правил нема...
Святослав Лук’яненко: Добрий вечір. Мене звуть Святослав Лук’яненко, я - інженер, працюю в типографії. Питання таке, чи є у журналістики якась «надмісія», як кажуть в Росії «поет – більше ніж поет»? Не просто подавати новини, а формувати громадську думку, якось виховувати людей? 
Мыкола Вересень: Це мрія пострадянських недолугих журналістів – знайти оцю «надмісію». Насправді – нема, але є винятки. Якщо ми говоримо, що це суспільна професія, то існують певні гострі часові проміжки, коли відбувається робота журналіста. В нормальному житті – це неправильно, тому що, коли ви кажете, що «я на себе не візьму відповідальності вас виховувати». І я бачу дуже багато журналістів, які впевнені, що «мы должны нести», такі «несуны». І стоїть така двадцятип’ятирічна людина, вона вже «несет что-то». Ты уже взяла это что-то, чтоб нести? Треба ж набрати щось, щоб нести. Це теж протиріччя, коли ми говорили про вік. Європейці чи американці – це не молоді люди. Ви на екран не потрапите до 35. Це довіра, суспільна довіра, до певної особи. А «поет в Росії – великий поет» - це неправильно. У мене колись була така історія на 5 каналі, була ситуація з виборами 2005 року, і приїхали російські журналісти, і один із них був дуже смішний, він так підійшов і каже: “Пане Микола, ну я візьму інтерв’ю, Ви не образитесь, його все рівно виріжуть, ви ж розумієте, звідки я?” -  “Та Бог з Вами”. І тоді він ставить питання: “А у вас нема балансу, ви ж маєте баланс тримати?” Я гордий, тому що я знайшов тоді момент між двома ефірами. Я кажу: “Бувають моменти, коли баланс не працює”. Він каже: “Як це? журналістика є об’єктивність?” - “Добре, давайте напишемо збалансовано про Гітлера? Я навіть можу вам дати приклад: «Да, он убил 6 млн. евреев, но какие дороги построил!» Є гострі історичні моменти, коли треба вибирати. І ти обов’язково вибереш. 
Юлия Каденко: Спасибо, еще вопросы, пожалуйста. 
Надежда Ефимич: Добрый день всем, Надежда Ефимич, руководитель финно-пермского общества, это финно-угорские народы Российской Федерации в Украине. Вы затронули тему общественного мнения. Я из той эпохи, СССР. У нас недавно был разговор с молодыми ребятами, о том какое общественное мнение было в СССР. Я к чему веду, если девушка, не выйдя замуж, родила ребёнка, в селе или деревне настолько обсуждали, что она готова была в петлю залезть. Вот такое вот было общественное мнение. Они: «Как? Разве это возможно было?» Сегодня можно всё, что угодно делать. Сегодня общественное мнение формируют тоже молодёжь, и такие журналисты как Вы. Я работаю по языковой политики. Конечно, эта тема очень острая, и, конечно, нагнетаемая искусственно. Сегодня ликвидировали Национальную Экспертную Комиссию по вопросам Защиты Общественной Морали, и задаешься вопросом: а может быть опять вернуться к цензуре? Или какие-то методы применять, чтобы общественная мораль формировала именно общественные моральные ценности, которые должны нести СМИ. Вот я говорю по своей финно-угорской теме. Есть много журналистов, которые берутся за эту острую тему, и берут ее на вооружение против России. Я начинаю с ними разговаривать на эту тему, что это неправда, и: «А что я могу сделать, он написал, и я ему за это заплатил деньги?» Я ему: «Ну, это же не правда, вы понимаете? Каким образом вы – грамотные журналисты, вас много - что вы можете предложить, какие методы, приёмы, разговаривать с политиками, убеждать их, как, и что вы можете сделать? 
Мыкола Вересень: З точки зору моралі, відновлення якихось там організацій неможливо. Недарма я казав про лордів, які авторитети. І вони авторитети вже 1000 років, із них останні 900 – не крадуть. Тоді вони там загарбали той замок, і все. І їх те ж суспільство, ті ж газети, перевірять на мікроскопі. І тоді виникають ці 20 чи 22 людини, я не пам’ятаю точно. Такі авторитети життя. І вони якимось чином можуть на це впливати. Не прямо, не так: ти можеш, а ти – не можеш. Взяти комісію з моралі – це дуже смішно і незрозуміло. Шансів, окрім як шляхом природного відбору, як в Дарвіна, поступово, немає. Громадянське суспільство – це найкращий фільтр. Коли купа людей каже, що це погано. Тепер, щодо фіно-угорських проблем і відношення до Росії. Я відповім на це питання, але ми закінчимо завтра десь о третій. Це заскладно: там і політика, технологія і мови – я просто не хочу забирати у людей можливість поспілкуватися. 
Антон Пахотник: Добрий день, я Антон Пахотник, програміст. У мене таке питання: як Ви прийшли до думки стати журналістом? Якби би в той час, коли вирішували стати журналістом знали, що така ситуація буде з журналістикою в країні сьогодні — тобто її нема – чи б ви стали тоді журналістом, чи може стали кимось іншим? 
Мыкола Вересень: Мені приємна перша частина питання. Я занотую собі. Це моє улюблене питання. Випадково я став журналістом. Я був таким відповідальним, як це не дивно, і мені не вистачало грошей. Я заробляв 105 рублів, викладаючи історію. І я хотів ще заробляти. Я репетиторством займався, а потім ще чимось. Я випадково з кимось розмовляв, і він сказав, а давай спробуємо на українському радіо, це ще Радянський Союз був. І мене не взяли, якось. Я схибив шалено. Я викладав в такому педагогічному училищі, а виявляється, що це страшно було модно, і там по 100 мільярдів людей на місце, дуже популярний учбовий заклад. І мені той один, з українського радіо, дав зрозуміти, що як його доня вступить в педучилище, то тоді я … це така ціла схема. Це, до речі, про те, що зараз багато хто говорить, що зараз – корупція. Це Радянський Союз. І я таки вставив її в те училище, пішов до ректора і принизливо попросив. Це страшно згадувати. А він не взяв, надурив, в кінці кінців. І це якийсь там кінець 80-х, і в Україну почали потрапляти перші іноземці, етнічні українці. До них дуже прискіпливо ставилося КДБ, а тут Горбачов і перебудова. Значить, приїздить така Катя. Ми познайомились, вона - англійка. Ми дружили, пили, гуляли. Вона познайомилась з художниками, вони - мої друзі. І десь ми сиділи в майстерні, і я звідти такий похмурий виходжу і всю цю історію розповідаю. А вона каже, що колись працювала на російському ВВС, і подзвонить, може, там треба люди. І це було те саме, наче я би вам сказав: “Давайте зберемося, у мене тут космічний корабель, і ми полетимо на Місяць швиденько”. І я не перебільшую. ВВС – це таке божество, перший заступник Зевса. І я тоді пропустив цю пропозицію, бачите, ніхто не встав, щоб полетіти на космічному човні. І проходить півроку, мені дзвонять і пропонують. В мене температура піднялася до 38оС, тому що ВВС і тюрма, і Сибір – були тотожні. От так я став. 
Юлия Каденко: Дякую, ще питання. 
Елена: Добрый вечер, меня зовут Елена, обычный читатель. Скажите, пожалуйста, когда украинская журналистика перестанет себя пиарить, когда же мы сможем доверять журналистам по поводу информации, которую они подают? Неужели украинскую журналистику нужно изнасиловать как Опру Уинфри, чтобы это была правда, как все говорят? 
Мыкола Вересень: А я думаю, що останні Ваші слова, вони десь близькі до того. Я думаю, що це швидко не буде, ґвалтування мусить буде довге. Знаєте, це ми залізли в таку моральну площину, куди я не люблю залазити. Тут ж дві дороги. Або щоб більшості журналістів стало соромно, від наслідків ґвалтування. Я не переконаний, це слабка позиція, я з нею не погоджуюсь. Але знов ж таки, до цього громадянського суспільства – колись я дивився Анджея Вайду, і він розповідав реальну різницю між європейським суспільством і пострадянським. Він наводив приклад про Петербург, колишній Ленінград, вбили когось, вірменина, азербайджанця, і написали все дуже схоже, так само як робили би в Парижі: радіо сказало, телебачення показало. Але є маленька різниця, в Парижі мінімум 10 000 людей вийдуть завтра і скажуть,  що ми не хочемо вбивств. І там будуть білі, чорні, жовті – там різні люди будуть. А тут – не вийдуть. Громадянське суспільство – це коли вийдуть. Не всі, а якісь люди, які займаються цим професійно, наприклад. І по кожному випадку є реакція суспільства, тоді воно громадянське. Завтра заборонили б коллекціонувати марки – вийдуть філателісти. Такий дуже тендітний момент – Майдан. З одного боку, це не нормально, коли по кожному приводу люди виходять, а з іншого боку, треба виховувати владу – іншого варіанту немає. В американській конституції написано, що право народу на повстання закріплено в конституції, тому що, якщо хтось збирається узурпувати владу, народ має право. От така відповідь. Або буде громадянське суспільство – або не буде, бо вітер з Європи дуже потужний, набагато потужніший, ніж східний. Коли – невідомо. Але люди мусять висловлювати ту саму громадянську позицію: «Я - проти». Але не сидіти вдома, і: «Але, Сеня! Ты как, против? И я – против! Молодцы! Чаю мне!».  
Юлия Каденко: Еще вопросы, пожалуйста.
Владимир Тригубов: Владимир Тригубов, город Киев. Скажите, пожалуйста, есть ли у Вас сейчас своя программа на телевидении? Если есть, то на каком канале?
Мыкола Вересень: Ні, немає. 
Владимир Тригубов: А почему?
Юлия Каденко: Мы над этим работаем. 
Владимир Тригубов: Просто раньше у Вас когда-то была передача «Табу». 
Мыкола Вересень: У мене багато різних програм було. 
Владимир Тригубов: «Табу» я смотрел с удовольствием. 
Мыкола Вересень: У Вас майже бездоганний смак. 
Владимир Тригубов: Это была одна из Ваших самых лучших передач. 
Мыкола Вересень: Я не буду казати так чи ні. Це буде не дуже правильно. 
Юлия Каденко: Спасибо. Сейчас у Мыколы есть передача «Без кордонів», вы можете слушать ее на радио «Эра», ежедневно и по выходным дням. В будние дни – утром, в выходные – по вечерам. 
Роман: Доброго вечора. Роман, Київ. Буде таке запитаннячко, до якої міри журналіст повинен завжди говорити правду? І друге запитання, мене товариш випередив, Ви закінчили історичний факультет. Чи важко фаховому історику перекваліфікуватися на фахового журналіста? 
Мыкола Вересень: Про правду Ви потім мені нагадаєте, про перше питання, якщо я не забуду, але я почну з другого. Я вважаю, що будь хто може бути фаховим журналістом, окрім людей з журналістською освітою. Ідеальний журналіст – це фізик, математик, теплотехнік, дуже точна наука має бути. Тоді за ці 5 чи 4 роки відбудовується оця точка зору, прибирається. Ти стаєш більш об’єктивний. В тебе нема цього, що в Радянському Союзі називали російською мовою «вкусовщина». От мені подобається Яценюк, і я пишу про нього. Тебе ніхто не питає, хто кращий, суспільство в тебе питає – опиши нам їх, а ми зробимо висновок. Нам не треба знати, що той краще того. Ти нам опиши того, того і того. Ти нам розкажи правду про них. Особливо, мене дратувало в 90-х роках таке словосполучення, зараз його вже немає, «українська журналістика». Є журналістика, і є її відсутність. Там дуже складно з національним питанням. Є безперечно, і англосаксонська, там вона трішки відрізняється. Але це неправильно. І це відповідь на друге питання. 
Про правду. Насправді, дуже красиве питання, і на це питання ніхто не знає відповіді. Найрозумніші люди, які сидять там по всяких Гарвардах, Оксфордах, не знають відповіді на просте запитання. Я вам зараз наведу. 3 червня 1944 рік. Ви дізнаєтесь, що операція по висадці десанту відбудеться завтра. Ви - професійний журналіст, ви не маєте право приховувати інформацію, вам це заборонено. Ви мусите написати про це. Якщо ви напишете про це, то воно стане негайно відоме німецькій розвідці. І десятки, і сотні тисяч тих людей, які висадяться десантом, загинуть. Відповідь імперативна, така: і не вашим, і не нашим. Вважається, що, якщо я ваш головний редактор, то ви чесно пишете статтю, а я її чесно ховаю. Ви свою частину роботи зробили. Ви зробили все для того, щоб повідомити суспільство, що завтра буде десант, операція «Оверлорд». І таких варіантів дуже багато, для цього є спеціальні курси екстремальної журналістики, військової журналістики: як знімати, як бігати, як брати інтерв’ю, як не брати інтерв’ю. Якщо ви на фронті, я був три рази на різних фронтах, – це така дуже складна ситуація, тому що інколи ти відмовляєшся взагалі від інтерв’ю. Ти не можеш постійно показувати одну сторону, тому що немає балансу тоді. Тобто там є тонкощі. Але принципово відповісти на це питання про правду дуже складно. Але знов ж таки, ми можемо казати, що є плин життя, є екстремальні ситуації: революція, війна, захоплення терористами. В таких випадках завжди дуже складно. А так, в принципі, правда мусить бути. Я тут читав у Франції про те, що в приватне життя не можна втручатися, і навіть було роз’яснення Конституційного Суду. Це все неправда. Є велика група осіб, яка по факту власного життя, себе публікує. Президент себе публікує. Депутат Верховної Ради себе публікує. Будь який міністр, чи заступник міністра, чи чиновник себе публікує. А ви є вторинним. Якщо ви журналіст, ви маєте право, тому що ви не перший. Співак себе публікує, актор себе публікує. І ці люди не підпадають. Міліціонер  себе публікує. Ви не маєте право писати всієї правди про приватну особу, а про будь-яку не приватну особу – легко можете. 
Вопрос из зала: Доброго вечора, пане Миколо. Доброго вечора всім присутнім. Ми читаємо і слухаємо Миколу Вересня. Цікаво було б почути, що ж читає і слухає сам Микола Вересень? Могли б ви назвати такий топ 5 книжок, які найбільше вплинули на вас, на формування особистості? Друге питання, скажіть, будь-ласка, як відомо, журналістики в Україні не існує, і культурологічної журналістики тим паче, чому в Україні так не люблять культуру, і чому в усіх глянцевих журналах про культуру пишуть по залишковому принципу, на останніх сторінках? Чому так? 
Мыкола Вересень: Гарне питання. Про книги не скажу. Знов ж таки, коли ти їх прочитаєш 100 чи 200, ти ще пам’ятаєш, яка подобається, а коли 1000 – то вже ні. Я вчора подивився екранізацію Фаулза «Коханка французького лейтенанта» - маразм повний, жах і кошмар. Хоча, всі гарні актори, все чудово. Але сам Фаулз сильніше. Фаулза я дуже люблю, він на мене впливав колись. Я Чехова дуже люблю. Американців дуже люблю. В мене така ідіотська думка, що американська література вийшла з Чехова, тому що ці фрази, хемінгуеївські такі. Я не знаю, чому мені так здається, в мене враження таке. 
Тепер про культурологічну журналістику. Я вам відповім дуже коротко, тому що це – найскладніше. Найпростіша журналістика – це політична. Супер проста. А спробуйте описати голос? Картину? Тут треба багато слів знати, «и даже выражений». Тому я вам такий приклад наведу, я не знаю, як зараз, але скількись років тому New York Times мало 4 людини, які писали по п’ятницях, коли прем’єри йдуть в театрах на Бродвеї. Їм платили тоді по старих цінах, кожному по $8000. Оскільки їх було 4, вони писали раз на місяць. Кожен писав на свій тиждень. Це були унікальні люди, які могли описати те, що вони побачили і почули, бо як ви перекладете голос в літери? Єдине, там була така умова, що вони не мали право знати того режисера, до якого вони йдуть. Вони домовлялися на початку місяця. “Ти Джона Сміта знаєш?” - “Ні”. - “Тоді ти й йдеш на нього”. Це дуже складно, насправді. Українська культурологічна журналістика зводиться до «Сколько это стоило?» і «Сколько Вам заплатили?». Я сам нещодавно брав участь у театральній постановці, і це так мені сподобалось. Я дуже гарно вмію відповідати на це єдине запитання, яке ставили. І це проблема, тому що всім хочеться бути модним, всім хочеться бути політичним, бути поруч, а ввечері пити пиво. А піти в театр, і спробувати знайти слова, які описують те, що відбувається… Київська опера фантастична, не гірше європейської, це абсолютно серйозна штука. Українські художники – абсолютно фантастичні хлопці. Тут є про що писати. Сергій Васильєв, може, єдиний, хто щось розуміє. Він зараз став заввідділом культури в «Комерсанті». Може, не єдиний, але один з небагатьох, хто може про це писати. А тут великий фах потрібен. Хто кому сказав, що він дурак – великого фаху не треба, а це і є українська політична журналістика. Я іноді мрію так, якби мені хтось канал дав, тоді б я виконав би вашу бажання про те, чому я не на екрані. Якби мені хтось подарував би канал, чи я б став би раптом мільярдером і купив би. І в мене таке враження, я дивлюсь іноді «Футбол», такий телеканал, і там такі кмітливі хлопці працюють. От я би їх за великі гроші переробив би в політичних. Зі спортивних - в політичних. Вони якісь слова знають, щось там придумують, якось там дивляться на цей світ інакше – що, до речі, одна з великих цілей журналістів: вийти описати Хрещатик, по якому ходять кожен день мільйони людей, так, щоб ті, хто читають – здивувалися. Інше око. Оце вже журналіст. 
Юлия Каденко: Еще пожалуйста, коллеги. Последние два вопроса. 
Владимир Сколоматов: Владимир Скороматов, тоже Киев. Скажите, Вы как-то ходите вокруг одной темы. Я хочу задать простой вопрос: какие функции выполняют украинские журналисты в рамках системы украинского государственного управления? И какие они должны были бы выполнять с Вашей точки зрения? 
Мыкола Вересень: Я не можу сказати на 100 відсотків, але, я думаю, що на переважну частину відсотків, на 80, вони є продовженням влади, так чи інакше. Тому що ми можемо навіть сказати так, що влада і опозиція – це приблизно те саме, вони просто міняються місцями. Обслуговування або опозиції, або влади – це приблизно тотожні поняття. Тут треба визнати, що в ситуації сучасної України, Ленін був правий, що інтелігентні професії, як-то журналісти, - це продовження влади. Є винятки, абсолютно тверезі, яких цікаво читати. Але, на жаль, поки що я не бачив такого суспільно центричного ставлення до цієї професії, коли суспільство є найголовнішим, тією субстанцією, що делегувала певним людям, яких називають журналісти, обстоювати свої інтереси. Якщо відповідати на другу частину питання, то воно має бути таким, яким я сказав. Має бути навпаки. Вектор іде від влади, влада задає вектор. Ми говорили про газ: влада задала вектор – всі ЗМІ пишуть про газ. 
Юлия Каденко: То есть, Вы хотите сказать, что нет гражданского общества, и нет независимой журналистики? 
Мыкола Вересень: Приблизно. Є безперечно винятки, і ми їх можемо бачити. Але це не є цех. Це не є так, що ми знаємо точно, що більша половина, я не кажу – всі 100%, такого ніколи не буде. Наприклад, коли в цьому залі зберуться однодумці, більшість яких будуть розуміти правила гри, і вони скажуть: “Ми не поступаємося”. Чому я кажу, що гарно бути фізиком, будучи журналістом? Мусять бути правила, як в хірургії: ти не можеш без спирту, просто тупим ножем – ні! І в кожній професії,  і в журналістиці – ні!. А можна я скажу, що нам так вигідно для країни? Не можеш, і все. Якщо ти в меншості, це класичні випадки ВВС: не було жодного прем’єра, який не хотів би закрити ВВС. І найбільш популярна прем’єрша в СРСР і в пострадянському просторі Маргарет Тетчер найбільш наполегливо хотіла закрити ВВС. І тоді ти розумієш, що це цінність. Тому що в 56-му році шалена криза на Суецькому каналі, і всі президенти і прем’єр міністри, і Франція, і Англія – все, ми окуповуємо, ми маємо захопити, у нас крадуть Суецький канал, а це постачання нафти. Зрозуміло, важливий вузол транспортний. ВВС сказало: “Ідіоти в нас в уряді сидять, не можна захоплювати”. І вони так говорили тиждень. І навколо Буш-хауса, де розташований ВВС, був спецназ, і вони хотіли атакувати. Знаєте чому? Тому що Королівська хартія. Вони наказати не могли, вони могли тільки захопити, за допомогою спецназу. Тоді це починає працювати. Сидить журналіст і каже: «Це якійсь “междусобойчики” політичні, а чи вигідне це політичне загострення пересічному британському громадянину? Чи вигідно це нації британській?». Вони кажуть: “Ні, невигідно. Ми не знайшли для виборів, може наступного прем’єр-міністра, йому це вигідно, велика перемога. А так – ні”. І вони це сказали. І їх хотіли закрити, один із перших разів. І так постійно. Багато людей вважало, що врятувало Тетчер під час Фолклендської кризи 1982 року те, що син її там воював. Тоді якось суспільство це сприйняло, просто так сина свого на війну не пошлеш. 
Вопрос из зала: Шановний пане, я дуже рада, що вас чую. Декілька років не чула Миколу Вересня, десь він дівся. І сьогодні я…
Мыкола Вересень: Я тут сиджу всі ці роки, і чекаю…
Вопрос из зала: Дякую. Мені було цікаво, чим Ви займались весь цей час, коли не було Вас в ефірі? Але це потім, це не важливо. Головне для мене зараз – це політичний момент в Україні. 1 січня патріоти України святкували 103 роки Степану Бандері. 19 січня святкували 100 років Ярославу Стецьку. За межами України, в Європі, святкують, шанують. 
Мыкола Вересень: Далеко не всі…
Вопрос из зала: А у нас Верховна Рада не приймає це на державному рівні, щоб згадати тих людей, які життя віддали за Україну. Тепер я хочу подякувати вам за Вашу хорошу українську мову, дуже хочеться частіше чути таких журналістів. Скажіть своє ставлення відносно Ярослава Стецька? 
Мыкола Вересень: Ви знаєте, я думаю, що це останні конвульсії минулого зараз переживає Україна, коли людей, які зробили багато чого, не шанують. Краще сказати не відзначають. Шанують - це більш таке особисте. Я абсолютно свідомий в тому, що більша частина українців негативно ставиться до Степана Бандери та Ярослава Стецька. Але і тут я бачу провину гуманітаріїв і журналістів. Я Вам розкажу таку цікаву історію. Був такий Президент Криму – Мєшков. Ми з ним в гарних стосунках були. І я йому розповідав історію України, історію Західної України, історію національно-визвольних змагань. І десь за два тижні нашого знайомства, він почав з повагою ставитися до Бандери. В мене був випадок цікавий з Борисом Нємцовим, ми в хороших стосунках, і Боря колись напав: «Бандера – це націоналісти!!!» Я йому відповів дуже просто: “Ти звідки?” - “Нижній Новгород”. Я кажу: “Дивись, Боря, прийшов супостат в Нижній Новгород. Якась частина скаже, що ми продовжуємо жити так само. Якась частина втече. А якась частина піде в партизани. Ти до якої належиш?” - “Я піду в партизани, я буду за своє місто”. - “Тепер знайди мені 10 відмінностей з Бандерою?” Я думаю, що це легко довести. Я переконаний, що не всі в цій країні будуть сприймати це позитивно. Але знаєте, треба робити якість кроки. Я не кажу про цих осіб, я кажу про те, що треба історію вивчати, і розповсюджувати ці знання,  реальну історію. Не треба перекручувати, не треба придумувати. Що було, те було. І у цих двох панів може є багато великих помилок, і про це треба говорити. Але там є багато героїзму, і про це треба говорити. Все, я відповів, ще хтось?
Ольга Рибачук: Ольга Рибачук. Добрий вечір, пане Миколо. Інститут релігійних наук. Мене дуже цікавить Ваше ставлення до політкоректності, яка є на Заході. Я зрозуміла з Вашої доповіді сьогодні, що Ви дуже гарно ставитеся до західної журналістики, як зразок того, що там є громадянське суспільство, яке виражає свою думку, говорить про те, що його хвилює, і вони є почуті. Як насправді відбувається, які є тенденції далі? Люди самоцензурою заганяють себе в якісь рамки, і не можуть говорити про те, що відбувається. 
Мыкола Вересень: Це є два питання. Це не політкоректність. Я відповім, як я його зрозумів, окей? Це дуже правильне питання, і дуже складно відповідати, дуже складно знайти пігулки. Чому? Тому що у мене була дуже довга дискусія свого часу з Єгором Соболєвим. Який якось щось там викрив, і почались на нього тиски, і він пішов з «5 каналу», така була історія. І він дуже розумний і фаховий журналіст, і тут я йому сказав, що розумієш, тут є межа. Що важливіше, мати можливість сказати правду, і де межа, коли ти говориш, говориш, говориш правду, а потім себе знаходиш абсолютно самозацензуреним. Тобто ціна говоріння тут - це приховування тут. Я тут не буду говорити, можна я тоді так скажу? Коли до мене підходять і кажуть: “Микола, про це ми не говоримо”, то я віддам перевагу можливості говорити про ті 90 відсотків, що залишилися, ніж просто замовкнути, просто нічого не говорити. Я намагаюся дивитися на суспільство, що їм важливіше, оці 90 відсотків, чи оці 10 відсотків? І це мій громадянський вибір. Якщо у нас немає громадянського суспільства, ти сам на сам. Це мій вибір. Якщо у нас буде громадянське суспільство, у нас буде цех, у журналістів – я думати не буду. Я буду знати, хто мені це сказав. Міністр? Прес-конференцію, і завтра цього міністра будуть ігнорувати всі ЗМІ, а післязавтра він подасть у відставку. Коли ти сам на сам з системою, і коли за тобою не стоїть цех, це дуже складно, це твій власний вибір, ти маєш розуміти, чи твій голос є заголосний, що ти можеш ці 90 відсотків використати, і де ти маєш зупинитися – ніхто не знає. 
Ольга Рибачук: Я мала на увазі, наприклад, міграцію в Західній Європі. І журналісти не можуть сказати, що вони “понаїхали”, що вони ведуть себе некоректно, бо почнуться обвинувачення в расизмі, націоналізмі, фашизмі – оце самоцензура, саме це я маю на увазі.
Мыкола Вересень: Я так вам скажу. Я не знаю чи задовольнить Вас відповідь моя на запитання чи ні. Щоб я робив сьогодні в розгляді вашого запитання? Я би сьогодні почав би ту коректність запроваджувати в Україні. Чому я так кажу? Попри все, ми – моноетнічні. А що таке наслідок входження в Європу? Як тільки Україна з’являється в Європі, в Україні з’являються афганці, пакистанці, іранці, в’єтнамці – тут мільйон буде людей. Це є ознака Європи – поліетнічність. Але Європа йшла довго до цього. І якщо Україна завтра вступить в ЄС, і ці всі люди до нас починають приїжджати – місцеві люди не готові. І почнуться сутички величезні. Катастрофа почнеться, фактично. І до цього людей треба готувати. І якщо ви хочете в Європу, то там є стільки-то переваг, і стільки-то проблем. Вони інші. 
Коли ви берете інтерв’ю у рома, ви його спитайте, чи це ром, чи циган. Хоча б з цього, щоб почали. Одні ображаються на ромів, а другі – на циган. І єдиний спосіб дізнатися, як до нього ставитися – це у нього спитати перед інтерв’ю. Хоча б на таких елементарних речах вчитися політкоректності. 
Не показувати без дозволу просто ніякі дитячі обличчя: це треба у матері спитатись, це ніде в світі не можна, навіть на вулиці Хрещатик не можна. Україна проходить в цій галузі не перші кроки, а перший погляд такий. На Заході інша ситуація, що вже нічого не можна сказати. Нікому ні про кого нічого. Це одна крайність. Друга крайність - це російське, як це «лица кавказской национальности». І це абсолютно природні хвороби росту. Тому що все це було сепаратизовано по континентам. Коли почалася мішанина, почалися задаватися питанням, як з цим співіснувати? 
Юлия Каденко: Останнє питання, будь ласка?
Оксана Франченко: Це буде не запитання, а одна невеличка замітка. І, можливо, відповідь для колеги. Ви говорили про культурне питання, і чому б не залучити писати про культуру тих самих теоретиків, які закінчили теоретичні дисципліни з музичної академії, консерваторії, музичних критиків? Вони чудово про це напишуть. Журналісти, запрошуйте фахівців у свою спеціальність!
Мыкола Вересень: Не факт, ой, не факт. Розумієте, якщо у вас є хист до писання, то ви вже пишете. Якщо в консерваторії є люди, які би хотіли, ми б їх десь почули. Розумієте, це міф такий, що десь є люди, суперталановиті, і вони там десь сидять за коморою і звідти не виходять, і їх треба розшукати. Повірте собі, талант ніколи не буде сидіти за коморою. Його не треба шукати і запрошувати. Або він талант, і сам себе покаже, або не талант, і хай сидить за коморою. Нема питань, там йому і місце. 
Оксана Франченко: Я з консерваторії, і я не теоретик. Наскільки я знаю колег, то вони не знають всю ситуацію. Я передам. 
Юлия Каденко: Передайте. Есть здесь манера писания специалистов, и писания так, чтобы было понятно. Писать понятно – достаточно тяжелое занятие. Но, конечно, обмениваться как-то надо. Это один критик похвалил Мирона Петровского: замечательная литературоведческая книга, слово «дискурс» на 400 страницах не встречается ни разу. 
Мыкола Вересень: Це талант. 
Юлия Каденко: Я думаю, нам надо поблагодарить Мыколу Вересня за талант. Спасибо вам, что собрались. Публичные лекции «Polit.ua» продолжаются. С Мыколой вы можете встретиться в нашей радиопередаче, которую делает Полiт.ua», «Голос России» и радио «Эра», «Без кордонів». А следующие наши лекции будут 1 февраля, здесь же, в этом зале, в среду в 19:00. У нас будет историк, Георгий Касьянов, профессор КМА, руководитель образовательных программ фонда «Відродження», и тема лекции чудесная - «Ще не вмерла Україна».
Обсудить
Добавить комментарий
Комментарии (0)